Ілюстрована історія України/Повстаннє Хмельницького
| ◀ Острянинова війна і пригнетеннє козаччини | Ілюстрована історія України Повстаннє Хмельницького |
Боротьба за визволеннє України ▶ |
|
|
78. Повстаннє Хмельницького. Таке сильне придавленнє українського житя одначе само не віщувало трівкости новим порядкам. Всї з невдоволеннєм терпіли їх, чекаючи тільки першої нагоди, щоб скинути. І реєстрові козаки, позбавлені самопорядкування та піддані чужим для них і неприхильним начальникам Полякам; і козаки виписчики, виключені з війська, що на рівнї з селянами мусїли нести всї тягарі й корити ся панським посїпакам, а ще й зносити всякі напасти і наруги від росквартированих польських вояків; І українське селянство, що шукало земель безпанських, а з страхом і гнівом бачило, як наступає на нього кормига панщинна; і українське міщанство, і духовенство, що стратило поміч і оборону, яку мало в козаччинї. Весь новий порядок держав ся на однім: на спокою в Польщі, що вона своє військо могла тримати на Україні й козаків не потрібувала. Перша війна, яка б трапилась, підрізала б сї порядки на Україні, бо до війни треба було б війська, треба було б козаків.. На рідкість трапило ся так довго прожити без війни. Шляхта міцно тримала в руках короля і не позволяла йому зачіпати сусїдів. Але кінець кінцем того горючого матеріалу на Українї так богато зібрало ся, що він навіть і без війни загорів ся — від одних чуток про королївські бажання війни.
Володислав носив ся з плямами війни з Туреччиною. Підбивала його до того сильна республіка венецька, що воювала з Турками, — обіцювала приєднати до того й иньші держави. Знаючи неохоту до війни у панів польських, король задумував напустити козаків на Туреччину, щоб її зачіпили, і потайки переговорював ся з козацькою старшиною. Але провідавши про се, пани так на нього насїли, що мусїв того всього вирікти ся. І старшина козача ту справу зовсїм затаїла між собою. Се було в 1646 роцї. Незадовго по тім одначе стала ся пригода, що ті королївські заходи вивела на яв. Приключила ся кривда велика отому сотникови чигринському Богданови Хмельницькому: забрали йому старостинські урядники його батьківщину Суботівську, знищили господарство, наругали ся з сїмї його, а як він став тої кривди доходити, сам опинив ся у вязницї панській, з котрої його тільки приятелї виручили. Розгнїваний і розжалений, стративши все, постановив Хмельницький підняти повстаннє.
Бувши сам в тих потайних переговорах з королем, Хмельницький знав, що король для своїх плянів хотїв би збільшення козацького війська і визволення його з панської кормиги; тому сподївав ся, що король не дуже буде против повстання виступати — козаки все занадто вірили в силу і волю королївську, хоч конституція польська дуже мало тої волї королеви полишала. Оповідали, що Хмельницький зручним способом викрав у одного з старшини, Барабашенка, листи королївські, писані до козаків, і з ними утїк на Запороже при кінцї 1647 року. Там між козацтвом своєвільним, а далі й між реєстровим, що на Запорожу стояли, став він ширити гадку про повстаннє, покликаючи ся на спочутє королївське, а що ще важнїйше — через своїх знайомих мурзаків татарських завів зносини з ханом, намовляючи, щоб з козаками післав своїх Татар на Вкраїну. Не нова була се річ, але Хмельницькому вдало ся те, що не вдавало ся анї Жмайлови, анї Павлюкови. Хан був сердитий на Поляків, що ті не платять йому умовленної річної данини, голод був у Криму, треба було війни, а поки на Українї був спокій, трудно було там чим поживити ся. От і обіцяв хан Хмельницькому помагати, післати йому в поміч Тугай-бея, мурзу перекопського з великою ордою татарською.
Як про се на Запорожу довідали ся, справа повстання була порішена. Хмельницького вибрано гетьманом. Післано потайки вісти по Україні, що на весну буде війна, і всякими потайними дорогами почав охочий народ збирати ся за Запороже.
