Ілюстрована історія України/Упадок українського житя в західнїй Українї

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Упадок українського житя в західнїй Українї

107. Упадок українського житя в західнїй Українї. Обмеження українського житя Гетьманщини і його упадок тяжко відбивали ся на всїй Українї, бо саме в Гетьманщину до Київа перенесло ся культурне житє України ще в серединї XVII в. Його освітними й культурними засобами живила ся й західня Україна і болїзно відчула своє відокремленнє, коли польсько-росийський кордон перерізав по живому тїлу українську землю в 1667 р., віддїливши західню Україну від східньої і Київа. Тому такі великі жалї й гнїв підняли ся тодї серед українського громадянства на Москву, що вона зрадила Україну і подїлила ся нею з Польщею. Хоч як силкували ся Українцї затримати своє культурне і національне житє в одности і суцїльности, — се ставало все тяжше й тяжше. Роздїлені полїтичними межами обидві головні части України все більше й більше росходили ся, йдучи ріжними дорогами. Західня зіставала ся під впливами житя польського, східня підпадала впливам росийським. Підданнє київської митрополїї під зверхність московського патріарха, довершене против волї й бажання українського духовенства й суспільства, ослабило звязь єрархічну й улекшило заведеннє унїї в західнїй Українї, а се розірвало звязь церковну. Зросийщеннє української школи і книжности в східнїй Українї відчужило від неї Україну західню. А що тим часом власні джерела національної культури ослабли й висохли в західнїй Українї, то з відчуженнєм її від України східньої іде все більший упадок у нїй національного українського житя.

Ми бачили, що з кінцем XVI в. культурним центром західньої України стає Львів з своїм брацтвом, що зібрало наоколо себе і орґанїзувало не тільки львівське українське міщанство, а й взагалї українські елєменти східньої Галиччини. Одначе сї елєменти польшили ся і слабли, а слабло і львівське міщанство. Всї заходи його коло того, щоб вибороти собі рівноправність, можність свобіднїйшого житя і розвою зіставали ся без успіху. Польське міщанське правлїннє відсувало Українцїв від усього, не давало нїякої можности не то що національного, а и економічного житя, і всї скарги Українцїв до правительства не приносили дійсної полекші. До того ж Львів в XVII в. все більше упадав економічно, завдяки нерозумній економічній політицї Польщі, а з тим марнїла і слабла українська міщанська громада. Відносини здавали ся безвихідним, і тому енергічнїйші, рухливійші елементи відпливали зі Львова і взагалї з Галичини на схід, коли там під охороною козацькою зачав ся живійший національний рух. Ми бачили, що київський національно-культурний рух другого і третяго десятилїтя XVII в. весь опирав ся на львівських силах, робив ся львівськими, взагалї галицькими руками. Вони зробили Київ центром українського житя, за те Львів, взагалї Галичина, покинена найбільш енергічними, рухливими силами — упадають тим більше. Брацтво львівське тратить своє давнїйше значіннє; підупадає його окраса — школа в середнїх десятилїтях XVII в.; воно проявляє себе головно тільки друком церковних, богослужебних книг, котрими користувала ся цїла західня Україна — се давало дохід брацтву, і тому воно дуже пильнувало сеї справи і своєї друкарської монополії на друкованнє церковних кних у Львові та не давало засновуватись у Львові иньшим українським друкарням.

В другій половинї XVII в. українське національне житє в західнїй Українї упадає ще більше. Хмельниччина, що відкрила собою нову добу в житю в східній Українї, в західнїй була порогом ще більшого ослаблення. В 1648 р. західня Україна — Волинь, Поділє, Галичина підняли ся, сподїваючи ся визволення з польської кормиги за помічю козаччини; міщанство, селянство, дрібна українська шляхта підіймали ся, приставали до козаків, громили і проганяли Поляків, заводили своє українське правлїннє. В Сокалї. в Тернополї, в Рогатинї, в Товмачі, в Заболотові, в Янові під Львовом, в Городку, в Яворові, в Калущинї на Підгрю, в Дрогобичі чуємо більші або меньші повстання, що нераз обхоплювали й більші околицї. Шляхта й міщанська старшина ставали на чолї доохрестних селян, організували їх в воєнні ватаги й громили шляхетські замки. Але Хмельницький, зайнятий козацькою справою, не підтримав тодї сього руху енерґійно, покинув західню Україну, й тутешнїй рух потах. Сильнїйше замішані в сї рухи і взагалї завзятїйші люде пішли за козаччиною на схід, а те що лишило ся — мусїло тим низше схилити голову перед польським панованнєм, що тепер ще з більшою підозріливістю і завзятєм пильнувало задавити український елємент, після того як він показав йому свої роги підчас Хмельниччини. Незвичайно скоро польщать ся останки православної шляхти не тільки в Галичинї й на Поділю, але навіть на Волини і в тих частях київського Полїся, що не були захоплені козаччиною. На тутешнїх соймиках все рідше й слабше підіймають ся голоси на оборону православної віри й української народности і зовсїм замовкають в останній чверти XVII в. Зіставши ся без помочи шляхетської, упадають і міщанські брацтва, тим більше що взагалї міщанство зовсїм марнїє під тяжкою рукою всевластної шляхти.

