Історично-географічний збірник/1/Чернігівські ратушні скарги

◀ Марія Дорошиха (З Сосницької старовини)

Історично-географічний збірник. Том I Чернігівські ратушні скарги (Ганна Шамрай)

Гетьманські земельні універсали 1660—1670 років ▶

1927

Г. ШАМРАЙ.

ЧЕРНІГІВСЬКІ РАТУШНІ СКАРГИ.

Чернігівські ратушні скарги з початку XVIII в. виявляють звичайні турботи міського керівничого осередку в складних економічних обставинах. Деякі справи не полагоджені ще від попередніх десятиліть і в дальшім без швидкого вирішення справи заплутувались та ускладнялись, так що полагодження їх від того теж гальмувалось.

У сфері питань податкових залишилися від попереднього деякі спірні питання звязані з податками та повинностями. І далі турбувала та непокоїла справа стації, себ-то постачання підвід переїжджим та всього потрібного підчас перебування оцих переїжджих у місті. Справа таких визискувань з боку переїжджих та скарги на такі визискування мали давню історію. Міста терпіли від таких переїжджих та вимог стацій ще за литовсько-польського режиму і тоді теж усякими засобами намагалися певною мірою зменшити тягарі у цій сфері та по змозі унормувати вимоги від переїжджих, що часом справді не знали меж для своїх вимог. Увага йшла тут у двох напрямах, вияснити, хто має право вимагати стацію та — далі — коли і має право вимагати, то в якім розмірі, що саме. Одколи Україну прилучено до Москви, великі лівобережні міста на більших шляхах з великим рухом опинилися в гіршім стані. Постійні військові справи чи то на самім Лівобережжі, чи то на правім боці викликали постійне пересунення війська цими лівобережними шляхами, деякі частини війська залишались тут за-для операцій, деякі переходили на той бік Дніпра, але все-ж-таки вони пересувалися тими-ж звичайними шляхами через ті-ж звичайні міста відпочинку та перебування. Разом із таким пересуванням війська та дипломатичних делегацій страждали міста і від різних визискувань від урядовців, що їздили в справах звязаних з військовими, адміністративними та фінансовими питаннями; такі урядовці мало вважали на стан міста і в своїх вимогах частенько-таки переходили звичайні межі.

Вже перед гетьманом Богданом Хмельницьким повстало це питання про нормування стації з двома окремими моментами, про які вже було зазначено раніш: кому давати стацію та в якій нормі давати. На скарги від міста Київа довелося видати Хмельницькому кілька універсалів, виясняючи оці важливі за-для міського господарства питання. Претендентів на стацію в місті було багато, кожна частина військова з своїм командиром на чолі вважали за потрібне вимагати для себе стації та крім того різних потрібних речей, а міські урядовці не знали, як їм у таких випадках чинити. Крім страви для себе, фуражу для коней, возів та провідників до них, вимагали ще для себе одягу та взуття^[1], потрібного в дорозі. Так зазначали міські урядовці, що вимагали^[2] переїжджі собі зайве: „вымыслы якіе непотребные вымышляючи“. І вже тоді довелося стати на ґрунт розрізнення тих, що їдуть з дорученням від уряду, від тих, котрі такого доручення не мають. Хто „зъ листомъ нашимъ туды посланый будетъ“, той може вимагати стації, але все-ж-таки в певних звичайних межах, не вимагаючи над міру, зайвого: „не повиненъ онъ нѣчого вымышляти, опрочь того що оному от насъ въ листѣ нашомъ доложено будетъ“^[3]. Хто все-ж-таки стане вимагати зайвого, „якіе непотребные вымыслы“, підлягає суворій карі, як „своеволникъ, легце поважаючи сей универсалъ нашъ“.

