Історично-географічний збірник/2/Сулими на Переяславщині в кінці XVII та на початку XVIII в.

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

ІВАН БОЙКО.

СУЛИМИ НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ В КІНЦІ XVII ТА НА ПОЧАТКУ XVIII В.

Процес формування соціяльного та економічного життя на Лівобічній Україні, що розпочався незабаром після козацької революції, наближувався наприкінці XVIII століття до свого кінця. В цьому процесі займали певне місце різні соціяльні групи. Найактивнішою та найвпливовішою суспільною верствою була козацька старшина, що протягом XVIII століття перетворилася в класу великих землевласників. Чимале місце в цій групі займала родина Сулим, що в другій половині XVII та першій половині XVIII ст. відгравала на Переяславщині не аби-яку ролю. Видатніші постаті цієї родини були — генеральний хоружий Іван Сулима, полковник переяславський Семен Сулима та суддя Переяславського полку Олександер Сулима. В даній праці подаємо відомості про діяльність тільки Івана та Семена Сулим.

Іван Сулима був онуком гетьмана козацького Івана Михайловича Сулими, що його стратив польський уряд у 1635 році за зруйнування Кодацької фортеці. Один із синів гетьмана Федір, після того, як приєднано Лівобічну Україну до Московської держави, зваживши обставини „…… оставя за короною Полскою жалованніе маетности, города Димер з угодіи, Юлче и Березки з угодіи и протчіе многіе грунти покупленіи и жалованіи мелници за верность свою подклонився под державу Велікороссійскую в року 1662“[1].

Князь Ромодановський посилає його з сином Іваном і небожем Олексієм до Московського двору, де їх „принято под державу и жалованем снабдено, и отпущено в дом, при пашпорте от двора даном в року… В оном пашпорте шляхтою написани и в иностранной коллегіи в дворянство Россійское записани“[2].

Відтоді Федір Сулима і нащадки його силкувалися виявити вірність російському урядові, але все-ж Федора Сулими на значному старшинському уряді не бачимо; певно російський уряд ще не цілком довіряв йому. Але-ж маєтності на Переяславщині, якими володів батько Федора Сулими Іван Сулима, перейшли до Федора. Року 1674 старшина Переяславського полку підтверджує за Федором Сулимою право володіння селами Сулимівкою, Лебедином і Кучаковим[3]. Року 1688 ці села були стверджені за Федором Судимою й сином його Іваном універсалом гетьм. Мазепи[4]. Року 1689 Федір Сулима дістає універсал гетьм. Мазепи на с. с. Михалчину Слободу й Гудівку у Стародубському полку, що належали доти до гетьманського двору[5]. Окрім цих сіл Федорові Сулимі було дано с. Сошники універсалом гетьмана Самойловича в 1681 році[6]. Це надання мало дві цілі — нагородити Федора Сулиму за те, що не допущено його до значних урядових посад, і заохотити сина його Івана, щоб вірно служив російському урядові. І справді, до Івана російський уряд поставивсь ласкавіше й прихильніше; вже в 1674 році Івана Сулиму призначається на генерального хоружого[7]. Іван Сулима намагавсь виправдати довіру, беручи участь в усіх походах. Окрім походів на війну Іван Сулима р. 1718 був „командирован за гетмана главним командиром в Царичин над сема полками Малороссійскими“… Далі в 1721 році „он же хоружій енералний Сулима командирован за главного командира над 20000 козаками, для дѣланія лініи при Ладожском“…[8] де довелося йому й померти на чужині.

Як звичайно, і далі до служби заохочували, нові надаючи маєтності. Року 1712 Іван Сулима дістає універсал гетьм. Скоропадського на с. с. Старе та Кальне й на хутір під Воронковим (Переяславський полк)[9], а в 1721 році універсал на с. Скопці[10].

Треба гадати, що Іван Сулима як генеральний хоружий, був досить впливовою особою серед генеральної старшини; про те свідчить хоч-би такий факт, як його підтвердження с. Волошинівки за баришівським сотником Ісаєвичем (р. 1721), яке було у того від полковника переяславського Томари[11].

