Історично-географічний збірник/1/Гетьманські земельні універсали 1660—1670 років

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ОЛ. ГРУШЕВСЬКИЙ.

Гетьманські земельні універсали 1660—1670-тих років у порівнянні з попередніми виявляють дальше вироблення земельної політики та викривають вплив зміни умов суспільного життя, перехід від часів революційного руху до будування нового державного ладу.

Перше питання, яке встає при виясненню земельної політики гетьманської влади, це відношення між гетьманською владою та царським урядом. Як ставився царський уряд до земельної політики гетьманської влади, як дивився він на свої земельні надання на території Гетьманщини, викликані певними проханнями з боку старшини? Чи провадив царський уряд це як сталу систему чи обмежувався лише випадковими наданнями згідно з тими проханнями, які до нього подавали?

На прийняття прохань та надання земель згідно з тими проханнями царський уряд дивився як на своє право. Проявляв він певну обережність там, де бракувало відповідних відомостей, певних та докладних, заховував певний відтінок умовности в таких випадках, але не вагався все-ж-таки видати свою грамоту — з захованням всякої обережности — на ті маєтки, що їх прохали; Якогось вагання не помітно, нема підстав гадати, що московський уряд мав сумніви що-до свого права. Починаючи з прохань Богдана Хмельницького дати йому батьківські маєтки та надати нові, починаючи з подібних прохань старшини, що була коло гетьмана Богдана (як Виговський) московський уряд завдовольняв такі прохання, вважаючи це за своє право, між тим, як ці прохання викликані умовами переходового часу, коли було неясно, в чій компетенції має бути роздавання маєтків на умовах військової служби українській старшині. Дальші прохання з часів боротьби претендентів на гетьманську булаву підтримували в московській владі певність, що старшина Гетьманщини визнає за московським урядом право роздавати маєтки на умовах служби на території Гетьманщини. Відношення свого до гетьманської влади в тій справі московський уряд не виясняв. Деякі вирішення за браком відомостей відсунуто, аж поки московський уряд збере відповідні звістки, від своїх агентів, переведе перепис. Отже московський уряд гадає обійтись своїми силами, допомогою своїх агентів, не покладаючись і не притягаючи до цього врядовців гетьманського вряду.

При тім усе-ж-таки уряд ц. Олексія Михайловича виявляє стриманість, дає маєтки лише по проханнях зацікавлених осіб, які звертаються до нього сами, дбає про те, щоб уникнути якихсь загострень чи непорозумінь з гетьманським урядом на цім ґрунті. В цих відносинах бачимо різницю з пізнішими часами, коли московський уряд сам на свою власну руку провадив роздавання маєтків на території Гетьманщини, навіть не членам української старшини, вступаючи тим самим у конфлікти з гетьманською владою та тою політикою, що гетьманська влада провадила в цих справах. Оці втручання в українські земельні справи з боку московського уряду в часи г. Мазепи та пізніш, г. Скоропадського, були рішучим кроком від політики обережної та стриманої часів царювання ц. Олексія Михайловича, але підвалина для цього була покладена раніш у розумінні права роздавати маєтки за службу на території України без порозуміння в таких справах з гетьманським урядом, без запитання в складних питаннях, які важко було розвязати без знання місцевих українських умов тодішнього часу. Позиція зайнята московським урядом у земельних справах нагадує подібну-ж позицію, зайняту з самого-ж початку в справах військових, де московський уряд зараз-же почав втручатись в військове командування.

Різниця така, що в військових справах ці втручання мали більш рішучий вигляд, ніж у земельних відносинах, де до рішучих виступів прийшло пізніш, а поки-що обмежувалися в розумінні свого права обережним виконанням поданих прохань про надання маєтків на території Гетьманщини.

Звернення української старшини до московського уряду з проханнями про надання маєтків мали різні мотиви в різні, десятиліття. Перші — гетьмана Богдана Хмельницького, Виговських, Богданова, Тетері — припадають на переходовий час, коли тільки що вироблялись відносини до московського уряду і розмежування компетенцій московського уряду і гетьманської влади ще не було вияснено. В таких обставинах формування нових державних відносин, коли неясна ще була компетенція гетьманської влади, звернення до московської влади за наданням маєтку могло бути викликано як-раз такою неясністю ситуації. Дальші звернення в часи боротьби претендентів на гетьманську булаву та зміни гетьманської політики викликано бажанням зміцнити фактичне володіння маєтками шляхом потвердження від тієї влади, що здавалась така стала та певна серед цих частих та рішучих змін, катастроф з окремими гетьманами та сумнівів, яку позицію займе новий гетьман що-до наказів свого попередника. Пізніш, коли гетьманська влада окріпає, переживши оцю боротьбу претендентів, коли виробляється певна система в роздаванню маєтків за службу, тоді звернення до московської влади за наданням маєтку набувало часто характер нехтування з різних мотивів компетенції місцевої гетьманської влади, це був обхід її просто до московського уряду, як вищого над гетьманську владу.

Як ставилась гетьманська влада до таких звернень мимо неї за маєтками до московського уряду, чи вважала вона в таких земельних справах московський уряд за вищу інстанцію від себе і його контролювання за правильне з юридичного погляду?

Такого відношення з боку гетьманської влади непомітно. Приходиться думати, що гетьманська влада не визнавала за московським урядом права роздавати маєтки на території підлеглій її компетенції. Знов-таки в добу гетьмана Богдана Хмельницького на такі звернення можна було дивитись, як на з'явище спеціяльно переходового часу, коли ще не встановлено компетенції органів та ще не визначено взаємного відношення між ними. В слідуючі десятиліття гетьманська влада скупчує в своїх руках справи роздавання маєтків за військову службу на території Гетьманщини, царські надання маєтків займають тепер менш місця в порівнянні з усе більшим числом гетьманських земельних надань і царські надання маєтків уважає гетьманська влада за рідкі втручання царського уряду до кола її компетенції в земельних справах. З стилізації самих гетьманських універсалів можна бачити, що гетьманська влада при вичисленні документів на маєтки не надає такого рішучого значіння царським грамотам поміж инших документів. В моменти ослаблення гетьманської влади менш енергії в неї виступати проти втручань царського уряду в земельні справи та надавання маєтків за військову службу, які тоді як-раз і стають частіші, бо кожний хоче зебезпечити себе потвердженням чи наданням московського уряду, певнішим від гетьманських універсалів. Але після зміни гетьмана, коли знов гетьманська влада відчуває себе міцніше, всі звертаються до неї за потвердженням і тоді як-раз виявляється відношення гетоманської влади до царських надань та потверджень маєтків: і місця царських грамот серед зазначених документів, що їх подано з проханням про потвердження маєтків, ясно виявляє відношення гетьмана до царських надань та потверджень.

Порівняймо такі згадки про подані документи: „стосуючися напередъ до унѣверсалу славной памяти небожчика Богдана Хмельницкого, гетмана войска его царского пресвѣтлаго величества запорожскаго, а потомъ до грамоты в. г. нашего е. ц. в.“ та „стосуючися мы до грамоты великого государя нашего е. ц. п. величества и до универсаловъ славной памяти Богдана Хмельницкаго, гетмановъ в. з. антецессоровъ нашихъ“: це офіційні вирази гетьманської канцелярії з 1660-х років, але за гетьманування двох гетьманів з різним відношенням до московського вряду. Легко зауважити різницю в відношенні до царської влади в цім відміннім згадуванні царських грамот у різній послідовності. Наведемо ще з иншого універсалу тих-же років приклад великої уважности — „стосуючися до виразное великого государя нашего е. ц. п. в. волѣ въ грамотѣ его жъ в. г. описаное… владѣти, диспоновати… яко въ грамотѣ в. г. єсть описано и якося сами въ себѣ мають“: між тим у царській грамоті є згадка про універсал гетьмана і таким чином гетьманське потвердження після царської грамоти могло-б пригадати універсал антецесора, як це звичайно робилось, а тут і самий характер володіння маєтком встановляється на підставі царської грамоти, а не на підставі звичайної тодішньої практики Гетьманщини що-до умовного володіння[1]. За-для контрасту спинимось на документах Чернігівського П'ятницького манастиря. Царську грамоту отримав манастир на підставі універсалу г. Юрія Хмельницького 1660 р. Потвердження г. Брюховецького зовсім не згадує про царську грамоту, користуючись з досить рідкої формули без згадки взагалі про попередні документи — „яко за славной памяти е. м. Богдана Хмельницкаго, гетмана войска е. ц. в. запорожскаго, антецесора нашего, законници монастыра… заживали сѣлъ… такъ и мы, конфѣрмуючи симъ универсаломъ нашимъ, мѣти жадаемъ“. Стилізація не дуже вправна, але царську грамоту, що її видано на підставі універсала г. Юрія Хмельницького, поминено зовсім. Щоб уникнути зайвих сумнівів, нагадаю, що в універсалі г. Самойловича 1672 р. є згадка про царську грамоту, яку „ізволилъ е. ц. п. в. ведлугъ универсалу Юрія Хмельницкаго на села зъ угодиямы монастыревѣ… надати“ (Генер. Сл. Ч. П. №161—162); таким чином, царська грамота не була загублена, як можна було-б думати на підставі умовчання про неї в універсалі г. Брюховецького.

Уступаючи часом московській владі, слабіш часом відстоюючи свої права що-до роздавання маєтків за військову службу, гетьманська влада все-ж-таки старанно, де тільки, можливо, зазначає, що царські потвердження повинні йти за гетьманськими універсалами, лише потверджуючи їх, без змін. В універсалі Максаківському ман. читаємо про таке обґрунтування прохання „ствержаемъ и конфѣрмуемъ всѣ права и привилегіи, а особливо универсалы антецесора нашего помененому монастиревѣ“. Тут намічено дві групи документів — старші, до Хмельницького, бо Максаківський це один з тих манастирів, які зберегли старі надання від магнатів попередньої доби, та універсали гетьманів, що потверджували манастирські маєтки: це основа задля дальшого потвердження манастирських маєтків. Царське потвердження — грамота не має такого значіння серед документів: „Поневажъ и отъ в. г. нашего отъ е. п. ц. в. жалованную грамоту менованій монастиръ на тые ж села собѣ данную маеть“. Отже царська грамота за-для гетьманської влади не є основа, на яку спирається потвердження. В инших випадках підкреслено, що царське потвердження дано на підставі гетьманського універсала „стосуючися до пожалованной в. г. нашего е. ц. п. в. грамоти“, отже тут звичайна формула згадки про царську грамоту — потвердження, яка робить вражіння, що гетьманський універсал спирається на царську грамоту, але далі це значіння царської грамоти обмежується — „которую… надати ізволилъ… ведлугъ универсалу Юрія Хмельницкаго на села“, отже царська грамота сама спирається на гетьманський універсал Юрія, а не дана самостійно на прохання звернене до царського вряду.

Комбінуючи оці всі дані з універсалів 1660—1670 тих років, можна припустити, що гетьманський уряд уважав за своє право надання маєтків на умовах військової служби, дивився на царські потвердження, як на втручання, і за нормальне вважав, щоб царський уряд лише потверджував — без змін — гетьманські універсали. Потвердження царської влади вважали за потрібне на випадок зміни відносин між царською та гетьманською владою, на випадок повторення справи г. Виговського та ин. Але це мали бути лише потвердження, без змін, без зменшення чи доповнення в самих маєтках. Між тим опозиція гетьманській владі серед старшини дбала про те, щоб завести безпосередні зносини з Москвою та мати від неї не тільки механічні потвердження, але й нові надання в нагороду за вірну службу вже виконану, чи в заохочення до дальшої вірної служби. Виконуючи за-для Москви різні послуги, часом в порушення загальної політики гетьманської влади, ці прихильники Москви і не могли прохати собі за цю свою діяльність нагороди від гетьманської влади. Наприклад, підготовляючи заведення московських воєвод по містах Гетьманщини, ці прихильники Москви обмежували місцеву адміністрацію Гетьманщини — територіяльно — і не могли знайти підтримання в офіційних колах. Збиваючи оці проби прихильників Москви, офіційні кола Гетьманщини і далі настоювали на тім, щоб у Москві лише потверджували гетьманські надання маєтків, а не надавали нові маєтки. Ця вимога знайшла собі здійснення в гетьманських Глухівських статтях, щоб царський уряд давав свої грамоти тим, хто, отримавши від гетьмана млин чи село, стане бити чолом в Москві і прохати грамоти. Царські потвердження так і покликаються на цей параграф в статтях — „а в глуховскихъ и нынѣшнихъ постановленныхъ статтяхъ, какови учинени на раде межъ Путивля и Конотопа, написано: кому гетманъ и старшина за услуги дадуть мельницу и деревню и универсали свои дадуть и на тіе маетности нашего в. г. жалованніе грамоти, по челобитію, давать“ (Генер. сл. Н. П. №74, №147 та ин.). Таким шляхом гетьманська влада думала обмежити московський уряд в роздаванню потверджень мимо відома гетьманської влади і скупчити в своїх руках роздавання маєтків за військову службу.

Паралельне надавання маєтків за службу і московською і гетьманською владою вносило до практики гетьманської влади деякі впливи московського права, оскільки московська влада в своїх грамотах зміняла норми права Гетьманщини. Це помітно в двох напрямах: селянського послушенства та спадщинности наданих маєтків. Гетьманські універсали перших десятиліть не говорять про селянську примусову працю на старшину — власників маєтків[2], роблячи таку привілегію лише для манастирських маєтків, де рано згадувано про селянське послушенство на користь манастирів. Демократичні погляди боролись з тенденціями бувшого панства, тепер старшини, забезпечити собі надалі селянську примусову працю. Не знаходячи тут в умовах Гетьманщини можливости закріпити за собою селян з примусовою працею, вони уважно і жадібно приглядалися до порядків московського забезпечення землею служилих і не виправляють московських помилок в грамотах що-до умов володіння маєтками. Московські грамоти часто передають вірно загальну згадку універсалів про прибутки з маєтків — „всякие доходи имать, по чему съ тѣхъ маєтностей напредъ сего имивано“. Частіш московські грамоти зазначають села „съ крестьяны“, підкреслюють „доходи всякие съ пахатнихъ мужиковъ“. Це впливає і на практику земельних надань Гетьманщини, де теж поволі виробляється право землевласника з старшини вимагати від селян наданого села послушенства — праці (про це докладніш далі). Друге, в чім теж виявляється вплив московського права, це спадщинність надання маєтків. Надаючи маєтки на умовах військової служби, гетьманський уряд залишав за собою право заміняти чи відбирати маєтки, приклади чого, дійсно, бували при перших гетьманах. Московські грамоти — потвердження вносять моменти спадщинности: зазначаючи військову службу того, кому дано маєток, грамоти підкреслюють, що служити повинен з маєтку і „нашимъ государевымъ дѣтемъ“, а далі і діти того, хто одержав маєток, теж мають служити з цього маєтку — „чимъ ему и дѣтемъ ево впередъ владѣть“: між тим в гетьманських універсалах, на які покликаються грамоти, таких зазначень нема. Поволі і ця прикмета спадщинности наданих маєтків поширюється серед старшини, відновляє в пам'яті спадщинність колишніх панських маєтків і відповідні вимоги старшини перед гетьманським урядом стають все більш рішучі.


