Ілюстрована історія України/Правобічна Україна

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Правобічна Україна

109. Правобічна Україна. В Правобічний Українї — себ то в полудневій Київщинї з сусїднїми частями Браславщини, як ми вже знаємо (гл. 90 і 94), по недовгім оживленню козаччини за Палїя та иньших полковників правобічних, з другим десятилїтєм XVIII в. стало на ново поширювати ся польське шляхетське панованнє з кріпацькою неволею для народу.

Як в 1714 р. Москва вивела за Днїпро наших людей з Правобережа і віддала сї пусті землї Полякам, посунули сюди потомки панських родин, що повтїкали з сих країв за Хмельниччини, та ріжні иньші пани, що за безцїн покупили у тих старих родин права на тутешнї маєтки. Вони самі або їх служебники і фактори почали закладати слободи в сих пустинях київських, браславських, подільських та приманювали людей, обіцюючи довголїтню свободу від усяких податків і обовязків, на пятнадцять, двадцять і більше лїт. Висилали также своїх людей в сторони густїйше залюднені, аби манили людей тїкати на вільність у слободи, і такі висланцї, так звані викотцї, справдї богато людей зваблювали на українське дозвілє і свободу. Сила людей тїкала, як півтораста літ тому, з Полїся, з Волини і з дальших сторін і за кільканадцять лїт правобічні пустинї вкрили ся знову густими селами і хуторами, а серед них запишали ся панські палати, замки і католицькі кляштори (монастирі). Почали заводити ся панські фільварки, а як виходив кінець обіцяним свободам, стали селян потягати до панщини, до ріжних робіт, чиншів і данин. Одначе приходило ся се робити оглядно, щоб не перетягнути струну, бо житє було трівожне і небезпечне, і аж поки росийське правительство не почало заводити тут свого порядку, не могла польська шляхта міцною і певною ногою стати в тутешнїх краях.

Козаччини, по тій небезпечній пробі, вчиненій Собєским, польське правительство вже не важило ся наново заводити. Правда, люде не забували про неї. Після того як умер Палїй, повернений з Сибири царем по тім як скинено Мазепу, — люде покладали надїї на його зятя, полковника Танського: й самому Палїй перед смертю передав білоцерківський полк, і в домі йогож доживала свого віку Палїїха, колись дїяльна і енерґійна помічниця свого чоловіка в його хвастівській роботї. Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землї, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, що він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від панщини, але вони звичайно не мали нїякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і стояли у всїй волї панській, аби щось могли значити. Не раз сї козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з-за росийської, по части також молдавської границї, а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іще занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої орґанїзованої форми для народньої опозиції, як давала давнїйша козаччина, хоч ґрунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнїйший, бо державна орґанїзація польська за сей час, що проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє. Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам маґнатам, що володїли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї маґнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володїннями та й між собою найчастійше не жили в згодї.

Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володїння не переводять ся на Українї ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в видї розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народнї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, що нишпорили головно на пограничах — росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочутє народне, поміч і всяку підмогу у народу. Їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополїй. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонцїв, і нема сумнїву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки. Їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними лєґендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борцїв з кривдою народньою. Гуцульщина галицька і сусїднї місцевости досї ще повні оповіданнями про опришків, що гнїздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешнїх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печенїжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулї пущеної з засїдки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подїю дещо змінивши — немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку:

Ой по під гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підперає,
Тай на хлопцї покликає:
„Ой ви, хлопці, ви молодцї!
А сходїть ся разом д купцї,
Бо будемо раду мати,
Де підемо розбивати
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Та вставайте всї раненько.
Уберайте ся борзенько
У постоли скиряниї,
У волоки шовковиї
Бо зайдемо та до Дзвінки —
До Штефанової жінки“.

На сусіднїм з Галиччиною Поділю ватаги „левенцїв“ та „дейнеків“ держали ся особливо понад Днїстром, ховаючи ся в небезпечній хвилї за Днїстер, на молдавську територію. Браславщину і полудневу Київщину навідували розбійничі ватаги з околиць Київа, з-за Днїпра і особливо з Запорожа. Їх звали найчастійше гайдамаками (назва неясна що до свого походження і значіння, толкують її з турецької мови як „ворохобник“, „своєвільник“). Вони збирали ся за росийською границею або в запорозських степах. Росийська границя коло Київа рогом врізувала ся в правобічну Україну; тут було богато церковних і монастирських сїл, завідуваних монахами, і в сих монастирських маєтках, по пасїках і хуторах, так само в монастирях полудневих, на запорозькім пограничу знаходили собі захист, охорону і поміч гайдамаки, тут приготовляли ся до походу, відси йшли і потім сюди вертали ся. Тутешнї монахи, міщане і навіть московські вояки дивили ся також на гайдамаків як на борцїв против польської неволі, за кривду українську і тому вважали за добре дїло всяким способом їм коли не помагати, то принаймнї не шкодити. На правобічній Українї, коли гайдамаки зявляли ся, до них приставали також всякі люде, потім нераз і виходили з ними за границю, иньші ж старали ся їм помагати чим можна на панів-Поляків. Завдяки тому гайдамаки нераз заходили дуже глубоко на Україну, збирали коло себе богато людей і чинили Полякам велике спустошеннє. А часами підіймало ся наоколо них цїле велике повстаннє, що обхоплювало весь край.