Перебуваючи мало не ввесь час у походах, Іван Сулима все-ж-таки пильно стежить за цілістю своїх маєтностей, а так само дбає за те, щоб побільшити їх. Року 1688 генеральний суд притягує до відповідальности скопецького козака Петра Романенка й полк. Думитрашка за те, що пограбували маєтності Івана Сулими під той час, як грабовано Воронково (1687 р.). Суд постановив, щоб Романенко й Думитрашко заплатили Сулимі за пограбоване майно. Як полагоджено справу між Судимою й Думитрашком — не знаємо; мабуть за все довелося розплачуватися Романенкові. Притягнений знову до переяславського „обополного уряда“, і не маючи чим заплатити, Романенко мусів був „явне, ясне, добровольне без жадного примусу и насилства“ уступити Іванові Сулимі дві сіножаті, „сѣножать и березу, остров Ющенковский зъ садомъ и березами и лозами.., в сумѣ золотыхъ двѣстѣ и тридцять“[12]. Другий випадок такий: Опанас Захарченко продає мешканцеві Лебединському Чмутові за 40 золотих „кгрунта поля исъ цѣлинами", а коли Чмут помер, Захарченко продані землі знову привласнює. Та про це довідується Іван Сулима й починає вимагати, щоб Захарченко повернув Сулимі 40 золотих, і Захарченко, не маючи таких грошей, відступив Сулимі зазначені землі[13]. Цікава історія млина у с. Гудівці (Стародуб.полк). Ів. Сулима придбав його так. Іван Сулима разом з с. Гудівкою одержав від Мазепи й млин у тому-ж-таки селі, але здобувши одного млина, Сулима силкується захопити й другий, що належав козакові Гудові. Гуд шукає захисту в полковника Миклашевського й одержує від останнього підтвердження на млин у 1690 р. Але справа повертається в инший бік з 1694 року, „гди вже сприятелись з паномъ Миклашевскимъ по панѣ Симеоновой“[14]. Спочатку Миклашевський наказує Гудові, щоб віддав Сулимі дві „мѣрочки“ військові, а потім Миклашевський і Сулима віднімають половину млина від Гуда, причепившись до того, „что у родного брата чвертку поля купилъ, на которой нажинають по ЗО копъ жита“. Відняти другу половину млина було вже легше: Сулима кидає п'яному козакові гроші за пазуху, а коли останній, протверезившись, одніс гроші назад Сулимі, то Сулима наказав свойому службовцеві гроші козакові повернути, а коли-б той брати відмовивсь, то вкинути йому гроші в двір; так і зроблено. А тоді Сулима присилував козака підписати купчу на цю половину млина[15].

Окрім зазначених способів набувати різні маєтки, чимале місце мала й купівля. Так р. 1698 Сулима купує ґрунт у Черевках за 20 золотих[16], потім у 1711 році Сулима купує маєтність І. Асакая у Стародубському полку за 1000 талярів[17]; між документами Рум’янц. опису маємо 4 купчих І. Сулими, покуплено двір, гумно з солодовнею, нива на тиждень, гай[18].

Всіма цими засобами І. Сулимі пощастило придбати чимало різних економічних можливостей. Після того, як він помер, за його дружиною стверджено (унів. Скоропадського) такі маєтності: с. с. Сулимівка, Лебедин, Кучаків, Скопці (Переясл. полк), Велика Стариця (Київськ. п.), Рогозна (Михалчина? І. Б.), Слобода з млином, Гудівка з млином, хутір Поперечанський з млином, хутір Деріївський з млином, млин Чаусовський (Стародуб. полк), хутір Журавський з гребелькою в Яготинському степу[19].

Отож в особі генерального хоружого І. Сулими бачимо представника тієї групи української старшини кінця XVII й початку XVIII століття, що обіймаючи урядові посади й використовуючи владу, звязану з цими посадами, збирала в своїх руках економічні можливості та й перетворилася протягом XVIII століття в класу великих землевласників.

Син генерального хоружого Івана Сулими Семен був гідний свого батька. Як і батько, він розпочинає свою кар'єру вірною службою Москві, беручи участь у походах. Перед російським урядом Семен Сулима хоче добре зарекомендувати себе; це йому пощастило, і вже в 1736 році він дістає листа з похвалою від ландграфа Гесен-Гамбурзького за участь у Кримському поході 1735 р.[20]. За свою ретельність Семен Сулима швидко підвищується по службі: в 1722 році призначається на бунчукового товариша, у 1721 р. займає уряд баришівського сотника, у 1737 р. — обозного Переяславського полку, у 1739 р. указ Ганни Йванівни призначає його на полковника Переяславського полку. На цьому уряді Семен Сулима був увесь час, аж доки помер (1766 р.).

Перші роки обов'язки урядовця Сулима виконував, здається, сумлінно. Виряджуючись у Кримський похід у 1735 році, сотник Сулима дає такого наказа правлінню Баришівської сотні… „а понеже сотня моя безъ командира настоящого остается и слушного правлення нѣкому содержать, того ради предлагаю вам, в сотнѣ моей всякие государственние, полковие, сотенние и кремѣнальние дѣла, як правителям в сотнѣ всей, справляти без жадного умедлѣння, посяжки и остановки. А бить би вам завсегда в трезвости в безхмелии и жадними непотребностями себе не забавлять, но завше всякихъ дѣл зишедшися в ратушу с канцелярією смотреть, единъ безъ другого в судах не засѣдать и судов не творить… и тебѣ жъ би Якиму Антонову, правящему сотнею, завше бить трезвим и всяких дѣл смотрѣть накрѣпко приказую[21].

