Ілюстрована історія України/Проби повстань в Галичинї й початки національної роботи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Проби повстань в Галичині й початки національної роботи
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

49. Проби повстань в Галичинї й початки національної роботи. Тим часом як східнє українське панство шукало опори в Московщинї, західня Україна — Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долї у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князївство, організоване в серединї XIV в., в тім часї доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457 — 1504), що потрапив не тільки розширити свої землї, але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділє й Галичина, особливо східно-полуднева (земля Галицька), стояли в тїсних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в початках XVI бачимо тут і полїтичні рухи, обраховані на поміч молдавську. Молдавські господарі, володїючи українськими землями по ріцї Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусїднє галицьке Покутє, пробували його відірвати від Польщі, і в звязку з сим бачимо в полудневій Галичинї серед української людности нахил в молдавський бік, подібно як в східній Українї в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичинї і в сусїднїх сторонах піснї про воєводу Стефана — як от у старій піснї (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею):

 Дунаю, Дунаю, чом смутен течеш?
Ой як мнї, Дунаю, не смутно текти?
На верху Дунаю три роти стоять:

В турецькій ми ротї шаблями ширмують,
В татарській ми ротї стрілками стріляють.
В волоській ми ротї Стефан воєвода... [1]

Ілюстрована історія України (1921). c. 142.jpg
142. Руїни замку в Галичу.

Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тільки на жаль дуже мало звісний нам в подробицях. Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Волощини“ збунтував Покутє, підняв тутешнїх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти. Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу, де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землї аж під Галич, і пішов за Днїстер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту з загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсїм несподївано „більше божою помічю як людською“, як пише оден сучасний біскуп, місцевій шляхтї польській удало ся несподївано ударити на військо Мухи, коли він переходив Днїстер; в війську його настав великий пополох, почало тїкати, топили одні одних в Днїстрі, і так росполошились, що й Муха мусів тїкати. Оден письменник пізнїйший каже, що Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала його, і та так зробила.

Є також глуха звістка про якогось претендента на Україну, що вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (України) і підіймав повстаннє в Галичинї, шоб за помічю султана визволяти її від Польщі, але вхопили його Поляки. Пізнїйше, з перших років XVI в. припадком довідуємо ся, що під час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пішли потім з волоським військом на Молдаву, як похід не вдав ся, а маєтки їх поконфісковано. Сї припадково віднайдені звістки показують виразно, що тут також була, по теперішньому кажучи — українська іредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помічю близької їй вірою і духом Молдави. Але проби сї не удали ся, бо Молдавія була за слабка для сього, а український елемент у Галичинї був придавлений ще далеко гірше, ніж в вел. князївстві Литовськім. Се мусїли побачити тут дуже скоро, і тому слідом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помічю помічаємо ми в Галичинї перші виразнїйші прояви народньої органїзації для оборони своїх прав і для сотворення підстав для національного житя.

Ілюстрована історія України (1921). c. 143.jpg
143. Руїни Теребовлі.

Обставини українського житя були тут справді незвичайно сумні. Не було навіть таких можних українських панів як на Волини або в Київщинї, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист і поміч. Все можнїйше боярство українське в Галичинї пропало в XIV—XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфіскат, або помішавши ся з польською шляхтою і перейшовши на католицтво, а за тим і спольщивши ся (особливо мішані шлюби з католичками часто служили притокою до того — не раз трапляло ся, що жених мусїв перейти на католицтву до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотїли приймати, тому й не диво, що не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного“. Зістала ся тільки дрібна шляхта, бідна і темна, яка не мала нї впливу нї голосу, при тім не була органїзована. Церква православна, ся одинока представителька українського національного житя в тім часї, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсїм придавлена. З половини XV в. галицька митрополїя зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуваннє галицькому старостї, а завідуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць, десятки лїт пізнїйше памятали в Галичинї, як крилошан православних „на поворозах“ водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Днїстер — грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся.

І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надїї на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слїдні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранїйше, зайняли кільканадцять лїт, поки удало ся добити ся від правительства позволення, щоб митрополит київський поставив владику для галицької епархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусїли ходити за сим позволеннєм Галичане — шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королївськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусїли Галичане обіцяти королевій Бонї дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа — роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владицї грамоту...