Важне питання, теж звязане з гетьманськими універсалами старшині на маєтки, стосується відносин між гетьманською владою та полковницькою в справі роздавання маєтків старшині. Як відомо, існує досить полковницьких універсалів старшині на землі, млини та — рідше — села. Студіюючи цей матеріял, мусіли дослідники поставити питання про відносини між владою гетьманською та полковницькою в цій справі, чи полковники могли самостійно роздавати землі, чи в цім відношенні вони підлягали вищій інстанції — гетьманській владі і коли роздавали землі від свого ймення, то тим порушували компетенцію гетьманської влади. За-для вияснення цього питання треба мати на увазі історичну перспективу і ті зміни, які переживала організація гетьманського вряду. Перша доба — це витворення компетенції гетьманського вряду. Відносини між гетьманом з одного боку та полковниками — з другого не відразу прийняли сталі певні форми. В своїм районі полковник був представник адміністративної влади і в багатьох випадках — в часи військових подій — вирішав справи самостійно, не маючи можливости порозумітись з гетьманською владою. Питання охорони для того часу мали надзвичайно важне, першорядне значіння, зацікавлені звертались в таких справах до місцевих полковників і ті мусіли приймати тут на місці негайні заходи, щоб охоронити та зберегти. Подібним-же чином і гетьман підчас військових подій не міг перевірити на місці, оскільки вірні заяви про земельні відносини з боку зацікавлених осіб. Відновляючи обставини, серед яких з'явився певний гетьманський універсал чи полковницький лист, можемо пояснити теж і взаємні відносини між гетьманською та полковницькою владою. Приймаючи заходи оборони на місці, в момент небезпеки за-для господарства і, може, життя, полковник за-для швидкости не зносивсь з гетьманом, але це не встановляло надалі відносин для нормального часу. В гетьманських охоронних універсалах того турботного часу дано полковникам право карати всяких кривдників на місці без порозуміння з гетьманом „не обсилаючи“: така вимога продиктована умовами часу, але не може характеризувати звичайних відношень нормального часу та карну компетенцію полковника за нормальні часи. Так і в питаннях земельних турботного часу в цілях охорони полковник поширював свою компетенцію. Наслідком того могла бути певна некоординованість між органами влади. Як-раз приклад такої некоординованости стався в справі манастиря Максаківського за часи гетьманування г. Богдана Хмельницького. В гетьмана прохав манастир захисту від втручань до манастирського господарства та захоплень землі, скарга дуже поширена в ті бурхливі роки. Крім того, як звичайно робили манастирі, і Максаківський теж знайшов привід, щоб викликати особливу увагу до своїх скарг та прохань: він заявив, що має замір будувати церкву і за-для цієї мети просив обов'язати селян до послушенства. Гетьман видав відповідного змісту універсал з підтвердженням маєтків манастиря та з наказом селянам бути „послушними та помочними“. Але наслідки цього універсалу не вповні завдовольнили братію Максаківського ман.: не всі землі було повернуто до манастиря, а селяни і далі не вповні були послушні. Гетьман в новім універсалі (Генер. Сл. Черн. №260) поясняв це неуважністю полковника до гетьманських універсалів і в самій стилізації універсалу виявилось незавдоволення („дивуємся тебѣ непомалу, панъ полковникъ наказній нѣжинскій!“). Відкритої непослушности до наказів авторитетного гетьмана не приходиться припускати, але в спірних неясних справах та питаннях, за браком сталої виробленої системи та постійного порозуміння з гетьманом, полковник міг робити, в дечому розходячись з гетьманом. Села могли бути зайняті стацією війська, а з селян частина могла відмовлятись від послушенства, вважаючи себе за козаків, частину прибутків („аренды шинковій и озернии“) міг на себе повернути хтось з старшини: в таких справах полковник міг і не проявити тієї рішучости, якої вимагав гетьман що-до повернення церковних земель та послушенства манастирських людей.

Часто полковницькі універсали чи листи першого десятиліття не мають того загального характеру, як універсали гетьманські, хоч і близько нагадують їх своїм змістом. Гетьманські універсали надають нові маєтки манастирям та підтверджують загально всі маєтки, полковницькі листи роблять це не вповні, частково підтверджують, рідше надають, але не села, а землі та млини: це різниця значна, коли пригадати, як стояла справа з наданням сіл старшині та як заховували такі грамоти до слушного часу, поки не зміняться умови. Часом і терміни в наданнях можуть привести читача до непорозуміння. Один з ранішніх полковницьких листів — Гуляницького полк. Ніженського — на млин — вживає термін — „подалисмо“, що може наводити на думку, що це є наданню нового, між тим далі йде пояснення цього терміну „млинъ на р. Митяговцѣ з давнихъ часивъ належній монастиру“, отже це не є надання зовсім нового, але потвердження попереднього, викликане звичайними обставинами того часу і „подалисмо до заживання“ з наказом не втручатись до манастирських справ: „абы того млина спокойне заживали и нѣ отъ кого жадной и найменшой кривды и перешкоды поносить не мѣли, так отъ козаковь, яко тежъ и посполитихъ людей“ (Ген. сл. Н. п. №92). Отже це звичайний охоронний універсал (від втручань козаків та посполитих людей до манастирського господарства), які так старанно підбирали собі землевласники в 1650-тих роках за-для охорони від кривд та руїни, звертаючись до гетьмана і до полковників. Нагадаємо ще потвердження Київ. полк. Василя Дворецького ман. Київ. Братському на його недавні надання від гетьмана Богдана Хмельницького: універсал гетьманський („листи войсковые одъ Богдана Хмелницкаго“) загинув підчас пожежі і манастир прохав від полковника якогось листа, що полковник і виповнив, „будучи свидомъ“ про те гетьманське надання. Коли звернути увагу на дату цього потвердження, стане ясно, чому прохати про це як-раз довелося полковника; це було 3 травня 1659, коли знову починалась затяжна боротьба між московським урядом і гетьманом — і манастир думай себе якось забезпечити від можливих несподіванок таким офіційним листом. Отже і цей полковницький лист має прикмети охоронних листів того часу, опертих на инші попередні документи[3].

Повільне вироблення сталої певної системи земельних надань на умовах військової служби скупчувало всі такі справи в руках гетьманської влади, зменшуючи в цім відношенню компетенцію полковників: за полковниками залишається тепер потвердження гетьманських надань чи инших відповідних документів в цілях регістрації та координування з ними в своїй адміністративній діяльності. Цей процес скупчення справ земельної політики в руках гетьманської влади часом гальмувався: бувало це, коли точилась боротьба між гетьманами та Москвою, коли йшла боротьба між претендентами на гетьманську булаву, коли слабшала влада гетьмана і — натомість — виростала влада місцевої адміністрації, полковника. Ми вже бачили, як до місцевої, ближчої влади, звертались за охоронними листами. В такій-же ролі виступали — місцями — і московські воєводи, що мали в своїх руках реальну силу і могли впливати на місцеве життя. Такий вплив воєвод підривав місцеву практику земельних відносин, зменшував авторитет гетьмана, як голови уряду. Підчас пересунення по території Гетьманщини московських військ та тих кривд, що їх постійно робили московські ратні місцевим людям, охоронні листи московських воєвод набували особливого значіння. Цим і треба пояснити „оберегалніе листи“ боярина воєводи Петра Шереметьєва, наприклад, на маєтки Карпа Мокрієвича (Генер. сл. Черн. п. №85 ст. 320) та потвердження на маєтки від воєводи Шереметьєва, напр., на маєтки Кривковича (Генер. сл. Черн. п. №73), листи стольника Хлопова, що їх випрошували собі представники української старшини під свіжим вражінням тимчасової зміни обставин. Цікаве звернення цих листів до „воеводъ в. г. нашего е. ц. п. в. въ малороссійскихъ городѣхъ и всякихъ чиновъ ратныхъ русскихъ людей“, після яких вже згадано про „войска запорожского полковниковъ, сотниковъ и атамановъ и войтовъ и бурмистровъ и всю старшину и чернь“: легко зауважити, що більш значіння тут надано як-раз московським воєводам та ратним людям, від яких очікували найбільше кривд та шкод. З другого боку, цікава в зверненні і певна різниця в порівнянні з звичайними зазначеннями гетьманських універсалів, до кого звертається з універсалом гетьманська влада.

Вносили певну неясність та плутанину окремі енергійні та честолюбні полковники, які в своїм районі порушували нормальну практику земельних надань, втручаючись до звичайної компетенції гетьманської влади, сами роздавали землі та села без зазначення умовности до потвердження гетьманської влади на зроблені надання. Згадка в полковницькім листі — „за вѣдомомъ ясновелможного е. м. пана гетмана войска е. ц. п.“ в. запорожского“ (Генер. сл. Черн. №126) виясняє ті нормальні відносини між гетьманською владою та полковниками, які вже утворились за зазначені десятиліття і які порушували деякі окремі більш енергійні та самостійні полковники своїми наданнями та потвердженнями фактичного стану землеволодіння. Листи таких полковників нагадують своєю формою гетьманські універсали. Так само зазначено тут прислуги, як основу за-для надання землі чи села — „ижъ вѣдаючи мы всегда п. Кирила Яковлевича атамана городового Почеповского войсковіи услуги отправуючого“ (Рославець, Генер. сл. Стародуб. №122); „ижъ видячи мы пана Якова Завадовского товариша знатного войскового охочое и пилное при боку нашемъ услугъ отправованне, а сподиваючися… (Як. Самойлович, Генер. сл. Стародуб. №77). Так само зустрічаємо тут і звичайні вирази — „вѣдаючи теды о таковой волѣ нашой… позволяемъ и даемъ… надалисмо и позволили… позволилемъ тримати“…

Відносини між гетьманською владою та полковниками укладались звичайно в такій формі. Отримавши гетьманський універсал на земельні маєтки, землевласник подавав його до місцевого полковника, щоб до уваги було прийнято зроблене надання чи потвердження земель чи сіл. Инші не поспішали з подачею універсалу і робили це лише тоді, як виходили якісь непорозуміння що-до володіння цими землями чи селами, або коли змінявся гетьман і доводилось поновити відомості про своє землеволодіння на випадок якихось перемін. Так універсали гетьмана Богдана було подано за-для потвердження надань до полковників в 1657 р. (напр. згадка про лист чернігівського полковника Силича в царській грамоті Чернігівському П'ятницькому ман. Генер. сл. №159). Крім потвердження окремими спеціяльними полковницькими листами знаємо ще иншу форму полковницького потвердження з тих часів: на листі чи иншім відповіднім документі новий полковник підписувався і тим потверджував зазначений документ надалі. Нагадаємо тут тестамент мітрополіта Петра Могили, де є пізніший підпис полковника київського Василя Дворецького безпосередньо за попередніми підписами, що їх зроблено десятиліттям раніш (Пам. К. К. II, 2 вид. №16). Подібного-ж значіння маємо підписи чернігівського полковника Силича на листах попереднього часу. На запису пана Станислава Кохановського маємо підпис — „Оникій Силичъ полковникъ войска его царскаго пресвѣтлаго величества запорожского черниговскій рукою“. На листі полковника чернігівського Аврамовича маємо такий підпис — „ведлугъ сего унѣверсалу… угледивши быти речъ слушную… подтвержаю и смоцняю и зъ тоть-же сенсъ позволяю…“ (Генер. сл. Черн. №208). Загальна прикмета таких потверджень полягає в тому, що вони спираються на гетьманський універсал чи гетьманську волю і роблять в повнім порозумінні з ними. За браком гетьманського універсалу, поскільки полковник добре знає („чого будучи я свѣдомъ“) про гетьманське рішення чи волю, він може потвердити і без документу — „признаю до далшое и досконалшое воли и ласки е. ц. п. величества и войска запорожского, которые звыкли тимъ святымъ мѣстцамъ и потребнимъ опекунами быти и его вспомогати, ревнуючи давнѣйшимъ ктиторамъ и фундаторомъ побожнимъ“ (Пам. К. К. II. вид. 2, №24). В инших випадках читаємо — „прето за вѣдомомъ ясновельможного е. м. пана гетмана войска е. ц. п. в. запорожского яко и за дозволениемъ нашимъ…“ (Генер. сл. Черн. п. №126) чи так: „ижъ виразной волѣ и указу самого ясневельможного добродѣя е. м. пана гетмана досит чинячи (Генер. сл. Стародуб. п. №78) чи так: „стосуючи волю мою до универсалу виразного велможного е. м. пана гетмана“ (Генер. сл. Черниг. п. №10). Регістраційне потвердження полковника могло бути дано і з приводу судового вироку. Знаємо лист полковника Чернігівського Борковського товар. сотні березинської Івану Уласовичу на присуджені йому (в суді ратушнім і полковім чернігівськім) ґрунт і млин. Поданий землевласником судовий декрет полковник — з свого боку — визнає за вповні правильний і подає до загального відома, щоб не було в ґрунті, млині та прибутках кривд від „товариства“ військового в посесії п. Уласовича (Генер. сл. Черн. п. №61). Отже потвердження полковника регіструє судовий декрет до загального відома в районі, — передовсім — сотні. Цікавий — в цім відношенні — і самий початок листа — „пану сотникови осняковскому, атамани курѣнной и городовой и всему въ той сотнѣ будучому товариству отъ Господа Бога доброго здоровя узичивши до вѣдомости доношу“ — завдання регістрації декрету судового полковницькою владою виступає тут вповні ясно в зазначенні до кого звертається саме цей лист полковника.