Але згодом, коли Сулима дістав полковницький уряд, до службових обов'язків почав він ставитися по-инакшому. Вже року 1747 старшина Переяславського полку подає доноса до сенату на Семена Сулиму й обозного Переяславського полку, Семена Безбородька, де каже, що Сулима: а) недбало ставиться до своїх обов'язків — живе в Баришівці і вимагає, щоб до нього надсилали справи для підпису, б) витрачує для особистих справ скарбові гроші, а також матеріяли, призначені для полкової артилерії, в) використовує для особистих справ канцелярських службовців, литаврщиків, сурмачів, а також артилерійських коней[22].

Документи висвітлюють полковника Сулиму більше як господаря, аніж урядника. І справді, перебуваючи на вищезазначених урядових посадах, С. Сулима розвиває широку господарчу діяльність і скупчує в своїх руках чимало маєтностей на Переяславщині. Документи Сулимівського та Мотижинського архівів а також і Румянцівського опису (Баришівської сотні) дозволяють установити як кількість так і розмір маєтностей С. Сулими, а також і засоби надбання. Після того, як спадщину генерального хоружого Івана Сулими (1756 р.) поділено втретє, Семен Сулима здобув у м. Баришівці двір давній з усіма будівлями й підсусідками[23], бровар і воскобійню з пустим плецом, пустий плец Олишковський, шинок на 2 хати рублені з двором і левадою, всю Сулимівку (окрім старого двору, що припав небожеві Семена Олексієві Степан. Сулимі) з новим двором, де було 16 дворів посполитих, 6 плеців пустих, 4 гаї, в селі Каратулі — хуторець з двором, млином і 8 хат підсусідків, греблю на річці Бочечці з двома млинами — один на 2 камені і другий на одно коло борошняне й ступник з хатою при них, у сотні Погарській, Стародубського полку — с. Михалчину Слободу, в якій 113 посполитських дворів, два млини, два двори, амбар пашенний, солодовню, городи, поля, сіножаті, борті, три гаї, в с. Чаусах греблю з двома млинами, один на 4 борошняні кола й один на одно коло й ступник, у Яготинській сотні-сіножаті[24]. Зазначу, що після цього розділу всі три млини на Баришівській греблі припадають родичам С. Сулими[25], але вже в 1762 році С. Сулима повідомляє синів, що „на греблѣ Баришевской мелницѣ викуплени от наслѣдников“…[26] А в 1766 році п. Сулима передає своій жінці „мѣстечко Баришовку з пригородком и подворками Липняцким и Нагоринкою, предмѣсте Пасечну, деревнѣ Коржи, Власовку, Сезенков, село Сулимовку хуторъ Сезенковский, Киселювщину, хуторъ Хлопковскій, хуторъ степовій Журовскій, грунти зъ строеніемъ и людми въ селѣ Панфилахъ, хуторъ Малокаратульский, грунти зъ строеніемъ и людми в селѣ Комаровки, грунти з строеніемъ и людми въ городѣ Переясловлѣ и за Долгимъ Мостомъ да за Киевскою брамою леваду, грунтъ зъ строеніем и людми, въ селѣ Скопцяхъ грунти зъ строеніемъ и людми въ мѣстечку Борисполѣ… з пахатними и сѣнокосними землями, ставами, садами, лесами, гаями, рощами й займищами, также мелницѣ гребельние Баришовские, Бочечковскіе, Панфілскую, Сухоступскую, Сеземковскую, Каратулскую с ихъ строєніи, и вѣтрание Хлопковскіе, Сулимовскіе и Власовскую и строєній жъ, такоже винокурнѣ обѣ съ котлами и всякою посудою“, далі зазначається, що відступлено ще худобу, заїжджі двори, посуд, бджоли[27]. Окрім зазначених в уступному запису маєтностей Сулима володів ще хутором Богданівкою, де було 33 двори й належало степу 4 верстви завширшки й 6 завдовжки, наьякому „накошено нинѣ сѣна полковнику Сулимѣ шестнадцять двохстокопичнихъ стирдъ, да хлѣба разного нажато ему жъ полковнику двѣстѣ копен“. Та на Дніпрових островах „сего лѣта укошено полковнику Сулимѣ скирд сто копичнихъ десять“[28]. Найбільша з маєтностей п. Сулими була Баришівська маєтність. Вона за Рум'янцівським, Описом має такий вигляд: дворів 3, в них хат —10, людських — 12, комір — 4, стаєнь — 1, хлівів — 2, млинів водяних — 4, на 8 каменів, 3 валуші і 9 ступників, де перемелювано щорічно 1000 четвертів пашні, що давало 100 чт. прибутку, бровар і воскобійня, на ринку Баришівському комір крамних 7, шинкових 1, сад, три городи, 25 пустих плеців, орного поля 233 дні, сіножатів на 320 копиць, лісу 18 шматків. Шматки були такі:
до 100 трьохарш. саж. довкола 1 шматок
од 100 до 300 ” ” 6 ”
” 300 до 500 ” ” 8 ”
од 500 до 920 ” ” 3 ”
18 шматків

