Ілюстрована історія України/Прилученнє східнїх українських земель до Польщі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
54. Прилученнє східнїх українських земель до Польщі. Саме під ту хвилю як козаччина починає набирати сили і підіймати голову, претендуючи на ріжні права і свободи, і під покров „присуду козацького“ починає удавати ся міщанська й сїльська людність, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги панської, — стали ся важні події, які погнали широкою хвилею народ український з Західньої України в козацькі сторони і в ряди козацькі і піднесли незмірно силу і значіннє козацтва. На сих подїях мусимо спинити ся, щоб порозуміти сю зміну в житю України: як раптом оживають східно-українські пустинї, як на них зростає поволї необорна сила козацька, і під її покров переносить ся те національне житє, що почало розвивати ся в західнїй Українї, але стріло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання.

Перша важна подїя — що Україну східню, поднїпрянську звязано тїснїйшим звязком з західньою, через прилученнє земель волинських і київських і заднїпрянських до Польщі, 1569 роцї. Подїя ся спала несподївано не тільки на українську суспільність, але й на саме правительство, і тому тільки згодом дала почути свої наслїдки.

Після того як стара суперечка за Волинь відшуміла, нїщо, як здавало ся, не віщувало великих змін у відносинах Литви і Польщі (див. гл. 47). Литовські пани раді були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремішність вел. кн. Литовського була задержана, — аби в нїм правити собі по своєму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тодї потрібувала литовської помочи на Турків, пани литовські добили ся навіть, що списано нову грамоту унії з пропущеннєм тих слів про прилученнє і інкорпорованнє Литви, що були в старих грамотах. І великі князї литовські, бувши заразом королями польськими, зміркували, що для їх роду се вигіднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осібною державою, бо так великокняжий стіл переходив дїдично, з батька на сина, а в Польщі шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, і не дуже можна було покладати ся на її вибір. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягайловим давало заручку і на польську корону, і се було їм на користь. І так стояли дїла до 1560-х років. Аж тодї виходить у тім зміна. Тодїшнїй король і великий князь Жиґимонт-Август синів не мав і вже не сподївавсь, так що про наступників йому було байдуже. А Литву під той час війна з Москвою дуже притисла, і король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею — буде їй лекше. Також і шляхта литовська, що незадовго перед тим дістала голос в соймі (парляментї) литовськім, стала добивати ся тїснїйшого зєднання з Польщею, щоб дістати від неї поміч в війнї й собі тягарі воєнні полекшити. Та й більших прав собі з того надїяла ся, як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщі шляхта вже визволила ся майже від всяких тягарів і обовязків. І от король і шляхта зверху і знизу починають натискати на литовських панів, щоб не противили ся тїснїйшому зєднанню Литви й Польщі. Король, починаючи від р. 1562, раз-у-раз скликає спільні сойми Польщі й Литви у сїй справі та настає на литовських панів. Але ті держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливів на шляхотських депутатів, не допускали їх до безпосередньої участи в справі, а навіть дещо попустивши на соймі 1564 р., потім свої уступки взяли назад. Коли ж на соймі, що почав ся з кінцем 1568 р. в Люблинї, вони помітили, що король, під намовою польських своїх дорадників, хоче на них натиснути, щоб засїли разом з Поляками всї в спільнім соймі; то литовські пани в ночи під 1 марта 1569 р. тихенько виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом „зірвати сойм“ і перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсїм не сподївали ся.

Поляки, помітивши з тих переговорів, яке трудне становище литовських панів, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрій литовських панів, — порішили тепер не упускати такої користної хвилї. Вони представили королеви, що литовські пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, і треба справи рішати і без них далї заочно. Одначе рішили почати їх з иньшого кінця. Побачивши, як литовські пани стоять за окремішністю своєї держави, зміркували, що до повного скасовання Литовської держави і прилучення всіх литовських земель до Польщі мабуть таки не прийде. Отже порішили вернути ся до старої справи, яку вже раз підіймали в подібних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщі решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодї, так що зістали ся вони при Литві. По утечі литовських панів пішли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщі Волинь і землю Підляшську, бо вони мовляв належали до Польщі і тільки через поблажливість короля Казимира Ягайловича, як він був заразом великим князем Литви, литовські пани присвоїли ті землї собі. Се була неправда. Волинь Поляки кілька разів пробували забрати, але се їм досі не вдавало ся нїяк. На Підляше гострили зуби сусїднї польські князї Мазовецької землї і два рази дїйсно діставали собі в державу від князїв литовських, але усього на кілька років. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрібної шляхти з Мазовії (в Мазовії сила силенна була тої дрібної шляхти, такої ж убогої як селяне). Король на те заявив польським сенаторам і депутатам, що він зовсїм з ними згоджуєть ся: Волинь і Підляше справдї повинні належати до Польщі, і він зараз накаже сенаторам і депутатам з сих земель (що були вибрані на той спільний сойм), аби засіли в соймі польськім. Справдї зараз вислано такі накази; волинські й підляські сенатори і посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приїде на останнїй час, буде маєтки й уряди відберати — тодї приїхали. Не хотїли одначе присягати на вірність Польщі, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знає, тодї таки присягли і в соймі з Поляками позасїдали. При кінцї мая справа була скінчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими війнами і всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королївськими — тому що й Литва ослабла через внутрішнє роздвоєннє своє й прийшла за сей час до повного занепаду, і українські пани кінець кінцем не тримали ся Литви так спільно, через те що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значіння.