Отож уже в універсалах Б. Хмельницького вияснено, як треба розвязати справу. Вияснити, хто може вимагати стації, а хто не може, і далі вимагати стацію тільки в певній нормі, а не по-над норму, нарешті, не дозволяти переїжджим чинити кривди місцевим людям, міщанам. Пізніші гетьманські універсали розвивають далі оці основні погляди, роблять дальші висновки. Багато уваги присвячено виясненню, хто властиво може вимагати для себе стації. Зауваження в універсалі гетьмана Богдана про лист наш, гетьманський, розвивають далі і доповнюють дальшими поясніннями в тім-же напрямі, які листи, від якого уряду дають право вимагати стації від міщанства. Мазепин універсал Чернігівській ратуші в справі переїздів та стації зазначає деякі деталі таких переїздів. Особливо було важко Чернігівській ратуші „подчасъ монаршей е. ц. п. в. въ Черниговѣ битности и сіятельнѣйшого тежъ князя е. м. Александра Даниловича Меншикова и иннихъ ero жъ ц. в. министровъ офицеровъ“. На утримання оцих переїжджих урядовців та инших доводилося міщанству витрачати великі гроші, не тільки вичерпано всеньку ратушну суму, але довелося ще за-для завдоволення „публічних потреб“ позичати в приватних людей. Гетьман цілком погодивсь із тим, що становище Чернігівського магістрату дуже важке і справді доводиться в цій сфері зробити допомогу, щоб вивести магістратські фінанси з такого ускладненого становища (1706)^[4]. Скарги чернігівських магістратських старших гетьманові Скоропадському виявляють инші труднощі звязані з стацією з міста. Магістратські посполиті не можуть, як треба, допомагати магістратові постачати підводи, бо їх самих, посполитих, притягає старшина до загальних сотенних повинностів та робіт, а заможніших посполитих повертають до військової служби, через що і магістрат не може виконувати всіх належних повинностей, як це все випадало (1709). Пізніш у четвертім універсалі Скоропадського знов бачимо ту саму причину видання універсалу, скаргу магістратських старших на зубожіння магістрату через постійні витрати на переїжджих, пересунення російського війська та уставичне постачання кормів та напоїв на переїжджих посильщиків у різних справах (1710). Знов через кілька років універсал гетьманський Скоропадського викликаний такими самими скаргами на часті переїзди, через що магістрат зазнав великих утрат, а тамошні люди „крайній въ коняхъ убитокъ“: магістрат вимагає значної допомоги, щоб вийти нарешті з важкого становища (1719). Магістратські нагадують попередні приписи в справі нормування вимог підвід, що не можна вимагати по-над певну норму підвід, більш як 10 підвід, „хочай би, невѣдомо якъ валная указовала потреба“; очевидячки, ця постанова що-до нормування вимог підвід забувалася і не завсіди її додержувано на практиці, а це викликало спеціяльні скарги та спеціяльне зауваження в гетьманськім універсалі на магістратські права (1709). Траплялись й такі випадки, що з магістратських сіл козаки брали собі підводи з магістратських посполитих, а самих посполитих забирали на працю собі: на це скаржилися міщани і згадку про цю скаргу ми знаходимо в царській грамоті 1690 р. чернігівському магістратові на його права та маєтності. Так само і полковники брали собі підводи з міщанства на свої приватні потреби, коли-ж треба було давати підводи російським військовим частинам, що переходили через місто, до такого постачання підвід притягали самих міщан, минаючи всіх инших, кого теж звичайно притягали до цієї повинности. Отже і царська влада була своєчасно поінформована про скарги та труднощі з підводами і мусіла висловитися в тій справі. Справді, ми бачимо, що царська грамота 1690 р. висловлюється досить виразно в справі постачання підвід, наказує триматися звичайних постанов що-до цього, не вимагати зайвого, обмежує вистачення підвід тільки тим, хто має відповідні відписки про це (грамота 1690 р.). Окрема пізніша царська грамота спеціяльно порушує підвідну справу та наказує давати лиш тим, хто має подорожні офіційні листи (1708 р.). В пізніших грамотах Петра маємо теж вказівки в тій-же важливій для міщанства справі постачання, вимог та визискувань (1709—1710). В звязку з тими-ж підвідними скаргами та зловживаннями треба поставити і окремий лист генерала Вейсбаха, що поновлює попередні заборони переїжджим робити зайві вимоги та кривди міщанам, коли ті сами „за нинѣшнимъ пожаромъ отнюдь въ удоволствованіе приобресть не могуть“, а тим більш не можуть давати переїжджим тих речей, що ті собі вимагають (1718). Отже, тут загальну заборону вимог та кривд поновлено в звязку з пожежею, що від неї постраждав Чернігів.

Часті скарги на переїзди, вимоги та кривди виявляють нам, як глибоко захоплювали ці справи міщанство, яке широке поле за-для всяких визискувань було тут для російських урядовців, що так охоче показували українській людності свою владу, не вважаючи ані на які приписи та постанови, ані на гетьманські універсали, ані на полковницькі листи. Але крім того переїзди та вистачання кормів значним тягарем лягали на міський бюджет, бо доводилося витрачати міські гроші на утримання, на купівлю потрібних речей, щоб завдовольняти вимоги переїжджих. Коли кінчалися готові магістратські суми, доводилося позичати в окремих магістратських старших гроші. Це знаємо ми з скарги чернігівської, так само як і з актів инших міст. Видатки звязані з переїздами важко лягали на магістратські фінанси.

Та і взагалі не все було гаразд з чернігівськими магістратськими фінансами. Джерела прибутків були ясні, відомі, але й тут доводилося раз-у-раз уважати на різні втручання полкової старшини та різних впливових осіб, що відривали собі помалу з магістратських джерел прибуткових, хто млин, хто греблю, хто посполитих.