Що-до засобів набувати, то треба сказати, що вони мали трохи чи не всі звичайні моменти панського господарювання. С. Сулима обіймав визначні урядові посади тоді, коли вільних маєтностей уже сливе не було, і тому сподіватися на урядові надання Сулимі не доводилося. Але Сулима розумів, як розуміла на той час більшість козацької старшини, що володіння маєтностями визначатиме як його власне становище в суспільстві, так і становище його дітей. Перед Сулимою три засобибзбільшення маєтностей: а) захоплення земель, що з тієї чи иншої причини лишалися незайняті, б) купівля, в) наступ на економічно слабі суспільні елементи, що були ще незалежні від старшини. І Сулима широко використовує всі засоби, виступаючи то як урядовець, то як приватна впливова особа. Дуже часто ці два моменти переплітаються, що надає Сулимі ще більше впливу. Зазначений вище хутір Богданівку Сулима захоплює й володіє, а потім прохає в Розумовського дати йому цей хутір на ранг, а так само сіножаті й острови над Дніпром — Григорівський, Штанівський, Андріївський, Біловод і Кривець, або-ж нагородити його грошовою пенсією з скарбу військового[29]. Розумовський наказує генер. підскарбієві Гудовичеві обслідувати хутір Богданівку й инші вільні землі. Обслідування переведено, встановлено той факт, що Богданівку, а так само степові землі захоплено. Але все-ж-таки Розумовський дає таке розпорядження: „слободку Богдановку, хотя оная, какъ по следствію явилось, и на свободной къ Яготину принадлежащой землѣ, безъ всякой крѣпости населенная, однак до будущого о томъ впредъ нашего росмотрения оставить оную слободку Богдановку во владеніи полковника Сулими безъ отбору“[30].

Треба відзначити, що після того, як помер полк. Сулима, Малоросійська Колегія віддала хутір Богданівку вдові Сулими в тимчасове користування, хоч ще, як каже Барвінський, з часів гетьм. Апостола „въ общемъ господствовалъ тотъ взглядъ, что за нихъ (рангові маєтності І. Б.) должна отбываться служба войску, и переходъ села во владѣніе женщины былъ уже по выраженію Апостола ,над слушность и обыкновеніе войсковое[31]. Хутір Журавський перейшов, до Сулими таким чином. У степах яготинських Сулима дістав маленький хуторець у спадщину. Потім Сулима дістає дозвіл від наказного полковника Переяславського В. Томари прирізати вільні степові землі до його хуторця „хуторъ для обойстя своего построить[32]. У цьому хуторі, як виявило слідство (1764) Сулимі належало хат 36, в них родин 48, там-же Сулима володів разом з Воронковським сотником Матвієм Сулимою ще й хутором родички Т. Глібової, в якому було хат 14, в них родин — 15[33]. Окрім х. Богданівки й х. Журавського С. Сулима одержує в 1752 році від Розумовського с. с. Власівку й Коржі і 59 дворів у Баришівці (Переясл. полку)[34].

Чимале місце в набуванні маєтностей Сулими треба приділити купівлі. Вже в 1722 році С. Сулима купує млин на два камені в Баришівці за 100 талярів від ігумені Київо-Флорівського манастиря[35]. Нарівні з млинами Сулима купує в Баришівській сотні хуторі, ґрунти, двори, гаї, шматки поля; не ігнорує він і дрібних ланів. Таких купчих у Румянцівськім опису маємо 12[36]. У 1742 р. Сулима купує в Переяславі двір за 100 карб.[37]. У тому-ж році Сулима купує з родичкою Глібовою половину Панфільської греблі (Переясл. п.) з двома млинами, двором, трьома садами, чотирма хатами, полями й сіножатями за 1000 карбованців, на спільне володіння якими було складено умову; але вже в 1752 році Сулима купує половину Глібової за 130 карбованців[38].

