Ілюстрована історія України/Початки відродження в східнїй Українї
| ◀ Початки відродження в західнїй Українї | Ілюстрована історія України Початки відродження в східнїй Українї |
Ідеї народности. Початки свідомійшого демократизму ▶ |
|
|
118. Початки відродження в східнїй Українї. Хоч українське панство знаходило ріжні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, і з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, проте серед вищих верств українського громадянства — серед потомків козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне і невольне зросийщеннє, не вигасала любов до українського житя, мови, історії — певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відобраннє старих орав і порядків. Звичайно се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадїйним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливійші вертали ся до давнїх плянів шукати помочи за границею для привернення давнїх прав України.
Недавно з секретних паперів пруського державного архиву стало відомо, що в 1791 р., коли між Росією і Прусією попсували ся відносини, до тодїшнього пруського мінїстра Гердберга приїздив Українець Капнист, значного українського роду, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього відчаю від „тиранїї росийського правительства і князя Потьомкіна“. Військо козацьке, казав Капнист, дуже розжалене тим, що йому відібрано старі права і вільности та поверстано в реґулярні полки: воно страшенно хоче вернути собі старі порядки й вільности. З поручення земляків Капнист питає мінїстра, чи можуть вони сподївати ся на поміч Прусії, коли повстануть против Росії, щоб скинути з себе „росийське ярмо“. Але мінїстр дав на се ухильчиву відповідь, не сподїваючи ся, щоб у Прусії справдї дійшло до війни з Росією. Тому Капнист поїхав назад, а на далї, казав, як би пруське правительство хотїло, то може завести зносини з Україною через його брата, що тодї подорожував по Европі.
На хвилю старі порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї Катерини (1796) настав царем її син Павло, то він богато з реформ своєї матери зміняв і повертав старі порядки, бо не похваляв полїтики правительства Катерини. Між иньшим і на Українї повернуто де що з того устрою, який був до скасовання гетьманства: вернено ґенеральний суд і иньше, заведене при Розумовськім. Толкували, що до сього призвів Олександр Безбородько, міністр і довірений чоловік царя Павла, український патріот — бувший полковник київський за старого українського правлїння. Може як би сей напрям росийської політики потрівав довше, се відновленнє старого гетьманського устрою пішло б іще далї; але 1801 року царя Павла вбито, і його заступник Олександр I, постановивши правити згідно з правилами своєї бабки царицї Катерини, став привертати і ті росийськи порядки, що завела вона на Українї в 1780-их роках.
Потім були надїї на відновленнє козаччини і навіть гетьманства в 1812 і потім в 1831 р., коли росийське правительство в поміч своєму війську збирало добровольні козацькі полки на Українї і для заохоти людей місцеве начальство подавало надії на ріжні полекші. На тодїшнього ґенерал-ґубернатора Рєпніна говорили навіть, що збираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчили ся отсї поголоски і надії дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків добровольцїв на Кавказ і там оселило.
Всї сї жалі й надїї, хоч не були нї особливо глубокі, нї особливо серіозні, все таки підтримували в вищих, освічених верствах свідомість своєї окремішности від громадянства великоруського, звязки з історичною минувшиною України і сучасним народнїм житєм.Зросийщені службисти, що кров свою проливали за росийське отечество і з усїх сил, не за страх, а за совість будували нові росийські порядки на Українї, ширили росийську мову і культуру, самі виступали як росийські письменники і в своїм обиходї перейшли вповнї на мову росийську — вони заразом з побожною любовю збирали память про українську старовину, записували українські вірші та пісні, слова і прислівя, а в своїх записках та листах, не призначених для публїки виславляли колишню українську свободу, давнїх борцїв за українські вільности[1]. І на ґрунті сього роздвоєння національної душі української інтелїґенції згодом починають виростати серіознїйші прояви національного почутя — головно на пунктї привязання до українського слова, устного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського житя.
Уживаннє народньої мови в письменстві східньої України не переривало ся до решти нїколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з школи. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили українську книжну мову — мішану українсько-словянську, чисто народня українська мова здобула навіть сильнїйшу позицію, як одинока місцева мова: хто хотїв надати українську закраску свому творови, звертав ся до народньої мови. І всї, що цїнили українські прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до лїтературних творів писаних народньою мовою і високо їх цїнили, дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. з другого боку сї лїтературні оброблення народньої мови навчали більшої уважливости до живої мови, а живе українське слово — мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого люду, навертали до народу панські верстви, відірвані історією останнього столїтя, посварені з народом своєю панською полїтикою і винародовлені, як здавало ся, до решти. І так на сїм новім народництві української інтелїґенції виростало нове українське відродженнє.