Регістраційне потвердження полковника нічого нового не вносить до гетьманського універсалу, не зміняє його. До таких потверджень треба прилучити і полковницькі накази селянам про послушенство — слухняність землевласникам, бо такий наказ виходить з самої сути гетьманських універсалів з наказами селянам слухатись того, кому надано маєток. Візьмімо пару прикладів з зазначених десятиліть. Ніженський полковник видає лист в тій справі, що селяни не хочуть „отдавати належной монастыревѣ повинности“ та терплять здирства від „нѣкоторыхъ войскових малоуважнихъ людей“: селянам наказано щоб „зоставали, яко за антецесоровъ нашихъ бывало, въ послушенствѣ и подданствѣ монастыревѣ“ (Генер. сл. Черн. п. №265). Чернігівський полковник Василь Борковський в справі Калениченка, асаула полк. Чернігівського, спеціяльно нагадує селянам івашковським, щоб „отдавали, яко своєму пану, завжди, ежели учнетъ потребовать, вшелякое послушенство“ (Генер. сл. Черн. п. №10). Як бачимо, такі полковницькі листи лише розвивають в деталях ті загальні вимоги, що їх подає гетьманський універсал, підчеркуючи лише деякі моменти, як напр., „особливо того войтови зъ мужиками тяглими ивашковскими сурово приказую, абы ему… отдавали“: це-ж загальна вимога гетьманських універсалів тих років, лише докладніш виявлена. Такий-же самий характер має і нагадування полковника, щоб товариство не робило перешкод що-до „безпечнішого держання того села“, нагадування „полку моего пану сотниковѣ полковому, городницкому и всему товариству старшому и меншому въ тихъ сотнях зостаючому, а особливе атамановѣ городовому и войтовѣ зъ посполитыми людьми тяглими“: полковник в вужчім районі наказує про те, про що гетьманський універсал оповіщав в ширшім крузі людности. Отримавши гетьманський універсал, товариш військовий прохав в полковника потвердження з спеціяльним зазначенням та підкресленням тих моментів, які найбільш його цікавили — втручання старшини та товариства і неслухняність посполитих села Івашкова[4].

Роблячи загальний висновок, після всього наведеного раніш, треба не забувати про царські потвердження та надання, що їх московський уряд давав в розумінні свойого права, але безсистемно, а гетьманський уряд приймав, як втручання; треба не забувати теж про поодинокі полковницькі надання. Але все-ж-таки треба визнати, що в 1660—1670 рр. нормальна практика, це гетьманські універсали на землі та маєтки, по яких потім давали і царські грамоти — потвердження і полковницькі листи.

Основа роздавання маєтків це забезпечення старшині можливости нести військову службу. Різниця між рядовим козацтвом і старшиною полягає в земельних справах, в тім, що козацтво має з батьків, чи отримує землі, які обробляє чи самовласною працею, чи за допомогою найманих людей, старшина-ж отримує заселені землі, слободи, села, міста з правом на певні плати чи працю цих людей. Козацтво звичайно володіє своїми землями без урядових документів, листів, старшина володіє населеними маєтками на підставі врядових листів, які за певною особою зазначають її права на такий населений маєток чи село, визначаючи ще й деякі додаткові умови (на певний час, то-що).

В добу г. Богдана Хмельницького видано універсали на землі та маєтки з вищезгаданою умовою служби поруч з універсалами, що їх видано за виявлену лойяльність гуртка певних осіб чи цілої групи, напр., пинської шляхти. Універсал, що його видано цілій групі, не входить в детальне обговорення заслуг певної особи чи умов дальшого виповнення військової служби: тут немає того індивідуального підходу до окремого випадку, який бачимо в звичайнім гетьманськім універсалі на земельні маєтки. Коли ціла група — пинська шляхта чи любецьке боярство отримує потвердження на свої попередні землі за свою лойяльність до нової влади, кожний член цілої групи отримує ті-ж самі права. Розуміється, це може бути лише в перші часи, коли важне було таке виявлення лойяльности чи прилучення нових співчуваючих. Натомість пізніш маємо індивідуальний підхід до кожного нового випадку, до кожної нової особи.

Роздавання земельних маєтків з умовою військової служби — це поновлення старих умов — викликало рішучі протести з боку рядового козацтва, яке працювало само на своїх землях. Поновлення старовини викликало обурення. Ось через те і не могли ті, що випросили перші царські грамоти на села, вповні використати отримані грамоти. Довелось їх заховати в землі, де потім ті грамоти і зотліли. Плани шляхти, що заціліла та зайняла впливові місця коло нового гетьмана, були підтримані і деким з нової старшини, але це було не своєчасно, як і розподіл поміж себе посад, про який згадувано в розмові з боярином Бутурліним: такий розподіл посад був неможливий поруч із демократичним вибором на посади, який тоді переводили звичайно.

Демократичні кола середнього козацтва мали свої погляди на виконання військової служби. Вони домагались заведення грошової платні за виконання військової служби з скарбу, а населені маєтки залишались-би в таких умовах в завідуванні уряду без роздавання старшині. Встановлення норми платні за виповнення військової служби переходило до затвердження царського уряду, який мав переглянути проект гетьманського уряду. Крім грошової платні намічено теж і роздавання млинів певним категоріям службовців (Ак. Ю. 3. Р. т. X. стовп. 439, 447). За-для остаточного вирішення норми платні та кількости війська треба було перевести перепис та підрахувати кількість тих козаків, що вже були в війську: коли такий перепис буде переведено, можна буде встановити і кількість козацтва надалі в звязку з реальними умовами. На черзі й стояла оця переписна справа за-для вияснення кількости козацтва.

Зразок затвердження маєтка на умовах військової служби маємо в універсалі г. Богдана на ґрунт Лукаша Носачевича: був це власний ґрунт за Черніговом, з цього ґрунту і за польського режиму виповняв п. Лукаш військову службу, а тепер має „отдавати у войску нашомъ такъ же повинность належную“ (Генер. сл. Черн. п. №107). На жаль, з документа не видко, що виявляв з себе оцей ґрунт в розумінні господарства: термін, взагалі, не дуже ясний, треба признатись. Таким чином дуже рано принцип грошового утримання війська стрінувся з принципом забезпечення військової служби маєтками. В дальшому стара система знову відживає і усуває другу систему. Мало також значіння і те, що за-для відповідного здійснення системи грошової оплати потрібно було наладити урядове завідування бувших панських маєтків з оберненням їх прибутків на утримання війська. Організувати таке завідування зараз-же було нелегко і через те гетьманський уряд став роздавати бувші панські маєтки новій старшині на умовах військової служби, а з вільних бувших панських маєтків утворився окремий фонд, з якого роздавали і далі гетьмани маєтки старшині на звичайних умовах.

В мотивуванні універсалів г. Богдана згадано, як причину, і зроблені прислуги. За час війни виявились здібності, зроблені вчинки, що сприяли перемозі козацького війська над польським, це дає право на нагороду, на забезпечення землею чи маєтком: такий як-раз має характер гетьманський універсал з часів г. Богдана Ярмултовському, де зазначено „особливій взглядъ“, що має гетьман, та підкреслено „зичливость его въ поданню намъ фортеци Биховской“ це, дійсно, прислуга „урожоного шляхтича“[5], яка заслуговувала певного відзначення (Генер. сл. Черн. п. №76). В звязку з тим, як проходили бурхливі роки військових подій, більше висовувалось окремих людей з загальної маси, які були дуже корисні, чи в часи військових операцій, чи то в справі адміністративного та фінансового урядування та організації. В перших роках нової влади обидві сторони діяльности були потрібні і командир військової частини безпосереднє переходив до адміністративних справ та фінансових питань чи брав участь у дипломатичних обговореннях. Так вироблялись спеціялісти і розгортувались кар'єри службові окремих діячів. Дальшим гетьманам можна було казати в земельних універсалах про ретельну службу, великі праці, що їх положено на користь нової влади.

Ось деякі мотивування прислуг у гетьманських земельних універсалах. З універсалів Виговського: „п. Ивана Домонтовича значные въ В. З. заслугы, которій, во всякихъ прислучаючихся въ военныхъ отважне ставаючи, инимъ до неустрашного былъ поводомъ статку“, себ-то своєю хоробрістю в боях инших до того-ж заохочував та притягав (Генер. сл. Черн. п. №41); Станіслава Кохановського сотника чернігівського „зичливость и працу войсковую, которую щире ставилъ противъ кожного неприятеля“ (ibid. № 124). Гетьмана Брюховецького — „взглядомъ прислугъ п. Олифѣра Радченка“ (ibid. № 91); про п. Карпа Мокрієвича „черезъ часъ не малій при боку нашомъ на услузѣ войсковой въ канцеляріи щире и зичливе працовалъ и всякіе справи отправлялъ“ (ibid № 111); „поглядаючи на зацние и отважние заслуги и працы, поднятіе въ В. З… при боку нашомъ ставалъ и ставати готовъ… въ нагороду значнихъ поднятихъ заслугъ“ (ibid. № 127); „видячи мы прислуги подчасъ теперешного наступовання одъ короля польского на Глуховъ пана Григорія Годуна, товариша сотни Глуховской, обивателя тамошнего, которій подъ часъ обложеня глуховского щире и вѣрне… зостановлялся и за все войско запорожское, прото в нагороду оное щирости и заслугъ его (Генер. сл. Н. п. № 157); поглядаючи на вѣрніе и щиріе услуги пана Марка Кимбаровича, товариша войскового, обивателя м. Глухова, которий завше в войску… запорожскимъ противъ кожного неприятеля, не жалѣючи здоровя своего, одважне ставалъ и ставатимете и услуги войсковіе отправуе: прето въ нагороду помянутихъ працъ военныхъ и услугъ войсковыхъ одправуючихъ“ (ibid. № 168). Гетьмана Дорошенка про п. Василя Борковського — „поглядаючи на щирия въ в. запор. услуги, значние рицерские дела“ (Генер. сл. Черн. № 144). Гетьмана Многогрішного про Івана Домонтовича — „видячи звлаща прислуги его до насъ и до всего войска запорожского щирие“ (ibid. № 42); „користуючи въ заслугахъ… на той часъ судіи войска в. ц. п. в. запорожского енералного, которій зъ отвагою здоровя своего у в. запор. значне поносилъ, завдячаючи и до дальшой войсковой повабляючи охоти“ (ibid. № 43); про Павла Ярмултовського — „которій заедно зъ нами завше противко кождихъ неприятелей зостановлялся“ (ibid. № 77); про Карпа Мокрієвича — „видячи з давнихъ часовъ значніе прислуги въ в. запор. зъ початку зачатой войны… а теперь писара нашого енерального войска е. ц. п. в. запорожского, которій завше на каждихъ оказіяхъ военнихъ застановляючися, противко кождого неприятеля отважне ставалъ и иншіе у в. запор. услуги отправлялъ и двигалъ, а кгди и теперъ на щоденнихъ працахъ войсковихъ знайдуется при боку нашомъ“ (ibid. № 112); про Богдана Войцеховича — „барзѣй респектуючи - на дѣла отважніе, для которихъ чрезъ немалій часъ въ бѣсурманскихъ зостоячи рукахъ, здорове и субстанцію свою нарушилъ, такъ тежъ за досвѣдченіе и вѣрно щоденніе къ намъ услуги“ (ibid. № 209). Гетьмана Самойловича — про п. Василя Боркозського — „зъ рознимы неприятелми немало навалнихъ и прикрихъ отправлялъ экспедицій… отвагъ, невчасовъ и фатикгъ военнихъ“ (ibid. № 146).

Розглядаючи всі оці наведені згадки про заслуги військові та инші, легко зауважити ту основну точку погляду, яка, хоч подекуди з деякими відмінами — помітна по всіх цих універсалах. Земельні маєтки — чи надання нових, чи закріплення давніших — це нагорода за різні видатні заслуги, оцінку яких і робить гетьман у своїм універсалі. Заслуги на війні в В. Запорозькім це основа наділення маєтками заслужених та визначних осіб. Так поволі з загалу козацтва, що бере участь у завзятій боротьбі, виділяється певна група осіб, які через свою завзяту військову діяльність займають почесні місця. В деяких універсалах згадки докладніші і намічають ніби біографію, міну служби в війську, як звичайного військового, на службу серед ближчих до гетьмана прибічник людей, витворюється і спеціяльний термін для такої служби — „при боку“ гетьманськім, витворюється поволі і саме коло оцих урядовців. Так намічається в цих універсалах процес розслоєння загальної маси козацтва, виділення старшини, що займає місця по-над звичайною масою, а між цією старшиною, що відзначена за свої військові та инші заслуги, знов виділяється група урядовців з ближчого до гетьмана оточення, з спеціяльними відповідальними завданнями. Деякі універсали подають і окремі епізоди з життя та діяльности, між тим як инші обмежуються лише загальними характеристиками. Між наведеними раніш уривками є згадка про перебування в полоні, яке вплинуло шкідливо на здоров'я та підірвало матеріяльне становище: це окремо відзначено в гетьманськім універсалі, як важлива пригода за-для визначення заслуг.


Вважаючи військову службу за основу наділення маєтностями, треба було провадити уважний контроль за всіма змінами одбування служби військової та забезпечення маєтками. Коли-б поставити такий контроль як слід, то треба-б фіксувати кожну зміну — збільшення чи зменшення одбування військової служби, в залежності від кількости осіб, що виконують службу: зменшення родини чи її збільшення просто пропорційно зміняло і право на забезпечення маєтками, при збільшенні можна добавити, при зменшенні дещо відняти. Гетьманський уряд не виробив такого уважного контролю за виповненням служби та такої регістрації, як це було в В. Князівстві Литовськім та в Московськім царстві. Не було вироблено і середніх норм забезпечення маєтками, щоб однотипово переводити наділення маєтками заслужених в В. Запорозькім осіб.

Але хоч гетьманський уряд і не завів такого уважного контролю та не встановив середніх норм наділення маєтками, він все-ж-таки зробив було кілька кроків в цім напрямі по цьому шляху. Він пробував було завести контроль за змінами в забезпеченні маєтком і хотів встановити таку систему, що на кожну зміну в маєтковім забезпеченні треба прохати згоди від гетьманського уряду. Пізніш це було затемнено і поновлені пережитки цього здавались втручанням гетьмана, напр., Мазепи, в родинні справи старшини, її шлюби, тестаменти, записи та инші справи. Між тим були спроби завести контроль у цих справах, щоб кожну зміну в земельнім забезпеченні затверджувати в звязку з виконанням військової служби. Гетьманський уряд або визнавав таке розпорядження за слушне і потверджував його чи навпаки не визнавав його за таке та відкидав, бо воно не буле скомбіновано з виконуванням служби. Ось приклади. Пан Станіслав Кохановський — з бувшої шляхти — видав дочку за Карпа Мокрієвича і дав по дочці слободу Гучин з млином, а сам від того „ся зцуралъ“; гетьман розглянувши справу з цією передачею слободи, знайшов „речъ слушную“ і потвердив записані за п. Карпом Мокрієвичем — слободу і млин з розміром та „користями“ з слободи (Генер. сл. Черн. № 125). В універсалі дальшого гетьмана ми теж знаходимо визнання — „видячи такъ слушную речь прозби его“ і потвердження того, про що було прохання. Коли гетьманський уряд певні записи та передачі маєтків уважав за слушні, він керувався певними загальними міркуваннями, які лежали в основі його оцінок що-до змін в маєтковім стані окремих осіб. Деякі розпорядження приватних осіб гетьманський уряд міг визнати за „неслушні“, коли-б, наприклад, шляхом записів відходили до приватних рук ті маєтності, яким уряд уважав за потрібне дати спеціяльне призначення. Робив гетьманський уряд і певні заміни, заміняючи один маєток на инший: знаємо таку заміну в складі маєтків Ніженського Богородицького манастиря, коли взято м. Мрину з селами та дано м. Салтикову Дівицю теж, із селами (Генер. сл. Н. п. № 4).