Правительство ж з свого боку пильнувало ослабити звязки з східньою Україною й иньшими православними краями. 1676 р. сойм під карою смерти і забирання маєтку заборонив виїздити православним за границю і приїздити з-за границї, мати зносини з патріархами і віддавати їм на рішеннє справи віри. Брацтвам наказано у всїм бути підвластними владиками, а в яких небудь суперечках віддавати справу на розсуд не патріархів, а судів польських. І заразом роблено нові заходи, щоб перетягнути на унїю православних владиків і иньше вище духовенство.

Помічником польського правительства в сїм дїлї став владика львівський Иосиф Шумлянский. Він перейшов замолоду на унїю; потім, щоб стати владикою львівським, перейшов назад на православну віру, а діставши владицтво львівське став з иньшими духовними змовляти ся про те, щоб перевести православних на унїю. Був у тій змові Інокентий Винницький, що нїяк не міг дістати владицтва перимиського, Варлам Шептицький, що хотїв стати владикою холмським; сам Шумлянський хотїв дістати в свої руки завідуваннє митрополичими маєтками, по тім як правительство польське викурило митрополита Тукальського, посадивши без всякої причини до вязницї. Прочувши про се, король задумав перевести на соборі приєднаннє православних до унїї й на 1680 р. визначив на се собор у Львові, покликавши туди православних і унїатів. Але Шумлянський і його товариші, навчені досвідами берестейської унїї, не хотїли вести діла так відкрито: вони на собор не ставили ся і удавали зовсїм непричетних до того. Луцькі братчики заявили перед королем протест против соборного трактовання справи без участи патріархів, і з собору нїчого не вийшло, а Шумлянський пояснив королеви і правительственним кругам, що дїло треба вести потайки, визначати на владицтво людей прихильних унії, можливо затирати різницю між унїею й православєм, а заразом робити всякі полекші і привілєґії духовенству унїатському.

Правительство польське прийняло сей хитрий плян і потім вело таку лїнїю, як радив Шумлянський: роздавало православні владицтва людям, які обіцяли бути унїатами, митрополичі права надало Шумлянському, забирало маєтки православних владиків і монастирів заграничних та віддавало йому й иньшим своїм людям. Православних у всїм обмежало, права коли які признавало то тільки за унїатами — напр. в 1699 р. на соймі видано закон, що тільки унїати можуть займати уряди міські, а в Камінцї, що тодї вернув ся під Польщу від Турок, заборонено мешкати Жидам і православним. З унїєю відкрито не виступало, і владики також, тільки роздавали від себе всякі кращі місця людям прихильним до унїї. Так за кільканадцять лїт сим хитрим і зрадливим способом підточили вони в самім коренї православне житє, і нарештї в 1700 р. Шумлянский вважав унїатську справу вже на стільки доспілою, що рішив проголосити унїю. Він явно повторив присягу на унїю, потайки, зложену ним тому двадцять лїт, і почав у своїй епархії — в Галичинї й на Поділю заводити унїю явно. Справдї православє на стільки вже було підкопане, що духовенство не важило ся противити ся унїї. Брацтво львівське пробувало спротивити ся, але Шумлянський, напавши з вояками гетьмана польського, силоміць вирубав двери в церкву брацьку і відправив тут унїатську службу. Братчики одначе не хотїли прийняти унїї, на насильства Шумлянськаго скаржили ся королеви і той потвердив брацькі права, але все таки против натиску Поляків і свого владики вони не могли устояти ся. 1704 р., коли Шведи обложили Львів і захотїли контрибуції, польське начальство звернуло сю контрибуцію на брацтво, братчикам прийшло ся віддати всї гроші і дорогоцїнности, на 120 тис. золотих. Зістали ся нї з чим, а Шумлянський, щоб підорвати їх одиноке джерело доходу — друкованнє книжок, заложив при своїй катедральній церкві свою друкарню для конкуренції. Сього останнього удару братчики не витримали і 1708 року покорили ся Шумлянському; прийняли унїю. Унїя запанувала в львівській і подільській епархії. Тільки Великий Скит в Маняві, на підгірю карпатськім (за Станиславовом, в повітї Богородчанськім), заснований на поч. XVII в. (1611 р.) афонським монахом Иовом Княгиницьким, приятелем Вишенського, зістав ся при православній вірі аж до кінця Польщі (закрило його вже австрийське правительство в 1785 р.).

На кілька лїт скорше, в 1691 р. проголосив унїю в своїй перемиській епархії Ін. Винницький і став силоміць переводити на унїю тутешнї парафії, а на непокірних скаржив ся світським властям, щоб їх примусили до покори як свому законному пастиреви. Число таких непокірних зменьшало ся через сї примуси і кари з року на рік, і в 1761 р. наступник Винницького міг уже похвалити ся, що в його епархії нема уже нї одної православної церкви.

Трохи пізнїйше, в 1711 р. попала в унїатські руки епархія волинська (луцька), і тут також почали силоміць навертати парафії на унїю. В першій половинї XVIII в. вся західня Україна була вже переведена на унїю, і унїатське духовенство стало поширювати її також і в Київщинї — але тут не йшло се так легко, через трівожні тутешнї обставини, що підтримували силу сопротивлення православних. Та перше нїж перейти до обставин надднїпрянської Правобіччини, кинемо оком ще на Україну закарпатську — на угорську Русь, де одночасно з релїґійною боротьбою в Галичинї також ішла подібна боротьба за унїю і против неї.