Ілюстрована історія України/Початки відродження в західнїй Українї
| ◀ Кінець Польщі і прилученнє правобічної України до Росії | Ілюстрована історія України Початки відродження в західнїй Українї |
Початки відродження в східнїй Українї ▶ |
|
|
117. Початки відродження в західнїй Українї. В часах найбільшого, як здавало ся — останнього упадку українського житя, при кінці XVIII в. починали вже поволї пробивати ся перші парости нового житя. В західнїй Українї вони сходили на ґрунтї церковнім.
Свого часу заведеннє унїї приглушило дуже сильно останки українського житя. Приймали унїю з малодушности, хилячи ся перед панами, а сміливійших приборкувано силоміць. Але наростали нові поколїння, що були унїатами не через свою зраду чи малодушність, а через те що уродили ся в унїї, і для них унїя стала вже вірою народньою, українською. Ті що заводили унїю на те, аби вона послужила дорогою до ополячення і скатоличення, помилили ся в своїх надїях. Через те що унїатське духовенство і взагалї унію не зрівняно в правах з католицтвом і вона зістала ся церквою низшою, мужицькою, зробилась вона прикметою тутешнього українського житя і незадовго стала для західньої України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна. І коли австрийське правительство, заволодївши Галичиною, заходило ся коло того щоб підняти унїатське духовенство з темноти і пониження, в якім його застало, то се мало чималий вплив на розбудженнє національного житя.
Австрийське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український нарід, взагалї задумувало ся над способами, щоб йому помогти: за Марії Тереси і Йосифа II уряд обмежив власть поміщиків, заводив школи „з місцевою мовою“ (українською) для селян і міщан, вищі школи для духовенства, що було незвичайно убоге і темне. Насамперед сї заходи почали ся на Угорській Українї, наслїдком тих рухів против унїї, що так занепокоїли правительство (див. гл. 108). Мукачівську епархію визволено від зверхньої власти католицького епископа Ягри; засновано лїцей в Мукачеві, для виховання духовних; полїпшено матеріальне становище духовенства. Новий епископ Андрій Бачинський (1772–1809) з свого боку дуже дїяльно заходив ся коло піднесення свого духовенства, і тут в Мукачеві коло нього згодом зїбрала ся громада доволї вчених як на той час людей, з котрих вийшли потім перші професори-Русини львівського унїверситету і чимало иньших замітних дїячів. З прилученнєм Галичини сї заходи правительства захопили також і її. Зараз по прилученню Галичини Марія-Тереса завела в Віднї духовну семінарію для унїатів; се було мале віконце в Европу для галицького українського суспільства і мало воно чимале значіннє в його житю. Потім слїдом заложено семінарію у Львові, а при заснованню львівського унїверситету в 1784 р. положено, щоб деяких наук вчили по українськи, і осібний лїцей при нїм заведено, де б Українцї підучували ся. щоб потім вступити до унїверситету. Богато зроблено також і тут для добробуту духовенства; з маєтків закритих монастирів орґанїзовано „релїґійний фонд“ для полїпшення становища духовенства. Так само на Буковинї, за недовге воєнне правлїннє положено цїнні початки нової, світської школи і тутешній релїґійний фонд, що володїв пятою частиною цїлої Буковини (се були давнїйші монастирські і єпархіальнї маєтки) давав величезні засоби на культурні і національні цїли. Та біда була в тім, що в суспільних і національних відносинах сеї далекої провінції австрийське правительство слабо розпізнавало ся: не вміло знайти справжньої точки в селянських відносинах, без кінця заплутуючи справу своїми суперечними рішеннями, і так само в культурних справах дуже часто зовсїм не вміло доглянути українського елєменту, вважаючи румунську мову „місцевою мовою“ всеї Буковини без ріжницї.
