Ілюстрована історія України/Орґанїзація козацької верстви
| ◀ Початок Сїчи | Ілюстрована історія України Орґанїзація козацької верстви |
Прилученнє східнїх українських земель до Польщі ▶ |
|
53. Органїзація козацької верстви Мусимо собі представити, яке незвичайне вражіннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи нї кріпостями, нї запасами зброї, нї грошевими засобами, так сміло хапала ся пащі хижого бісурменського звіря, що дер сучасну Україну, смоктав кров з неї і сусїднїх земель і в страху держав сусїднї держави, які перед тим вважали себе такими сильними, побідними, могутними. Не тільки Україна, а вся східня Европа, всї сусїднї землї жили під тяжкими вражіннями турецьких завойовань, котрим нїщо не могло противстати, і татарських спустошень, які зробили цілу східню Европу одною невільницькою кошарою, з котрої татарські загони свобідно і незборонно гнали табуни невільників на кримські торги, наповняючи звідти невільником Туреччину, Італїю, Францію, Іспанїю, африканське побереже, трохи не весь світ тодїшнїй.
„Торгують невільником у всїх містах Криму, але найбільше в Кафі", пише литовський письменник з половини XVI в. „Трапляєть ся там, що цїлі юрби нещасливців, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблї, бо місто лежить коло дуже доброї морської пристани, і тому Кафу можна назвати не містом, а ненаситною, поганою безоднею, що пожирає нашу кров“.
Думки про полоненників, невільників, їх нечувані, безвихідні страждання, їх тугу за рідним краєм опанували сучасну творчість, відтиснувши на далекий плян иньші теми. Чоловік став іграшкою долї, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невільника, з побожних християн недовірків бісурменських, кидає сестру в обійми потурнака брата, стару мати в неволю її сина, що потурчив ся й забув уже рідний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сї теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки поколїнь до наших часів, так що вони дають і нам понятє
._c._155.jpg)
про страшенні гнїтючі образи, під вражіннєм котрих жив, котрими був опанований тодїшнїй Українець. Се невільницькі псальми, як їх називали наші кобзарі —
Покланяєть ся бідний невольник із землї турецької,
Із віри бусурменської у городи християнськиї,
До отця, до матусї —
Що не може він їм вклонити ся,
Тільки поклоняєть ся голубонькам сивеньким:
„Ой ти, голубонько сивенький,
Ти високо літаєш, ти далеко буваєш!
Полети ти в городи християнськиї, до отця мойого, до матусї
Сядь-пади, на подвірі отцовськім жалібненько загуди,
Об моїй пригодї козацькій припомяни!
Нехай отець і матуся мою пригоду козацькую знають,
Статки маєтки збувають, великиї скарби збирають,
Головоньку козацькую із тяжкої неволї визволяють.
А вічне закінченнє тих пісень — молитва:
Визволь, Боже, бідного невольника
На святоруський берег,
На край веселий,
Між народ хрещений!..
Ой полем битим килиїмським
Та шляхом битим ординським,
Ой там гуляв козак Голота —
Не бояв ся нї огня, нї меча, нї всякого болота.
Правда, на козакови шати дорогиї —
Три семирязї лихиї:
Одна не добра, друга не гожа
А третя й на хлїв незгожа.
Правда, на козакови шапка бірка — зверху дїрка.
Травою підшита, вітром підбита,
Куди віє, туди й провіває,
Козака молодого прохолоджає.
Сміливо кидаєть ся він з своєю убогою зброєю на пишного добичника — Турчина:
На присішках став,
Без міри пороху підсипає,
Татарину гостинця в груди посилає.
Ой ще козак не примірив ся,
А Татарин ік лихій матери з коня покотив ся.
Він йому віри не донїмає,
До його прибуває,
Клепом межи плечі гримає,
Коли ж огледить ся, аж його духу не має.
Він тодї добре дбав, чоботи татарські істягав,
На свої козацькі ноги обував;
Одежу істягав, на свої козацькі плечі надївав;
Бархатний шлик іздіймає,
На свою козацьку голову надїває;
Коня татарського за поводи взяв,
У город Сїчи припав,
Там собі пє, гуляє, поле килиїмське хвалить-вихваляє:
„Ой поле килиїмське!