Але поголоски про се пішли й між панів, вони затрівожили ся й зачали кликати Миколу Потоцкого, аби оборонив Україну (тодї вже був він гетьманом головним, на місце Конєцпольского, що помер, а польним гетьманом Калїновский). Потоцкий став ладити ся до війни, до походу; король відводив його від війни та радив пустити краще козаків на море; але Потоцкий бояв ся сойму і не хотїв слухати короля. Писав одначе до Хмельницького, намовляючи його, аби вернув ся на Україну, але Хмельницький добивав ся, щоб скасовано закон 1638 р. і вернено давнї вольности козацькі. Сього Потоцкий сам без сойму не міг зробити, і так приладив ся на війну і з весною рушив на Україну.
Наперед, по великоднї скоро, післав свого сина Стефана з кінним військом і з козаками, а иньшу частину реєстрових Днїпром на байдаках. Сам же з Калїновским, з головним військом польським, ішов по волї, збираючи роти свої. Необережно Стефан Потоцкий загнався в глибокий степ; Хмельницький пустив його, а далї обложив на потоку Жовті Води (що тече до Інгульця). Затримавши його тут, тим часом взяв ся до тих реєстрових, що йшли Дніпром; там було також богато таких людей, що тягнули до повстання, і під Камінним Затоном вони збунтували ся, побили старшину, що тримала з Поляками, й пристали до Хмельницького. Тодї й Татари, що ще приглядали ся тільки з боку, що то воно буде, прийшли до табору Хмельницькогр, і так вдарили всї разом на військо Стефана Потоцкого. Тодї й ті козаки, що були з ним, пристали до Хмельницького і військо польське погромлено цїле до решти на урочищу Княжий Байрак дня 6 мая 1648 р.
Хмельницький по сїм не гаючи ся кинув ся на волость. Головне військо польське надійшло вже було під Чигирин, але не маючи вістей від Стефана Потоцкого, оба гетьмани затрівожили ся й боячи ся вскочити в якусь біду, завернули назад і по дорозї вже нищили міста, за пас всякий, щоб ворогови не дістало ся. Проминули Корсунь, коли прийшла вість, що Хмельницький з Татарами вже надходить. Сполошили ся й стали табором між Корсунем і Стеблевим, на місцї дуже недобрім. Побачивши ж велике військо козацьке і орду, налякали ся й кинувши таборище, хотіли відступати. Та вскочили в засідку, і Хмельницький погромив і се головне військо польське до останку — вся старшина польська і самі гетьмани обидва попали в руки Хмельницького, а той віддав їх Тугай-беєви.
Польща зістала ся без вождів і без війська, перед лицем побідної козаччини. А ще на нещастє Поляків під ту пору вмер король Володислав, котрого козаки дуже любили і могли б за його посередництвом помирити ся з Польщею. Бо нї Хмельницький, нї козаччина, підіймаючи повстаннє, ще не думали про якийсь перестрій українського житя. Хотїли добити ся скасовання закону 1638 р., щоб вернено давнї порядки козацькі, як писав Хмельницький з Запорожа до Потоцкого, — що найбільше, аби військо реєстрове помножено до 12 тисяч, як задумував сам покійний Володислав у своїх зносинах з козаками. По корсунській битві Хмельницький вислав своїх послів з листами до короля і до ріжних визначних панів, звиняючи ся за повстанне, і щоб не дратувати Польщі поступив тільки під Білу Церкву й тут чекав відповіди; але за той же підіймав через своїх людей Україну наоколо. Не треба було на те великих заходів: куди тільки приходила звістка про погром польських гетьманів, там самі Поляки й Жиди пакували ся й тїкали як швидше, а нарід підіймав ся, грабив панські маєтки, побивав панів і Жидів, захопляв панські грунти й заводив між собою козацький лад. В тім часї Хмельницький міг би перейти вздовш і в поперек цїлу не то що Україну, а й Білорусь. Литву й саму Польщу, і не стрів би перешкоди, а тільки морем би підняло ся наоколо нього пригноблене хлопство, селянство, щоб зробити кінець панованню шляхти; і так на саму вість про Хмельницького підіймали ся повстання. Але Хмельницькому то не було в голові; йому й так було боязно, що він так сильно образив „маєстат річи посполитої“ (величність держави польської) і вона замість прихильного поладнання козацької справи завізьметь ся всїми силами козаків подолїти.
