Ілюстрована історія України/Розселеннє українське

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

10. Розселеннє українське. Анти. Живучи на своїх старих селищах, в тїснїйшім сусїдстві, Словяне говорили й мовою більш одностайною, і звичаї та побут мали більш однакові, нїж потім, як розселили ся так широко. Про те й тодї, зовсїм певно, була вже ріжниця між племенами та громадами тих племен, тільки виразнїйше виступила по розселенню. Письменники грецькі, що писали про Словян, коли вони ще тільки розселяли ся, розріжняють на полуднї, в сусїдстві Візантиї Словен і Антів Словенами звуть вони ті племена, що сидїли над Дунаєм і в балканських землях, Антами тих що сидїли над Днїстром і дальше на схід, над Днїпром і далї до Азовського побережа. Отеє й були наші, українські племена, що зайняли тодї вже побереже чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою Антів.

Найдавнїйша звістка, яку про сих Антів переказують нам візантийські письменники, належить до кінця ІV в., зараз по гунській бурі, і се те що зветь ся початком історичного житя для наших плелен. Історик Иордан, що описував історію Ґотів, заховав для нас цїкаву звістку, що ґотский король Вінітар, оден з наступників Германаріха, воював з Антами (саме отсе імя Вінітара мабуть призвище — переможець Вінітів, себто Словян). В першій битві, каже Иордан, Анти побили Ґотів, але Вінітар не злякав ся, воював з ними далї, погромив, взяв в полон князя Антів Божа і старшин їх у неволю і щоб налякати Антів, казав їх страшною смертю убити — роспяти на хрестах. Але Гуни взяли потім Антів під свою оборону і приборкали Вінітара.

Ілюстрована історія України (1921). c. 32.jpg
30. Останки похорону через спаленнє, з похоронного поля.

Мабуть отсе тодї Анти з Ґотами стріли ся, рушивши в чорноморські степи, і ся війна була знаком власне того антського, себто українського розселення в степах. Війна з Ґотами не спинила їх, як не спиняли й иньші стрічі та війни з тутешнїми народами. Живучи серед воєвничих народів в степах, сї степові Українцї, Анти, й собі привикали до воєвничого життя, ходили на розбої разом з Гунами і їх земляками Болгарами (турецькою ордою, що потім осївши ся на Балканї між Словянами, змішала ся з ними й передала їм своє імя). Відзвичаювали ся від хозяйства, а привикали більш до війни, як потім козаки. Закинули хлїборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали зелїзної бронї, як Греки, і зброєю якою-небудь лихенькою орудовали — парою списів то що; не були звичні виступати збитою лавою, а так десь несподївано запопасти, ударити й знов розбігти ся, заманюючи ворога; були проворні, на всяку біду терпеливі, чудесно вміли десь засїсти ся, притаїти ся, навіть у водї, і тим дуже дивували Греків. Ходили за здобичею на візантийські землї, а часами Візантия платила їм, щоб воювали з иньшими її ворогами. Так в 530-х роках вийшла війна у Антів з їх сусїдами Словенами заднїстрянськими, може таки з намови візантийського правительства, що дуже багато мало клопоту від нападів Словен, і пізнїйше оповідають грецькі історики, що Візантия напускала Антів на Словен (в 580 роках).

Ілюстрована історія України (1921). c. 33.jpg
31. Золота, саджена гранатами застіжка — так званого ґотського стилю (часів гунського руху): він визначається отсим уподобаннєм до садженого кольорового каміння.

З нагоди тої війни Антів з Словенами в 530 рр. візантийський історик Прокопій оповідає ріжні цїкаві звістки про житє Антів і Словен і між иньшим таку пригоду росказує. У Греків був воєвода Хилвудій, що дуже добре боронив візантийські землї від нападів словенських і антських; але в однім походї на Словен наложив головою, і ті знову почали грабувати візантийські краї. Та по якімсь часї оден грецький невільник, що був між Антами, росказав свому господареви, що той Хилвудій не вмер, а живе між Словенами, як невільник, і Словени не знають сього. Ант викупив зараз того Хилвудія і привів до себе, та роспитував його, чи він справдї той славний воєвода Хилвудій. Викуплений казав, що він зовсїм не Грек, а Ант зроду, тільки зветь ся Хилвудій, а попав до Словен у неволю підчас попередньої війни. Але господар йому не повірив і оповів землякам. Анти дуже зрадїли, що мають між собою такого славного воєводу. Зібрали ся на велике віче, як мали звичай робити у всяких важних справах — бо не мали над собою одного князя, а у всїм радили ся громадою, каже Прокопій. На вічу наказали тому Халвудієви, аби не смів казати, що він не той славний воєвода Хилвудій, а самі оповістили візантийського цїсаря. Той цїсар, Юстинїан на імя, тодї намовляв Антів, щоб перейшли у візантийські землї й тут мешкаючи, боронили від ворогів, і за се обіцяв їм платити гроші. Анти годили ся тільки з тим, щоб з ними мешкав і той Хилвудій; Хилвудій в тій справі поїхав до Царгроду, але на дорозї вхопив його візантийський воєвода Нарзес і казав забити в кайдани, як обманця, і на тім розбили ся ті переговори цїсаря з Антами.

Отак припадком щось довідаємо ся про наших предків тодїшнїх — якась отака пригода кине проміньчик світла й освітить перед нами те давнє житє, як жили, з ким воювали, який устрій мали ті наші козаки з VI віку по Христї.

У иньшого грецького письменника з того часу, Менандра, заховала ся звістка про боротьбу Антів з ордою Аварів, що посунула нашими степами в серединї VI в. Битви з ними випали нещасливо для Антів, чимало їх попало в неволю, і Авари стали пустошити землї Антів. Виручати невільників і мирити ся з Аварами Анти післали одного визначного чоловіка на імя Мезамира. Але той був чоловік гордий і смілий, не стерпів каґанови (старшому) аварському, відповів на його хвалькуваті слова сміло й різко. Тодї оден Болгарин, що був у каґана в ласках, став намовляти, аби того Мезамира вбити, бо він серед Антів має велику вагу і може їх підняти на Аварів, і каґан послухав, убив Мезамира, а Авари почали пустошити землї Антів ще гірше.

Про сю біду Аварів память держала ся довго між українським народом. Київський лїтописець записав оповіданнє про те, як Обри (Авари) мучили Дулїбів, українське племя, що жило на Волини; каже, що Обри запрягали в вози дулїбських жінок і ними їздили. „Були сї Обри тїлом великі, а умом горді, і погубив їх Бог: померли всї, і не зісталось нї одного, так що стало ся прислівє: „погинули як Обри“, каже той лїтописець. Але Обри не погинули так скоро, а тільки перейшли далї, на Угорщину.