Магістратські села були за чернігівським магістратом ще з XVII в., і магістрат повертав прибутки з цих сіл на свої власні потреби. Селяни, як звичайно, давали датки натурою, платили поплати грошові, це все збирали спеціяльні магістратські збірщики та виплачували згідно з вирішеннями магістратського уряду. Так само відбували селяни і певні повинності, наприклад, давали підводи переїжджим, але це робили згідно з наказами від магістрату і тим, кому магістрат призначав це робити та давати. Коли було треба, магістрат призначав, і селяни давали певну кількість підвід, висилали певне число людей на ту чи иншу працю. Магістратські урядовці перевіряли виконання та, як звичайно, карали за неслухняність за супереку.

До таких нормальних відносин поміж магістратом та магістратськими селянами втручалася місцева старшина та притягала селян до инших повинностів чи поплатів. Коли з сотенних посполитих робили певні збори, чи притягали до певних повинностів, сотенні урядовці не минали, як було-б треба, магістратських посполитих, але й їх притягали до загальних повинностів та поплатів. До вистачання підвід сотенні урядовці притягали теж і магістратських посполитих. Царська грамота 1690 р. переказує скаргу магістратських урядовців, що козаки в магістратських селян забирають підводи на свої потреби, беруть і самих посполитих собі на працю, коли буває потреба: розуміється, вже після того магістратські посполиті відмовляються давати поплати чи відбувати повинності на магістрат.

Крім окремих випадків притягання до певних повинностів чи поплатів претенсії старшин що-до магістратських людей ішли далі. Було спокусливо взагалі вивести магістратських людей з-під керування магістрату та взагалі взяти під свою, старшинську протекцію, з тим, щоб використовувати таких протекціянтів тільки на себе, на свої потреби. Селяни магістратських сіл иноді корилися силі, а иноді бачили певну вигоду, коли на перший час старшина брала менше, ніж брав магістрат, обтяжений великими виплатами та роботами. Таке тимчасове зменшення тягару податків могло призводити до того, що магістратські селяни своєю волею без примусу ішли назустріч бажанням старшини, під старшинську протекцію. Скарги в справі послушенства з боку магістрату повторювалися не раз. Між універсалами гетьмана Скоропадського маємо один, який зокрема спиняється на тій справі, що посполиті магістратських сіл повинні і далі теж виконувати послушенство, як робили це раніш звичайно (1709). Докладнішу скаргу подав магістрат пізніш, що й викликало спеціяльний універсал гетьмана Скоропадського. Випадки привернення магістратських людей під старшинську оборону повторювалися й пізніш, отже магістрат мусів подавати докладніші відомості, хто саме привернув людей.

Друга група грошових податків та робіт ішла з тих магістратських людей, що жили в місті. Ці ремісники та купці виплачували на користь магістрату грошові датки, а коли була потреба, виконували певні роботизни згідно з призначеннями од магістратських старших. Отже всякі претенсії від старшини сотенної чи полкової що-до цих магістратських людей в місті зачіпали магістрат, бо позбавляли його можливости далі мати цих людей до своїх послуг. Коли сотенні урядовці притягали магістратських людей до сотенних повинностей, вони тим самим збавляли певну частину магістратських прибутків, на яку вже не можна було рахувати, складаючи магістратські бюджети (універсал гетьмана Скоропадського 1709 р.). Подібне значіння мало теж і притягання ремісників, коли старшина брала ремісників під свою протекцію, притягаючи до залежности від себе. Старшина уживала тут тих самих засобів використання ремісників, які бували і попередніми часами, а саме вона накидала на ремісників певні роботи на себе і не платила за зроблене, а ті ремісники після того відмовляються робити щось на магістрат (царська грамота 1690 р.). В результаті такого притягання ремісників та накидання на них роботизн чернігівський магістрат втрачав певну суму зборів та робіт.

Хто жив на міській землі, провадив торговлю на міській землі, той вступав у певні звязки з магістратом, був під його контролем, платив певні поплатки на магістрат. Через те магістрат стежив за такими людьми та пильнував своїх грошових зборів. Не дивниця, що в гетьманських універсалах та царських грамотах ми знаходимо згадки про міщанські скарги на такі порушення звичайної практики. У царській грамоті р. 1690 маємо вказівку на міщанські скарги в такій справі. Різні люди — скаржилися міщани — оселилися на міських землях, нічого не дають на магістрат, вимовляються тим, ніби-то земля манастирська, а манастирська братія стоїть за таких людей, обстоює їх. Так само козаки поставили свої комори коло міщанських комор і тим самим підривають торговлю міщан. Таким чином виникало питання про заселення міської землі, використання її без виплати належних датків та без виконання звичайних роботизн на магістрат, а в деяких випадках повставало складне питання про захоплення міської землі, коли на заяви міщан відповідали, що це земля не міська, а инших власників, до якої магістрат чернігівський не повинен мати ніяких претенсій. У справі з людьми, яких боронив манастир, певно магістрат вже мав значні труднощі, виясняючи свої права проти претенсій манастиря. Те, що манастир, манастирська господарча влада боронила людей від магістрату, ускладняло справу, бо і ті неслухняні, яких привертав магістрат знов до себе, покладали свої надії на манастирський захист від магістрату. За таких умов, звичайно, справа затягалася надовго і магістратські урядовці мусіли витрачати багато енергії, щоб привернути до послушенства тих, які відбилися від магістрату та перестали давати належні поплати та виконувати належні роботи на магістрат згідно з давніми нормами поплатів та роботизн. Через те і турбувала так магістрат справа з неслухняними людьми. „Да на ихъ же мещанской землѣ поселилися мещане и иніе волніе люде и нинѣ живуть и мещанскими ихъ землями и грунтами владѣютъ, а в ратушу имъ ничего не платятъ, оговариваясь, будто они живутъ на землѣ Елецкого и Илинского манастирей, а властѣ де и братія тѣхъ монастирей за нихъ стоять“, так передає царська грамота міщанські скарги тих десятиліть^[5].

