Ілюстрована історія України/Проби повстань за помічю московською
| ◀ Боротьба за рівноправність (Свитригайлові війни) | Ілюстрована історія України Проби повстань за помічю московською |
Проби повстань в Галичинї й початки національної роботи ▶ |
|
|
48. Проби повстань за помічю московською. Полишивши Волинь під властю Свитригайла і його прихильників, українських князїв і панів, литовські пани, що під іменем малого Казимира взяли в свої руки керму вел. кн. Литовського, зробили тим важну уступку українським людям: найбільша, найсильнїйша, і найбільш панська, вся засаджена княжими і панськими маєтками, замками й резиденціями Волинь могла жити своїм житем під управою „свого“ князя. Але зробили ще й другу, віддали Київську землю її „отчичови“, синови прогнаного Витовтом князя Володимира Ольгердовича, на імя Олександрови, або Олелькови, як його називали. Князь сей був дуже покірний, тримав ся литовських панів, і його син Семен, що наступив по батьку на ськім столї (десь коло р. 1454) був оженений з донькою голови литовського правительства, воєводи Гаштовта, був своїм між литовськими панами, і коли заходила мова щоб поставити собі осібного великого князя по тім, як Казимир став королем польським, то Семен Олелькович уважався до сього першим кандидатом. Се й давало вигляд рівноправности, що більша частина українських земель стояла під управою своїх князїв, рідних їм по національности, і навіть одень з них вважався кандидатом на великокняжий стіл.
З часом справа призабула ся, і взагалї відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князївства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою нїякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотїли всїм правити самі, не полишаючи їм нїчого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотїли віддати Київського князївства його родинї. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови — післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на війну, та просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгородї. Литовські пани завзяли ся не давати Київа Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семеновій сїмї князївство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть нїяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всїм головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче — то хоч католика, але княжого роду, — найкраще в такім разї котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Київа. Але литовські пани завзяли ся, післали з Гаштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.
Ся подїя зробила сильне вражіннє на Українї й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нїчого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всїм. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетїв у Київ на першу вість про смерть брата, — почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм шваґром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князї хотїли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича, — адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надїю мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання,
не знаємо. Змову відкрито перед часом, в 1481 роцї. Одному з головних участників, князю Більському (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втїк верхи з самою душею, в одній сорочцї, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зараз по шлюбі, і так її не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хотїли вхопити вел. кн. Казимира і вбити.
Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князїв та панів, не вигасає в сих кругах. Коли Литвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощинї й особливо — на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князї литовські хотіли зібрати „всю Русь“ собі, вел. князї московські — собі. І поки князї литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровляли ся до нього, — доти землї білоруські й українські самі горнули ся до них, і справдї можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь“, як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити українсько-білоруські краї, і сі почали тягнути до Москви, се зараз же підняло дух московського правительства, і почули се литовські пани — хоч і не хотїли зміняти своєї полїтики з своїх особистих інтересів.
„благоізволениєм, мудростью Бога Отца всемогущаго пописана бысть сия каплиця повеленємъ великодержавного короля пресветлаго Казимира за божиєі милости короля польского і великого князя литовского и руського, жомоітского і княжати прускаго пана і дедича інних многихъ земль господаря и єго королевоє прѣнаяснѣішеи панеи Єлизаветы іс поколенья цѣсарьскаго внука преназвитяжнѣішего цесаря Жикгімонта, пана земли Ракуськоє і Чеськоє і Угорьскоі под лѣты нароженья божьєго ҂а҃ лѣто у҃ и ѻ҃ лѣтъ (1470) доконьчали шию каплицю письмо мѣсяца октября въ…“.
Особливо се показало ся на пограничній між Литвою і Москвою Чернигівщині. Як ми вже знаємо, північна Чернигівщина була повна маленьких князївств, в тім роді як звичайні панські маєтки. Там сиділи князї з старої чернигівської династії. Вони свого часу добровїльно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „відїзду“ — переходу в підданство иньшій державі. Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князївства Литовського, в 1470, ще більше в 1480-х роках, сї князївства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрівоживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо. Пограничні землї йому піддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси“. Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити, посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князїв, шо перейшли, з тим щоб на далї їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжниці віри: саме тоді в. кн. Олександр, вивівши на митрополїю податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олександрову княгиню — як їй бути з її православною вірою.
._c._141.jpg)
І от серед сих поголосок про те, що православних зачинають в Литві неволити до латинства, з 1500 р. починають наново переходити пограничні князї під Москву. Причиною виставляють, що їх вірі приходить тїснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім разї дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тїсноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князїв з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Стародуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сїверський і Рильськ з волостями. Цїла Чернигівщина переходила під Москву! Великий князь московський тодї порішив кувати зелїзо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну в оборонї віри — буде „за християнство стояти, скільки Бог поможе“. Вислав військо своє, і воно докінчило прилученнє Сїверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші „руські землї“, що були під Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зіставило за Москвою Сїверщину: сподівало ся собі потім її вернути, — але не туди йшло!
За кілька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодїшнїй Київщинї, а теперішнїй Полтавщинї — від м. Глинська на Ворсклї пішло їх імя; не був він нїчим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цїсаря Максимілїана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішнїй Голяндії), в Італїї й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалї освіченого Европейця, приїхав в останнїх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нїчого не могли вдїяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником (старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки — все те від чого вже давно Українцї та Білорусини поодвикали в в. кн. Литовськім.
Та Олександр несподївано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жиґимонта і першим дїлом настроїли против Глинського — наговорювали на нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жиґимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотїв дійти справедливости — переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть — будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн, московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в серединї. Що він задумував, не знаємо докладно — не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між його ворогами. Найправдоподібнїйше, що він хотїв за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї, принаймнї східнї, і утворити з цих для себе князївство під московською зверхністю. І справдї, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому удати ся; але йоґо союзники, хоч ворожі Литві, не оцїнили сього моменту, Хан анї рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р., і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присїло й не відважило ся пристати до Глинського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське дїло, — до його душі пани не вміли знайти дороги. Тільки сусїднїй Мозир піддав ся Глинському: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи — Слуцьк, Овруч, Житомир не піддавали ся, Глинський міг тількм робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в. кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жиґимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього, — тодї Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська московського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину.
Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війнї — тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українцїв се не поправило.
- ↑ „Владиславъ є. млти король польский, литовский, руский (и)ных земль гдрь, чинимъ славно и знаємо и даємъ ведомо оусем, хто коли сю грамоту видитъ а любо слышить“, і т. д. (мова білорусько-українська, більш білоруська).