Бодай же ти лїто й зиму зеленїло,
Як ти мене при щасливій годинї сподобило!“
._c._156.jpg)
Сей голяка в лихій семирязї (сермязї) і вязових постолах — се та козаччина гола і боса, яка нї з чим кидаєть ся на бісурмена, що вже встиг зробити з ловів на українського невільника зовсім звичайний промисел: богаті Татари й Турки з чорноморських міст позичають голотї татарській гроші на коней і з лихвою потім відбирають їх собі невільником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посїли степи, громить чорноморські городи — осідки бісурменства, оселї тих торговцїв турецьких, ринки невільничі, та визволяє ватаги невольника
Страшенне се робило вражіннє взагалї, а особливо в народї українськім, так — здавало ся — вже безповоротно забитім і задавленім. І не так ті перші походи, де козаки йшли, завербовані старостами чи богатими пограничними панами, а пізнїйші самовільні походи козацькі, що починають ся в серединї XVI в., власними засобами, не тільки вже без панської помочи, але навіть і против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та й саме правительство литовське довідувало ся, що невважаючи на заборони, пограничні старости й пани таки помагають далї козакам і покривають їх, дїлячи ся з ними добичею так як турецькі купцї з Татарами. Але ся поміч чи покриваннє мало було звісне і не грало особливої ролї в козацьких походах — не від того вони залежали.
._c._157.jpg)
Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспівували ся в піснях і виростали в надлюдські образи в переказах. І разом з тим, як люде переймали ся вірою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все більше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й відокремляла ся цїла осібна верства козацька. І не хотячи зовсїм — приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походів козацьких та ріжними заходам коло того, аби їх перепинити.
В початках правительство піддало ся гадкам місцевих урядників, що за помічю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, і думало про те, якби розложити козацькі залоги на Низу й спинити ними напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків переписати на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська — тих суворо карати.
Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду — то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальцї на козацькі походи — правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справдї козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осїдали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справдї були козаками й більше нїчим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд — з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу до замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всїй козаччинї і в тій — котру взято було на платню і службу королївську, і в тій яка собі далї лишала ся без платнї. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королївським козачим полком і промишляло собі далї як уміло. Далї йшла жвава війна на пограничу; Татари набігали, козаки їм відвдячували ся, нападали на кочовища татарські й городи турецькі, мішалися в волоські усобицї — стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сею боротьбою на Українї — поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен (дивись карту 172) Його то, як думають, оспівує пісня:Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане!
Да чомуж-ти у чорному ходеш, да у чорному оксамитї?
— „Гей були в мене гостї Татарове —
„Одну нічку ночували, стару неньку зарубали,
„А миленьку собі взяли.
„Гей сїдлай, хлопче, коня, коня вороного,
„Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!“
Між ватажками, що водили козаків на Молдаву, вславив ся особливо Іван Підкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потім його вхопити і стято його у Львові, на заспокоєннє Турків, але се не відстрашило козаччину від дальших таких походів.
._c._158.jpg)
Польське правительство писало листи до козаків, забороняючи тих походів, грозило карами та наставляло все нових начальників і поручало їм набирати козаків в королївську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та від наїздів на землї турецькі й татарські стримували. Особливої слави по між тими розпорядженнями набрала потім реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з неї виводили всякі пізнїйші порядки козацькі, які Баториєви і не снило ся заводити. На дїлї Баториєві розпорядження мало ріжнили ся від попереднїх і пізнїйших, які робили королї, щоб завести порядок між козаками. Порядку одначе, з них не виходило нїякого, а виходило що иньше:
Настановляючи над козаками осібних начальників, правительство виймало їх заразом з-під власти звичайних властей: старост і міських урядів. Козаки на тій підставі виводили, що коли хто козак, то над ним нема нїякої власти, тільки козача. Але при тім своєю властю признавали не тих начальників, що їм правительство наставляло, а своїх виборних.
Правительство брало собі в службу козаків і обіцяло їм платню платити (хоч звичайно не платило). Козаки всї покликали ся на те, що вони служать королеви, становлять військо королївське, і на тій підставі домагали ся тих самих прав, які мало військо польське, або які воно собі присвоювало.
Посилаючи ся на королївські постанови, та по своєму їх толкуючи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королївських розпорядженнях, що видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсії свої на ріжні свободи і привілеї козацькі. Далї-далї виростають понятя такі, що козак має бути чоловік вольний, нїкому не підвластний, до нїчого не обовязаний крім боротьби з ворогами пограничними. Хто пристав до козаків, той стає чоловіком вільним, не підлеглим нїкому окрім виборної власти козацької.
._c._159.jpg)
Сих своїх прав і претенсій боронять козаки всїми способами, а що стає їх все більше і всї їх боять ся на Українї і до оборони від Татар потрібують, то по трохи таки права козацькі починають признавати ся і місцевими панами і начальством. Так творить ся з кінцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, і сила народу починає приставати до козаків на те, щоб користати з прав і свобід козацьких. А козаччина з тим стає силою суспільною, соціальною.