Гетьманські надання мали прикмети умовних надань. Давали села і слободи з умовою виповнення військової служби і поки таку службу виповнювали. При тому уряд залишав за собою право зробити якусь заміну в маєтностях, надати инший маєток, замінити на инші тієї-ж самої вартости.


Деякі сумніви могли бути з приводу тих маєтків, що їх повернено панам з бувшої шляхти. Ці пани могли вважати свої маєтки за безумовні, як це було раніш до Хмельниччини. Але в самих універсалах не проведено різниці між цими групами маєтків: ті що їх надано вперше та ті що їх повернено попереднім панам-землевласникам; не ужито тут яких инших спеціяльних термінів володіння. Взагалі з термінами володіння справа стоїть не дуже просто, бо гетьманські універсали першого десятиліття не мають сталих вироблених термінів володіння, а користуються з звичайних зворотів. В універсалах г. Богдана немає ще виробленої термінології. Коли взяти ті універсали г. Богдана Хмельницького, що повертають та потверджують панам з колишньої шляхти їх маєтності, легко зауважити тут брак сталої термінології. В універсалі на ґрунти Носачевича на першім плані згадка про військову службу Носачевича, яку той раніш (до Хмельниччини) виконував на коні; що це є повернення ґрунтів (може заселених?) в універсалі, не зазначено і це виступає лише з загального змісту цього універсала г. Богдана. В універсалі Ярмултовському зазначено „приворочаемъ село его власное Вербичи“, але термін володіння не зазначено, лише загальна вказівка — „въ держанню тихъ селъ“, звичайна формула охорони від кривд. В універсалі Артему Красковському з иншою любецькою шляхтою є вираз — „заховуючи при добрахъ власнихъ отчистихъ“, далі формула охорони і „такъ яко бы найспокойней добръ своихъ заживали“, і знов-таки спеціяльного терміну володіння тут не ужито. В пізнішім універсалі г. Виговського п. Станісл. Кохановському на його давні ґрунти поминуто саме надання чи повернення ґрунтів, натомість підкреслено охорону маєтків. Бачимо цікавий факт, як універсали, повертаючи шляхтичам (тепер старшині) їх давні землі, зовсім обходять питання про характер дальшого володіння і висловлюються в загальних лише виразах. Друга група універсалів г. Богдана за-для характеристики умов землеволодіння панів з бувшої шляхти уживає термін — посесія, який знала і попередня практика польська: чи то просто „подалисьмо ему въ посесію“, чи то — побічна згадка: „безпечне зоставалъ и зъ грунтовь помененыхъ пожитки, яко посесоръ, заживалъ“. Порівняння виразів оцих універсалів показує нам, що для повернутих та потверджених шляхетських маєтків не вироблено тут в цих універсалах загального спеціяльного терміну, деякі універсали уживають спеціяльних термінів, деякі уникають. Коли взяти універсали слідуючого гетьманування, доби гетьмана Виговського — і тут теж ми зустрічаємо подібну-ж невиробленість термінів володіння. Порівняти універсал Виговського на маєтки Лукаша Носачевича і п. Ів. Домонтовича, п. Ів. Отецького, Стан. Кохановського, Сави Унучка: ми читаємо такі вирази без спеціяльних термінів — „надаемъ… села… въ которыхъ селъ такъ обняттю яко держанню и пожитковъ уживанню“ або „привертаємо ему слободу, грунта его власніе дѣдичніе… якобы въ уживанню тихъ грунтовъ“ чи „въ завѣдованню и уживанню маєтности, названого села и поля до того ж села належачого, такъ же и озера прозиваемого“. Всі ці універсали стосуються маєтків різного походження, частина це давні маєтки потверджені бувшій шляхті, инші це маєтки надані новій старшині: і все-ж-таки ми не бачимо різниці в виразах, яка-б підкреслювала різницю між різними групами маєтків, термінів сталих тут ще нема і ми маємо справу лише з звичайними актовими зворотами. В універсалах г. Юрія Хмельницького теж читаємо — „въ спохойномъ держанню, яко и пожитковъ зъ нихъ уживанню“ чи „до спокойного уживання подаемъ“.

Розглядаючи по актах долю окремих маєтків, не помічаємо в відношенню до потверджених панських маєтків більшої повноти прав, щоб можна було говорити про їх безумовний характер, в відміну від наданих маєтків новій старшині часів Гетьманщини. Запис маєтків від тестя зятеві та дочці, як — наприклад — п. Стан. Кохановського Карпу Мокрієвичу, не виявляє з себе чогось виїмкового, належного лише групі панських давніших маєтків: та й цей таки запис отримує „конфирмацію“ від гетьманського уряду гетьмана Юрія Хмельницького (як „речъ слушная“, що не йде проти загальної провідної думки гетьманського уряду що-до роздавання маєтків на. умовах військової служби старшини).

Отже нема підстави припускати, що гетьманський уряд визнавав за бувшою шляхтою якісь особливі права на її давні маєтки, робив різницю між окремими групами маєтків — давніх панських та нових наданих старшині. Це можна встановити переглядом гетьманських універсалів, як це і намітили тільки що-до часів г. Богдана, Виговського, Юрія Хмельницького. Подібний перегляд можна продовжити і на дальші часи. Тут звертає увагу уживання виразу — власні, наприклад в цім універсалі г. Брюховецького — „заховуемъ и апробуемъ, яко своєю власностю, тими селами владѣти, диспоновати и всѣхъ зъ тихъ селъ… приходовъ и пожитковъ отбирати, позволяемъ, мѣти хотячи и приказуючи“. Але знов, придивляючись ближче, не бачимо, щоб це був сталий термін, ужитий лише за-для певної групи маєтків. Далі гетьманські універсали наслідують фразеологію царських грамот, не надаючи тим виразам, що їх узято з московських грамот, того значіння постійного та певного, який вони там звичайно мали. Уживання терміна — власні — в універсалах виданих після царських грамот, може, і виникло підо впливом царських грамот та звичайних їх виразів. Подібний-же характер має універсал г. Брюховецького на слободу Гучин — „унѣверсаломъ нашимъ ствержаемъ и людемъ збиратися, якъ панъ Карпъ слободи назначить, и диспоновати ему, яко власне своимъ, владѣти и вшелякие пожитки мѣти и всѣхъ трохъ мѣрокъ млиновихъ отбирати и корыстовати спокойне позволяемъ“.


Таким чином можна встановити з перегляду універсалів, що гетьманський уряд в 1650—1670 роках уважав старшинські маєтки за умовні і вважав за своє право заміняти та зменшувати старшинські маєтки. Не робили тут різниці для панських шляхетських маєтків. Серед старшини поширювалась поволі тенденція вважати своє земельне володіння за безумовне та присвоювати собі повні права розпорядження маєтками. Мали своє значіння і традиції шляхетського землеволодіння, хоч бувша шляхта в складі нової старшини, як складова частина, великого впливу і не мала. Далеко більше значіння мали царські грамоти, де випрошені маєтки давались і в спадщину дітям та дальшим нащадкам. Не знаючи місцевих умов життя Гетьманщини, московські прикази прирівнювали земельні умови Гетьманщини до вотчинних московських умов землеволодіння і в такім розумінні складали свої грамоти українській старшині. В таких грамотах московської влади певна частина старшини знаходила опертя за-для своїх землевласницьких тенденцій і стремлінь перевести умовне землеволодіння на безумовне, спадщинне. Роблячи певні розпорядження що-до своїх маєтків, ця старшина вважала, що такі розпорядження не підлягають контролю гетьманського уряду, не потрібують затвердження з боку гетьманського уряду; не підлягають якимсь змінам. Але гетьманський уряд, тримаючись загальних поглядів що-до забезпечення військової служби маєтковим фондом, не міг пристати вповні на такі старшинські стремління. Поволі лише утворюється спеціяльний виїмок що-до московських надань, тих маєтків, що отримали пізніш назву „грамотныхъ“ маєтків. В відношенні до цих наданих чи потверджених московськими грамотами маєтків поволі витворюється більш уважне, обережне відношення, ніж до инших, і в пізніших заявах старшини грамотні маєтки підкреслюються, як зовсім окрема група, яка не підлягає втручанню та перемінам. Оскільки свобідно ставитись до приватних розпоряджень своїми маєтками це взагалі залежало від гетьмана, що направляв в цій справі курс уряду: більш чи менш енергійний, більш чи менш самостійний що-до московських впливів, гетьман — відповідно до того — і старшині давав більш чи менш волі в розпорядженню маєтками, або визнавав без перевірки, або вимагав на перегляд, причім були можливі і зміни в складі маєтків.

Як зразок потверджень переходу маєтків від батька до сина нагадаємо універсал на маєтки п. Филона Ращенка, якому після батька перейшли ґрунти Беркелювщина та млин. Гетьманський універсал Многогрішного потверджує ці маєтки з огляду „такъ на отца его старинные услуги, яко и на его не разъ въ войску запорожскомъ поднятіе (услуги)“. Таке-ж мотивування маємо ми в гетьманськім універсалі Многогрішного на маєтки п. Богдана Войцеховича після батька п. Івана. Ще раніш — згадано в універсалі — потверджено було слободку вдові покійного з дітьми — „для сустаменту позосталой по смерти его женѣ, осиротѣлымъ дѣтемъ“, але потім виріс син покійного, Богдан, став служити в війську, виніс татарську неволю, і гетьманський уряд потвердив батьківське село оцьому визначеному п. Богданові. На той час і брати п. Богдана вступили до служби військової та отримали певні посади[6], з котрих і живились.

Перехід маєтків удові бачимо в гетьманських універсалах на маєтки шляхтича Ярмултовського та тов. військового Марка Кимбаровича. В першім універсалі пригадано „значніе и отважніе заслуги славной памяти небожчика Павла Ярмултовского“ і потім дано конфірмацію удові Маріяні Ярм., після якої конфірмації згадана удова має володіти селом з ґрунтами, „не поносячи ни отъ кого… найменшой трудности“. В другім універсалі того-ж гетьмана теж наведено з початку „значні услуги, которіи за живота своего осведчалъ“ покійний Марк Кимбарович, по якому і вдову його „ведлугъ правъ войсковихъ“ заховує гетьманський уряд „въ томъ держанню“, забороняючи робити „найменшого утяження и перешкоди“ в селі, ставах, сіножатях, млині: в кінці — як це звичайно входить до практики гетьманських універсалів з гетьмана Многогрішного — ясно висловлений наказ селянам — „отдавати звичайное послушенство п. Марковой, яко поссесорце своей“.

Перехід маєтків до зятя, наприклад, бачимо в універсалах на маєтки Карпа Мокрієвича та Мих. Миклашевського. Перший потверджає після пана Кохановського — з старої шляхти — слободу Гучин Мокрієвичеві з огляду на його „зацние и отважние заслуги и працы поднятие во войску запорожскомъ“. Другий зазначає, як п. Рубан, сотник глухівський, прийняв тов. військового Мих. Миклашевського „в вѣкуистую дому своего приязнь“, як своєго зятя[7], і дав йому млин і село Зазерки: це все і потверджує гетьманський універсал „на виживленіе“, приймаючи на увагу „пана Миклашевского щоденніе и вѣрніе при боку нашомъ послуги, которіе доброй такъ же ожидаютъ заплати“.

Зазначимо ще приклад запису на манастир. „Честная инокиня Афанасія Евфимовна“ прохала в гетьмана дозволу на власнім своїм ґрунті фундувати манастир. Лазар Баранович, архієпіскоп Чернігівський, з свого боку підтримав оце прохання, „упатривши побожность“, і дав на це своє „благословеніе“. Гетьман Многогрішний, розглянувши справу та „похваливши умисл честной инокини“, дав дозвіл фундувати манастир та закріпив за манастирем маєток інокині Афанасії. В кінці універсалу, як звичайно, заборона втручатись та робити перешкоди як „въ збудованню монастира, яко и держанню села Берези“.

Всі ці зазначені випадки це прояви стремління гетьманської влади завести сталий контроль за всіма розпорядженнями приватних осіб що-до своїх маєтків, за їх передачами та записами зятям, синам, на манастир. Вимагала такого контролю система забезпечення служби старшини з окремого маєткового фонду, для чого потрібно було завести обрахунок служби та по ній нормувати і видачу чи призначення нових маєтків та всі зміни, що відбувались в маєтковім забезпеченні старшини. Кожна зміна підлягала контролю, кожний запис мав отримати дозвіл гетьманської влади, яка не тільки, регіструвала розпорядження та зміни в маєтках старшини, але і могла це відкинути, як „неслушне“.

Опозиція старшини таким стремлінням гетьманської влади виявлялась в тім, що старшина не рахувалась з ними, не питала дозволу, повідомляла вже про здійснені факти. Як було вже зазначено, не кожний гетьман мав стільки енергії, щоб ламати розпорядження приватних осіб та викликати нарікання за втручання до приватного життя старшини.

Залишення батьківських старшинських маєтків за дітьми мало свою мету: забезпечення дітям до їх зросту певного маєткового мінімуму, з якого могли-б вони жити. Мати залишається на маєтку свого чоловіка за-для опікування дітьми, поки вони виростуть і зможуть почати служити в війську.

Хазяйнування вдови в маєтку покійного сотника чи иншого якого службовця, вимоги і в дальшім деяких послуг та допомоги в господарстві від місцевого люду могло викликати в перші часи протест з боку населення. Хто розумів певні звязки між службою сотника в війську та допомогою в його господарстві, міг відмовлятися бачити таку-ж потребу допомагати в господарстві його вдові. Тут могли бути виступи більш чи менш рішучі, відмови від дальшої допомоги, а може й більш рішучі заяви про безпідставність дальшого перебування в селі родини покійного.

Такі випадки бували, і гетьманська влада мусіла подумати про те, як забезпечити вдові з дітьми дальше спокійне перебування їй з сиротами на маєтку покійного чоловіка. Гетьманська влада потверджувала цей маєток у користанні вдови, підкреслювала спеціяльне призначення його на виховання і далі — що дуже важно — зверталась до людности з ясним наказом у дальшому — як і раніш бувало — мати слухняність та виконувати призначені послуги. Увага звернена на те, щоб перехід пройшов-би спокійно, щоб далі „во всемъ ся повиновалъ оной панѣ Ярмултовской, нѣ кому иншому“. Можливість кривд та турбацій приводить до того, що гетьманська влада бере таких удів з сиротами під свою протекцію та оборону, тим самим затримуючи всіх неслухняних, які стали-б кривди чинити та трудності завдавати вдові. Таким чином гетьманська влада бере на себе спеціяльну опіку над „осиротѣлими домами“. Як відомо, пізніш утвориться окрема група серед старшини, яку гетьманська влада буде оточувати своєю опікою та протекцією, як родини заслужених у війську людей. По мірі зросту синів спомини про батьківські будуть сполучатись з власними першими службами. В універсалі гетьманськім п. Богдан. Войцеховичеві сполучено ці моменти таким чином. Батьківський маєток у Седневськім районі залишено за дітьми, а потім, коли „позосталій потомокъ небозчиковскій“ сам почав служити і прохав потвердження, мали значіння в цій справі і респект „на отважние въ В. З. дѣла“ і власні заслуги „позосталого потомка“.