Як бачимо, нормальні умови залежности від магістрату звязані були з фінансовими справами, з поплатами на магістрат і через те всяка зміна, всяке втручання старшини хвилювали магістратські верхи своїми наслідками в фінансовій сфері. Покликалися магістратські на давні права магістрату що-до послушенства магістратських посполитих та ремісників. Можна було в своїх вказівках доходити аж до королівських польських грамот та найдавніших гетьманських універсалів, що спинялися на питаннях послушенства магістратських людей. Вже в універсалі Богдана Хмельницького досить уважно поставивсь уряд до справи послушенства волощан до магістрату. „А теперь за симъ унѣверсаломъ нашимъ моценъ єсть вишменованній войтъ местомъ радѣти и справовати и волощанами здавна до мѣста належащими, тоесть Слабиномъ, Рудкою, Седневщиною, и иншими, и ихъ судити, порядки винайдовати, которого мають слушати и поважати такъ мещане, яко и волощане менованніе и до тихъ прилегліе мають бити на складку в чомъ потреба“^[6]. Тут, як бачимо, про послушенство волощан зазначено, як „здавна до мѣста належащихъ“, отже вказівка універсалу спирається на попередню вже, до універсалу, практику. В пізнішім універсалі Мазепи зазначено скаргу „войта черниговского з бурмѣстрами и всѣми урядовними тамошними“, що цехові, які „належовали до ратуша, отвернени от мѣского послушенства, а привернени в послушенство (полковников)“ і вирішено, що на далі магістратський уряд має право „до належитого мѣского послушенства потягати ку помочи всему посполству“^[7]. Отже, магістратський уряд може говорити про давнє, належите послушенство та пильнувати, щоб волощани та міщани не виходили з-під належного міського послушенства. Пильнувати доводилося уважно, бо охочих привернути магістратських людей під своє послушенство було досить. Вже було зазначено про манастирські претенсії й як магістратським урядовцям у тій справі доводилося шукати царської ласки та вирішення, що магістратські люди повинні підлягати, як звичайно, магістратській зверхності та бути в звичайнім послушенстві магістратськім^[8] „бити обще съ ними, мещани, во всякихъ платежахъ и поведеніяхъ, такожъ какъ и они черниговскіе мѣщане, а къ вышепомянутимъ манастирамъ, буде имъ они не крѣпки и живуть не на ихъ монастирскихъ землях, ихъ не привлекать“.

