Історично-географічний збірник/2/Питання оборони замків В. Кн. Литовського в XVI в.
| Історично-географічний збірник. Том II Питання оборони замків В. Кн. Литовського в XVI в. (Олександр Грушевський) |
Сулими на Переяславщині в кінці XVII та на початку XVIII в. ▶ |
|
ОЛЕКСАНДЕР ГРУШЕВСЬКИЙ.
Між тими справами, що викликали глибоку увагу людности В. Князівства Литовського та завдавали їй багато турбот, треба зазначити справу оборони. Турбувала вона людність не тільки на самім пограниччі, але в звязку з проривами татарських загонів через пограничну лінію турбувала теж міста і далі від самої пограничної лінії. Турбувала вона не тільки самих адміністраторів, яким доводилося думати про „prochy, ołowy, straż, szpiegi przez których starostwo to jako ukrainne być nie może“[1]), про великі видатки звязані з обороною та про недостачу грошей на це. Але разом з тим турбувало і саму людність, примушуючи її спинятись на дійснім стані оборони, приглядатись до її добрих та лихих сторін, до недоглядів та шукати засобів поправити справу.
На жаль, ми не маємо певних ясних вказівок про такі обговорення, як людність міста та волости разом обговорювала деталі системи оборони, як зверталася з своїми поправками та зауваженнями до городничого та мостовничого з початку, коли не помагало — далі до підстаростого, старости і нарешті, як останнє, з важнішими скаргами до в. князівського уряду. Часом доводилося таїти такі обговорення, коли вони викликали переслідування адміністрації та треба було уникати репресій від завзятих адміністраторів. В таких умовах життя по деяких містах і не можна чекати зафіксованих слідів подібних нарад людности, міщан та волощан.
І все-ж-таки ми знаходимо відгуки того, як було, як захоплювали питання оборони колишню людність XVI в. і як вона обдумувала різні звязані з тим моменти. В протоколах ревізій, де зазначали ревізори поруч із результатами своїх оглядів часом і самий хід своїх обговорень з представниками різних груп людности, зберігся відгомін того захоплення, з яким міщани викладали ревізорам свої турботи та жалі. І було це не в перший раз; видко, що не раз це обговорювали, вертаючись знову і знову до тієї-ж самої справи, підо впливом небезпеки та турботних чуток, підо впливом обурення від несправедливих рішень місцевої адміністрації, несправедливого розподілу обов'язків. Не раз це думалось і передумувалось, а тепер в розмові з ревізорами знов продумано та висловлено від імени певних груп людности.Спільні загальні наради людности певної території, які так часто бували в старі часи, в XVI в. стають рідші. Загальний напрям соціяльного життя В. Княз. Литовського сприяв розходженню окремих верстов населення, які мають тепер свої права та обов'язки і живуть вже відокремлено одна від одної. Чим далі, тим більше забувається давня традиція спільних нарад, спільних обговорень та й менше вже самих справ, які однаково всіх захоплюють та турбують. З огляду на ці зміни в відносинах між окремими верствами спільні обговорення справи оборони набувають особливого значіння.
Кого об'єднували оці обговорення та наради? Проти кого? Справа оборони лежала на людності та адміністрації. Людність працювала над укріпленнями замку та міста, адміністрація керувала цією працею та від себе давала робітників та матеріяли, гроші на ці видатки чи з скарбу господарського чи з прибутків старостинських. Таким чином обговорення та наради в справах оборони могли не тільки критикувати дійсний стан оборони, але мали кого обвинувачувати за такий стан оборони, тоб-то місцеву адміністрацію. Розуміється, і адміністрація иноді не могла виповнити своєї долі обов'язків що-до оборони та укріплення, бо центральний скарб не завсіди своєчасно давав потрібні грошові засоби. Треба було знати оці складні та заплутані рахунки місцевої адміністрації з центральним скарбом, щоб вірно уявити провини адміністрації в справі укріплень та оборони. Коли цього не було, обвинувачення деякі могли спадати на голову місцевої адміністрації замість того, щоб спадати на голову центральної влади, бо й місцева людність не могла розглянутись в деталях справи.
