Ілюстрована історія України/Культурне житє Східньої України — письменство і школа

Ілюстрована історія України
Михайло Грушевський
Культурне житє Східньої України — письменство і школа

105. Культурне житє Східньої України — письменство і школа. З суспільного становища, як бачимо, Гетьманщина з Слобідщиною з їх устроєм все більше тратила свою вартість. Народнє і козацьке самопорядкуваннє почасти було знищене московським правительством, а що в нїм не було знищене — набрало характеру самопорядкування старшинського, панського. Міщанське самопорядкуваннє придавлено, духовенство — теж. Селянську сїрому поневолено. Козацтво лишило ся без усякої участи в управі, та крім того козаків всякими способами позбавлювано козацького звання, переводжувано в поспільство без всякого права: уряди українські наповнили ся безконечними процесами про безправно відібрані козацькі права (так звані „искавшіе козачества“) і неможливість добити ся права законною дорогою нераз доводила до крівавих бунтів против гнобителів-панів.

Так само тратила свою цїнність Східня Україна і з погляду національної культури.

При тім переважно церковнім характері, який мало українське культурне житє XVII віку і першої половини, або принаймні четвертини XVIII, — величезне значіннє і вплив мало підданнє української церкви під власть московського патріарха. Перед тим вона числила ся під властю царгородського патріарха, а в дїйсности була вповнї автономна і незалежна, жила своїм самостійним житєм, під безпосереднїми впливами громадянства, що громадським вибором обсаджувало всї важнїйші церковні посади. Коли ж завдяки Самойловичови московському правительству удало ся добити ся, що митрополит київський піддав ся „під благословеннє“ московського патріарха (1685 р.) і константинопольський патріарх, під натиском турецького правительства дав на се своє призволеннє (1687), — тодї українському духовенству дуже скоро прийшло ся почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну.

Вже перед тим в московських кругах скоса дивили ся і на українських духовних і на їх школи та письменство. Київську академію московські власти в 1660-х роках хотїли зовсїм закрити, користуючи ся тодїшнїми полїтичними замішаннями, шо привели в упадок і київське культурне житє і академічну науку; тільки боячи ся, що з сього вийшло б велике невдоволеннє на Українї, кінець кінцем московське правительство полишило сей намір. Київські видання також досить часто забороняли ся в Москві, а за патр. Иоакіма, в 1670–80 рр. підняло ся правдиве гоненіє на українські книжки. Коли ж київську митрополїю піддано під власть московського патріарха і московські власти могли забороняти українські видання не тільки у себе, в Москві, але і на Українї, — тодї неприязне становище московських властей дало себе почути дуже сильно і на самім видавничім руху. З початку мотиви були нїби церковні — щоб не було неправославних гадок в тих київських виданнях. Але скоро перейшло се і на ґрунт язиковий, чисто національний. В 1720 р. видано указ, щоб на Українї не друковано нїяких книг окрім церковних, і то з старих видань, а при тім щоб сї передруки старих церковних видань перед друкованнєм виправлювано на взір видань великоросийських, аби в них не було нїякого слїду української мови — „даби никакой розни и особаго нарѣчія не было“. І за сим слїдили дуже пильно; осібний цензор був призначений для виправлювання українських книжок, і тільки після такого справлення дозволювано друкувати книгу. Напр. в 1726 роцї хотїли надруковати в Київі акафист св. Варварі, написаний митрополитом; але на се був даний дозвіл тільки під тою умовою, що акафист той перед виданнєм буде перекладений „на великороссійское нарѣчіе“. Так бувало й потім, і дістати дозвіл на яку небудь книжку було дуже не легко, а коли вона мала бути українська, мала якісь українські прикмети — то й зовсїм неможливо. Так от 1769 року лавра київська просила синод, щоб позволив надрукувати українську граматку, бо московських букварів на Українї не хочуть купувати. Але синод дозволу не дав. Навіть старі церковні книги українського друку синод владикам наказував забирати по церквах і заводити натомість книги московського друку.

