Ілюстрована історія України/Полїтичний рух в австрійській Українї і її національний зріст в 1890–1900-х рр.

◀ Українська робота на галицькім ґрунтї і в Росії в 1880-х рр.

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Полїтичний рух в австрійській Українї і її національний зріст в 1890–1900-х рр.

Перше розкріпощеннє росийської України ▶

128. Полїтичний рух в Австрійській Українї і її національний зріст в 1890–1900-х рр. 1890–5 рр. були поворотними роками українського житя Галиччини. За вісїмдесяті роки, як я вже сказав, народовецький український рух дуже поширив ся між галицьким громадянством, запанував над ним і як звичайно в таких обставинах буває — притягнув до себе богато народу нейтрального, що йде за тим напрямом, який бере гору, хочби внутрішнїм своїм змістом він був йому навіть зовсїм чужий. Тому разом з тим як народовецький український напрям виступав все показнїйше, як сильна полїтична партия, та проторював собі дороги в ширші народнї маси, — в самій серединї його мусїв зазначити ся певний розлом, через велику неоднаковість тих елєментів, які спинили ся тепер під одною спільною фірмою українського народовства.

Елєменти більш поступові хотїли йти далї в тїснім союзї з поступовими елєментами росийської України і разом з ними — з поступовими европейськими напрямами, — бажали на українськім національнім ґрунтї перебудувати суспільні, полїтичні і економічні відносини в дусї справжнього демократизму і соціалїзму. Елєменти більш помірковані і консервативні, священики і урядники та иньші представники буржуазних верств (між Українцями дуже невеликих), прийнявши національну форму — народню мову і до певної міри — українські національні традиції, бажали під сею зверхністю заховати старий зміст житя. Їх займала пакованнє української національної церкви (уніатської в Галиччинї) й релїґійна правовірність громадянства, а в соціально-полїтичних відносинах вони були або рішучими консерваторами, або дуже і дуже поміркованими демократами. На сїм ґрунтї виникає в Галиччинї досить різка боротьба, що й вела ся при живій участи і навіть під сильними впливами росийських Українців. Особливо Драгоманов, хоч не жив в Галиччинї, через гуртки своїх однодумцїв, людей більш енерґічних і здібних, з молодших поколїнь Галичан, вів галицьке громадянство в першім напрямі і впливи його серед молодїжи і серед селянства все більше зростали.

Рішучим моментом було, коли більш консервативна частина народовцїв в 1890 р., не без впливів і участи декотрих росийських Українцїв, розірвала полїтичний союз з москвофілами, з котрими разом виступала в галицьким соймі й австрійськім парляментї против Поляків і правительства. Вона війшла в порозуміннє з правительством, чи краще сказати — з галицьким намісником (ґр. Бадені) і сподївала ся оперти ся на його помочи, як в 1848 р. Але тодї правительство стояло против польсько шляхти, а тепер було з нею звязане. Та й не те було галицьке громадянство! Поступовійша частина галицьких Українцїв уже перед тим відлучила ся від більш консервативних народовцїв і стала формувати ся в осібну партию, під назвою „радикалів“. Коли ж проголошений був новий союз народовцїв з правительством; сї радикали різко виступили против нього і повели дуже енерґїчну аґітацію против такої „угодової“ полїтики народовцїв. Опозиція їх була глибоко справедлива, бо на дїлї союз з правительством мав бути союзом Українцїв з правлящою польською шляхтою Галиччини, а властиво і не союзом, а відступленнєм від боротьби з шляхетським польським панованнєм за цїну деяких національних уступок, дуже дрібних як на таку принціпіальну справу (одна українська ґімназія, одна українська катедра в унїверситетї й таке иньше). Кінець кінцем проводирі народовцїв, розгледївши, куди веде їх сей союз, та й уступаючи натиску громадської думки, розірвали сю „угоду“, і при нїй зістала ся тільки невеличка ґрупа консервативно-клєрикальна. Переважна більшість народовців, ще глибше переконавши ся на сїм прикладї, як нерозривно звязало ся правительство з польскою шляхтою, рішила стати в рішучій опозиції і до польського пановання і до центрального правительства, що віддавало Галиччину на поталу Полякам, за те що вони підтримували правительство в парляментї.

За прикладом радикалів, що всї свої пляни оснували на соціальнім і полїтичнім освідомленню селянства й його орґанїзації, народовцї рішили також іти як енерґічнїйше в нарід, освідомляти його полїтично, загрівати до боротьби за свої права та орґанїзувати до участи в полїтичнім житю і полїтичній боротьбі. З сього власне погляду вплив радикалів на галицьке житє був дуже важний, бо він не дав народовцям пересувати ся на право, куди їх тягли консервативні й клєрикальнї елєменти, а змушував вести бодай середню лїнїю між сим консервативним, і радикальним напрямом. В 1900 р. народовцї навіть постановили формально злити ся до купи з радикалами, прийнявши поступові й соціальні домагання радикальної програми, і перейменували отсю обєднану партию на „національно-демократичну“. Розумієть ся, само приймленнє радикальної проґрами не зробило сих народовцїв справжними поступовцями, в дусї радикальнім; праві елєменти не стратили своїх впливів і все тягнули до угодових порозумінь з правктельством та польськими правителями. Але все таки лівійші елєменти галицького українства стримували народовцїв від занадто різкого і відкритого маршу направо, до котрого тягнуло їх праве крило.