В універсалах удовам з дітьми цілком природньо було підкреслювати момент оборони — найменшого утяження й перешкоди „въ томъ держаню, въ ставахъ, сѣножатехъ и в одбираню з того млинка… припадаючих розмѣровъ“. Кривди не повинні чинити ні пан полковник, ані всяка старшина військова. Це окрема група універсалів, а взагалі в ці десятиліття 1660—1670-ті менш зустрічаємо оборонних універсалів гетьмана, які так часті в першім десятилітті, про що мали нагоду раніш говорити. В окремих випадках конкретних гетьман втручається, раз були подані відомості про кривди, втручання, перешкоди з боку сусідів чи инших людей. Раніш у кожній справі доводилось звертатись до гетьмана, бо ще не були вироблені функції місцевої влади, полковників, сотників.

Лише поволі витворюється стала місцева адміністрація. Поволі складається практика заміни сотника, полковника, що пішов на війну, наказним сотником, полковником. Тепер завсіди хтось залишається на місці та доглядає за місцевим життям. Виясняються відносини, а через те і зменшуються ті часті з початку гетьманські універсали, що взагалі обороняють шляхту — землевласників від кривд та турбацій, взагалі нагадують про захист з боку влади землевласникам на місцях, в їх маєтках. Ті скарги — відгомін страхіття стурбованих землевласників, які боялись і сусідів — селян, і перехожих військових частин, і тих, що записались до козацтва, „въ надѣи козацтва“ (Ак. Зап. Р. V №. 34); боялись і замаху на життя, і знищення майна, і підпалу будинків, і поорання левади, і виловлення риби. Не знаючи, до кого вдатись на місці, ці перелякані землевласники турбували гетьмана: а, може, на місці вони, дійсно, не знайшли-б допомоги та рішучого виступу сотника, що недавно вийшов з маси селянства, проти своїх товаришів — селян. Поволі тенденції центральної гетьманської влади стають відомі на місцях і, з другого боку, представники місцевої адміністрації переймаються розумінням потреби охорони ладу. Гетьманське потвердження на давні, зменшені, маєтки кладе кінець втручанням та захопленням землі, вирубанням гаїв, спустошенням озер, та притягає переступників до відповідальности за їх нищення. Адміністрація на місці — незалежно від походження та симпатій — мусить підтримувати оцю нову тенденцію реставрування господарства. Перші гетьманські універсали такого змісту не раз додавали на прикінці спеціяльну нотку тим адміністраторам, що стали-б „фолговати“ неслухняним: гетьман припускав можливість співчуття з боку самих полковників та сотників до різних самовольців. Таким чином окрім кари неслухняним зазначено не раз теж і кари тим з адміністрації на місцях, що не слухали-б наказів самого гетьмана. Деякі випадки невиконання, затягання можна пояснити певною неув'язкою між центральною та місцевою адміністрацією, але крім того мусіли бути відтягання та невиконання і через небажання місцевих діячів підтримувати шляхтича, що залишився в своїм маєтку, або ченця-городничого проти своїх товаришів селян чи козаків. Надмірне фольґування не раз універсали гетьманські з перших років передбачають у представниках місцевої адміністрації. Ось з універсалу г. Богдана Київському полковникові — „такъ яко бы до насъ большъ о томъ скарга не доходила, бо вѣдай певнѣ, ежели бы-сь таковымъ свовольникамъ фолькговалъ, самъ съ ними посполу каранья нашего не уйдешъ“ (Ак. Зап. Р. V № 36). У таких нагадуваннях місцевій адміністрації можна бачити прикмети розходження думок що-до підтримання землевласників.

Перейнявшись тенденціями центральної влади, місцеві адміністратори і собі в 1660—70-х рр. починають здержувати міщанство, селянство та козацтво від кривд та перешкод старшині та манастирям у їх землеволодінні. Доводилось нагадувати козакам, про ту ідеологію, яку відсвіжили тепер духовні особи — „козаки не мають быти перешкодою, а овшемъ радою и помочью… бо передъ тимъ козаки моремъ и землею и шаблею съ працы своее выживенье мѣли и церкви Божіи надаряли“ (Ак. Зап. Р. V № 29). Відношення до манастирів часто і не були добрі, отже багато з козацтва, хто був добре знайомий з господарюванням манастирських городничих, ставилися до манастирів, просто як до землевласників, таким чином заклик до уважности в відношенні до манастирських маєтків розуміли просто, як заклик уважности до землевласників. Яке вражіння це мало зробити в перші роки на тодішнє населення, що думало зовсім повикидати панів!

Основна тенденція земельних універсалів першого десятиліття це зберегти упривилейоване землеволодіння, захистити від руйнації та нищення, покласти кінець дальшому розтяганню майна. Як бачимо з універсалів, влада не жалувала поґроз на адресу тих, що стали-б і далі нищити та руйнувати заведене господарство манастирів та панів. Гострі вислови та суворі кари обіцяно всім неслухняним, щоб стримати їх від таких зловживань. Це мусіло теж впливати на місцеву адміністрацію, щоб дати їй вірне розуміння своїх відношень надалі до упривилейованого місцевого землеволодіння. Подавши заборону робити шкоди та нищення в маєтках, універсали спиняються на тих, хто був-би спречний „росказанью и листу нашому… волѣ и сему выразному нашому писанью… нашему росказанью…“, хто-б робив якісь кривди і далі в маєтках, „легце сее наше писаніе поважаючи…“ Такі неслухняні в універсалах зазначені як „своевольники, войсковый непріятель и зневажачъ листу нашого, непослушники“: це все вирази з універсалів гетьмана Богдана. Як бачимо, дійсно, досить грізна кваліфікація для тих, хто зайняли землю, поорали межу, зрубали гай або виловили рибу: було над чим подумати при читанню такого грізного гетьманського універсалу.

В ролі таких непослушників могли бути різні люди. Були тут військові частини, що, переходячи через поселення та прямуючи далі, хотіли дещо отримати для себе від місцевих мешканців. Один з універсалів г. Юрія виявляє, яка велика та складна була оця група здирщиків. „Паномъ полковникомъ, асавуломъ, сотникомъ, атаманомъ и всему старшому и меншому войска е. ц. в. запорозскаго товариству, также бояромъ, княземъ, воеводамъ и всимъ начальнимъ и подначальнимъ ратнимъ е. п. ц. в. людемъ и кому одно — колвекъ теперь и напотомъ сее наше писание показано будетъ…“ Як бачимо, універсал хоче визначити всі можливі військові частини з їх керівниками, які переходитимуть через українські міста, вимагаючи собі стацію з місцевого люду. Не завсіди та-ж сама увага присвячена московським військам — ось приклад з иншого універсалу того-ж гетьмана Юрія — „всей старшинѣ и чернѣ войска е. ц. в. запорозского, так же ближнимъ боярамъ, княземъ и воеводамъ ратнимъ е. ц. в. начальнымъ и подъ началомъ застаючимъ… до вѣдомости доносимъ, ижъ прихиляючися до унѣверсалу“… Закінчення універсалу робить ясну різницю між українськими та російськими військами — „и объ томъ ратныхъ е. ц. в. людей упрошаемъ, а старшинѣ и чернѣ подъ неласкою нашею и суровимъ на спротивныхъ войсковымъ караньемъ приказуемъ“. Ратних царських людей доводилось окремо зазначати з огляду на їх поводження підчас війни на Лівобережжі, пригадати, наприклад, трагічну долю міста Срібного (знищення військами кн. Пожарського) та стурбовані прохання міст підчас переходів ратних людей, щоб не грабували, не нищили. Поволі стримування таких перехожих військових частин від нищення та руйнування господарства передається на місця сотникам та полковникам і гетьманські універсали з дальших років не повторюють вже тих нагадувань, які робили раніш військовим частинам, „высылкомъ и на якой колвекъ услузѣ нашой зостаючимъ… ватагомъ и чатовникомъ“.

Так само до місцевої адміністрації тепер у 1660—1670-х роках подають скарги і на инших непослушників у справах захоплення старшинських земель. З універсалів перших гетьманів можна бачити, що з такими заявами та скаргами звертались до гетьмана; місцевої адміністрації не завсіди можна було знайти на місці в хвилину потреби та і допомога її не завсіди була певна. Ліпше було-б вдатись до гетьмана, після того як стали відомі деякі рішення в справі манастирських земель, ставів та ин. Ціла низка універсалів з перших-же років гетьманування г. Богдана ясно виявляла дальшу політику гетьманської влади в тій справі. Забезпечення спокійного використання та оборону від всяких земельних захоплень поставили на чергу оці універсали і в тому напрямі вели і діяльність місцевої адміністрації. Межигірський манастир мав ставок Харковецький і „въ томъ перешкоду отъ некоторыхъ себѣ“ мав; універсал згідно з скаргою ченців наказує, щоб „той помѣненый ставокъ при отцахъ зоставалъ, яко имъ наданый и перешкожати имъ нѣхто не маетъ въ уживанью его“. Видубецький манастир скаржився, що місцеві люди ловлять рибу в озері Глушцу, яке з давнього часу належало до манастиря, чинять великі шкоди і „маетности в нѣвѣчъ оборочаютъ“; універсал наказує, щоб „найменьшая кривда и перешкода такъ въ маетностяхъ яко и въ озерахъ не дѣялася“. Мгарський манастир скаржився на сусідські втручання, універсал підкреслює, щоб „тые всѣ грунты ведлугъ привилею вцалѣ при монастиру Мгарскомъ зоставали и жаденъ до нихъ абы ся не втручалъ“, може тут підкреслено „вцалѣ“ з натяком на деякі захоплення манастирських ґрунтів. Коли певне надання земель зачепляло інтереси місцевої людности, гетьманській владі доводилось повторяти і підкреслювати, що попереднє надання залишається в повній силі на далі: такий, здається, випадок маємо в справі бернардинських лук коло Лубень, „яко есьмо зразу надали всѣ луки Бернардинскіе… такъ и теперь въ томъ жадноѣ не чинячи отмѣны, тое наданье наше конфирмуемъ“ і далі повторено, що ніхто з лубенців не повинен чинити ніяких захоплень та втручань. Це все зразки з універсалів г. Богдана в земельних справах. В універсалі г. Виговського, що видано на ім'я Носачевича, зазначено суворе карання, коли-б хто „надъ волю и росказане наше мѣлъ зъ онихъ грунтовъ випирать и оного невинне турбовать“. В иншім універсалі того-ж Виговського, Стецькому зазначає кару, коли-б хто став „чинити кривду якую и прикрость того села, маетности его, тутъ же поля и озера“… В універсалах Виговського з приводу озер манастирів Мгарського та Київо-Микольського заборонено робити шкоди братії „ловленьемъ рыбъ въ озерахъ и запесочахъ“. Тенденція всіх цих універсалів така, що манастирські маєтності мають бути заховані в давніх границях згідно з старими наданнями і гетьманськими потвердженнями і кара чекає „кождого гвалтовника и тому нашому листу спротивного“ за втручання до земель. Тенденція таких універсалів вповні ясна.

Боронити землевласників від шкод та втручань доручає гетьманська влада місцевій адміністрації. В універсалах бачимо дві версії. Або це повідомлення всіх, „кому только оное показано будетъ“, про надання чи потвердження земель і в кінці зазначено, що полковник місцевий повинен „доглядати, постерегати“. Або це в звязку з скаргою доручення полковникові оберегати певну особу чи манастир від втручань та захоплень землі. З цієї групи нагадаємо наказ г. Богдана в справі озер Видубецького манастиря: „пане полковнику Кіевскій! дошла до насъ скарга отъ велебного въ бозѣ господина отца Клементія Старушича, игумена“ або инший у справі маєтків м. Максаківського з певною доганою місцевому наказному ніженському: тон цього останнього універсалу надзвичайно цікавий за-для характеристики відношення до земельних справ та зловживань у цій сфері. В дальшому з скаргами та заявами більше удавались до місцевої адміністрації, раз відношення було установлено ясно і про це відомо було на місцях з гетьманських універсалів.

Ворожі виступи селянства та козацтва проти поновлення упривилейованого землевласництва доводилося в перші роки стримувати погрозами кар. Згадки про суворе військове карання з різними варіяціями постійно повторюються в універсалах перших років, закінчуючи універсали постійним рефреном. На перших кроках доводилось, здається, підкреслювати і козацтву його обов'язок триматись нових вказівок центральної влади що-до привилейованого землевласництва. Селяни, що вже вступили до козацтва або думали вступити, „въ надѣи козацтва“, дивились на упривилейоване землеволодіння, що воно все має бути скасовано шаблею козацькою. Нова політика гетьманської влади викликала в таких колах незавдоволення та часом і опір гетьманським наказам. В універсалах козацтво досить ясно протиставлено иншим колам людности, як більш активний елемент. Раніш було зазначено, що доводилось нагадувати козакам про їх давню добродійну уважність до манастирів та церков („и въ томъ во всемъ козаки не мають быти перешкодою, а овшемъ радою и помочью“). Догана в універсалі г. Богдана отаманам Лісницькому та Ходосовському в справі рибних озер манастиря Видубецького, може, вказує на активну в цій справі ролю цих отаманів, а з ними і козаків, які потім своїм прикладом захопили і взагалі „обывателей тамошнихъ“, які і проявили „своволенство“.