Єдність інтересів сполучала разом різні групи людности. Замкові та міські укріплення забезпечували не тільки міщан, але й тих, хто з ближчої околиці на випадок небезпеки шукав-би захисту в замку та місті. Цих всіх людей однаково цікавив стан замкових та міських укріплень, якими і сами вони могли скористатися під нещасливу годину. Коли доводилося відсиджуватись на час небезпеки та приносити з собою і своє майно, цим людям справа будови і стан укріплень були ясні і близькі, так само як і можливості для того, щоб відсиджуватись (криниця та ин.).
Протоколи ревізій відбивають відомості з різних сторін. Передовсім, власні спостереження ревізора. Він міг легко зауважити головні риси стану замка, те що кидалось саме в вічі. Стан гори, чи стрімка, чи така, що на неї легко піднятись, приступні, небезпечні, малозахищені місця — це все можна було зауважити, навіть оглядаючи позверхово, не поглиблюючись у деталі. Далі велику увагу присвячували засобам оборони, артилерії та артилерійським знаряддям. Потім, провіантські запаси на випадок облоги, скільки чого заготовлено, це зазначали дуже старанно. Друге джерело, це поясніння адміністрації, яка, розуміється, хотіла себе виправдати та увільнити від можливих нарікань та обвинувачень за недогляди та упущення в справах оборони та забезпечення всім потрібним. Адміністрація могла виправдувати себе в двох напрямках. З одного боку, центральна влада не давала відповідних матеріяльних засобів на будову, перебудову та зміцнення укріплень замку, з другого боку, місцеві старостинські прибутки були остільки невеликі, що не можна було на них всього потрібного зробити і деякі дуже важні справи залишалися неполагоджені довший час. Обґрунтовуючи свої поясніння про брак матеріяльних засобів, місцева адміністрація давала детальні вказівки про села, які несли повинності, праці та поплати на користь старостинської влади, про їх заможність, зазначуючи при тім постійно, що багато сіл відібрано від замку та передано місцевій шляхті за її службу. Часом оці вказівки про відібране та роздане приймали вигляд певного осуду в. князівської непродуманої політики на пограниччі. Взагалі адміністрація тоді викривала небезпечні сторони пограничного замкового життя, коли відповідальність за те на неї не могла спадати.
Значна кількість різноманітних вказівок ішла від місцевої людности, яка не почувала себе, як пасивний свідок обслідування, але і від себе додавала досить важливих пояснінь. Де ревізори, оглядаючи спішно, не зауважували, а місцева адміністрація промовчувала, щоб не викликати осуду за свою недбайливість, людність спиняла увагу ревізорів, закликала подивитись, увійти у деталі, придивитись уважніш до того, що не кидалось у вічі. Дві теми постійного обговорення в репліках людности — недбайливість адміністрації та незвичайне обтяження деяких груп людности завдяки нерівному розподілу повинностей поміж окремими групами. Не всі ці групи однаково були ознайомлені з деталями, не всі ці групи однаково близько до серця приймали справи.