Кінець кінцем, як то звичайно буває, боротьба і конкуренція напрямів незвичайно оживили галицьке житє протягом девятьдесятих–девятьсотих років. Національне і полїтичне усвідомленнє вийшло з громадок інтелїґенції обхопило широкі круги, маси народнї, навчило їх пильнувати своїх прав, боротися за свої економічні, культурні й національні інтереси, доходити їх своїми силами, єдністю, орґанїзацією. Опозиційний напрям, котрим повели галицьке громадянство поступові українські течії, в противність старшому, правительственному народовству 1848–1850-х рр., мав власне той незвичайно користний вплив, що відзвичаїв галицьких Українцїв від сподївань якихось благодатей від правительства чи когось иньшого, навчив будувати свою долю, своє житє власними силами і засобами, та йти пробоєм, не оглядаючи ся, яке вражіннє роблять їх змагання на сильних і владущих. Те що здобуло галицьке українство протягом останнїх десятилїть, воно осягнуло власними силами, своєю орґанїзацією і боротьбою против усяких ворожих перешкод, які ставило польське панованнє всїми своїми величезними засобами. Маючи по своїй сторонї центральне правительство, в своїх руках тримаючи всю державну управу Галиччини і краєве самопорядкуваннє, розпоряджаючи величезною земельною властністю, всякими грошевими і культурними засобами, Поляки всїми силами бороли ся з українським рухом, але таки не могли спинити величнього походу української народньої маси.

Осягнено за се десятилїтє справді богато. В сфері національної культури насамперед треба зазначити сотвореннє української науки, про яку стало можна серіозно говорити тільки з сього часу, з тої орґанїзованої роботи, яку повели учені згуртовані в 1890-х роках коло львівського Товариства імени Шевченка, в 1892 р. переміненого на наукове товариство, а в 1898 зреформованого на взірець академій наук. Його видання дуже скоро звернули на себе увагу дослїдників і українська наука здобула собі право горожанства в науковїм світї. Не вважаючи на дуже убогі підмоги з фондів державних і краєвих, товариство розвинуло велику видавничу і орґанїзаційну дїяльність, про яку чверть віку серед тим нїхто не посмів би й думати.

В парі з сим виступило також домаганнє українського університету. Правительство обіцяло його ще в 1848 р., але потім се все забуло ся разом з иньшими обіцянками. Львівський унїверситет захопили Поляки, а Українцям зістало ся лише кілька катедр з українськими викладами. Тоді з кінцем 1890-х рр. вони стали добивати ся засновання другого, осібного українського унїверситету; в 1900-х рр. ся справа стала незвичайно гострою, раз у раз викликала сильні заворушення на унїверситеті, на котрі чуйно відзивали ся найширші круги громадянства, й український унїверситет став черговою справою української полїтики, а здобутє його стало питаннєм недалекого часу.

В сфері лїтературній треба одмітити розвій красного письменства, завдяки цїлій громаді яскравих, живих талантів, що в сей же момент розцвіту полїтичних і суспільних інтересів, з кінцем 1890-х років виступили на досить яловім перед тим галицько-буковинськім ґрунті. Досі, в 1880/1890-х рр., Іван Франко, талановитий поет, новелїст і публицист, був найбільш визначним талантом на сїм ґрунтї. Тепер наоколо новозаснованого місячника „Лїтературно-Науковий Вістник“ і видавничого товариства „Українсько-руська видавнича спілка“ виступив ряд нових, свіжих талантів, з Вас. Стефаником і Ол. Кобилянською в головах, і надав небувалого перед тим змісту тутешньому українському житю.

В сфері освітнїй і народно-органїзаційній дав себе знати незвичайний розвій читалень „Просвіти“ і товариств гімнастичних, так званих „Січей“ і „Соколів“, які нечувано зворушили народнї маси, розбудили в них бажаннє знання, освіти, інстинкти орґанїзації й солїдарности.

З огляду на ті трудности, з якими звязане було засновуваннє нових українських середніх шкіл — що їх просто таки приходило ся випрошувати і вимолювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які небудь важні уступки з иньших українських домагань, — галицькі Українцї взяли ся до закладання своїх приватних середнїх шкіл і в останнїм десятилїтю перед війною розвинули дуже показне своє, власне свобідне шкільництво.

Звернено також в сих лїтах велику увагу на економічну сторону — на заснованнє позичкових кас, кооперативів, сїльсько-господарських товариств, щоб по можности визволити ся від залежности від чужих фінансових і сїльсько-господарських інституцій.

Все се незмірно підняло почутє власної сили і можности в українськім громадянстві і уможливило здобуваннє національних прав не поклонами і вислугами владущим партиям чи правительству, як вели свою „полїтику“ старші покоління, а орґанїзованою боротьбою, змушуючи рахувати ся з національними домаганнями галицьких Українцїв незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верховоди Галиччини, чи нї. А ще важнїйше — що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку, і власне в момент найбільшого розвою суспільно-полїтичного руху в громадянстві й народї воно видобувало з себе сили культурного і національного розвою, енерґію національної творчости.