Коли Поляки побачили, що то їм так легко йде і Литва, прибита війною, маючи против себе і короля і шляхту, не важить ся оружна боронити своїх земель — забрала їх ще більша охота до нових зривків. Стали думати про иньші українські землї, а в тім підтримували їх і волинські посли, бо коли вони вже попали до Польщі, то не хотїли, щоб границя лягла між ними й иньшими українськими землями.

Ілюстрована історія України (1921). c. 160.jpg
160. Воєвода підляський Вас. Тишкевич: (зате що не хотів присягати Польщі, відібрано від нього воєводство).

Першим дїлом порішили взяти до Волини ще й Браславщину, котра по відірванню від неї західнього Поділя взагалі жила одним житєм з Волинею, і там волинські пани займали уряди й мали маєтки. На се зараз пристали й сенатори польські й король: рішили включити Браславщину в грамоту про прилученнє Волини, немов частину Волини. Зараз король наказав браславським сенаторам і послам, щоб зложили присягу Польщі й засїли в соймі польськім, і се вже по попереднїй історії з Волинею пішло легко: за яких небудь два тижнї справа з прилученнєм Браславщини була скінчена.

Не так легко пішло, коли посли польські заговорили про прилученнє Київщини: і король і богато сенаторів тому спротивили ся. Не тому що не почували за собою на те права: тим не журили ся й при иньших землях і чим небудь прикривали справу. Лякали їх величезні простори Київщини, відкритої від Москви і Криму, оборона таких величезних і в тім часї ще майже зовсїм порожнїх земель мусїла принести великі тягарі, великі видатки, непосильні для Польщі з її дуже лихою організацією фінансовою, з вічно порожнїм скарбом державним і зовсїм незначним військом. Тому король і сенатори противили ся довго — та на рештї уступили під натиском польських послів, котрих підтримували депутати волинські й браславські. Дня З червня король подав ся і заявив, що надумав прилучити Київську землю до Польщі і накаже київському воєводї кн. Василю Константину Острозькому, аби присяг Польщі, як воєвода київський. Тим днем З червня підписано й грамоту про прилученнє Київщини, — мовляв вона також здавна належала до Польщі!

Ілюстрована історія України (1921). c. 161.jpg
161. Василь-Константин Острозький, воєвода київський.

Литовські пани, побоявши ся, що так далї й цїлу Литву розберуть без них, приїхали незадовго перед тим назад на сойм, але не відважили ся рішучо протестувати против відірвання від Литви її старих провінцій. Просили не відривати більше нїчого і не касувати їх держави, бодай щось зіставити з їх окремішности. Де в чім їх послухано; на решту, не вимоливши, Литва мусїла згодити ся. Постановлено, що на будуче Литва не буде виберати собі осібного вел. князя, не буде мати осібних соймів, тільки разом з Поляками; але матиме своїх осібних мінїстрів, свій скарб і своє військо.

Після сього Литва стратила всяке значіннє як осібна держава, стала частиною держави Польсько-литовської. По відірванню Київщини з українських земель зістала ся в вел. кн. Литовськім тільки Берестейщина і Пинщина (з них зроблено воєводство Берестейське). Але се однаково було так, як би вони належали до Польщі, бо після 1569 р. в устрою Польщі й Литви було дуже мало ріжниць.

Поза тим зістали ся: Сїверщина, забрана Москвою, теперішня Буковина, що належала тодї до Молдави, і закарпатські українські землї, що були під Угорщиною (Угорська Русь). Сїверщину одначе Польща собі здобула від Москви, сорок лїт пізнїйше, і так хоч не надовго (бо тільки до Хмельнищини) можна сказати, що цїла Україна опинила ся під Польщею й польським правом — бо з виїмком тільки маленької Буковини й чималої, але слабко залюдненої Угорської Руси всї иньші українські землї перед Хмельнищиною були під польським правом.