Були претенсії і до инших груп людности під магістратською зверхністю. Маємо окрему спеціяльну скаргу від магістрату в справі цехових людей. Війт з бурмистрами та всіма урядовцями скарживсь, що полковник чернігівський небіжчик п. Яків Лизогуб привернув до всвого послушенства всіх ратушних людей, які раніш були в магістратськім послушенстві. Гетьман Мазепа вволив прохання магістрату що-до привернення цехових знову до магістрату. В дальшім цехові повинні бути в завідуванні війта та урядових, в „належитомъ мѣскомъ послушенствѣ“. Коли-б хто з цехових мав якісь полковницькі листи на увільнення від послушенства („взглядомъ уволненя отъ мѣской повинности“), від таких людей війт може відбирати ці листи та віддавати їх „до ратушного спряту“. Цехові повинні відбувати на магістрат звичайні повинності, роботизни, давати „помѣрное и ваговое на ратушь“, а старшина, теперішній наказний полковник, а пізніш і „совершенній полковникь“, не повинні чинити „жадной и найменшой перешкоди, прикрости и долегливости“. Так вирішено справу з послушенством цехових людей в універсалі Мазепи^[9]. Звичайно, оборона і протекція старшини чинила багато турбот магістратським старшим. Гет. Скоропадському довелося розглядати скаргу на те, що старшина та духівництво захопили людей як у місті, так і по-за містом. Магістратська скарга мала на увазі „нѣкоторыхъ зъ духовныхъ такожъ зъ пановъ старшини полковой, сотниковъ и прочіихъ войскового чину особъ“. Оці впливові особи, взявши під свою оборону людей, уживають їх на самі приватні роботизни і не дають їм допомагати „ратушеви черниговскому и мѣщанамъ тамошнимъ такъ въ сустентаціи драгунъ, яко й в иннихъ общенароднихъ налогахъ не велятъ свѣдчити помощи“. В наслідок того чернігівські міщани під магістратом „двигаючи всякіе налагаеміе повинности, крайнюю нужду узнають“. Магістрат подав і реєстри, хто саме скільки має таких „протекціяльнихъ одъ общей тяжести ухиляючихся“. Гетьман Скоропадський поставивсь уважно до цієї скарги магістрату, „не одмовивши прошенію ихъ слушному, а запобѣгаючи, чтобъ чрезъ тое они, мѣщане, до остатного не пришли знищення“, наказав архімандритам манастирів чернігівських та законникам катедри тамошньої, як і иншим, не окривати протекцією своєю таких людей, які „помощъ ратушеви чинити должни“^[10]. Спеціяльне питання порушено було з приводу цехових музицького цеху. В заяві цехмистра музицького з товаришами, що вони подали р. 1732, зазначено, що „зъ давнихъ лѣтъ отци и дѣди ихъ, живучи в городѣ Черниговѣ, никакихъ повинностей и податей гражданскихъ не отбували, токмо по возможности и произволенію своєму со всего своего давали складку до скринки церкви божественной“, а потім магістрат став робити новини та притягати цехових музицького цеху „ко всякимъ гражданскимъ дачамъ и повинностямъ врядь з достатними и можними мѣщанами, отъ чего имъ чинится разореніе и обида“. При тій своїй супліці подали цехові і полковницькі універсали, які визнавали за цеховими музицького цеху їх привилеї. Розглянувши справу, гетьманський уряд визнав, що та „складка ихъ музыкантовъ общая на церковь Божію опредѣленная дѣло есть богоугодное и зъ тихъ мѣръ прошеніе ихъ музыкантов принявши за слушное“, наказав магістратській владі не притягати „помянутихъ музикантовъ черниговськихъ къ податямъ гражданскимъ ни къ якимъ излишнимъ повинностямъ кромѣ общенароднихъ тягостей, а наипаче в сустентацій консистентов и въ висилки по указу е. ц. в. на линѣйную работу по пропорціи дворового числа работниковъ и въ протчемъ“. Як раніш, на цехових музицького цеху лежить „обикновенная складка на церковь Божію по возможности и по произволенію ихъ, якъ въ полковничихъ унѣверсалахъ имъ даннихъ виражено“^[11]. Отже, як бачимо, гетьман не визнав за можливе, хоч скрутний стан магістрату був цілком ясний, набавити цеховим податок на користь магістрату замість їх побожного податку, що лежав на них з давніх часів (1732).

Загальніший характер має універсал Скоропадського (р. 1721). Скаржилися магістратські, що „многіе мѣскіе люде достатнѣе и ремесники подъ протекцію рознихъ пановъ удавшися, а иншіе и зовсѣмъ имъ свою осѣдлость спродавши, живуть свободно и жаднихъ общенароднихъ мѣскихъ долегливостей (хоча й би и могли оніе двигати) не дознаютъ, чрезъ що осталніе мѣщане черниговскіе приключающіеся налоги отбуваючіе до неменшого пришли и приходять оскудѣнія“^[12]. З огляду на такий стан міста, прохали магістратські, щоб „тіе протекціанти в вистатченню хочай грошей на сплаченне четвертей по указу ц. п. в. в Смоленску поставленнихъ били помощними“. Гетьманський уряд визнав, що між різними податками та зборами з людности, справді, збирання хлібу становить виїмок, „зваживши же тое за четверти муки грошей видане єсть монаршій ц. в. интересъ, одъ которого нѣхто воленъ бити не повиненъ“. Отже за-для збирання грошей за хліб можна зробити певний виїмок, відхилення від практики і ось гетьманський уряд згодивсь притягнути протекціянтів до давання грошей за хліб „подлугъ мѣрного опредѣленія“. Державці не повинні заступати своїх протекціянтів „жадною мѣрою, поколя впередъ инакше о онихь учинимъ опредѣленіе куда належатимуть“. Цікаве оце зауваження, воно говорить про можливість загального вирішення справи про протекціянтів та призначення, до кого саме вони повинні належати далі. Справа про протекціянтів у звязку з скаргами магістратів на їх скрутне становище та заборгованість з неможливістю виплачувати податки повинна була звернути увагу гетьманського уряду, щоб знайти якісь засоби допомогти міській людності в її складнім фінансовім становищі та зберегти міста від дальшого знищення, та руїни.