Щоб затримувати, доводилось підкреслювати, що за „найменшую кривду и перешкоду“ може покарати влада за неслухняність. Це мало вплинути і на тих, хто, не захоплюючи земель, міг часом підпасти спокусі дрібного якогось вжитку в манастирськім гаю, ставку чи озері. В універсалі Межигірській братії маємо такий вираз: „а хто бы за тымъ найменьшую отцамъ Межигорскимъ кривду и шкоду або перешкоду въ томъ чинити важился“. Таке підкреслення найменшої кривди упевнено закінчує накази та заборони втручатись та перешкоджати в господарстві манастирськім чи старшинськім. „Нихто найменшоѣ кривды и перешкоды чинити не важился под строгостью войсковою“… „найменшого пренагабання и перешкоды въ держанню тихъ селъ… до нихъ справы найменшой не мѣли и трудности далей въ томъ оному задавать найменшой не важилися… надъ волю нашу кривду найменшую чинити“… оці нагадування універсалів г. Богдана намічають і для дальших гетьманів певну традицію, якої і додержуються їх наступники. Ось кілька прикладів з універсалів Виговського — „которой волѣ нашой абы никто такъ зъ старшины, яко и чернѣ не спротивлялъ и найменшой въ спокойномъ заживанню не чинилъ перешкоди… найменшой кривди такъ оному, яко и людемъ на тихъ грунтахъ мешкаючимъ чинить не важился… найменшой не мѣлъ справы и до пожитковъ жаднихъ не утручался“. В універсалі г. Брюховецького Олихв. Радченкові та деяких инших коротка формула попередніх універсалів незручно розширюється — „абы найменшой кривди, шкоди и трудности чинити не важился, а кто бы колвекъ противній сему унѣверсалу нашому будучи найменшую кривду учинилъ“ (Генер. сл. Черн. п. № 91); теж зустрічаємо і в універсалах Многогрішного напр. Ст. Шубі — „въ тихъ селъ держанню ни отъ кого не поносилъ найменшое перешкоди, а если бы кто мимо сей нашъ наданій унѣверсалъ важился якую-жъ колвекъ учинити перешкоду, такового срого безъ фолги карать обѣцуемъ“ (Генер. сл. Черн. № 24)[8].

Заборона робити кривди та захоплення земель сполучається з поверненням захоплених земель з того маєткового комплексу, який потверджено гетьманським універсалом. Потверджуючи або надаючи певний маєток у його звичайних границях з усіма „принадлежностями“, універсал давав право повернути і всі ті землі, які тільки було розібрано сусідами селянами або козаками. Випрошуючи собі потвердження, зазначали такі випадки захоплення земель і тоді гетьманський універсал зауважував від імення влади, що всі приналежні землі повинні бути повернені тому, хто одержав універсал. При тім на місці треба було вияснити склад маєтку та перевірити, в кого в користанню в цей момент знаходяться окремі поля, сіножаті, ставки, і вимагати їх увільнення. Такий процес увільнення зайнятих земель міг місцями іти дуже поволі в залежності від того, чи можна було ужити рішучих заходів, коли-б нові хазяї стали-б відмовлятися від виконання гетьманських наказів такого змісту. Кінець-кінцем справа, її полагодження залежало від місцевої адміністрації, чи захотіла-б вона налягти на своїх-же місцевих людей та поскидати з зайнятих земель. В універсалі г. Богдана Хмельницького п. Катерині Грязній читаємо, що „залога тамошній въ тихъ маетностяхъ будучій, вишменованние маетности пани Гразной зо всѣмъ подалъ, такъ яко здавна те маетности въ себе мелися“: тут якась не зовсім ясна форма захоплення земель і гетьманський універсал мав із цим покінчити. Чи передбачали якесь незавдоволення людности з цього приводу? В справі маєтків Радченка очевидно було подано якісь факти, бо в універсалі маємо таку згадку: „которіе грунта нѣкоторіе обыватели прилегліе (яко намъ дано знати) неслушне и безъ потребне занимаютъ и оніе пустошатъ и себѣ привлащаютъ и оніе отъ того, кому власне принадлежитъ прирожонимъ правомъ, отривають“[9]. Універсал наказує — „кто-бы що только обнялъ, уступили (бы) и болше до нихъ справи найменшой не мѣли“. В універсалі Максаківському манастиреві г. Богдана читаємо спеціяльну вказівку — „а которие-бы своволники въ пожитки втручались и перешкоду робили“, з дальшого бачимо, що і місцевий полковник теж цікавився землями манастирськими, а місцеві „обывателѣ менской сотни и киселювской безъ вѣдома игуменского поорали поля и грунты“. Всі ці наведені вирази ясно зазначають, яке місце зайняла центральна влада в справі захоплення земель місцевими мешканцями і як вона дбала про можливість спокійного господарювання бувшої шляхти та старшини.

Карання суворе без фольґи загрожує кожному, хто порушить гетьманський універсал, ясну, виразну гетьманську волю. До суворої військової кари засуджує гетьманська влада. Як тільки буде повідомлено про якийсь виступ, неслухняність, гетьманська влада переведе кару над винуватим. „За донесенемъ ся до насъ найменшой скарги, карати будемъ“ (Генер. Сл. Черн. п. № 91) або „за донесенемъ ся до насъ скарги строгому караню подлѣгати будетъ“ (№ 94) або „за взятемъ вѣдомости сурово будетъ каранъ (Ак. Зап. Р. V., № 50) „строго безъ вшелякоѣ фолькги будемо карати, не чинячи иначей“ (№ 53). Хто подає відомості до гетьманської влади про зроблені порушення приписів, це змінялося в звязку з обставинами. Повідомляють сами зацікавлені, ченці манастиря Лубенського Мгарського про порушення прав на ставок (V, № 53, 2), повідомляють землевласники про дальші втручання до їх земель, ставів, то-що. Такі донесення, взяття відомости, дання відомости про зроблені порушення гетьманських наказів („хто бы кольвекъ черезъ тотъ суровый наказъ нашъ важился“…) тягли за собою кару. Деякі універсали гетьманські натякають на те, що місцеву адміністрацію теж доводилося підтягати, підкреслюючи їх підлеглість суворому каранню нарівні з иншими за порушення гетьманських приписів. У деяких універсалах після загального зазначення, що ніхто не повинен ламати приписів гетьманських під погрозою кари, додано відповідне зауваження про місцеву адміністрацію — „ани самъ панъ полковникъ лубенскій до того села не втручался“… чи в иншім випадку, в полковничім універсалі — „абы такъ отъ сотниковъ полку моего, яко и отъ всего товариства… намнѣй кривди и перешкоди не поносячи“ чи в иншім місці — „а гди би кто, мимо се приказаніе моє зъ сотниковъ зъ атамання или зъ товариства полкового хочъ наймнѣйшею перешкодою помененому игумену и братіи его былъ“… або нарешті така погроза — „кто зъ старшини и чернѣ козацкой отъ того часу зъ сотень вашихъ албо зъ иншихъ полку нашего (сотень?) важился задати кривду, такового каждого за скаргою срокгое войсковое не минетъ каранне, а не иначей“. Такі нагадування місцевій адміністрації під загрозою суворої військової кари мали своїм завданням стримати від втручань та захоплень землі.

Можна думати, що з початку карати мав гетьманський уряд згідно з повідомленнями про неслухняність. Але ми бачимо, що поволі поширюється і передача полковникам права карати за провини в земельних справах. Перші випадки цього, можна думати, бували там, де виявлялася виключна упертість, небажання коритись новій політиці гетьманського уряду що-до збереження старого господарства, що зберегалось від часів до Хмельниччини, може в зменшених границях, порівнюючи з попереднім. Ми маємо приклади повторного нагадування про повернення земель, про дальше отримання від шкод та знищень. Часом в універсалі зустрічаємо натяк на скарги з вичисленням самих кривд, відчуваємо, що були і повторні скарги на дальші захоплення та нищення заведеного господарства. Універсали часом прибирають грізнішого тону, погрози набувають різкішого вислову. І тут, думаємо, вперш вплітається дозвіл полковникові на місці самому вияснити справу та перевести кару над противними та неслухняними. Тут різниця в порівнянню з частішою практикою — постерегає полковник, а карає гетьман („таковій кождій отъ насъ, яко своевольникъ каранъ будетъ“…): такий дозвіл маємо вже в деяких універсалах г. Богдана — наприкл., „таковыхъ пану полковникови тамошнему карати росказуемъ… яко непослушника кождого карать позволяемъ“… Вищий ступінь це дозвіл карати на смерть — „пану полковникови нашому кіевскому… бы и на горло карати росказуємъ, не чинячи иначей“… За-для вияснення оцього повільного переходу в спеціяльних умовах до грізнішого тону цікаво порівняти кілька універсалів г. Богдана з забороною чинити кривди київському ратушному міщанству, вимагати від нього стації підчас переїзду та різних потрібних речей. Повторення показує, що то було дуже поширене зловживання в відношенню до міщанства, так що доводилось уживати рішучих засобів проти таких переїжджих з різними вимогами та кривдами. Щоб утримати та захистити міщан у випадках, що не припускали проволікання, довелось дати полковникові київському право карати неслухняних на місці, не відсилаючи до гетьманського уряду. Крім того, довелося дозволити карати на смерть і, нарешті, найвища уступка — дати ратуші теж карати „строго, не отсылаючи до насъ (гетьмана)“. Таке надання ратуші права карати козаків треба пояснити лише поширенням зловживань, трудністю з ними вести боротьбу та потребою покласти нарешті цьому край.

III.

В гетьманування Многогрішного та Самойловича вперш виявились ті стремління старшини що-до забезпечення послушенства, які раніш старшина або тримала про себе, або висловлювала неповно, несміливо.

За попередні десятиліття в керуючих колах остаточно закріпився погляд про необхідну потребу забезпечення служби старшини маєтками і усунуто гадки про грошову платню старшині за таку службу.

Відношення царської влади до таких стремлінь старшини підтримувало її в її надіях що-до послушенства та в упевненім очікуванню відповідних умов.

Гетьманська влада тепер систематично провадила тенденцію підтримувати старшинське землеволодіння на місцях та обороняти його від всяких кривд та втручань місцевого селянства та козацтва.

Місцева адміністрація, отримуючи такі накази, нагадування та догани гетьманської влади, перейнялась сама такими тенденціями що-до підтримання та оборони старшинського землеволодіння.

Поширення місцевої адміністрації та вияснення її функцій дало можливість звертатись місцевій старшині до місцевої влади та знаходити в неї швидку та уважну оборону.

Тепер треба зазначити повільний підхід до цієї справи послушенства та вироблення традиційної формули в універсалах Многогрішного та Самойловича на села з людьми.

Підходили до цієї справи дуже обережно та поволі. Місцева шляхта та нова старшина, бачучи ясний настрій людности, не ставила рішуче справи про послушенство. На перші часи треба було вияснити відношення селянства до упривилейованого землеволодіння. Випрошені гетьманські універсали та накази місцевій адміністрації постійним нагадуванням вияснили нові тенденції влади дати можливість старшині спокійно осісти в своїх маєтках та займатись господарством, не терплячи ніяких кривд, турбот, перешкод у господарстві. В народніх масах поширювався погляд, що всі права давні скасовано народнім рухом, шаблею козацькою і народні маси не раз поводились згідно з таким поглядом, займаючи свобідно землі колишніх панських маєтків, вирубали гаї, розорювали левади та пустошили рибні ставки.

Бачучи неможливість відразу відновити старе господарство з селянською примусовою справою, старшина почала відновляти поки що право на землі без справи про послушенство.

Результати були добрі. Правда, ті з шляхти, що хотіли утворити з себе окрему упривилейовану соціяльну верству, а своїм маєткам — виїмкове становище[10], не осягнули свого, але то були занадто великі вимоги. Зате знайшли иншу можливість. Служба військова чи то при боку гетьманському в канцелярії, в дипломатичних справах, давала право на нагороду маєтностями і, як бачимо з універсалів гетьмана Богдана, потвердження давніх маєтків на умовах служби. Отже таким шляхом можна було, провести реставрацію деяких панських маєтків. Потверджуючи за певними шляхтичами на службі Запорозького Війська їх маєтки „прирожонымъ правомъ спадаючіе“, гетьманська влада забороняла надалі займання земель із складу маєтків і наказувала повернути все те, що було вже раніш до видання універсалу захоплено. Процес відбирання та повернення земель міг затягнутись в залежності від місцевих умов та настроїв народньої маси, але все-ж-таки обернуто справу на користь шляхті.

Вияснення давнього складу маєтку, вирішення в кожному окремому випадку приналежности зайнятої селянами землі мусіло викликати до життя межові установи чи надавати місцевій владі певні межові функції. Брак земельних документів після Хмельниччини або занадто загальні їх вказівки в свобідних не зайнятих просторах надавали особливе значіння свідоцтвам старинних місцевих людей, кому належали землі та хто їх на яких умовах розробляв в давні часи. Успіхи формування старшинської верстви привели до того, що місцева адміністрація в своїх обмежуваннях швидко стала систематично приймати бік старшини-землевласників проти селянства; та козацтва в земельних справах та виясненнях.


Дійсні розміри шляхетських маєтків не завсіди відверто зазначались. Ось, наприклад, справа Олихв. Радченка, який скаржився на якісь втручання селян до його земель. Маєток свій зазначив сам Радченко як селище Постовбицу з усіми ґрунтами та приналежностями (Генер. Сл. Черн. п. № 90). Таке зазначення маєтку досить неясне, селище — скорше вказує на бажання якось потаїти дійсний склад, аніж виявити його вповні відверто. Мати гетьманський універсал важно було для того, що там зазначено було про ґрунти та приналежності „пану Ол. Р. служачие прирожонимъ правомъ“. Право Радченка визнано і з таким універсалом в руках він, користуючись з певної нагоди в відповідних умовах, міг повернути один за одним ґрунта від тих хто (з обивателей прилеглих) „неслушне и безъ-потребне ти (їх) занимаютъ и пустошатъ и собѣ привлащаютъ“.

З повільним поверненням захоплених було земель маєток поновлюється в давніх межах згідно з старими наданнями до-Хмельниччини — „въ селахъ и всякихъ до тихъ селъ приналежностяхъ… такъ яко здавна те маетности в собѣ мелися“ і як „правомъ прирожонымъ“ маєток держали. В пізніших універсалах Борковському потверджено йому „отчистимъ правомъ належачую маетность… зъ млинами, полями, сѣножатми, пущами, озерами и грунтами и зо всѣми зъ давнихъ часовъ належачими до него угодьями… въ спокойную поссесію“; в иншім універсалі маємо пояснення що-до цих ґрунтів — „по отцу его власние грунта… якъ толко здавна заживалъ небожчикъ отецъ его правомъ отъ королей полскихъ наданнимъ“, виходить з того, що маєток згідно з старими наданнями вповні заховався в своїм складі. Красковського, сотника любецького, та инших місцевих шляхтичів „заховано при добрахъ власнихъ отчистихъ, яко въ привилеи наданномъ отъ королей здавна мають“ (універсал гетьмана Богдана); в пізнішім універсалі згадано „отчини, яко ему власне прирожонимъ правомъ належачие“, в иншім місці „маетностей ему и жонѣ его правомъ дедичнимъ служачихъ“ (це про сотника любецького Саву Унучка). Коли від такого шляхтича, що став сотником чи иншим урядовцем в З. Війську, маєтки до сина чи то до зятя переходили, цей останній — хоч, часом, із нової української старшини — покликався на старі документи та старі границі після тих документів, відновляв давню спадщинність маєтку з захованням границь по-давньому.