Чекав відповіди на свої листи — але довідав ся, що король в домовинї, Польща опинила ся без власти. Се робило обставини ще труднїйшими для скорого поладнання: Хмельницький і козаки вірили в добру волю короля, а були перековані, що все зло робило ся від панів, — а Польща опинила ся саме в руках сих панів. До Варшави скликано конвокаційний сойм, і той радив на всякі способи, як бути з козаками, а нічого не робив для полагодження козацької справи. Вислали Адама Киселя і ще кількох комісарів на переговори з Хмельницьким, а заразом постановили зібрати нове військо на козаків. Не виглядало се на охоту полагодити справу, і тому Хмельницький держав ся далі обережно. Сам нїби не виступав против Польщі, чекаючи, що йому привезуть комісари, але тим часом ріжні ватажки козацькі йшли на всі боки підіймаючи далї нарід і побиваючи шляхту й Жидів. Все Заднїпровє, вся Київщина крім Полїся і майже цїла Браславщина була вже в руках козацьких „загонів“, як їх називали. Ярема Вишневецький, володар величезних маєтків задніпрянських, найбільший ворог козаччини, бо вона найбільше його підтяла, — мусїв аж через Полісе тікати з Задніпрянщини, бо Київщина була в повстанню. Перейшов на Волинь і там пробував стримати козачину, що наступала під проводом Кривоноса (в піснях званого Перебійносом).
Хмельницький посував ся поволї теж на Волинь, чекаючи комісарів. Але перше нїж ті до нього перебили ся через загони козацькі, нове польське військо зібрало ся в полудневій Волини і почало наступати на Хмельницького. Тодї й Хмельницький рушив против нього й післав по Татарську орду. Зійшли ся під Пилявцями, маленьким замочком над р. Пилявкою. Хмельницький протягав час переговорами, поки діждав ся Татар, а потім вивабивши Поляків на битву, ударив з усїми силами козацькими й татарськими. Поляки програли битву, а наслухавши ся ріжних перебільшених страхів, які пішли потім по війську, рішили відступати. Але в нони пішла по табору чутка, що начальники вже втїкли з війська, і се навело такий переляк, що все польське військо кинуло ся тїкати куди видно. Козаки, заставши рано порожній табор потім гонили, побивали, ловили, обловили ся здобичею як нїколи...
Недобитки зібрали ся у Львові і віддали головне начальство Вишневецькому. Той позбирав гроші з міщан, з церков, з монастирів, але по всім тим покинув Львів, бо тут оборонити ся вважав неможливим, і подав ся до Замостя. Хмельницький посував ся поволї теж на захід, вичікуючи вибору нового короля, що мав би полагодити справу. Приступив так і під Львів; мав його властиво в руках, бо той стояв майже без усякої оборони. Кругом в Галичинї підіймало ся також повстаннє: селяне, міщане, разом з шляхтою українською підіймали ся, проганяли Поляків. Але Хмельницький не дбав про те. Простояв під Львовом два тижні, обстрілював місто, потім сказав, що жалує його задля Українцїв львівських, взяв викуп і пішов далї на Замостє. З своїми силами міг би й сю кріпость взяти без клопоту, але не хотів сього, умисно вів облогу так, щоб нічим скінчила ся — і нарешті діждав ся тут вибору нового короля.
Вибрано брата Володиславового Яна-Казимира, за котрого Хмельницький теж подавав свій голось. Новий король прислав Хмельницькому лист, повідомляючи про вибір, обіцяв козакам і вірі православній всякі полекші й просив залишити похід та чекати королівських комісарів. Хмельницький відповів, що сповнить волю королівську — вертає назад, і подав ся з військом до Київа.