Що-до третього способу набувати маєтності — наступу на економічно слабі елементи — то треба сказати, що й тут Сулима виявив себе досить активно. У доносі Переяславської старшини на Сулиму зазначалося, що Сулима: а) захоплює маєтності козаків та повертає козаків на підданих, б) за приватні злочинства однімає ґрунти, в) примушує до продажу ґрунтів за півціни. Це все стверджують і инші документи. З Румянцівського Опису м. Баришівки бачимо, що 46 родин посполитих Сулими записали про себе, що вони „званія козачого“. Звичайно, треба гадати, що до числа цих 46 родин увіходили й такі родини, що їх економічні обставини примушували йти у підданство до того чи иншого володільця, як це ми бачимо на прикладі козака Романа Точеного. Роман Точений „родимецъ полку Нѣжинскаго сотнѣ Дѣвицкого села Дроздовки — званія козачего, перешелъ зъ оного села Дроздовки по его показанію до ревизіи 764 году въ давнихъ прошедшихъ годѣхъ, чему будетъ лѣтъ до 30 и черезъ все прошедшее время хаживалъ холостимъ бурлакою по разнымъ мѣстамъ, зарабативая шаповалскимь ремесломъ, а при сочиненіи ревизіи 764 году, когда случилъся временно быть в брата своего шаповала Івана Точеного въ мѣстечку Баришовки во владѣніи Сулими находячогося, то і въ ревизіи 764 году зъ онимъ своимъ братомъ за владѣніем Сулими написанъ, а посля того таки хаживалъ бурлакою по разнимъ мѣстамъ до априля 13. 766 года, а въ ономъ году пришелъ въ мѣстечко Баришовку къ нему подсудку Лебедю на роботу, поженясь осталъся во владѣніи его подсудка без письменого свидѣтелства“[39]. Але були й такі, що тільки після впертої боротьби скорялися Сулимі й залишалися в підданстві. В таких випадках Сулима виявляв себе досить жорстоким. До комісії для переведення ревізії козак Стуконіг подає скаргу такого змісту: Стуконіг перейшов на мешкання з Остра до Баришівки, де й козачу службу одправляв. Коли двір його згорів, він найняв двір цеху шевського і три роки козачої служби не одбував, тому що ніхто, каже Стуконіг, „от меня того не требовал“. Полковник Сулима став накидати йому горілки на продаж на 40 крб. щорічно, заволодів його ґрунтом і 5 днями поля, а з двору цеху шевського не випускав. Коли-ж довідався, що Стуконіг поїхав „о своемъ козачествѣ искать", то догнав його, привів у Баришівку, бив „нещадно плетми“, забив у колодки і завдав до в'язниці. У 1764 році Сулима від цього-ж Стуконога відняв ґрунт, який передала йому сестра його, з умовою, що ґрунт дістається Стуконогові в тому разі, коли син її не повернеться з Запорозької Січи. Стуконіг вирішив подати скаргу на Сулиму до Комісії для переведення ревізії, але син полк. Сулими, ротмистр Остап Сулима, довідавшися про намір Стуконога, завдав його до в'язниці „прикованого за шею, бия нещадно плетми“, а потім послав свого прикажчика заграбувати документи Стуконога; той так і зробив, — розбив скриню і „взялъ имѣючіесь на той дворъ крепости и съ копиями“… Випускаючи Стуконога з в'язниці, примушував дати зобов'язання в писаній формі, що не буде „о козачестве своемъ и о грунтахъ козачихъ и о протчем искать“[40]. До тієї-ж комісії скарживсь на Сулиму і власівський козак Ямак. Ямак козачу службу одправляв більше як 30 років. Потім полк. Сулима „по своей власти, сперва употребилъ мене его лѣсовъ досматривать“, а потім не допустив Ямака відбувати козачу службу „и ласкалъ мене при смотрѣнии его рощей бить“. Коли-ж Ямак відмовився, то Сулима посадив його до в'язниці, бив його й синів, забрав два воли, три вози волових, зрубав гай, забрав скирту сіна на 80 кіп і 9 крб. грошей. Коли-ж ротмистр Сулима довідався, що Ямак скаржиться, наслав своїх людей на Ямака, які забрали дві скрині, чотири воли, а потім забрав самого Ямака з сином та й посадив до в'язниці[41].

Подібних засобів уживав, як знаємо, й Прилуцький полковник Гнат Галаган[42] і инші володільці. Перепадало, як видно, Сулимі всяких господарчих „дрібниць“, через позику грошей. „Частійш всього — каже проф. Ол. Грушевський — впливала на власника небезпека позички. Тільки позичив козак або посполитий гроші у сотника або полковника, се вже лишалося назавсіди грізною небезпекою“[43]. Справді, ми бачимо, як у 1738 р. мешканець Дернівський уступає С. Сулимі двір з городом, винницею й гаєм, „неимѣючи долгу заплатить рублей мною занятихъ двацять двох“[44]. А потрапити в боржники до Сулими було дуже легко. Ми вже бачили на прикладі козака Стуконога, що Сулима накидував йому щорічно вина на продаж на 40 карбованців, це як на той час сума чимала, а збути накинене вино по тій ціні, що визначив Сулима, не завсіди щастило. А цього способу накидати Сулима вживав дуже широко. В Рум. Опису зазначено в чотирьох дворах, що володільці їх торгують своїм вином і володільським (Сулиминим. І. Б.)[45].