У звязку з справами про послушенство магістратське та сполучені фінансові моменти стоїть і справа про магістратський присуд, якому підлягали магістратські люди, купці, ремісники, селяни ратушних сіл, то-що. І тут були сполучені деякі фінансові моменти, крім загальних питань магістратської зверхности, якій повинні були підлягати зазначені групи в судовім відношенні. Питання про присуд давнє і порушувано його не раз. Магістратські могли покликатися на давню практику, на королівські привилеї, в яких було порушено справу з присудом. Вже тоді виникали деякі сумніви що-до детального визначення груп, які підлягають магістратському присудові. Як бути, наприклад, з приїжджими людьми, що тільки тимчасово приїздять з своїми справами купецькими та иншими? Як бути, далі, з людьми не магістратськими, що оселилися на міських ґрунтах за-для постійного життя? Королівський привилей прихиляє під право магдебурзьке за прикладом инших міст наших упривилейованих усіх купців та ремісників, що тепер у місті чернігівськім живуть або пізніш мешкатимуть^[13]. Всі міщани, купці і ремісники не повинні жадній иншій юрисдикції підлягати та відповідати, крім юрисдикції війта та магістрату міського; так само і купці приїжджі, ремісники, перекупні, коли-б вони приїхали до міста з инших міст і тут учинили „якийсь збиток чи виступок або в чім колвек проти слушности и права викрочили“, повинні підлягати тому-ж урядові міському“^[14]. Далі зокрема дуже важливе питання про тих людей не магістратського присуду, котрі оселилися в місті на міських землях. „Колиб шляхтич которий, або чоловік служачій набув дома, огорода албо грунта міського албо ся гандлем, шинком і ремеслом яким колвек в місті нашім Чернігове бавил, тоди кождий таковий тому-ж праву майдебурському і урядові міському Черніговскому подлягати, одповідати і тягари міські поносити буде“ — так каже з приводу цього питання королівський привилей. Отже тут магістрат міг широко тлумачити належність до магістратського присуду, і коли-б тільки можна було це перевести та вимагати, справа була-б зовсім ясна. Але натомість ми маємо постійні скарги магістрату на старшинські втручання до магістратського присуду, перешкоди переводити на практиці магістратський присуд, що не давали можливости магістратському судові перевести розгляд справи та карати винних. Універсал Мазепин потверджує „права ихъ и суди майдебурскіе“ (1687). Царська грамота зазначає скаргу міщанства: „да ихъ же де мѣщанъ принуждает Черниговскій полковникъ и козаки къ своему суду мимо ратушной ихъ расправи и черезъ магдебурское право“ і вирішує „чрезъ магдебурское право от ратушного суду ихъ мещанъ полковнику Чирниговскому и старшинѣ городовой и козакамъ къ своєму суду не принуждати и утѣсненія имъ тѣмъ не чинить“^[15]. Отже справу про магістратський присуд поставлено в міщанських скаргах цілком виразно і царська грамота так само виразно і рішуче виносить заборону порушувати практику магістратського суду. Але старшина втручалася й далі. Універсал Скоропадського зазначає скаргу міщанства, що „права и порядки ихъ, на якіе они имѣют висоцеповажніе монаршіе е. ц. п. в. грамоти и универсали антецессоровъ нашихъ бившихъ гетмановъ данніе нарушени застали тимъ самимъ, что старшина полковая и панове сотники тамошніе околичніе ихъ мещан Черниговскихъ надъ ихъ права до суду полкового потягають не допускаючи вь ратушу тамошномъ споровъ, заводовъ и всякихъ справъ межи мещанами точачихся разсуждати и кончити и людей посполитихъ въ селахъ до ратушу черниговского належнихъ… мешкаючихъ мимо пана войта и бурмистровъ усиловують до отбування общихъ сотеннихъ подводъ и видатковъ“. На цю скаргу гетьман потверджує „але всякіе спори и звади рознихъ справъ до суду ратушного черниговского належачихъ, которіе межи мещанами тамошними точили би ся, нехто иншій толко панъ войтъ черниговскій зъ майстратомъ своимъ разсуждати и кончити мѣеть подлугъ слушности“^[16]. Отже, гетьманський універсал відновлює практику магістратського присуду та знов піддає йому ті ґрунти, які і раніш підлягали йому. Пізніший універсал Апостола теж нагадує, щоб „къ суду своєму мѣщанъ черниговскихъ мимо майдебурское право притягати… не отважалися“. Оці постійні нагадування про присуд магістратський та нечинення в тім перешкод показують, що старшина не дуже вважала на практику магістратського суду і не давала переводити суду над своїми протекціянтами, яких мала в своїй обороні та протекції. Гетьманські універсали не завсіди мали силу примусити старшину стримуватися та поступатися магістратському урядові в справах судових, до яких притягали ремісників міщан, волощан, їх протекціянтів в їх обороні старшинській.