Візьмемо такі деталі, як деталі Луцького мосту[2], про який мені доводилось колись говорити. Вказівки стосуються деталів будови мосту і виходять поза рамці звичайного обговорення таких тем у резізіях. Тут зазначено, що міст зроблено „не клетками, ани вязенем моцним, одно на простом столпи без подворов и без кождое помочи, и праве (яко) би на дубах стоить, весь ся колишет“. Всі оці деталі нагадують тих людей, що були зацікавлені иншим міцнішим будуванням мосту і не тільки зауважили, що саме не гаразд в будові мосту, але звели задля вияснення справи ревізорів з паном Загоровським, чому властиво так зле зроблено, хто в тому винний. Зауважено, що міст занадто довгий та невигідний, зле, не міцно зроблений[3]. Далі присутні сами вступали в розмову з Загоровським, відповідаючи на його слова, що сама людність не хоче зробити мосту міцнішого. Очевидно, тут було щось таке, що пригадало неприємні різні моменти, і присутні почали вичитувати Загоровському його різні вимисли, таке, що ревізори не вважали за відповідне записувати. Були, певно, гострі докори, про які не хотіли і записувати. Головне, доводила шляхта, не її це незгода будувати міцнішого мосту, бо стільки виходить з них самих та людей їх, що можна-б збудувати, як-би захотіла адміністрація. Але адміністрація не хоче того, бо їй вигідніш, поясняли присутні, штрафувати, „грабити“ за всякий недогляд, за всяке ушкодження, а то і навмисне („нароком“) слуги виймуть дошку, щоб потім мати привід штрафувати за ніби-то недогляд. В дальшім обговоренні зазначено варіянт коротшого, вигіднішого мосту. І ця гадка не тільки що зараз вперше виявилась. Про неї думали, навіть вимірювали скільки такий міст матиме вздовж і навіть готову цифру могли в розмові тут-же навести без вагання. Коли придивитися, певно, не всі однаково цікавилися справою, чи не однаково до справи підходили. Що багато доводилось працювати коло мосту, що є „drapezstwo ludskoie nestrożnost у nezhoda“, це могли заявити і ті селяни з дальших сіл, що приходили на роботу мостову, але обдумувати инший напрямок мосту, де було-б коротше та вигідніше, вимірювати, розглянути і деякі невигоди — це все могли лиш міські люди.
Не одна тільки Луцька мостова справа притягала увагу місцевої людности. Щось подібне, але не з тим кінцем, бачимо ми в Житомирі. Тут теж справа мосту цікавила місцеву людність, яка уважно стежила за тим, щоб не притягнули її до того, що робити не повинна та й не робила раніш. Старий міст до замку було знищено, а для нового мосту вибрано инше місце. Оцей варіянт мосту зробив його вищим та довшим на 3 — 4 городні, крім того довелось-би будувати його не так як раніш, а міцніш „не на простім столпі установити, а вязем на фундаменті робити“. Це все, розуміється, значно удорожчує роботу мостову, але зате міст вийде ліпший і на довший час. Але, кому робити оцю мостову роботу? Земяни не хотіли брати на своїх селян, бо ніколи вони мосту того не робили і покликались на в. князівський лист 1544 р., який увільняв їх людей від замкової праці та сторожі, через те, що вони з огляду на татарську небезпеку мусять жити під замком, залишивши поля по селищах. Зате земяни згадували, що міщани повинні виконувати мостову роботу та, дійсно, її виконували раніш, „koli pered tym mesto zupolno ie bywało“. Міщани не відмовлялись, що вони раніш цю працю виконували, але тепер остільки вони збідніли, що виконувати її вже не можуть (bo wse kaleki, inszyi i wola ne maiet). З другого боку, покликались міщани на инший лист господарський, який наказував адміністрації притягати до роботи на поміч міщанству і людей панських, що живуть в місті. Була надія на виплату з скарбу господарського, приготовано було частину матеріялу, зроблено було частину мосту, а потім понищено і населення залишилось в важкім небезпечнім стані.
