Ілюстрована історія України/Руїна
89. Руїна. Дорошенко був так збентежений сим несподіваним крахом, що стратив всяку охоту до дальшої боротьби. Післав через свого післанця Івана Мазепу поздоровленнє Самойловичу — докорив тільки, що той його так по воєнному трактував, не звернувши ся з переговорами. Готов був сам піддати ся Самойловичу. Але на той час поспіли післанцї від кошового запорозького Сїрка. Сей славний войовник запорозький як перед тим був прихильником Москви, так тепер став завзятим її ворогом, покоштувавши московського заслання. Він радив не їхати до Самойловича, не піддавати ся, і обіцяв поміч Запорожцїв, що не хотїли корити ся Самойловичу. Прийшла також вість, що Собєский має бути вибраний королем в Польщі, а він здавна мав зносини з Дорошенком і радив йому покинути Туреччину й піддати ся під протекцію Польщі — більше меньше на тих умовах, яких хотїв. Прийшла також відомість, що Татари йдуть в поміч. Дорошенко рішив бороти ся далї — та гірка вже була та боротьба!
Післав Мазепу в Крим по поміч, а иньших знов післанцїв до візира турецького, скаржачи ся на хана; просив конче ратувати, бо як ще за місяць-два не прийде поміч, то кине Україну і піде в Туреччину. Справдї, не було вже як тримати ся, і треба було дати спокій нещасливій Українї. Та прийшла татарська орда і з нею Дорошенко став навертати назад правобічні міста живосилом, страхом караючи нещасливий нарід, віддаючи Татарам. Але тільки він завернув ся, а Самойлович прислав своє військо — знов правобічне побереже відпало від Дорошенка. Самойлович приступив під Чигрин і обложив його. Дорошенко був в останній бідї. Козаки тїкали до Самойловича; в Чигринї, як казали, було з Дорошенком всього 5 тисяч козаків, та і з тих багато було незадоволених на його турецьку полїтику. Про Дорошенка оповідали, що сидить в малім замку і в останнїй бідї хоче сісти на бочку з порохом і запаливши її, так з собою покінчити. Та тут прийшли вісти, що йдуть Турки й Татари в поміч. Самойлович покинув усе й пішов за Дніпро. Дорошенко виратував ся, але то йому нїчого не помогло. Турки прийшли, але не помогли нїчого, а зайняли ся караннєм непослушних на Поділлю і в Браславщинї, і сей прихід їх не тільки що не поміг Дорошенку, а ще пошкодив, бо страх перед Турками розвіяв ся по сїм їх невдалім виступі ще більше. Але й Самойлович не приложив якихось сильнїйших заходів, щоб взяти в свої руки Правобіччину, і так ще оден рік (1675) пройшов в дрібній війнї: то Дорошенко йшов, руйнував оселї, карав людей, примушуючи під свою власть, то приходили з тим самим полки Самойловича, а нарештї ще проявили ся й польські віддїли та почали людей змушувати піддавати ся Польщі.
Від сих походів і претенсій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї української люде стратили всяку терпеливість і почали зовсїм покидати правобічну Україну. Уже й перед тим, від перших воєн козацьких, що упадали головно на правобічну Україну, люде йшли в великім числї на Заднїпровє; після того як програно було велике повстаннє 1648–9 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Днїпро став величезним, масовим: сила людей, цїлими оселями, кидала Правобічну Україну, не хотячи вертати ся назад під власть панів, не зносячи воєнної трівоги, що тут загнїздила ся й не переставала. Ішли за Днїпро, все далї й далї, навіть за московську границю, в Слобідщину, і так се тягнуло ся всї пізнїйші десятилїтя: ще збільшило ся в 1660-х роках, а тепер, в 1674–6 роках доходило до крайности. Приднїпрянська Київщина і Браславщина пустїли таки зовсїм до решти, а навіть і з подальших сторін почав нарід сунути за Днїпро. Дорошенко бачив, що як так далї піде, то пропала його справа, бо не над ким буде й гетьманувати. Брав ся на всякі способи, розсилав листи, відмовляв, грозив ся, стримував силою, казав непускати, навіть розбивав ватаги пересельцїв та віддавав їх Татарам, щоб налякати і відвернути від сього пересельського руху — не помагало. Уже в 1675 р. Самойлович писав до Москви що на Правобережі зістало ся дуже мало народу. Тому що на лівобічній Українї під ту пору зіставало ся дуже мало порожнїх земель, люди йшли за московську границю, в теперішню Харківщину і Воронїжчину.
Знеміг славний Дорошенко, сидячи в неволї,
Та й умер з нудьги — остило волочить кайдани!
І забули на Вкраїнї славного гетьмана.
Вмер р. 1698, переживши і свого союзника Сїрка, шо помер 1680 р., і противника Самойловича, шо скінчив своє житє р. 1687 на сибирськім засланнї.