Багато теж турбот та клопоту було магістратським старшим з джерелами прибутків, що спокушали старшину та заохочували її оскільки змога привлащувати собі окремі маєтки. Як ми зазначували раніш, в магістратських селах захоплювала собі старшина окремих волощан, спокушала перспективою певних вигод або примушувала і тим самим виводила з господарчої залежности від магістрату. Але крім того старшина иноді захоплювала і цілі поселення в повнім складі, відразу роблячи магістратському господарству великі шкоди. Мусів магістрат допоминатися перед владою гетьманською і царською про такі захоплення та вимагати, щоб йому повернули захоплені поселення, землі, млини. З попередніх універсалів в тій справі зазначимо універсал Брюховецького, що йому скаржилися „войтъ и бурмистри и увесь майстратъ мѣста е. ц. п. в. Чернигова, ижъ села Онисовка, Напоровка, Холявинь, Великая Весь, Красное з особливого баченя войскового и нашого е. м. пану воеводѣ черниговскому, столнику князю Игнатію Григоріевичови Волконскому и головѣ стрѣлецкому Алексѣю Ѳеодоровичови Подтопнику для виживленя даніе ведлугъ стародавнихъ звичаювъ“. Скаргу міщанства звязано з виясненням важких економічних умов міста Чернігова. Нові державці забороняють волощанам „прикладатися до вшелякихъ поборовъ, складокъ, сторожъ и иннихъ повинностей мѣскихъ“ і тим чинять міщанам чернігівським велику кривду. Гетьманський універсал, вважаючи на важкий стан чернігівського міщанства, наказує та виясняє, що „не мають заступовати, бо имъ (міщанству) трудно виламовати зъ звичайнихъ повинностей“ (арк. 34 звор.). Такі гетьманські накази та заборони приходили на допомогу міщанству, але, як можна бачити з пізніших універсалів, не завсіди могли спинити впливових осіб у їх бажаннях привлащити собі чернігівські міські поселення. Ще легше було захоплювати окремі міські землі, це було не так помітно, як захоплення цілих поселень. Місто мало землі, сіножаті, вступ до лісу в певних межах. Склад цих „пожитковъ“ не залишавсь незмінний, бували і пізніші додатки від тих гетьманів, що уважно ставилися до міських потреб та скарг. Так, універсал Скоропадського потверджує надання двох сіножаток, „поневажъ по разсмотренію пана полковника чернѣговского сѣножати двѣ, одна Мазапетина, а другая Уствишинская для уставичного наездовъ ратушнихъ отбування заховани зостали, теди и ми гетманъ, тіе сѣножати аби до ратуши черниговского належали, мѣти хочемъ, варуючи того пилно, абы нихто, якъ зъ войсковихъ, такъ и зъ посполитихъ людей в кошеню трави на общую ратушу черниговского потребу не важился чинити жадной перешкоди“ (арк. 43)^[17]. Отже з ініціятиви місцевого полковника чернігівський магістрат отримав додаток спеціяльно за-для виконання тих повинностів, що спадали на магістрат чернігівський, стації переїжджим та ин. Вступ до лісу в певних границях, яким звичайно користалися міста з давніх часів, давав теж і чернігівському магістратському урядові певні вигоди. Границі земель та вступу зазначено було докладно в королівських листах, але потім ці границі звужувано, площу вступу теж зменшувано, завдяки претенсіям сусідньої старшини та манастирів. У пізнішім гетьманськім універсалі Апостола загально зазначено „во владѣнію тѣхъ маєтностей, перевоза, сѣннихъ покосовъ, рибнихъ ловль, пахатной землѣ и иншихъ угодій к самому ратушу черниговскому… издавна надлежащихъ“ (арк. 52). Але в загальній сумі цей комплекс джерел прибутків зазнав значних втрат, не вважаючи на деякі додатки. З млинових справ зазначимо одну, яку довелося розглядати гетьманській владі. Справа йшла про використання млина „сливучого Яхимовского подъ Черниговомъ на рецѣ Бѣлоусѣ стоячого части войсковое розмѣровихъ пожитковъ“. Раніш — поясняв війт у своїй заяві — попередні війти Яхимович та Отрохович „за бувшихъ гетмановъ антецессоровъ нашихъ оттоль уживали“, а потім удова Отроховичева випросила собі гетьманський універсал на всі пожитки з того млина. Гетьман наказав на місці перевести розиск з приводу зазначеного млина. Цей розиск виявив, що раніш „пожитки частей войсковихъ арендовимъ способомъ отбѣрано до ратушу черниговского“, а пізніш часть військова надана на уряд війтівства чернігівського, а не на самого війта особу, отже удові Отроховичевій не могло бути призначено всієї суми розмірових пожитків. З огляду на ці вияснені умови попереднього використання млина, гетьман Мазепа змінив попереднє надання в тім розумінні, що удова Отроховичева вже має далі отримувати тільки половину пожитків з млина, а другу половину має одбирати на уряд війтівський, а не особисто на себе, війт (арк. 38). Отже, гетьманський універсал рішуче відокремив війтівські урядові пожитки від пожитків на особу війта, що пізніш могли переходити на його спадкоємців, удову війтову. Удова війта Отроховича, що отримала була на себе всю суму пожитків згідно з гетьманським універсалом, тепер втратила на користь війтівського уряду половину пожитків і зберегла „господарскую“. Згідно з цим новим рішенням війт та вдова війтова, попереднього війта, повинні ділити пожитки та греблю „гатити сполною своєю працею“…