Стан замку, всякі зміни в системі його оборони були за тему уважного обговорення. В Житомирі маємо відгомін таких обговорень про зміну в напрямі городень. Раніш, пригадували, за небощика князя біскупа важко було пішому обойти довкола замку, бо замок стояв понад самою горою, щоб утруднити приступ ворогам. Все це змінив Бабинський, він по иншому повів городні, відступаючи від краю гори. Стало так, що подекуди коло замку можна і возом проїхати, так „szyroko hory wypuszczono“, від попередньої роботи замкової зменшилось на 6 — 7 городень. В таких умовах можна на гору під замок легко ворогам піднятись і стріляти до замку. Коли-ж обороняти замок, кидаючи каміння чи колодки, то це не матиме добрих наслідків: все тут-же залишиться під самим замком, з гори не скотиться і буде ворогам готовий примет[4]. Далі зауважено, що гора в деяких місцях „скажона“: глину копаючи, поробили великі ями, в яких зможуть заховатися кілька люду і потім штурмувати звідти замок. Отже треба те все засипати і потім тую гору по старому затарнувати. Тут деякі вказівки могли йти від місцевої людности, яка додавала свої спостереження до того що бачив та занотував собі сам ревізор.
Багато уваги присвятила місцева людність важливій справі — проїзду до замку. Це менш цікавило адміністрацію, більше місцевих людей, що постійно довозили до замку різні вантаги. В Кременецькім замку зазначали, що теперішнім мостом важко до замку заїхати, коли-ж вивести міст в иншім напрямі, менш прийдеться справити, приїзд буде легший, простіший і менше кошту доведеться витрачати надалі. В Брацлавськім замку зауважили, що треба міст провести через Пуцівку і зробити башту, щоб забезпечити від нападу ворогів з цього боку. Міст потрібний для того, що міщанам, що мешкають за Пуцівкою, вельми важкий вхід пішим до замку, а возом жадною мірою не можна виїхати. Такі поясніння могли подати ревізорам лиш ті місцеві люди, що страждали від важкого приїзду до замку та хотіли конче полегшити собі це надалі. Їздити до замку „kruhom“ далеко, буде так велика чверть милі, підчас пригоди люди з своїм статком не зможуть поспішити до замку і впадуть до рук ворогів. Коли-б міст провести в зазначенім напрямі, тоді скорше та безпечніше втікати та і воду ближче возити. Цікава справа була з мостом Володимирського замку, раніш їздили до замку краєм гори і повинні були тут паркан робити плетенем і обмазувати, а мостову роботу виконували в замку Луцькім. Таке виконування мостової роботи в замку Луцькім було невигідне і ті, що обов'язані були до праці мостової в Луцьку, придумали таку комбінацію, щоб не ходити до Луцького замку робити мостової роботи. Вирішили збудувати міст у Володимирському замку, де раніш не було його, і тим увільнити себе від будови мосту в Луцькім замку, бо не можна робити разом двох робіт. В. князівської згоди на це ще не було дано і учасники роботи володимирського мосту знали, що може в. князь на це і не погодиться зовсім. Що-ж тоді? Ревізорам пояснили, що в такім випадку будуть всі вони і далі робити міст луцький, а направляти міст володимирський вже не будуть. Ясно, що така комбінація з будовою мосту вимагала докладного обговорення в зацікавлених колах і не відразу до такого рішення можна було всім учасникам прийти, тільки після довгого попереднього обговорення та обдумування можна було знайти вихід, що завдовольнив зацікавлених людей. Цікаво, що адміністрація місцева при тім нічого від себе не пояснила, не додала нічого, щоб з свого боку підтримати цю гадку учасників замкової роботи. Чи місцева адміністрація була проти цього плану, вважала цей новий міст за зайвий, а виступати проти нього не хотіла, щоб не сваритись з шляхтою, яка сама добровільно взяла на себе цю працю, щоб мати ласку господарську[5], як і сами вони поясняли ревізорам в цій справі?