Все се, розумієть ся, мусїло дуже сильно відбити ся на лїтературній творчости і видавничім руху Східньої України. Народнїй елємент в старім українськім письменстві XVI–XVII вв. і без того не був сильний. Хоч народня мова для зрозумілости народньої була введена в ріжні релїґійні видання ще в XVI в., але, бачили ми, не переводили ся противники такої простонародньої мови в релїґійнім ужитку, а й ті що стояли за уживаннє народньої мови, все таки дивили ся на неї як на щось низше і меньш поважне в порівнянню з „справжньою“, словянською мовою. По школах українських дбали головно про те, щоб навчити своїх учеників правильно писати словянською мовою, а не журили ся зовсїм про мову народню, її чистоту і правильність. Українські письменники XVII–XVIII вв. пишають ся церковно-словянщиною, а до народньої мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах.

Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релїґійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і полємічне; все иньше служило другорядним додатком — історія, лїтература, і ще меньше науки природні і математичні. Книжність майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі лїтописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хронїки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однїсїнького „Синопсиса“ — коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цїлком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіозности“ ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко цїннїйші і цїкавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате, до наших часів заховали ся такі прецїкаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., лїтопись Самовидця про війну Хмельницького і пізнїйшу історію козаччини до кінця XVII в., богато лїтописей та хронїк (напр. Супрасльська, Густинська, хронїка Сафоновича, Боболинського й ин.), богато козацьких хронїк, як от Грабянки, Лизогуба, Лукомського й ин., прецїкава, хоч часто невірна повість Величка. Твори сї часто дуже живо відбивають у собі те, чим жило, цїкавилось і хвилювало ся тодїшнє українське громадянство, — але нїчого з того не вважали потрібним надрукувати ті духовні книжники, в руках яких лежали видавничі засоби. Не пройшло в друковані видання нїчого і з чудових історичних українських пісень, що складають ся протягом XVII віку, виробляючи поволї особливу форму — так званих дум, що обєднали в собі прикмети книжньої мови і стилю з народнью поетичною основою. Навіть чисто книжні вірші на теми історичні або побутові не попадали звичайно до друку — хіба якісь похвальні вірші ріжним добродїям, найменьше інтересні, писані задля ріжних грошевих цїлей.

Друкували ся книги як не церковні — богослужебні, то релїґійного змісту; але релїґійна боротьба в другій половинї XVII в. ослабла, чисто-церковні інтереси у ширшого громадянства тратили своє давнїйше центральне значіннє, а з тим і та релїґійна книжність все меньше інтересувала і захоплювала читача. Хотїло ся людям чогось живійшого, свіжійшого, близького до біжучого житя та його інтересів, а сього книга не давала. На перешкодї ставала, з одного боку, та обставина, що всї тодїшнї українські друкарнї були в церковних руках, а з другого — ще більше те, що московська власть, як ми бачили, своїми заборонами просто таки загородила українській лїтературі всяку дорогу до тем живійших і сучасних.

Правда, придавлені підозріливістю і суворістю московських властей люде навіть бояли ся порушувати теми звязані з сучасним житєм і його полїтикою. Але все таки з рукописної спадщини тих часів, з першої половини XVIII в., маємо й інтересні історичні писання, і побутові вірші, і з шкільної драми часом виходили річи живійші й інтереснїйші. Така наприклад драма „Милость Божія Украину отъ неудобь носимыхъ обидъ лядскихъ черезъ Богдана Зѣновія Хмельницкого свободившая“, написана 1728 р. при нагодї відновлення гетьманства. Вона не тільки будила спомини тої великої доби, але й зачіпала ріжні сучасні справи, відносини України до Росії. Драма Ґеорґія Кониського: „Воскресеніе мертвих“ (1747) зачіпали справи суспільні, становище селян-підданих. Були жартовливі інтермедії — побутові народнї комічні сценки, писані народньою мовою, що вставляли ся в перервах шкільних драм для розвеселення публїки. До наших часів дійшли в рукописях такі сценки писані Митрофаном Довгалевським в 1730-х і тимже Кониським в 1740-х роках, справдї досить живі й цїкаві: вони виводять з комічного боку ріжні типи сучасної України та иньших народностей. Пізнїйші Українцї ставили дуже високо сї інтермедії, прирівнювали до творів світових коміків Плявта і Мольєра, але нїчого з того не могло тепер пройти в друковану книжку, через московську цензуру. Лїтературна творчість українська нидїла, зістаючи ся в ужитку рукописнім, а й всякий взагалї видавничий рух на Українї нидїв і завмерав, відступаючи перед конкуренцією видавництв великоруських, і українська книжність все більше тратила впливи і значіннє перед новими великоруськими впливами.