Головно заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часї добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в містї, окрім як тільки в малім руськім кварталї (де теперішня улиця Руська з сусїднїми переулками), не дозволяли їм по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, провожати мертвих з церковною церемонїєю... Навіть православної присяги не приймано в судових справах.

Львівські Українцї добивали ся скасовання сих заборон через ріжних впливових панів — між иньшим і через звісного волинського маґната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королївськім за його воєнні заслуги, і навіть „як виїмок“ дали йому воєводство троцьке, оден з важнїйших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало що виграли і в старій столицї Галичини зістали ся далї „инородцями“, що тільки в своїм кварталї мали сякі такі права.

Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всї перепони, православного владику і осадили його у Львові (1539). Була се нова опорна точка для тодїшнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної органїзації.

Ілюстрована історія України (1921). c. 144-6.jpg
144-6. Галицькі печатки на срібних перстнях, з скарбу XIV в. ("печат (И)ванова“, „печат Скочкова"),

Такі брацтва були при церквах здавна — початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святощ і ігрищ, куди збирали ся сусїди з доохрестних сїл. Пізнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так звані братчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах:

 Почув то Васенька Буслаєвич —
У мужиків новгородських тих
Канун[2] варять, пива ячниї,
Пішов Василий із дружиною,
Прийшов на братчину Никольщину:[3]
„Не малую сип[4] ми вам платимо —
За всякого брата по пяти рублїв,“
А за себе дає пятдесять рублїв —
Отже староста церковний той
Прийма їх в братчину Никольщину —
Зачали пить той вони канун
І ті пива теж ячниї...

Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм міст по нїмецькому праву, також цехові ремісничі брацтва на нїмецький взірець, починають міщане українські і білоруські реформувати свої старі брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї орґанїзації. Найстарші статути таких реформованих брацтв маємо з Білоруси з Вильна, а з України з Львова. Львівське брацтво при головній церкві Успенія, в руськім кварталї, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х років маємо устави кількох иньших брацтв, при иньших церквах львівських, списані на взірець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть приступати стороннї люде, шляхтичі, а нїхто своєвільно не може з брацтва виступати.

Ілюстрована історія України (1921). c. 147.jpg
147. Памятки старого дїловодства Галичини, перед заведеннєм польського права: грамота Володислава опольського (зменьшена у двоє)[5].

Брацтва служили таким чином для орґанїзації людей української народности. Львівські міщане, найбільш освічені і сильні, призвичаєні до громадської організації, а заразом найбільш вражені своєю безправністю, дають початок національній орґанїзації, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяне були зовсїм безправні і майже не могли брати участи в якімсь навіть культурнім руху). Львівські брацтва, а особливо брацтво успенське — стає центром такого нового руху. Ним інтересують ся й покровителї галицької України — воєводи молдавські: вони присилають ріжні дарунки до церкви і на братські пири ріжні припаси братчикам „своїм приятелям“, як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів в натурі. Зі Львова такі брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою національної одности і гуртовання. Змісту для сих гуртів ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пізнїйші часи принесли й зміст.

Ілюстрована історія України (1921). c. 148.jpg
148. Продажа списана 1371 р. перед воєводою львівським, старо-українською мовою (зменьшена у двоє): „Во имя Отца и Сына и Святого Духа, божимъ истворҍньємъ оу вҍки, аминь. И стало ся подъ державою великого короля краковьского Казимира и господаря рускоҍ землҍ, и сталося при державҍ пана Оты старосты Рускоҍ землҍ, оже купилъ панъ Вятславъ Дмитровьский дворище и съ землею...
  1. Стефан разом з Турками і Татарами набігав на Галичину, силкуючи ся захопити Покутє.
  2. Мед варений на храм.
  3. На св. Миколая.
  4. Пайку.
  5. Початок: „Во имя Отца и Сына и Святого Духа, аминь. Божьєю милостью мы князь Володиславъ Опольскоҍ земли и Велунъскоҍ земли и Роускоҍ земли господарь и дҍдичь вѣчный землям тҍмъ самодержьць“.....