Вияснення стану замку не раз притягало багато инших питань, в яких мали значну ролю вказівки місцевої людности, крім адміністрації та її зауважень. В Вінницькім замку перед ревізором зазначили невигоди замку та піднесли справу переносу замку на инше місце. Замок в поганім стані, взагалі погано збудований та укріплений, не тільки людям нема де „zapereti sia у oborony odkol wczyniti“, але й бидло не можна залишити. Що замок малий, теж було зазначено, а ревізор погодився, що він ніколи не бачив такого простого та слабого замку українного. З того два виходи. Можна прибавити місце до теперішнього замку, для того і місце відповідне зазначено і виміряно, на нім можна поставити 30 городень, хоч місце не дуже певне і не тверде. Можна зазначити вихід більш рішучий: перенести весь замок на нове місце, виїздив туди ревізор аж двічі оглянути, яке воно є. Огляд вияснив, що місце, дійсно, відповідне і коли насипати копці та викопати рови, то буде замок, якого ні підкопати не можна, ні здобути гарматною стріляниною. Але при тім не потаїли і деяких сумнівів, кому властиво працювати коло перенесення того замку на нове місце, бо людність — земяни та міщани — не захочуть працювати і не можуть „za swim nedostatkom“. Цю свою незаможність[6] місцеві люди підкреслювали старанно, ревізор просто зазначає „і mowili mnie“, очевидно, на цю тему було жваве обговорення, може, і не раз до цього знову повертались, виясняючи, яка могла-б бути участь місцевого люду в будові нового замку. Що замок малий, говорили теж і брацлавські люди. Як і взагалі тутешня людність, вони розглядали замок як місце перебування людности з своїм статком підчас ворожого нападу; замок занадто малий, зазначали місцеві люди, і поясняли „ne wodluh dostatku ludey“[7], не тільки половина, але навіть і третина люду не зможе тут з статками своїми розміститися. З місцевими людьми, певне, ревізор сам пішов перевіряти та вимірювати, скільки можна було-б до теперішнього замку додати, можна думати, що теж місцеві люди зазначали, що і не дорого коштуватиме таке поширення. Від них виходили і вказівки, що користуючись з місця між яругами не так то багато доведеться робити і городень, буде лиш 69 саж., значить, коли рахувати городню на 3 сажні, вийде тут 23 городні всього. Від яруг і не треба робити городень дерев'яних, як пояснив цю справу староста, можна зробити моцно плетення „межи столпя“, товсто обмазати глиною, „на верху зробити обланковання, тоді буде досить твердости“. Сподівалися брацлавські люди допомоги від скарбу господарського, а сами — земяни та міщани — бралися зробити ту роботу від тих яруг та викопати рови з боку міста, де треба робити дерев'яні городні. Виходить, що місцева людність вибрала собі легшу частину праці, складаючи важчу на господарський скарб. Ревізор мав обдумати та зважити матеріяльний стан людности, чи не дуже вона прибіднюється, зменшуючи свою заможність перед ревізором. Здається, на цей раз і ревізор, придивившись до матеріяльного стану населення, визнав, що воно вірно розраховує на свої засоби… Инша тема, до якої постійно поверталися місцеві люди і в своїх нарадах і в обговореннях з ревізорами, це несправедливі вимоги в сфері замкової праці. Тут тримались старини, неохоче визнаючи ті нові вимоги, що їх ставило життя, зміни. Дечого і не могли знати місцеві люди, далекі від дипломатичних та инших міркувань, дещо часом і знали, але не хотіли приймати до відома, коли це загрожувало збільшенням роботи проти попередньої її норми. В таких випадках можна було удавати непорозуміння та відмовлятись від пропозицій та намовлень. Оскільки добре знали та пам'ятали всі прецеденти, можна бачити з того, як покликались в справі житомирського мосту на свої документи і земянство і міщанство. В міщанськім листі ми бачимо різні скарги, сполучені разом, на які господар сумарно дає накази не кривдити, не накидати незвичайної