Теж саме було і з шкільною освітою, і з тих же більше меньше причин. Головним огнищем сеї освіти і взагалї культурного руху українського була київська академія. Після свого упадку в 1660-х рр., як її московське правительство трохи не закрило, — вона наново упорядкувала ся, поширила свою програму на взір католицьких, головно єзуїтських академій, і 1694 р. одержала від московського правительства потвердженнє титула і прав академії. Отсї часи гетьманства Мазепи, щирого покровителя українського культурного житя (як тодї сю культуру розуміли) були добою найвищого розвитку київської академії. З неї вийшло богато людей, які зайняли перші місця в лїтературнім, церковнім і полїтичнім житю тодїшньої України і Московщини. Потім майже до самої половини XVIII в. вона зіставала ся головною школою для освіченого українського громадянства — не тільки духовного, а й світського. Гетьман Апостол, потверджуючи маєтности академії, зве її школою „всьому суспільству нашому благопотребною, де сини малоросийські в науках свобідних мають наставленіє“. Справдї, переглядаючи реєстр учеників академії того часу (1727), бачимо між ними хлопцїв майже з усїх значнїйших старшинських родин; звичайно бувало в академії більше світських нїж духовних, і виходили вони потім на ріжну світську дїяльність. Через те київську академію дуже цїнено і на взірець її засновувано вищі школи по иньших місцях і в Московщинї (почавши від московської славяно-греко-латинської академії, заснованої і веденої київськими вихованцями) і на Українї, де на київський взір заснували ся колєґії й семінарії в Чернигові, Переяславі, Харкові, Полтаві.

Тридцяті й сорокові роки XVIII в. власне були часами останнього розцвіту київської академії. Тодїшнїй митрополит Рафаїл Заборовський (1731–1747) був великим прихильником академії. Він дуже богато нею займав ся і зробив для її добробуту і всякої вигоди (побудував нові будинки, бурси, церкви), так що її звали на честь його „академією могилянсько-заборовською“. Між тодїшнїми професорами її бачимо таких визначних своїми талантами і дїяльністю людей як Митрофан Довгалевський, Юрий Кониський, Михайло Козачинський, а між вихованцями тих років цїлий ряд пізнїйших дїячів, між ними Григория Сковороду і росийського Ломоносова. Учеників бувало дуже богато, більше тисячі (1742 року 1243 душ, 1751 р. 1193 душі, 1765 року 1059 душ).

Але за сим останнїм розцвітом наступав уже упадок. Служачи вищою школою для світського громадянства, академія мала характер богословський в своїй науцї; при тім її наука опирала ся на давнїх схолястичних методах, для того часу перестарілих і не цїкавих і не йшла за поступами сучасної европейської науки. Реального знання вона не давала; літературне приготованнє, оперте на перестарілих взірцях, теж все меньше було придатне для тодїшнього часу. Отже коли появляють ся в Росії, в Петербурзї і Москві перші світські школи, київська академія й на взір її засновані провінціальні колєґії не витримують конкуренції з ними. Заможнїйше громадянство українське, старшинські родини починають посилати своїх дїтей в школи столичні, або в унїверситети заграничні, нїмецькі. А київська академія з иньшими колєґіями ставала все більше спеціально-духовною школою, де хлопцї вчили ся на попів, а ширшого культурного значіння вона вже не мала. Українське громадянство, дуже піклуючи ся про освіту своєї молодїжи, задумувало ся над заснованнєм унїверситетів. Між ріжними бажанями, поданими новій царицї Катеринї II було поставлено також і се, щоб замість київської академії заложено унїверситет з богословським факультетом, другий унїверситет, без богословського факультету відчинено в Батуринї, а по иньших містах ґімназії. Але росийське правительство не сприяло сьому, і тільки з заснованнєм харківського унїверситету, коштом місцевого дворянства, на початку XIX віку Україна дістала першу світську вищу школу.