Ілюстрована історія України/Русь
19. Русь. В звістках чужоземцїв, які маємо з IX і X віку, наші князї й їх війско, все зветь ся Русю, руськими, у нас же Русю звала ся Київщина. Здогад нашого старого лїтописця, що імя Руси було принесене з Швеції, варяжською дружиною, не справджуєть ся: в Швеції такого народа не знати, і Шведів нїколи у нас сим іменем не звали. Звідки се імя взяло ся в Київщинї, ми не знаємо й не будемо вгадувати. Але нам важно, що се імя так тїсно звязане з Київом, і з того міркуємо, що звістки про Русь і руську дружину, які маємо у чужоземних джерелах IX і X вв., належать до Київської держави: до тих князїв і дружин, котрих столицею був Київ.
Арабський письменник IX віку так описує сї руські друживи: Русь не має нї земель, нї сел, нї поля, вона промишляє тільки продажею соболиних і иньших шкурок. Вона нападає на землї Словян і забирає там людей в неволю, а потім продає їх в Ітилї або в Болгарі. Коли у Русина родить ся син, батько дитини кладе перед нею голий меч і каже: „я не лишу тобі нїякого маєтку матимеш тільки те, шо здобудеш сим мечем“.
Сусїди знали сю Русь — київську дружину, як вояків і купцїв: вона нападала на сусїднї землї, забираючи здобич і людей, і торгувала сим товаром. Ми бачили вище, як нерозривно звязані були в тім часї війна і торговля; купець мусїв бути воякою, вояка був заразом купцем і свої здобутки пускав на сусїднїй торг, щоб обміняти на гроші, зброю і всякі окраски, якими пишали ся тодїшнї люде, і Київ, столиця руського купецтва, був заразом столицею сеї воєнної Руси. Константин Порфирородний сто лїт пізнїйше від того арабського письменника так описує її житє: „Як настає місяць ноемврій (падолист) зараз князї руські з усею Русю виходять із Київа і йдуть на „полюдьє“ (збираннє дани), в волости Словян, Деревлян, Дреговичів, Кривичів, Сїверян й иньших Словян, підвластних Руси. Там перегодовують ся вони цїлу зиму, а в місяцї апрілї, як ростає лїд на Длїпрі ріцї, вертають ся до Київа. Тут вони споряжають свої човни і їдуть до Візантиї, як уже було росказано“.
._c._53.jpg)
Сї київські дружини в IX і X в, складали ся з місцевих людей і з захожих Варягів. В першій половинї X віку серед висшого київського боярства: намістників київського князя і начальників дружини бачимо таку масу Варягів, що за ними зовсїм на другий плян відійшли місцеві люде. Маємо імена послів київського князя і його намісників в трактатах з Візантиєю 907, 911 і 944 рр., і серед них більше скандинавських імен, як словянських. І серед дружинного війська було богато Варягів. Се був час усобиць в скандинавських землях: в Швеції й Норвеґії, і чимало ватажків „конунгів“ (те саме слово, що наше князь), ріжних значних людей, а з ними — богато рядових вояків пускало ся в світ, здобувати собі нові оселї або вступати в службу ріжних володарів. До першої половини XI в. (до смерти Ярослава) раз у раз стрічаємо у наших князїв в службі варязькі дружини. Було се дуже добре для них військо: добрі вояки, сміливі, охочі, а при тім не звязані нїчим з краєм, з людністю хоч на чужих їх посилати, хоч на своїх людей. Тому що так богато було тих скандинавских вояків між київською „руською“ дружиною, часто і саму Русь називано скандинавським, або инакше „норманським“ народом (Норманами, або північними людьми звали тоді скандинавських вояків в західнїх сторонах, куди вони теж з часта навідували ся по здобич, — так як у нас звали Варягами). А київський лїтописець виміркував собі, як ми бачили, що й саме імя руське прийшло мабуть, з Варягами з Швеції.