праці, новини. Кривди і новини стоять поруч і таким чином найтісніше звязуються в уявленні місцевого люду одна з одною. Ясно, що відступати від старини добровільно не згоджувались. Який вихід в умовах зміни обставин, коли, дійсно, мало було попередньої норми і треба було збільшення роботи? Очевидно, в таких випадках ішли шляхом взаємного обговорювання, причім кожна сторона обстоювала до кінця свої інтереси та ніяк не хтіла ними поступитись. З обговорення, наприклад, справи поширення Брацлавського замку бачимо, як ішли обміркування участи в новій роботі, потребу якої визнавали однаково всі. Зазначили земяни, що саме вони можуть зробити, так само і міщани. З свого боку ревізор прикидує, чи не занадто мало беруть на себе роботи оці групи. Коли справу укріплення чи побільшення замку порушував сам староста, він то і займав місце ревізора в цім випадку та торгувався з земянами та міщанами, запевнюючи, що вони мало на себе беруть, що їх економічні засоби дозволять їм взяти на себе далеко більше. Це перша стадія полагодження справи, вияснити шляхом обговорення розміри участи місцевої людности в наміченій роботі, яку та може собі дозволити, розраховуючи без виснаження на свої сили. Коли навпаки, староста уникав такого взаємного обміркування, а вирішав сам, накидаючи далі на людність, це приймали, як „неволю, насильство“. Так і казали земяни і міщани житомирські, коли ревізор виясняв будову замку: без розказання господарського примусив їх п. Бабинський „неволею і грабежем“ вивезти дерево з 500 брусів, зроблено цим новину, приневолив, грабив. Сказано це принагідно, коли оглядав ревізор, як зроблено вежі та як їх треба направити, зміцнити і — може — підраховували, скільки піде на це дерева.
„Перед тим здавна“ це звичайне покликання людности на старовину та пояснення нарікань на кривди, примушення, новини адміністрації. Триматись давньої норми, не збільшуючи її — це загальне бажання, але в дійсності доводиться зустрічатись з нахилом адміністрації це збільшити, накинути нове, зайве. В заяві житомирської людности з скаргою на новини п. Бабинського, кинуто цікаву згадку, яку не пояснено докладніш. Пан Бабинський, казали земяни та міщани, побравши у господаря гроші, приневолив возити дерево, новину вчинив, грабив. На що саме було взято гроші з скарбу господарського, тут не пояснено. Можна думати, коли пригадати инші випадки, що гроші з скарбу дано було на якісь перебудови чи щось подібне, а п. Бабинський все-ж-таки примушував, накидав на земян і міщан нову незвиклу роботу, яку виконати можна було инакше на господарські гроші. Це один з прикладів зловживань місцевої замкової адміністрації, яка дуже часто не виявляла вповні своїх матеріяльних ресурсів, потаювала їх, щоб перекинути дещо на скарб, а дещо на місцеву людність, збільшуючи її тягар. Для того, щоб перевірити, оскільки такі заяви адміністрації справедливі і щоб виявити, коли треба, їх безпідставність перед урядовими ревізорами, треба було добре знати стан старостинських прибутків, звичайні матеріяльні засоби та ті зміни, які тут бували завдяки тим чи иншим обставинам. Коли староста вираховував всі свої прибутки, зазначаючи, що саме з чого йде, могли бути і дійсні зменшення прибутків старостинського уряду, але наслідком деяких старостинських комбінацій, що не відразу кидались у вічі. Коли до замку приписані були певні села і прибутки з них ішли до старостинського скарбу на загальні потреби, то староста міг тут зробити деякі зміни вигідні для нього, наслідком чого зменшувався контингент старостинських сіл та рівень прибутків з них, між тим тут не було загального погіршення обставин, чим староста легко міг поясняти стан речей в обговореннях з ревізорами. Як-раз тут і могло стати в пригоді добре ознайомлення земянства та міщанства з фінансовими справами замку, з його прибутками та видатками, змінами, які тут стались, та з причинами тих змін. Справа