Тепер не завсіди можемо ми простежити ясно всі перипетії повернення земель, але завдяки цій новій гетьманській політиці та заборонам дальших захоплень земель і зберегли свій вигляд старі маєтки місцевої середньої шляхти — Борозен, Рубців, Бутовичів, не вважаючи на відношення селянського та козацького оточення, яке звичайно собі займало землі з панського маєтку та повертало лише після грізних наказів. Таким чином зберегли своє значіння і давні розмежування, з якими перевіряли і пізніші земельні стосунки сусідські. Ось наприклад, справа з маєтками Бутовичів. Ми не помічаємо з наших документів усіх перипетій з становищем родини Бутовичів, але потім несподівано з пізніших документів бачимо, що розмежування та вияснення границь спирається на давні розмежування ще з доби до-Хмельниччини. Універсали зазначають землі Бутовича як власні (не надані універсалами чи грамотами), предківські, куплені (в поляка Фаща). В перевірку прав на маєтності старі документи подав і Бутович, подав давню купчу на землі Фаща та королівську конфірмацію 1649 р., використовуючи подані там визначення границь в цілях захисту земель від нових сусідських претенсій. Київський жіночий манастир прохав потвердження старої данини пана Креницького, подав при тім своїм проханню до г. Самойловича лист надання від п. Креницького (Ак. Зап. Р. V № 141). І тут покликання на акти надання з старих часів може свідчити про заховання старих границь наданих та збережених протягом півстоліття земель в старім ограниченню („дукті“).


Відновивши з допомогою місцевої адміністрації давній склад землі маєтку, відібравши від селян та козаків захоплені було землі, обложивши нових слобожан певною десятиною згідно з наказом гетьмана[11], землевласники відсвіжили пам'ять про традицію спокійного господарювання з давніших часів. Ця традиція придалась, коли заохочені відношенням до цього питання з боку царської влади землевласники стали вимагати від гетьманської влади вирішення справи послушенства взагалі за-для старшини.

Здавалось легше почати справу послушенства з відновлення старовини. Через те то ми і бачимо в універсалах 1650—1660-х років постійні нагадування про стару практику, стару традицію селянського послушенства. Що стосується до терміну, то є ще певне вагання. В однім універсалі г. Богдана зазначено, що людей дано „въ моцъ и послушенство“ і їм наказано бути „послушными“ (Ак. Зап. Р. V, № 33). В иншім універсалі того-ж гетьмана маємо про манастирських людей таку згадку і наказ „послушни были и повинности и роботы всякіе отправляли, постерегаючися на себе войскового каранья“ (V, № 25), але в кінці того-ж універсалу знаходимо і пізнішу формулу — „по старому послушенство отдавали“; не жалують слів, щоб все було ясно та не було-б непорозумінь, повторюють те саме ще раз. Ще зразок з універсалу того-ж гетьмана — „послушенство звыклое отдавали и яко поданные повинности своей досыть чинили“ (№ 29). Як було зазначено, універсали г. Богдана говорять про послушенство лише манастирських підданих[12]. При тому деякі універсали на села підкреслюють момент слухняности люду або момент охорони від усяких кривд та знищень і не спиняються на справі послушенства (повинностей) манастирських підданих (№ 31, 35).

Брак сталих та ясних термінів що-до послушенства примушує дослідника бути дуже обережним, коли він порівнює універсали різного часу, щоб простежити зміну в розумінню повинностей селянства.

Послушенство, як ми знаємо, складалось в добу Гетьманщини з поплатів натуральних та грошових і з робіт згідно з наказами землевласників. Доля одного та другого не була постійна, але змінялася в звязку з місцевими умовами та господарськими планами пана.

Універсали г. Богдана манастирям, як ми бачили, уживають зазначення — повинності, послушенства: сталого ще не вибрано. Кинуте якось — повинности и работы — теж не має прикмети продуманого розподілу обов'язків на певні підгрупи.

Наприкінці 1660-х років зазначення про послушенство селян старшинських маєтків стають вже постійні. В універсалі г. Петра Дорошенка Борковському на с. Борковку „отчистымъ правомъ належачую маетность“ зазначено в кінці, щоб „люде тяглие в Бурковце мешкаючие належачое послушенство и повинности отдавали“ (Генер. сл. Черн. № 144). В инших універсалах г. Петра Дорошенка маємо такі зазначення „вшелякую повинность и послушенство належное… вшелякое послушенство… послушенство отдавали“.

В універсалах г. Многогрішного маємо такі зазначення — „вшелякое послушенство… належитое послушенство… звичайное послушенство, якъ поссесорце своей… вшелякое послушенство звиклое ведлугъ расказання отдавали“.

Розглядаючи універсали зазначеного часу, ми бачимо, що згадка про послушенство селян частіш вплітається тепер у гетьманські універсали на села. Стає тепер звичайним порядком, що села надає влада за службу з податками та працями селян. Пожитки тепер розуміють звичайно як податки селянства. Надання села звязано з повідомленням селянства про те, щоб „послушенство отдавали безъ вимовки“ тому, кому надано село.

Цю справу послушенства влада вважає за ліпше звязати з стариною. Не нове щось, а лише поновлення старини. Через те, не вдаючись у подробиці послушенства, обмежуються лише зазначенням — „звыклое, звычайное“, покладаючись на те, що місцева старина легко може бути розшифрована та вияснена на місці, бо пам'ять про минуле ще свіжа в народі. В деяких випадках згадано про розказання землевласника: виходило-б так, що обсяг послушенства заведено згідно з старовиною, а землевласникам дано можливість робити певну послідовність в оддаванню послушенства, зазначати терміни виплати, то-що. З такими розпорядженнями, наказами повинні рахуватись місцеві селяни.

Як бачимо, влада знимала з себе складне завдання установити загальну норму селянських обов'язків по цілій країні. Влада переносила це в місцеві обставини і припускала можливість варіяцій в вирішенню цього питання, по-різному в різних місцевостях. Але, разом із тим така постанова питання обіцяла і деякі труднощі. Не було об'єктивних основ за-для вияснення старовинної норми обов'язків, коли село переходило до нового землевласника і в панськім дворі не залишалось ніяких записів що-до поплатів та робіт місцевого селянства. Було ще джерело відомостей про давні обов'язки селянства, це опитування місцевих старих людей. Але і тут могли бути деякі сумніви. Влада не могла давати своїх представників за-для вияснення на місці, адміністрації ще було обмаль за-для таких виїзних сесій з метою складання інвентарів на місці.

Отже найбільш ініціятиви випадало в цій справі на долю старшини — землевласників. Спираючись на допомогу місцевої адміністрації, до якої центральна влада зверталась з наказами не робити перешкод та трудностей, ці землевласники з нової козацької старшини часто встановляли на ново норми повинностей, мало звертаючи уваги на дійсну старовинну традицію, зміняли, побільшували.

Невигоди такого вирішення справи швидко виявились, коли селяни стали заявляти своє незавдоволення з стану речей.

Незавдоволення людности могло бути більш чи менш активне, виявлялось в неслухняності, в відмові віддавати послушенство згідно з заведеною нормою, давати податки, виповняти роботи. Випадки неслухняности ставали через те частіші і владі доводилось знов у кінці своїх універсалів спинятись детальніш на повній слухняності підданих до державців наданих сіл.


Настрої селянства і тактична стриманість старшини задержували по місцях темп заведення послушенства селян в повнім його обсязі, обережні виявляли в таких справах нахил до певної повільної послідовности, починаючи від обмеженого більш чи менш послушенства. Така політика старшина задержалась і в пізніші часи і приміняли її там, де не хотіли турбувати селян великими вимогами та спокушати до переходу. Заведення слобідок як-раз дає досить прикладів такої повільности в зазначенню норм послушенства, починаючи з найменшої норми на перші роки.

Тут можна виділити дві групи: зазначення послушенства тим, що оселились коло млина, і тим, що оселились коло хутора. Дехто, бажаючи виповнити всі формальності, прохав наперед дозволу поселити кілька люду коло млина, чи коло хутора. Инші уникали зайвого звертання до влади, поселяли невелику слобідку і вже тоді звертались до влади, повідомляючи про факт та прохаючи потвердження на послушенство. Маючи на увазі основні тенденції старшинського господарства тієї доби, яку студіюємо, можемо і для того часу припустити поширення практики накладання зменшеного послушенства на перші часи з тим, щоб потім побільшити в слушний час. Уживали це як в відношенню селян, що тільки недавно оселились коло млина, хутора, рибних ставів, так і в відношенню сталого населення тих сіл, що їх тепер надано чи потверджено (як отчисте чи предківське). Млин вимагав постійної праці коло підтримання греблі, регулювання води, то-що. Люди приписані до панського млина і обов'язані були в час потреби виповняти певні роботи коло млина, згідно з наказами державці, якому надано млина. Будова млина в степу, де ще не було сталої людности, дуже часто бувала початком заведення старшинського господарства. Млин обростав поволі різними приналежностями, як висловлювались в ті часи прохання та універсали: це все з'єднано в однім загальнім терміні і не завсіди можна відразу вияснити, як розвинуто коло млина господарство, з чого властиво воно складається. Часом гетьманський дозвіл поселити коло млина кілька люду виясняє дальші плани землевласника, але дуже часто такі поселення люду робили сами, без попереднього гетьманського дозволу. Встановлення норми праці та податків таких поселених коло млина людей залежало в великій мірі від самого державці і гетьманський універсал лише закріпляв те, що було зроблено з власної ініціятиви державці. Так гетьманський універсал т. в. Яков. Дем'яновичеві надав „при его власномъ млинѣ на рѣцѣ Ясманѣ лежачую слободку Годуновку“ з тим, що мешканці слобідки повинні йому віддавати послушенство „яко в гаченю гребли, такъ и въ кошеню сѣна и в чомъ скажетъ слушность“ (Генер. сл. Н. № 158). Пам'ять старожилів малює, що слобідка оселилась коло млина: зайняв займу Юр. Годун, збудував там млин та „к оному млину осадилась слободка“ (с. 29). Так поволі розросталось господарство і виростала слобідка. Рідше бувало, що державця з самого початку намічав собі план господарської діяльности та відразу прохав від влади потвердження. Так, наприклад, з універсалу г. Виговського бачимо, що сотник Хома Ращенко випросив собі млин з ґрунтом, на якому думав закликати слобідку (Генер. сл. Черн. п. № 96).

Також обережно і поволі встановляли норму обов'язків тих людей, що селились коло хутора або осідали слобідкою. Працю від них вимагали більш різноманітну, аніж із тих, що поселились коло млина. Там, коло млина, характер праці звязаний з потребою підтримання в добрім стані млина, між тим як коло хутора набувала робота різних відтінків в звязку з тим, яку господарську працю намічено взагалі на хуторі. В унів. Хвед. Кандибі, зн. в. т., читаємо про людей, яких поосідало хат з 20 коло його хутора: всі вони повинні бути послушні як до воження дров, так до кошення і притягання сіна (Генер. сл. Н. № 84).

Подібну-ж обережність та повільність у встановленню норми обов'язків бачимо і в инших випадках. Такий зразок маємо в справі в. т. Василя Романовича з селянами с. Случка пол. Старод. Користуючись з свого перебування на службі з спеціяльним дорученням („на коммисіи“), Романович випросив у гетьмана такого наказа, щоб селяни случковські поорали на озимину чвертку поля його в тім селі та все „попорали що до полевой работизни належит“. Гетьман на це згодивсь і полковник стародубський у листі своїм про це повідомив селян — „войте случковскій, со всѣми тамошними тяглими людми“. При тому полковник поставив справу трохи ширше ніби на основі обмеженого територіяльно послушенства. Все, що накаже п. Романовичева зробити на згаданій чвертці поля, повинні селяни зробити без усякої противности. В пізнішім універсалі ми читаємо про гетьманське призначення с. Случка „для послушанія“. Так закінчилось оце повільне заведення послушенства, починаючи з обмеженої його норми на перший час[13].


Заборона захоплювати землі більш чи менш ясно вплітається в надання. Все, що досі було зайнято з складу маєтку, повинно бути повернено і в дальшому місцева адміністрація повинна охороняти державцю від подібних захоплень земель.

Надання селянського послушенства звязано з аналогічними заборонами. Посполиті певного села повинні всі виповняти звичайне послушенство без всякої вимови та непокори. Але гетьманська влада, видаючи універсали, знала з скарг, що може бути инша причина невиконання послушенства, не тільки непокора. Місцева адміністрація не раз вимагала з селян послушенства на свою користь. Практика досить рано завела призначення людей до послуг адміністрації, сотникам, полковникам. Таке призначення до послуг повинно стояти в тіснім звязку з службовими обов'язками урядовця, але в дійсності не раз переходили через оцю границю, доручення службового характеру переплітались з дорученнями характеру господарського. Бувало так, що до послуг урядовця призначали кілька селян з певного села, відокремлюючи таких селян з загальної маси людности. Так знаємо, що для п. Кандиби було відокремлено в селі Семяновці кілька хат і вже війт, як і старшина місцева, не повинен притягати оцих відокремлених до звичайних посполитих тягарів; в своїм селі становлять оці кілька дворів зовсім окрему групу. Таке надання до послуг кількох люду в селі або на хуторі привчали старшину до того, що вона і сама — без гетьманського дозволу та наказу притягала людей до послуг службового чи то загального характеру. Такі випадки викликали скарги і гетьманська влада в своїх універсалах передбачала можливість подібних випадків. В універсалі гетьманськім на маєток п. Калиниченка маємо загальне зазначення — „абы не узнавал трудности и перешкоди нѣ отъ кого, такъ зъ товариства войскового“ (Генер. Сл. Черн. п. № 9), в листі полковника з того-ж часу це більш пояснено, щоб від сотників не було найменшої перешкоди „ку отдаваню послушенства завжди“ (№ 10). Той же самий зміст має і окрема приписка полковника до його листу, особливе нагадування мужикам тяглим Івашковським, щоб віддавали „вшелякое послушенство, коли учне вимагати“. Иноді універсали досить докладно поясняють, від кого, могли-б бути такі спроби. В універсалах Максаківському ман. зазначено, щоб старшина військова не важилась потягати селян до „найменшой власной своєй повинности, подачки та послуги“ (№ 263). В універсалі на маєтки п. Карпа Мокрієвича теж заборонено всякій старшині, себ-то полковникам, сотникам, атаманні, „от послушенства належачого отдаляти, до себе привлащати“. Таке-ж значіння має по деяких гетьманських універсалах і заборона віддавати послушенство комусь иншому крім державці — аби йому лише послушенство отдавали і во всем повиновалися йому й нікому иншому (на маєтки Ів. Домонтовича); жадного послушенства не отдавали нікому иншому „опрочь ей самой“ (на маєтки Ярмолтовської); „звиклое послушенство отдавали“ (п. Борковському), а нікому иншому. Підкреслення імення державці, якому повинні віддавати послушенство посполиті, поруч із згадкою про нього в самім наданні, надає особливого значіння наказу віддавати послушенство.