Окрему групу пожитків становлять грошові збори з землі під міщанськими дворами та під коморами. Перехід таких земель до инших осіб, не-міщан, турбував міський уряд, бо далеко не завсіди можна було примусити не-міщан виплачувати звичайні земельні збори. Та й ті, що попадали до протекції та оборони старшини, переставали, користуючися з свого нового становища, покладаючись на старшинську протекцію та оборону, виплачувати оцей грошовий даток, як раніш виплачували. Через те, як було вже зазначено, поселення на міських землях різних вільних людей звернуло увагу міського уряду та дало йому привід скаржитися царській владі: „и нинѣ живуть и мещанскими ихъ землями и грунтами владѣютъ, а въ ратушу имъ ничего не платятъ“ (арк. 23 звор.). Так само, коли будували крамні комори на міських землях не-міщани, тим самим зменшували відповідно й прибутки міської магістратської скарбниці, ті прибутки, що йшли з комор. Через те магістратський уряд і здіймає справу про те, що не-міщани поставили комори. Справу піднесено в звязку з проектом, забудови Чернігова після тієї руїни, яку зробила пожежа. Магістрат прохав допомоги в справі забудови від гетьманської влади, що мала-б дати в тій справі грошову допомогу чи допомогу в якій иншій формі. Нова забудова міста після знищення поставила питання про нове планування, а це своєю чергою справу перевірки прав тих власників, котрі мали певні пляци ще перед пожежею та з них користалися. Чи залишати ці пляци за тими, хто їх раніш держав, чи замінити цей розподіл пляців? У звязку з цим і порушив магістрат справу про пляци на „рынку“, що їх зайняли не-міщани, козаки, то-що. Магістрат звернув увагу на те, що не-міщани, люди „войскового чина между коморами мѣскими не на купленной лечъ на самоволне занятой землѣ“ — свої комори поставили: магістратському врядові пощастило добути від гетьманського уряду заборону такі комори між міськими коморами ставити та використовувати. Коли „ратушнее мѣстце по розмѣру инъженѣра одойшло на замок“, панове майстратові мусіли зайняти „многіе коморніе мѣстца дорогою ценою розними мѣщанами покупленіе, которихъ в замѣну шкодуючимъ дати всеконечная указует потреба“ ті пляци, які зайняла була без куплі, „самоизволне“ старшина. З цим влада гетьманська в принципі згодилася, бо не можна було обстоювати ті ґрунти, що захоплені без правної основи, а треба було їх повернути. Але деякі впливові особи, як пан Томара суддя полковий, Силич — отаман і Мусій Дмитрович не хотять уступити своїх зайнятих „своимъ хотеніемъ на комори мѣстцъ“. Довелося магістратові спеціяльно скаржитися на цю неслухняність впливових осіб. Гетьманський універсал спинивсь спеціяльно на цій справі, наказав зазначеним впливовим особам, щоб — „всеконечно, болшъ ослушаніемъ своимъ указовѣ нашому не противлячися, уступили тих коморнихъ мѣскихъ самоволне без куплѣ собою не од теперь позаниманнихъ земель до ратушу мѣщанамъ“. Коли-б ці особи і далі не слухалися, гетьманський універсал Скоропадського загрожує таким рішучим кроком: „роскажемъ тіе онихъ особъ комори рукговати и мѣстца очистивши все цѣле до ратуша тамошнего мѣщанамъ привернути“ (арк. 48 звор.—49). Тон універсалу, як бачимо, досить різкий, але як-раз Скоропадський иноді не мав можливости натиснути на впливових осіб, щоб примусити їх виконати вимоги гетьманського уряду та завдовольнити прохання магістрату. А випадків такої неслухняности впливових осіб у справах магістратських бувало досить.

---

---

1. ани чоботъ и панчохъ и иншихъ вымысловъ вытягати неважилъ „Акты Зап. P. V. № 44 (1655).
2. Акты Зап. Рос. V. № 39.
3. № 30
4. Збірка грамот м. Чернігова (збірка арх. матеріялів Судієнка, б-ка кол. Київ. Ун.).
5. Збірка, арк. 23 звор.
6. Збірка, арк. 30.
7. Арк. 38 зв.
8. 28 зв.
9. Збірка, а. 38 — звор.
10. Збірка, а. 46—47.
11. Збірка, а. 52 звор. — 53.
12. Збірка, а. 49 звор. — 50.
13. Збірка, а. 147 звор.
14. Збірка, а. 148.
15. Збірка, а. 37, 24, 28 звор.
16. Збірка, ар. 42 звор.
17. Які могли бути кривди, зазначає з слів скарги міщанської царська грамота: „и зъ тѣхъ ихъ селъ козаки емлють подводи и жителей загоняють къ себѣ на работу и въ лѣтное время овощи съ нихъ всякіе себѣ збирають“.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1943 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.