Ілюстрована історія України/Національне житє східньої України
| ◀ Культурне житє Східньої України — письменство і школа | Ілюстрована історія України Національне житє східньої України |
Упадок українського житя в західнїй Українї ▶ |
|
|
106. Національне житє східньої України. Полїтичні й культурні обставини, котрі ми отсе розглянули, приводили українське житє до все гіршого упадку, і се було тим більш болюче, що східня Україна, а особливо Гетьманщина з поміж українських земель поставлена була ще в найкращі обставини — мала змогу якогось розвою і самопорядкування. Одначе й тут під суворим і підозріливим оком нового начальства завмерало всяке взагалї суспільне житє, западали ся дороги до якої небудь громадської дїяльности і люде замикали ся все більше в тїсний круг своїх особистих, домашнїх і родинних інтересів, затрачуючи самий нахил, самий інстинкт до громади і громадського житя. На розвалинах широкого і бурхливого житя козаччини, на руїнах полїтичної автономії, самоуправи і самопорядкування розвивало ся піклуваннє про збогаченнє і забезпеченнє своєї родини, про збиваннє великих маєтків, великих засобів, великих доходів. Внуки козацькі, потомки тих що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панованнє над Україною, проганяючи маґнатів-королевят, — тепер самі поставали панами-маґнатами, правдами й неправдами назбиравши великі маєтности і заселивши їх безправними підданими. Переконавши ся про неможливість боротьби з московською полїтикою і махнувши рукою на державні змагання українські, дбали про те щоб закріпити за собою зібрані маєтки, забезпечити поміщицькі, панські права свої, порівняти ся в правах з шляхецтвом росийським, відкрити собі дорогу до вищих посад, увійти між панство московське. Подібно як панство українське двіста-триста лїт перед тим приспособляло ся до порядків і обставин Польської держави, в котру закинула його лиха доля, і не тільки старало ся навчити ся польського права, польської мови, а польщило ся й католичило ся, приподобляючи ся до державної національности, так тепер се нове українське панство з такою ж готовістю і скороспішністю йшло на зустріч бажанням росийського правительства: не тільки приспособляло ся до нових порядків, але й приймало культуру нової держави, росийську мову урядову і письменську.
Дарма, що культура росийська стояла ще дуже низько. Кількадесять лїт тому, за часів Дорошенка та Мазепи Українці були першими учителями в Московщинї, що пересаджували туди здобутки українського культурного житя, а за Петрових часів трохи не всї вищі духовні посади в Московщинї позаймали київські вихованцї, духовні Українцї, і навіть по московських школах заводили були з початку українську вимову, наломували хлопцїв московських на мову українську. Але так само як і перед тим, в XV–XVI вв., рішала тут не висшість і низшість культурна, а державна перевага. Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного ґрунту під ногами, українська старшина хилила ся в полїтицї, хилила ся і в культурнім національнім житю та з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивила ся на Великоросів як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала великоруську мову і звичаї. Почавши вже з Петрових часів росийська мова входить все в ширше уживаннє не тільки в зносинах з росийськими властями, але впливає і на мову внутрішнього українського дїловодства, входить і в приватне житє, і в письменство України. Перед тим народня мова відступала на другий плян перед мовою церковно-сповянською та мішаною книжною мовою українсько-словянсько-польською. Тепер нова цензура не тільки виключила зовсїм з друкованого слова народню мову, а і до всяких невеликоруських елєментів церковно-словянської і книжної мови поставила ся незвичайно підозріливо, домагаючи ся, щоб не було нїяких ріжниць від мови прийнятої в московських сторонах — нїяких слїдів українства. Через се стара книжня українська мова виходить з уживання, а її місце займає мова великоруська. А з тим як культурне житє обновленої Росії потроху наростає, з серединою XVIII віка, — великоруська мова й культура опановує все сильнїйше і українське громадянство. Українцї пишуть по росийськи, беруть участь в росийськім письменстві, а чимало їх входить навіть в перші ряди нового великоруського письменства, займає в нїм визначні і поважні місця, а нїчого не робить для культурного житя українського, для письменства і культури України.
Такими слабкими показали себе Гетьманцї, потомки борцїв за волю і самостійність України! Але при всїм тім не можна сказати все таки, що істнованнє української автономії, хоч би і в такій злинялій, обкроєній і зросийщеній формі було річею байдужою з погляду національного українського житя. Під пудреними французькими париками і модними вишитими камзолами нового поколїння українського громадянства, під його великоруською мовою і полїтичною услужністю зіставав ся певний український патріотизм, який з часом міг вилити ся в иньші, далеко живійші і симпатичнїйші форми. Новий правитель України, що зайняв місце гетьмана Розумовського, Румянцев, з здивованнєм завважав не одного з тих модних Українцїв, що „при всїх науках і в чужих сторонах обращеніях зістали ся козаками і заховали горячу любов „до своєї власної нацїї й „солодкої отчизни“, як вони її називали. Не вважаючи на своє підданнє під культуру великоруську вони були дуже високої гадки про український нарід. „Ся невелика купка людей инакше не відзиваєть ся, як тільки що то вони найперші на цїлім світі і що нема від них нікого сильнїйшого, нікого хоробрійшого, нікого розумнїйшого, і нема нїде нїчого доброго, нїчого користного, нїчого дїйсно свобідного, що могло б їм придати ся, і все що у них — то найкраще“ — так нарікав на український дух той же Румянцев в листах до царицї. Справдї при нагодї складання „наказів“ до комісії 1767 р., що мала виробити нові закони для Росії, з несподїваною силою в усїм українськім громадянстві виявило ся щире привязаннє до української автономії і самоуправи, до старих прав і привілєгій, — бажаннє відновити їх при першій нагодї.
Нема сумнїву, що істнованнє українських автономних форм, хоч би й сильно вже обмежених і поруйнованих, підтримувало в українськім громадянстві і почутє своєї осібности і сей український патріотизм — „республиканські мисли“, як їх називав Румянцев. З сього погляду захованнє Гетьманщини при давнїйших правах і порядках було все таки дуже важне і користне. Громадянство українське не було вироблене полїтично, національне почутє його було слабке, народнї єлєменти в культурі малі; з огляду на се збереженнє форм полїтичної окремішности навіть тих, які ще зіставали ся, було важне для збереження і поглублення національного почутя. Можна напевно сказати, що як би сї українські форми не були покасовані, а задержані далї, вони б не дали потонути до решти українському громадянству (його вищим інтелїґентським верствам) в росийському морі, як се стало ся по скасованню української автономії. Нові полїтичні й культурні течії европейські з часом однаково влили б иньший зміст в житє українського громадянства, дали б йому нові інтереси, нові відносини до народу і народнього житя. А національні форми як би не були знищені так, як се стало ся з повним скасованнєм старих українських порядків, а стояли цїлі, то новий культурний і поступовий рух на українській національній основі при щасливій хвилї міг би розвинути ся від разу серед цїлого українського громадянства, і не приходило ся б зачинати його наново серед порожнього майже місця, як то прийшло ся потім робити дїячам українського відродження ХІХ віку.
Отсим ціннї були навіть ті поруйновані остатки української автономії, які держали ся в серединї XVIII віку, і тому ми близше спинили ся на їх історії. Які б не були вони ослаблені, розбиті, з національного становища не виразисті, — все таки навіть память про них мала потім велике значіннє в пізнїйшім українськім відродженню