Ілюстрована історія України/Початок Сїчи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

52. Початок Сїчи. В таких суворих обставинах не могла ширити ся козаччина панська, тільки простонародня — з того народу, котрого панська неволя та старостинська рука на волости так притискала, що був готов терпіти навіть ту біду степову — аби на свободї. Вона держала ся в степах і ставала в них все твердшою ногою.

Козаки ставили собі для безпеки від Татар „городцї“ й засїки чи „сїчи“ в придатних місцях, звйзували ся у все більші звязки між собою, перетворяли ся в великий козацький союз, що панував над цїлим так званим „Низом Днїпровим“, а центром його стає Запороже, днїпровські околицї понизше порогів, добрі тому що за віддаленнєм були зовсїм неприступні старостам литовським і польським, а з другого боку завдяки неприступним плавням і лїсам очеретів неприступні й з моря, для галер турецьких (див. карти низше).

В 1550-х роках оден з княжат українських Дмитро Вишневецький, пробуваючи між козаками, дає почин до постійного укріплення на Запорожу, яке б служило міцною точкою опертя для всеї козаччини, та хоче з неї зробити силу полїтичну, з якою б рахували ся сусїднї держави і правительства. Почавши в 1540-х роках звичайним панським козакуваннєм, як иньші пограничні паничі, він не закинув козацтва й далі, як то робили вони — щоб зайняти ся звичайними панськими дїлами. Навпаки, серіознїйше розглядаючи ся в українських обставинах, рішив він звязати свою долю з Низом і його козаччиною. Перед усім задумав поставити за порогом кріпость, котра б дала опору проти Татар і помогла б опанувати міцно Днїпровий Низ, вибивши відти Татар і Турків. Гадка про побудованнє такої кріпости на Низу Днїпровім підіймала ся не раз уже й перед тим. Вже коло 1520 р. українські старости й намісники проєктували, щоб правительство взяло в свою службу козаків і поставило з них залогу на Низу против Татар; але на се не знайшло ся грошей і так справа пропала. Потім, в 1530-х роках справу пригадував польсько-литовському правительству Дашкович, радячи для забезпечення України побудувати на Запорожу замки й тримати там козацьку залогу. З того також нїчого не вийшло, але тепер те, на що не спромогало ся правительство, взяв на себе і сповнив дїйсно український пограничник. Дмитро Вишневецький десь коло р. 1552 справдї поставив замок на Хортицї й обсадив його козацькою залогою. Вел. князя і короля тодїшнього Жиґимонта-Авґуста просив, щоб запоміг його припасом і всякими иньшими засобами. Заразом шукав порозуміння з Туреччиною: сам їздив туди, мабуть шукаючи способу, шоб Туреччина прийняла його під свою зверхність та не уступала ся за Татарами і не мішала ся в боротьбу з Кримом, що задумував тодї Вишневецький. Чи договорив ся він до чогось з Турками, не знаємо, але від польсько-литовського правительства таки не міг добити ся помочи: на такі справи там нїколи не було грошей, та й з Татарами зачіпати ся боялись, і навіть думали якимсь хитрим способом звести Вишневецького з Низу та післати його з козаками на ливонську війну.

Тоді Вишневецький звернув ся до Москви, представляючи, як би було добре помирити ся Москві з Литвою та спільними силами знищити Кримську орду, що нищила і литовські і московські володїння, ще й брала від обох держав річну данину! За його радою московське правительство рішило ся спільно з козацьким військом ударити на Крим і 1556 р. вислало своє військо, що зійшовши ся на Днїпрі з козаками ударило на кримські городи Аслам-Кермен і Очаків (див карту 158). Замків одначе не взяло, тільки побило та в неволю забрало багато Татар та Турків. Се розгнївало хана і він напосїв ся знищити нове козацьке гнїздо. З початку закликав Вишневецького до себе, але як той не здав ся на се, хан зимою з усею силою пішов здобувати Хортицький замок. Три тижнї облягав його з усею ордою, але ж не зміг узяти й пішов назад нї з чим. Вишневецький, сповіщаючи про се короля, просив прислати йому людей і стрїльби всякої, але король боявсь устрявати в се дїло. Тим часом хан на лїто прийшов знов, і вже не сам: прийшло на човнах військо турецьке, прийшла поміч волоська, обложили Хортицю, і Вишневецький не міг утримати ся: не стало провіанту, козаки стали розбігати ся; мусїв уступити ся до Черкас.

Побачивши, що нема помочи від Литви, Вишневецький поїхав сам на Московщину, призводити її до згоди з Литвою і до боротьби з Кримом. Час був для того справдї дуже добрий 1558 р. Москва вислала Вишневецького з своїм війском на Крим; хан не відважив ся стати против і забрав усю Орду до Криму, за Перекоп. Вишневецький зістав ся літувати в Аслам-Керменї й збирав ся відси йти з козаками і Москвою за Перекоп. Але з Москви його покликали, не хотїли далї його тримати на Днїпрі: післали в Крим своїх московських воєвод, а Вишневецькому казали з Кавказу ударити на Крим, а далї й зовсїм відложили гадку про війну з Кримом. До згоди між Литвою і Москвою не прийшло — навпаки, вони розсварили ся за Ливонію і між ними скоро зачала ся за се війна, і знов кождий почав запобігати кримського хана та напускати на свого ворога. Вишневецький побачив, що і в Москві нічого не дібєть ся і вернув ся назад на Україну (1561). Замішав ся потім в усобицю молдавську і вибрав ся туди з козацьким військом; покликали його туди Волохи, але зрадили, й Вишневецький попав ся в неволю; відіслали його до Царгорода і там убили. На Україні і в сусїднїх краях ходило богато оповідань про сю несподївану смерть. Оповідали, що Вишневецького повісили за ребро на гак, і він висїв так три днї, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмівав ся з Турків та лаяв Магомета їм на злість, так що вони, не витримавши, застрілили його й тим скоротили йому муку. Звісна пісня донесла память сих і иньших ще переказів, оспівавши Вишневецького під іменем Байди і зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода:

Ілюстрована історія України (1921). c. 154.jpg
154. Дмитро Вишневенький (пізнїйша картина з Вишневецького замка).

 
В Царгородї на риночку
Ой пє Байда мід-горілочку,
Ой пє Байда — та не день не два,
Не одну нічку тай не годиночку.
Цар турецький к йому присилає,
Байду к собі підмовляє:
„Ой ти, Байдо, та славнесенький.
Будь ми лицар та вірнесенький!
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!“
 — „Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!“
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть його, повисіте.
На гак ребром зачепіте!
Ой висить Байда тай киваєть ся,
Та на свого джуру поглядаєть ся:
„Ой джуро мій молодесенький,
„Подай минї лучок та тугесенький
„Ой бачу я три голубочки,
„Хочу я убити для його дочки!“
Ой як стрілив — царя вцїлив,
А царицю в потилицю,
Його доньку — в головоньку“

Так Вишневецький згинув марно, не здїйснивши своїх плянїв. Але дїяльність його не пройшла дурно. Не тільки його гадка про сотвореннє міцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пізнїйшій запорозькій Сїчи, котрої він був немов духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій полїтицї чують ся відгомони смілих гадок Байди про можливість для козаччини, опираючи ся на Литву, Москву, Волощину і навіть саму Туреччину, грати ширшу полїтичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свій полїтичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. І в сїм були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, що надавали козаччинї незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміцняли її небувалим притоком свіжих сил. Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого „луплення чабанів татарських“ брала ся вона до широких полїтичних плянів, до незвичайно сміливих дїл.