Господарча діяльність С. Сулими зосереджується, головним чином, у м. Баришівці й околичних селах. Уже на початку своєї господарчої діяльности Сулима йде назустріч вимогам грошового господарства й переводить своє господарство на промислові засоби: уже в 1731 році Сулима відсилає для продажу в Погар 300 відер горілки[46]. Щоб перевести господарство на промислові засоби, треба було його поцентралізувати, і ми бачимо, що Сулима з самісінького-таки початку до цього простує[47]. Надання Сулимі с. с. Власівки й Коржів і 59 дворів у Баришівці прискорило цю роботу. Року 1762 Сулима робить останній акт, що довершує централізацію його господарства — обмінюється маєтностями з генер. суддею Іллею Журманом, уступивши йому с. Михальчину Слободу у Стародубському полку, здобуваючи за неї 115 дворів у м. Баришівці й с. с. Пасічну й Сезенків. Михальчина Слобода була порахована у 10.000 карб., а маєтності Журмана у 6.000 крб. і Журман зобов'язався різницю доплатити[48]. До цього обміну Сулиму спонукало напевне ще й те, що Розумовський хотів відняти від Сулими Михальчину Слободу, як видно з листа Сулими до синів: „ибо Гудовка (належала рідні Сулими. І. Б.) уже во владѣніи… гетманском, а Михальчину Слободу оставили до полученія грамоти за нами“[49]. Цей останній акт робить Сулиму повним господарем у с. Баришівці, та навіть у цілій Баришівській сотні. В руках Сулими опинився комплекс економічних можливостей, що охоплював певну територію по річці Трубежу. За основний стрижень цього комплексу був промисел звязаний з переробкою продуктів сільського господарства — продукція горілки. Повідомляючи про обмін маєтностями своїх синів[50], Сулима пише: „здесь при доволнихъ лѣсахъ винокурнѣ устроени, одна на 7 котловъ въ Уласовцѣ, а другая въ Макаровцѣ на 5 котловъ[51]. Додаючи до цього баришівські млини, бачимо, що для розвитку горілчаного промислу були всі дані. Організація горілчаного промислу вимагала й організації збуту. Раніш ми бачили, що Сулима збував горілку аж у Стародубському полку, а так само й накидав її. Треба гадати, що головний збут горілки був на місці, в Баришівці: „зъ Баришовки одъ самихъ шинковъ въ домъ нашъ приходу по 800 рублей в годъ“ — пише полковник синам. „И благодаримъ Богу, что такъ учинилось, ибо за дочками въ долгу до трохъ тисячъ были подпали, однакъ зъ прибели Баришовской отдали, на греблѣ Баришовской мелницѣ викуплени отъ наслѣдниковъ, и теперь на 8 камней мливо; въ Киселевского гребелку зъ грунтами откупили зъ прибели же здешнихъ“[52].

Централізаційна політика полк. Сулими в господарстві не могла не натрапити на опір різних суспільних груп. Найактивніша в даному разі була дрібна українська старшина. Вже зазначувано, що старшина Переяславського полку подавала в 1747 році доноса на Сулиму до Сенату. Доноса цього підписали були: бунчуковий товариш — Григорій Іваненко, суддя полковий Костянтин Лесеневич, писар полковий — Канівський, осаули — Григорій Лукашевич і Яким Михайлович, полк. хоружий Михайло Лукашевич, сотник Баришівський Давид Афендик і сотник Баришпільський Степан Афендик[53]. Гадаємо, що доноса продиктували не тільки службові інтереси. Але боротьба полкової старшини з полк. Сулимою закінчилася не на користь її. Сенат передав справу гетьманові, на місце виряджено комісію, щоб розслідувати справу, в складі генер. обозного Кочубея, генер. осаула Волкевича, бунчук. тов. Дем'яна Рубця та Івана Губчича та сотника дівицького Івана Селецького[54]. Слідство затяглося, бо ті, що показували проти Сулими, відмовлялися від своїх обвинувачень і хтіли справу припинити. Викликані до Глухова вони й там на особливому допиті теж зреклися своїх обвинувачень. Справу припинено, авторів доносу прощено, от тільки мусіли вони заплатити канцелярські витрати й перепросити полковника та Безбородька, що й зробили в писаній формі[55]. Отож важко було дрібній старшині боротися з полковником Сулимою й тому дехто з старшини вважає за краще поступитися перед полковником. Так зробив Бубнівський сотник Іван Максимович, відступивши полк. Сулимі ґрунт у Переяславі „за многіе отъ вельможности вашей чинимые мнѣ отеческіе милости и блатодетельства[56]. Инші-ж шукають захисту у гетьмана, як от удова Баришівського сотника Ісая Денисовича, що скаржилася гетьм. Данилові Апостолові на сотника Сулиму, що ставив у її домі консистентів і инші робив кривди[57].

Менш організований опір ставили Сулимі козаки. Знаємо виступи тільки поодиноких осіб, як вищезазначений Ямак та Стуконіг, коли вчинки Сулимині були цілком самовільні.