В Галичинї воно розглядало ся трохи краще, але й тут правительственні заходи, направлені на піднесеннє українського народу, здебільшого заглушили ся потім впливами польської шляхти, та й робили ся без потрібного знання місцевих обставин. Для тих українських вищих шкіл і катедр не знайшло ся людей тямущих, які б вміли вгадати ті живі течії народнього житя, на котрих можна було оперти новий просвітний рух. Наука вела ся мертвою книжною мовою, викладали ся предмети далекі від житя, тому й сї заходи не дали такої користи, яку б могли дати. Згодом українські лєкції і український лїцей скасовано, коли з нових гімназій стали виходити Українцї підготовані до слухання загальних курсів. З загальною реакцією, що почала ся в Австрії по смерти цїс. Йосифа (1790), польська шляхта здобуває собі впливи і в двірських кругах і у місцевої адмінїстрації та починає лякати її своїми вигадками про нахил галицьких Українцїв до Росії та до православія, відвертаючи тим правительство від заходів на їх користь. Під впливами Поляків замість української мови заведено мову польську — з початку в школах вищих типів, а далі і в сїльських, народнїх. З огляду на протести і представлення українського духовенства сїльським громадам позволено заснувати свої приватні школи з українською мовою, але при тім адмінїстрація наказувала духовенству, щоб не дуже заохочувало селян заводити такі українські школи — аби не причиняти тим собі видатків. Треба сказати одначе, що саме духовенство не оцїнювало всього значіння народнього елєменту і не використовувало тих можливостей, які відкривали для нього правительственні заходи. Набираючи ся деякої культури, нова інтелїґенція, майже виключно сама духовна, тратила давнїйшу звязь з народом, закидала народнїй язик, не вміючи надати йому культурного вжитку, тримала ся старої книжньої мови, звироднїлої, омертвілої, не здатної вже до розвитку, і не знаходячи через те основи для свого культурного поступу, йшла за польським елєментом.
Польські заходи против українства викликали їх на герць за народнї права; надїї на поміч австрийського уряду додавали охоти. Проєкти заведення польської мови в народнїх школах викликають перший свідомий виступ галицького духовенства в оборонї народньої мови: митрополит Левицький під впливом канонїка Могильницького — найвизначнїйшого представника нового духовенства, удав ся до правительства з прошеннєм, щоб у народнїх школах учено по українськи. Колиж шкільна комісія ухвалила своє — так як вище було сказано, що для української науки громади можуть закладати осібні свої школи, — митрополит вислав протест против такого трактовання української мови, а Могильницький виготовив записку в оборону її вартости і рівноправности. Потім розширив він сю свою оборону в осібнім трактаті: „Вѣдомѣсть о руском языцѣ“ (в Галичинї місцеву українську мову все називано руською, по старій традиції); се був перший учений трактат в оборонї української мови. Заразом Могильницький заходив ся коло просвітньої роботи. Орґанізував перше просвітнє товариство в Перемишлї — але воно заглохло, стрінувши всякі перешкоди з боку польського духовенства і сполячених унїатських монахів-Василіян. Краще пішли його заходи коло закладання народнїх українських шкіл замість ополячених урядових; за короткий час відкрито велике число шкіл парафіяльних і т. зв. тривіяльних (вищого типу): для приготовлення учителїв органїзовано учительську семінарію в Перемишлї.
Стали складати ся українські учебні книжки для сих шкіл — а з тим стали виникати питання про відносини народньої мови до книжньої — чи тримати ся старої книжньої мови, чи зближити ся до живої народньої. Про се потім, в 1830 роках виходить завзята полєміка між оборонцями мови народньої і мови книжної, або властиво кількох книжних мов — старої української, церковно-словянської і росийської (великоруської): суперечка ся мала велике значіннє в дальшім тутешнїм розвою національної свідомости.
Отак підіймало ся поволї нове жетє на витолоченім і забитім українськім перелозї в західнїй Українї. Скромні і непоказні були перші прояви його — але в тих частях України, що від Польщі перейшли до Росії, навіть і такими не можна було похвалити ся: тут нїчим не полегшало від того, що нарештї „Польща впала“. Як я вже сказав, панованнє польського панства над українським народом стало ще сильнїйше, ше безогляднїйше, і з боку правительства не було навіть таких проб полекшити становище селянства, які показувало правительство австрийське. Уряд над усе бояв ся якогось руху, якоїсь свідомости між селянами, і готов був глушити всякий голос протесту чи невдоволення против польського поміщицького панування. Люде, які силкували ся звернути увагу уряду на сю дивовижу, що „одновірні і однокровні“, мовляв визволені Росією від польського пановання українські селяне далї поневіряють ся в лютій польській неволї, пропадали по вязницях та засланнях. Польська освіта і культура панували далї скрізь в вищих верствах — все се було польське. А з другого боку нові школи, які заводила росийська власть, нові уряди, церква і духовенство під росийським володїннєм ширили росийство: росийську мову заведено в духовних школах і навіть у церкві молитви велено, було вимовляти на росийський спосіб. Таким чином українське житє, що досї гнїтила польщина, тепер спинило ся між двома огнями — польським і росийським, і росийськими руками винищувано українство навіть там, куди нїколи досї не сягали руки польські.
Тому українство тут никло і гинуло далї, і перші прояви його в Росії заявили ся не тут, а в Українї заднїпрянській — в старій Гетьманщинї й Слобідщинї, на розвалинах козацької автономії.