Перелицьована „Енеїда“ Котляревського, без волї автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народнє українське слово, а заразом своїми образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського житя відкрила широку дорогу отсьому заінтересованню народнїм житєм серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки писаної народньою мовою і друкованої, то значить можливої до широкого розповсюднення серед тодїшньої української інтелїґенції. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські писання, навіть найбільш голосні і славні (напр. київські академічні інтермедії). Часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зіставали ся в одній двох рукописях без усякого поширення (напр. прецїкава історична повість Величка відома в одній авторській рукописи і в одній копії). Тому три видання Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилїтя і були розхоплені земляками, зробили появу сеї книжки епохою не тільки в історії українського письменства, але і в розвою української свідомости. Але крім самої формальної сторони — лїтературного друкованого твору, писаного народньою мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача, — книжка містила в собі дїйсно дорогоцїнний зміст. З-поза жартівливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди нїби то троянських гольтїпак, висували ся иньші образи і спомини. Саме тодї наші Запорозцї блукали світами, не знаходячи собі пристановища — і гіркі гадки мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповіданнє про тих троянських бурлак! З поза веселих і грубоватих часом жартів і глузувань вставали образи „вічної памяти Гетьманщини“. Вставало народнє житє, змальоване з великою любовю і знаннєм, будило любов і спочутє до нього. Не диво, що серед чуткійших людей сей талановитий твір від раз підняв настрій і надїї на розвій українського слова і письменства. Коли талановиті люде з тутешніх сторін звернуть свою увагу на українську мову та приложать до неї граматичні правила, Українцї зможуть іще поспорити славою учених своїх творів з найбільш освіченими народами Европи — писав оден з молодих ентузіастів, маючи в руках ще тільки саму Енеїду Котляревського. А письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеїди і назвали його батьком нової української лїтератури.
Але „Енеїда“ не застала ся самітньою; за нею слїдом пішли иньші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані Енеїдою докази культурної вартости української мови і українського народнього елєменту. Те що в „Енеїдї“ треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповні відкрито і без недоговорень. Таке значіннє мали пєси самого Котляревського — особливо славна його „Наталка Полтавка“, поезїї Гулака-Артемовськаго, повісти Квітки — твори другого, третього і четвертого десятилїтя XIX віку. Поруч них величезне значіннє мали перші збірки українських пісень, що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского).
Сї збірки видані та й ще декотрі невидані, що ширили ся в рукописях, відкрили вперше незвичайне богацтво української народньої піснї й тим незвичайно підняли значіннє українського слова, бо саме в тім часї освічені люде скрізь почали звертати увагу на народню творчість і високо її цїнити.
Появляють ся також важні для українського усвідомлення працї з українознавства, особливо з української історії. Особливо великий вплив мала безіменна „Исторія Руссовъ или Малой Россіиі“ — історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважали Ґеоргія Кониського, а тепер думають на Гр. Полїтику, або на нього і його сина. Незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична — в оповіданнях про подїї XVII віку і ранїйших), вона незвичайно поширила ся між українською інтелїґенцією, особливо в другім і третїм десятилїтю XIX віку, завдяки своїй мальовничости й горячому патріотичному почутю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її було аж пізнїйше, при кінцї 1840-рр. але вона розповсюджувала ся в копіях і велико вплинула на розвій українського письменства, на довго заповнивши його своїм фантастичними, але з великим патріотичним запалом продуманими постатями і подїями. Слїдом за нею зявила ся солїдна, хоч і суха історія козацької України Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала два видання — також факт доволї характеристичний для тодїшнїх інтересів української інтелїґенції.
Починають ся і тут, на росийський Вкраїні перші віщуни спорів про український народнїй елємент, про народню мову й поезію — відгомони нових ідей про значіннє народности взагалї і впливів словянського відродження, що переносячи ся на український ґрунт, давали нове толкованнє, нову цїну і вартість давнїм, стихійним досї і мало усвідомленим потягам до свого рідного, своєнароднього.
——————
- ↑ Аж дивно буває читати такі відзиви про стару українську „конституцію“, про колишнє щастє української автономії, про Мазепу як українського героя які знаходимо напр. в записках і листуваннї офіцера росийської служби Мартоса. Побувавши в Галацї, на могилї Мазепи і згадавши як сього „фундатора київської академії і богатьох церков“ що-року з наказу уряду духовенство проклинає в тім же Київі першої недїлї посту „разом з Разіним і иньшими злодїями і розбійниками“, він записує: „Разін був розбійник, а Мазепа — освіченїйший, чоловіколюбнїйший чоловік, зручний вожд і провідник вільного — значить щасливого народу. Після того як він вийшов з Малоросії, її мешканці втеряли свої права, котрі Мазепа боронив так довго з любовю і запалом відповідним для патріота. Його не стало й імення Малоросії й її хоробрих козаків зникло з реєстру народів — невеликих числом, але відомих своїм бутєм і конституцією“…