Ей, гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив,
Що з Ляхами, з мостивими панами, у Білій Церкві замирив?
Та велїв Ляхам, милостивим панам,
По козаках, по мужиках стацією стояти,
Та не велїв великої стації вимишляти,
Анї козаку нї мужику жадної кривди починати.
То ще-ж то, Ляхи, милостиві пани,
По козаках і по мужиках стацією постали
Та великую стацію вимишляли.
Та вжеж пани-Ляхи на Українї три місяцї стояли;
Стало на четвертий місяць повертати,
Стали пани-Ляхи спосіб прибирати,
Від козаків ключі повідбирали
Та стали над їх домами господарями…
То вжеж Лях містом іде
Казав би, як свиня нескребана ухом веде.
То Лях до корчми прихожає,
Як свиня ухо до корчми прикладає,
Іще слухає Лях, прослухає,
Що козак про Ляхів розмовляє,
Чи судить його де козак або мужик…
У корчму уходжає та козака за чуб хватає.
То козак козацький звичай знає:
То будь то до Ляха медом-шклянкою,
Або оковитою-горівкою чаркою витає,
А тут Ляха за чуб хватає
І межи очи шкляницею шмагає,
І келепом по ребрам торкає,
Іще стиха словами промовляє:
„Не лучче-б тобі, Ляше, превражий сину
В Польщі з своєю жінкою спати,
А нїж в корчму вхождати?
Ей, Ляхи-ж ви, Ляхи мостивії пани!
Хотяж ви від нас ключі повідбирали
І стали над нашими домами господарями, —
Хотя-б ви нашу компанїю не находжали!“
Тодї-ж козаки стали у радї як малії дїти,
У недїлю рано Богу помолившись,
Від своїх рук листи писали,
До гетьмана Хмельницького посилали,
А в листах прописували:
„Пане гетьмане Хмельницький!
Батьку Зинов наш чигиринський!
За що ти на нас такий гнїв положив?
На що ти на нас такий ясир[1] наслав?
Уже-ж ми тепер нї в чому волї не маєм;
Ляхи, мостивії пани, від нас ключі повідбирали,
І стали над нашими домами господарями.
Звели нам з Ляхами великий бунт зривати!…“
Тодї то пан Хмельницький добре дбав,
Козаків до схід сонця у похід випровожав
І стиха словами промовляв:
„Гей, нуте дїти, козаки-друзї!
Прошу я вас, добре дбайте,
По три, по чотири з куренїв вставайте
І до дрючків і до оглобель хватайте!
На славну Україну прибувайте
І Ляхів-панів у нічку, у четвертеньку
Так як кабанів зганяйте!
Ляхів, мостивих панів, у пень рубайте,
Кров їх ляцьку у полї
З жовтим піском мішайте,
Нашої славної України у поругу не подайте!“
То вже-ж із куренїв по три, по чотири вставали,
До дрючків і до оглобель хватали
Ляхів-панів, так як кабанів,
У нічку у четвертеньку заганяли.
Тодї Ляхи, мостивії пани, догадливі бували.
Усї по лїсах, по кущах повтїка́ли.
То козак і лїсом біжить,
А Лях за кущем лежить і лежачи дріжить:
То козак Ляха за кущем знахождає,
Келепом межи плечі наганяє
І стиха словами промовляє:
„Ей, Ляхи же ви, Ляхи, мостивії пани!
Годї-ж вам по за кущами валять ся,
Пора до ваших жінок на опочивок іти:
Уже ваші жінки і подушки поперебивали,
Вас Ляхів, мостивих панів, ожидали!“
То вже оден козак лугом біжить;
Коли дивить ся на кущ, аж кущ дріжить;
Коли дивиться у кущ, —
Аж у кущі Лях як жлудко лежить.
То козак козацький звичай знає,
Із коня вставає і Ляха за чуб хватає.
І келепом по ребрах торкає.
То Лях до козака словами промовляє:
„Луччеб, козурю[2],
Могли мої очи на потилицї стати,
Нїж би я міг ізза річки Висли
На Україну поглядати!“
Тодї то Ляхи козаків рідними братами узивали:
„Ей, козаки, ріднії брати!
Коли-б ви добре дбали та нас за Вислу-річку
Хоть у одних сорочках пускали!“
От, тодї-то Ляхам Бог погодив,
На Вислї-річцї лїд обломив.
Тодї козаки Ляхів ратували, —
За патли хватали,
Та ще й далї під лїд підпихали
І стиха словами промовляли:
„Ей, Ляхи-ж ви, Ляхи, мостивії пани!
Колись наші дїди над сею річкою козакували
Та в сїй річцї скарби поховали.
Як будете скарби находити,
Будем з вами по полам дїлити,
Тодї будем з вами за рідного брата жити.
Ступайте, тут вам дорога одна —
До самого дна!…
|