Не витримує Сулиминого наступу баришівське міщанство. Роки 1750-ті можна вважати за роки перелому в життю баришівського міщанства; до 1750-х років Баришівка не мала великих володільців; найбільші володільці мали лиш по декілька дворів підсусідків і тому, можна гадати, міщанство м. Баришівки користалося з свого самоврядування. На початку XVIII стол. міщанство тутешнє навіть дістає підтрим од гетьмана. Року 1709 універсал гетьм. Скоропадського повертав до Баришівської ратуші с. с. Селичівку і Морозівку, що був відібрав від Баришівки гетьм. Мазепа. „Ми теди гетман, респектуючи на тое мѣсто Баришевку, до того, уважаючи на неменшие того мѣста расходи и тяжары, яко тие двѣ селѣ Селичовку и Морозовку в первобытное городови Баришовцѣ для частых мѣских расходов въ помощъ владѣніе приворачиваемъ, так пилно мѣти хочемъ и рейменторско грозно приказуемъ, аби ни самъ пан полковникъ Переяславскій, старшина полковая; сотникъ, атаманъ Баришовскій, въ владѣнію тыхъ селъ и въ отбираню зъ нихъ до мѣста належныхъ послушенствъ и повинностей, и нихто инший имъ войтови и мѣщанамъ Баришовскимъ не смѣли и не важилися жадной найменшой чинити перешкоди и препятия“[58]. Але, як видко, полк. Переяславський Томара відняв від ратуші Селичівку й Морозівку, причому Морозівку віддав панові Макгеровському, а посполитих Селичівки посадив на чинш. І тому гетьман Скоропадський знову видав універсал у 1717 р. „запобѣгаючи, жеби тое мѣстечко Баришевка, яко на шляху найдуючоеся, одъ многихъ притворяемихъ трудностей и тяжестей и безпрестаннихъ сѣмо и овамо ездаковъ, не пришло въ разореніе… село Морозовку зъ приналежитостю его и на чиншѣ въ немъ, тако жъ и в селѣ Селичовкѣ, покойнимъ паномъ Томарою опредѣленнихъ людей, въ первобытное городови владѣніе привертаемъ и симъ нашимъ унѣверсаломъ стзержаемъ, такъ рейментарско жадаемъ и грозно приказуемъ абы ни самъ панъ полковникъ Переясловскій, особливе и сотникъ Баришовскій и нѣхто иншій вишъреченому войтови и мѣщанамъ тамошнимъ въ отбиранъю зъ нихъ до мѣста належнихъ послушенствъ и повинностей не смѣлъ и не важился жадной найменшой чинитя перепони й трудности. Варуемъ однакъ тутъ же под срокгимъ вонсковимъ каранемъ, абы войтъ Баришовскій и иніе урядники людей тихъ до своихъ якихъ домовихъ не притягали роботизнъ“[59]. Універсал 1719 р. виданий на заяву баришівських міщан про їх збідніння, „поносячи чрезъ прошедшіе многіе лѣта немалие трудности и нестерпимие долегливости, то одъ уставичной драгунской станцій, то одъ непрестаннихъ денно и нощно въ ихъ городку, яко на шляху обрѣтаючомъся, бываючихъ ездаковъ дѣючиеся, одъ чого и ратушъ ихъ въ знатное прийшла оскудѣніе виданемъ рознихъ проежджаючимъ истнихъ и питнихъ рѣчий“… Скоропадський визначає Бари- шівській ратуші 100 талярів покуховного щорічно[60]. Зовсім инший стан міщан баришівських бачимо у 1750—60-х роках. Як подає Рум'янцівський Опис, уже всі міщани баришівські були записані посполитими Сулими, тільки 8 родин з них записали себе, що вони „званія мѣщанского“, але ці всі родини прийшлі — з Київа, Переяслава, Ніженя. Як і через що занепадає баришівське міщанство в другій чверті XVIII стол. — лишається неясним. Надання м. Баришівки у 1752—53 році Сулимі й Журманові (універс. гетьм. Розумовського) було остаточним ударом, що після нього міщани баришівські вже не можуть існувати як окрема соціяльна група і нівелюються з загально-посполитською людністю. Але кількістю ця група у 1750—60-х роках була ще чимала: „а чиншу з мещанъ — пише Сулима синам — р 250 и более доходить[61]. Наступу Сулиминого не видержує не тільки міщанство Баришівки, але й міщанство такого міста, як Переяслав з його магдебурзьким правом. Син полк. Сулими Остап скаржиться до Малоросійської Колегії на вирок Слідчої Комісії в справі магістратських у м. Переяславі маєтностей. З цієї скарги бачимо, що мало не всі ґрунти з міщанами (11 дворів), що володів ними п. Сулима в Переяславі, позахоплювано. Захопивши зазначені двори в Переяславі, п. Сулима обкладує їх чиншем, що про виплату його в платників збереглося квитків на 254 карбованці[62]. Полк. Сулима намагавсь був навіть клопотатися перед російським урядом, щоб повернуто йому маєтності в Чернігівському та Київському полках, що були надані його предкам ще за польських королів[63].