Слухняність селянства до своїх державців забезпечена цілою системою догляду над селянством. На чолі селянства кожного села стоїть війт, до якого і звертаються в усіх справах, що стосуються до селянства зазначеного села.

Універсали попереднього часу говорили просто про людей чи підданих, просто до них звертались. В універсалах г. Многогрішного ми бачимо постійно на чолі селянства певного села війта. В універсалах про послушенство війт постійно звязаний з своєю громадою селян. „Войтамъ и громадамъ въ тихъ селахъ… мешкаючимъ приказуємо, абы вшелякое послушенство звиклое ведлугъ росказання… отдавали и во всемъ ему повиновалися и некому иншому“ читаємо в однім універсалі г. Многогрішного. „Войтъ зась тамошній зо всѣми мужами села Вербичъ абы никому иншому, опрочь ей самой, не отдавалъ жадного послушенства, але оной пани… во всемъ ся повиновалъ, приказуємъ“ чи трохи инакше — „войтове зась помененихъ селъ и зъ громадами своими абы вшеляко звиклое послушенство отдавали“, або так „помененого села войтъ зъ громадою своєю, абы звиклое вшелякое послушенство за росказанемъ… отдавали“. У всіх наведених випадках війт на чолі громади села свого направляє і керує відносинами селянства до державці села. Через війта направляються накази, що стосуються селянства. Адміністрація бачить у ньому представника та посередника в її стосунках та зносинах з селянством. Як відомо, універсали витримані звичайно в тім тоні, що влада повідомляє людність про певну справу. Універсали про послушенство часом звертаються взагалі до місцевої людности, часом спеціяльно до тієї громади, селянства того села, якому наказано віддавати послушенство. Так універсал г. Богдана про надання Вишневецької Лубенському Мгарському ман., де зазначено і „вшелякую повинность монастыреви“ посполитих, взагалі звертається до всієї місцевої людности, кому треба про те знати (Ак. Зап. Р. V, № 39)[14]. Припадково про с. Ольшанку Мгарського ман. зазначено в універсалі г. Богдана про послушенство — „атаманови яко и всѣмъ обывателемъ въ томъ селѣ будучимъ“, але це не має значіння постійної сталої формули. Виробляється така формула в пізніших універсалах. Через війта йде повідомлення селянства певного села про відповідні накази влади, до громади знов-таки через війта — товариству „глуховскому, войтовѣ и всей громадѣ березовской“ або „войтамъ и громадамь нижей въ помененнихъ селахъ мешкаючимъ, доносимъ до вѣдомости“. Нагадаємо, що в попередніх універсалах до Многогрішного теж зустрічаємо зазначення громади в розумінню селянства певного села, але без згадки про війта, наприклад, в універсалі Лубенському Мгарському ман. „ознаймуемъ тымъ нашимъ писаньемъ всей громадѣ въ Лукахъ и Хитцехъ зостаючой… приказуемъ сурово вамъ всей громадѣ въ тыхъ селцяхъ“…

Займаючи таке становище, війт отримує функції догляду над станом та настроями селянства свого села. Про всякі випадки неслухняности, або „вимовки“ з боку окремих селян повідомляє державця війта, щоб той впливав на селян та затримував їх від дальших таких виступів проти послушенства. З другого боку, війт підлягав керівництву та догляду сотника, який і звертався до війта в разі потреби з своїми наказами. Полковничий лист про послушенство повне чи то обмежене звертається до „войта со всѣми тамошними тяглими людми“. Коли приходиться в справі потвердження послушенства посилати „нарочного кого въ оное село дабы селяне тамошніи были ему во всемъ послушни“, справа йде через полковника знов таки до війта. Коли виявлялась неслухняність селян, що вони, взявши перед себе „нѣякуюсь противность, непослушни в отдаванню надлежащой подданской повинности“, через полковника йшов до війта наказ „надлежащое подданское послушенство і повиновение без всякоѣ спреки и противности отбувати“[15].

Заведення послушенства селян на користь державці, як звичайної норми, поділило людність села на дві групі: ті що віддають послушенство і ті що його не віддають.

Універсали перших гетьманів часто говорять про село з приналежностями, про пожитки з села, загально, не поглиблюючись в деталі про його людність. Навпаки, універсали гетьманські про послушенство селян не можуть обійтись без зазначення, кого саме мають на увазі оці накази про виконання послушенства.

В справі про норму послушенства, уряд став на ґрунт старовини: мова йде про звикле, звичайне послушенство згідно з старими звичаями. Полегшило-б справу, коли-б можна було спертись на старовину і в питанні про контингент тих, що несуть послушенство, але в складі селянства зайшли великі зміни і через те на старину покликатись було неможливо, не можна було сказати — ті, що раніш віддавали послушенство згідно з старими звичаями.

Людність, що віддає послушенство, можна було зазначити як певну окрему групу. Так ми маємо зазначення в універсалах — зъ отбиранемъ отъ тяглихъ людей повинностей (Генер. Сл. Черн. п. № 144), жителѣ въ томъ селѣ тягліи мешкаючіе (Генер. Сл. Н. № 169), войтъ зась тамошній зо всѣми мужами (Черн. № 77 пор. № 112): бачимо вагання що-до заведення сталого постійного терміну за-для зазначення групи тих, що дають послушенство. В тих-же універсалах г. Многогрішного маємо кілька разів — войтам і громадам, войт з громадою своєю, войт зо всею громадою — без дальшого пояснення, очевидно термін — громада — прикладали до зазначення як-раз тих, що давали послушенство своїм державцям. Пізніш в універсалах Самойловича бачимо ніби частіш термін посполитих, який залишається і в універсалах дальших гетьманів.

Инший спосіб зазначення тих, що дають послушенство, це виключення з загальної людности села — козаків, які послушенства не дають. В універсалі г. Многогрішного знаходимо якось — „а жителѣ въ томъ селѣ, кромѣ козаковъ, мешкаючіе, абы звичайное“… В універсалі г. Самойловича є відокремлення ґрунтів козацьких з загального комплексу ґрунтів — „и всякие пожитки зъ нихъ, опричъ козацкихъ грунтовъ, въ нихъ знайдуючихся, для вспартя уставичнихъ потребъ“… Коли йти таким шляхом, нема потреби витворювати спеціяльного терміна за-для зазначення групи тих, що дають послушенство, бо досить виключення козаків — всі люди певного села, виключаючи лише козаків, повинні бути послушні державці. Термін — тяглі — який передавав як-раз цей бік — виконання повинностей — далі майже не уживано в універсалах. Термін — посполиті — такого відтінку виконання обов'язків не має.

Контингент тих людей, що несуть послушенство, особливо часто змінявся в часи перших гетьманів. Манастирське село, на яке випросили гетьманське надання та царську грамоту, не виявляло з себе щось постійне та стале. Боротьба захоплювала людність. Селянство вважало, що всі давні права скасовано повстанням, „шаблею козацькою“, не рахувались з давніми своїми обов'язками, переставали їх виконувати, як виконували раніш. Частина прилучилась до війська гетьмана Богдана, частина залишилась на селі, працюючи на своїм господарстві та відмовляючись від звиклого послушенства попереднього часу. На нагадування про виповнення послушенства, однаково відповідали, що записані до козацтва і через те нести послушенство на користь манастиря не повинні.

Така непевність що-до робочих рук та виповнення послушенства відбивалась на господарстві. Вставала негайна потреба якось вияснити справу з тими, що повинні виконувати послушенство. Співчуття місцевої адміністрації було сумнівне, треба було звертатись до гетьмана в цій справі. І ось на настирливі домагання деяких манастирів, г. Богдан видає універсали про обмеження переходу до козацтва з маєтків цих манастирів.

Обмеження переходу селян до козацтва в загальнім маштабі це важливий перелом в історії селянства, а разом з тим і рішучий момент в історії старшинського господарства, коли старшина стала осідати на землю та поширювати своє господарство. Але не універсали г. Богдана вирішили цю справу, закінчена вона далеко пізніш. Універсали г. Богдана намічають лише перші проби в тім напрямі і не ставлять справи в усій повноті. Важно, що умови господарства вже висували цю справу за часів г. Богдана і намічали той шлях, яким повинно було далі йти старшинське господарство.

Універсал жіночому Печерському манастиреві звертається до самої людности, підданих в с. Підгірцях (Ак. Зап. Р. V, № 25). Універсал розрізняє в с. Підгірцях підданих, належачих „до инокинь того манастыра въ селѣ Подгорцахъ“ та з другого боку — нових козаків. До цих як-раз нових козаків і відноситься трохи далі таке поясніння — „не хотячи до того монастыра роботы и повинности отправляти, удалися съ охоты своее подъ тотъ часъ въ козачество“. Таким чином козацтву протиставлено якусь окрему групу козацтва, та надано їй назву нових козаків, які користуються з свого становища, аби уникнути виконання послушенства до жіночого манастиря. Універсал г. Богдана ман. Густинському забороняє приймати до козацтва підданих, таким чином він звертається до старшини, щоб вона не приймала-б тих, що зверталися до неї з заміром перейти з підданства манастирського до козацтва.

Універсали мають на увазі підданих двох лише манастирів, які звернули на себе увагу гетьмана. Загального значіння це поки-що не могло мати, але важно було саме відокремлення групи нових козаків. В дальшому легко було зробити той висновок, що важна не сама лише заява або бажання вступити до козацтва, а дійсна служба в козацьких лавах, участь в козацькій боротьбі. В універсалі Веремієвським обивателям зауважено — „всѣ тые, которые въ реистръ войска Запорожского не вписаны, послушенство звыклое отдавали“ нарівні з звичайними посполитими, що дають послушенство (Ак. Зап. Р. V, № 29).

Дальше розроблення тієї-ж самої думки зазначимо в полковницькім листі Хвед. Зеленському на с. Осняки: тут з послушенства виключено „козаковъ въ реестрѣ компутномъ найдуючихся и въ службу воєнную трактуючихъ“: таким чином належність до козацтва потверджує компутний реєстр. І тут теж окреме поясніння про нових козаків з с. Осняків: ті, що, будучи мужиками, „сего прошлого лѣта важилися ходити в тую дорогу воєнную“, повинні далі віддавати послушенство разом з тяглими, Цей випадок цікавий в тім відношенню, що виключенню підпали не просто посполиті, що захотіли нести військову козацьку службу, але ті, що вже були в поході, з дозволу, певне, якогось козацького старшини: таким чином, полковник відміняє чийсь наказ з старшини місцевої військової. Пояснення про нових козаків дає пізніший універсал г. Мазепи, де встановлено ніби деякий стаж військової козацької служби: з приводу надання села Нехаївки полк. комон. Новицькому виключено з козаків та повернено до складу громади тих „новиковъ, которіе на свой упоръ показачившися, першій разъ сего лѣта до войска ходили а нѣгдѣ военной оказіи не узнавали а не видѣли“ (Ак. Зап. Р. V, № 185).

В деяких гетьманських універсалах згадки про виключення козаків з складу тяглої громади не мають ясного відрізнення старих і нових козаків. Так в гетьманськім потвердженню Лубенському Мгарському ман. читаємо — „варуемъ, однакъ, жеби козаки въ тыхъ селахъ мѣшкаючіе, при своихъ козацкихъ вольностяхъ непорушнѣ зоставали, не належачи до нихъ законниковъ“, але в універсалі на ґрунти Золотоніського ман. з того-ж часу читаємо — „опрочъ козаковъ въ реестрѣ и службахъ козацкихъ знайдуючихся“ (1687—88, Ак. Зап. Р. V, № 176, 177), в останнім універсалі є ясна вказівка про реєстр козацький, як основу перевірки вимог що-до козацьких вольностей, з якого і можна було зробити перевірку в звязку з заявами та скаргами. Така-ж вказівка і в гетьманськім універсалі на маєтки Домонтовича — „козаки, однакъ, въ тихъ селахъ мешкаючіе, а въ реестрѣ козацкомъ будучіе и услуги войсковіе отправуючіе, мѣютъ быти заховани при всѣхъ своихъ козацкихъ вольностяхъ“[16].

Таким чином вільний перехід посполитих до козацтва рано звернув на себе увагу землевласників і вони стали шукати засобів зменшити невигоди такого переходу. В окремих випадках можна було отримати від гетьманської влади універсали з обмеженням вільного переходу через певні формальності призначення записів до козацтва, але це могло мати лише характер випадковий, а не загальний. Та невідомо, оскільки на місці можна було стримати такий перехід посполитих в ті роки.



  1. „Если бы хто противячися поважной жалованной грамотѣ государской и волѣ нашой“ унів. г. Многогрішного.
  2. Виїмок становлять поки-що пара універсалів.
  3. Дворецький, взагалі, цікавився життям Київськ. манастирів — його підпис на тестаменті м. Петра Могили. Пам. К. К. II №16.
  4. За-для вияснення обставин, в яких дано цей полковницький лист, цікаво зазначити, що згадка про послушенство становить окремий додаток — „особливе того…“
  5. В універсалі г. Богдана немає ясної згадки про походження Ярмултовського, ясно це зазначено в універсалі пізнішім г. Многогрішного (№77).
  6. Модзалевскій В. Л., Малорос. родосл., 1, 193.
  7. Це видко з універсалу Самойловича № 196.
  8. В універсалі гетьмана Юрія на сл. Ройську заборона чинити хоч-би найменші кривди сплітається з забороною наїздів — „кривдъ жаднихъ и видирствъ и наездовъ подданимъ“ Генер. Сл. Ч. п. № 140 порівн. і №160.
  9. Звертають увагу такі рядки: „а люде тамъ мешкаючие спокойно, за показаниемъ cero писания нашего, сидели (бы) іначей не чинячи“…
  10. Не можна прийняти гадки Мякотіна про окреме шляхетське право на маєтки.
  11. Генер. сл. Черн. п. № 107.
  12. Порівн.: такъ яко и передъ тымъ подданныи повинности звыкли были отбувати (№ 45).
  13. Генер. сл. Стародуб. п. № 238, 239.
  14. Такі-ж універсали про с. Чернин Межигірського ман. (№ 35), про Ксаверів Братського ман. (№ 45), Петрівці Межигірського ман. (№ 46).
  15. Генер; сл. Стародуб. п. № 238, 239, 240.
  16. Пор. „которихъ вольность никогда неповинна быти нарушена… козаки зась, въ тихъ селахъ мешкаючие, мѣютъ завше при своихъ вольностяхъ и правахъ найдоватися… варуемъ, абы козаки въ тихъ помененнихъ селахъ мешкаючіе, не мѣли отъ его въ своихъ козацкихъ волностяхъ жадного утиску перенагабання“…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1941 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.