прибутків замку та замкових сіл взагалі була не легка, коли навіть староста і не мав причини про щось умовчувати. Місцевими селами забезпечували службу шляхти, ця служба, безперечно, була потрібна і замок без неї обійтись не міг, але широке роздавання замкових сіл підрізувало прибутки замку і примушувало старостинський уряд накидати більше на міщанство та селянство. Тут розходились інтереси тих верстов, що так солідарно виступали звичайно в проханнях про полегшення перед в. князівською владою та в скаргах на недбальство чи зловживання старостинської влади. Там спільні були їх виступи, а тут в обговоренню про роздані та відірвані від замку села шляхта не могла виступати, бо це порушувало-б її власні інтереси. Отже тільки міщанство та замкове селянство могло рішуче виступати проти занадто широкого роздавання замкових сіл, яке перекладало податкові тягари з шляхти на селянство та міщанство. Можливо, що в деяких ревізіях рішучі зауваження проти такого роздавання як-раз підказані міщанськими представниками. Нагадаємо в протоколі ревізії Вінницького замку вказівку на те, ще панове з земянами складають на скарб господарський і сами себе хотять зовсім звільнити від всяких обов'язків. І ось ревізор, як найменший слуга в. князя, розуміючи стан справ та запобігаючи занадто великим виплатам з скарбу, вирішив скласти окремий реєстр, які села за ким та скільки там населення знаходиться: при тім коло деяких сіл зазначено, що це вислуга, хто її і коли вислужив. Засновуючись на цім реєстрі, господар в. князь може вирішити, що взяти на скарб господарський, а що наложити на місцеву людність, щоб инакше за відсутністю відповідних відомостей не страждав скарб. Перевірка вислуг, коли були відповідні дані, мала велике значіння, бо шляхта виявляла нахил зазначати свої маєтки, як дідизну та прадідизну. Так всі кременецькі земяни, що були на пописі, як зазначив ревізор Кременецького замку, повідили, що ніяких вислуг не мають, а ті всі їх маєтності то отчизни, дідизни та прадідизни, а не вислуги. Між тим і відношення до вислуги та дідизни було неоднакове з боку влади і через те докладне вияснення характеру панських маєтків мало певне значіння за-для дальшого обміркування розподілу обов'язків поміж окремими верствами людности. В Житомирі спинила увагу ревізора така справа. Частина поселень Житомирського замку спустошена була, постраждала від татарських нападів, земяни деякі загинули, а деякі вимерли, після них нікого не залишилось. З тих поселень раніш ішла замкова робота, а тепер після спустошення нема кому того виконувати. Староста сам користується з тих селищ та дає їх держати своїм слугам і за те ніяких обов'язків не виконують. Між тим можна було-б роздати зазначені селища з умовою виконання обов'язків, наприклад, роботи городень. Коли-б староста хотів-би і далі залишити в своїх руках ті селища, він міг-би тоді взяти на себе роботу городень, бо небіжчик пан Дмитро, що держав замок та селища до нього, оправляв городні і чинив на замку „кличку“. Знов-таки, коли придивитись і тут до переведення ревізії, можна з деякою певністю казати, що наведені вище вказівки про пусті селища та про можливість роздати їх на умовах виповнення замкової роботи виходили з кола міщанства та селянства замкового, яке цікавилось пустими землями та збільшенням людности коло замку. Можна теж припустити, але вже меншою мірою, і участь земянства, не замкового, якого не доторкнулися ті полегкості, що їх староста робив своїм слугам в держанні селищ. Таким чином і тут приходиться зауважити розходження інтересів тих груп населення, які дуже часто виступали так рішуче в своїх скаргах та виявленнях помилок адміністрації.
- ↑ Źr. dz., V, 86.
- ↑ Істор.-Географ. Збірник І, 5
- ↑ Źr. dz., VI, 58.
- ↑ Źr. dz., V, 129.
- ↑ Źr. d., VI, 13.
- ↑ Źr. d, VI, 111 — 112
- ↑ Źr. d., VI, 120.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|