Наведені вище факти малюють нам полковника Переяславського Семена Сулиму більше як господаря, аніж урядовця. Урядова посада, а так само й економічна міць, створювали для Сулими сприятливі умови для господарчої діяльности, що їх Сулима так широко і використав. Переяславський полк. Сулима являється типовим представником тієї значної української старшини, що відгравала таку видатну ролю у тому процесі розшарування суспільства на групи, що одбувавсь в XVIII стол. на Україні.

 

——————

  1. ↑ Сул. Арх. 4.
  2. ↑ Там-же 5.
  3. ↑ Сул. Арх., 22—23. Ці села надав Іванові Мих. Сулимі Жолкевський (там-же).
  4. ↑ Там-же, 24.
  5. ↑ Мотиж. Арх., 221.
  6. ↑ Сул. арх., 23.
  7. ↑ Сул. арх., 5.
  8. ↑ Там-же, 6.
  9. ↑ Сул. арх., 31.
  10. ↑ Мотиж. арх., 219.
  11. ↑ Рум., оп. Бар. с., т. І, док., № 72.
  12. ↑ Сул. арх., 25—28.
  13. ↑ Мотиж. арх., 13—14.
  14. ↑ Миклашевський одружився вдруге з удовою гетьманича Якова, що брат його Семен був одружений із сестрою І. Сулими (С. Арх., 35).
  15. ↑ Сул. арх., 34—38.
  16. ↑ Мотиж. арх., 14.
  17. ↑ Мотиж. арх., 18-21.
  18. ↑ Рум. оп. Бар. с., т. І, док. №№ 21, 27, 55.
  19. ↑ М. Арх., 26-27
  20. ↑ Сул. арх., 70.
  21. ↑ Там-же, 75—76.
  22. ↑ Мотиж. арх., 53—55.
  23. ↑ Ще в 1737 р. С. Сулима, відряджуючись у похід, передав своїй дружині 26 чоловіка підсусідків у Баришівці. Сулим. арх., 77—78.
  24. ↑ Сулим, арх., 89—96.
  25. ↑ Там-же.
  26. ↑ Мотиж. арх., 89.
  27. ↑ Мотиж. арх., 106.
  28. ↑ Там-же, 93—94.
  29. ↑ Мотиж. арх., 93.
  30. ↑ Мотиж. арх., 183.
  31. ↑ Крестьяне въ Лѣвобереж. Укр. въ XVII—XVIII ст., 10.
  32. ↑ Мотиж. арх., 32.
  33. ↑ Мотиж. арх., 97.
  34. ↑ Сул. арх., 86—87.
  35. ↑ Рум. оп. Бар. с., док. №78.
  36. ↑ Там-же, №№ 78, 97, 101, 120, 121, 129, 136, 142, 145, 146, 148, 153.
  37. ↑ Мотиж. арх., 92.
  38. ↑ Там-же, 47—50, 91—92.
  39. ↑ Рум. оп. м. Баришівка, II, 237.
  40. ↑ Мотиж. арх., 187—89.
  41. ↑ Там-же, 189—90
  42. ↑ У Ол. Лазаревського: Опис. Стар. Малор., т. III, 45.
  43. ↑ З життя укр. старшини XVIII ст. Записки Київ. Н. Т., 155.
  44. ↑ Рум. оп. м. Баришівка II, док. № 143.
  45. ↑ Рум. оп. м. Баришівка, т. І, № 5, арк. 111; № 6, арк. 156; № 2 арк. 169, № 7, арк. 347.
  46. ↑ Мотиж. арх..
  47. ↑ Купчі в Рум. Оп.
  48. ↑ Мотиж. арх., 88—89.
  49. ↑ Мотиж. арх., 91.
  50. ↑ Всі три сини полк. Сулими — Остап, Семен і Яким були офіцери російської армії.
  51. ↑ Мотиж. арх., 88 89.
  52. ↑ Там-же, 89.
  53. ↑ Мотиж. арх., 56.
  54. ↑ Мотиж. арх., 56.
  55. ↑ Мотиж. арх., 57—63
  56. ↑ Мотиж. арх., 85-86.
  57. ↑ Рум. оп. м. Баришівка, т. І, док. № 100.
  58. ↑ Мотиж. арх., 141.
  59. ↑ Там-же, 143.
  60. ↑ Мотиж. арх., 144.
  61. ↑ Там-же, 83—89.
  62. ↑ Мотиж. арх., 190—214.
  63. ↑ Сул. арх., 101.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Історично-географічний_збірник/2/Сулими_на_Переяславщині_в_кінці_XVII_та_на_початку_XVIII_в.&oldid=658508