Історія України-Русі (Аркас, 1912)/Вступ

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
ВСТУП.

Кожен чоловік повинен знати історію свого рідного краю, свого рідного народу. Багато віків наші діди-прадіди поливали потом і кровію ту землю, де ми живемо, наставляли груди та голови клали, та своїм онукам-правнукам кращої долі добували. А чи знають ті внуки свою бувальщину, чи відають усі про славні діла предків своїх? Чи ж знають вони доладу навіть те, хто вони такі:

Чиї сини, яких батьків?

Чи кожен напамять скаже:

За-що ж боролись ми з Ляхами?
За-що ми різались з ордами?
За-що скородили списами
Татарські ребра?

Навряд! А тимчасом не повинно сього бути. Діди-прадіди наші зберегли та нам передали незлічимий скарб: не тільки землю й те, що є в ній та на ній, а й мову; пісні, звичаї — все те, що ми звемо нашим рідним, українським та що нас одрізняє од инших людей: од Москалів („Руських“), Білорусів („Литвинів“), Поляків, Німців та инших; кажучи по письменному — передали нам своєрідну, українську культуру.

І от, читаючи свою історію, побачимо, що ми не вчорашні — що більш 1000 літ наш народ був не остатній між сусідами; що мав він навіть колись свою державу та своїх князів, а пізніще — за козаччини та гетьманів — мав силу не меншу як Польща, Москва та Татари; побачимо, що українська культура давніще стояла на високій височині і з неї повними жменями черпала для себе Московщина; почуємо про кращих діячів наших та про те, як вони за-для рідного народу працювали, — навчимося більш шанувати свою минувшину, любити свій край, свій народ та може де-яку науку й для себе з того матимем, як нам в світі жити та до чого прямувати.

Український народ розселився на великому просторі: в оден бік аж над Чорне море, в другий — над Кавказ, над річку Кубань, в третій — вгору — над річку Припеть та Буг, і в четвертий — в гори Карпатські (в Австрійській та Угорській державах). Але найбільш українського народу, наших людей, живе в Російській державі. Тут вони заселяють губернії: Волинську з сусідніми шматками губерній Люблинської, Сідлецької та Городненської (Холмщина), Минської, усю Київську, Подільську, чималу частину Бесарабії, усю Херсонську, Катеринославську й Таврію до гір, усю Полтавську, Харьківську, більшу частину Чернигівської, полуднево-західню частину Курської, східню частину Вороніжської та Донської области, чималу частину Кубанської та Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (сюди підходять роскидані, немов острови на морі, українські села в губернії Астраханській, а ще більш в Саратівській). А всього на сих землях налічують Українців мільонів 25 або 26.

В Австрійській державі, в Галичині та на Буковині, Українців (або як вони там звуть себе — Русинів) менше. У Галичині аж до „Руської ріки“ (вітка ріки Дунайця на заході) — живе більш як чотири і пів мільони, на Буковині більш як 300 тисяч та в північній Угорщині (в державі Венгерській), під Карпатськими горами, де міста (городи) Унгвар і Мукачів, теж з пів мільона. А всього на українській землі живе наших людей 31 або 32 мільони. А як сюди додамо тих 3 або 4 мільони наших людей, що живуть між чужими людьми та в чужих краях — у Росії, в Сибіру та в середній Азії, в ріжних кутках Австро-Угорської держави, в Румунії, в Північній Америці, в Канаді, в Бразилії, то що, то матимем не менш як 34 мільони усього.

Той край, від Карпатських гір і аж до Кубані, звемо ми Україною, а наш народ, що там живе (про инших людей на Вкраїні буде мова далі) звемо Українцями. Се назва добра, стара й найзручніща — так звуть себе наші люде скрізь: чи в Київі, чи в Полтаві, чи в Одесі, чи у Львові (в Галичині), чи в Чернівцях (на Буковині). А проте багато наших людей на Вкраїні Російській, особливо неписьменних, не часто скажуть доладу, хто вони такі — забули навіть своє імя. Знов же в деяких кутках України, як от в Холмщині, в Галичині, на Буковині, на Угорщині, наші люде звуть себе Русинами, Руснаками, а віру свою й мову — руською. А на Україні Російській „руськими“ звуть наші люде Москалів. І виходить з того велика плутанина. Тим часом на правду справа виходить так. З давніх-давен, одколи вперше знаємо ми щось про український народ та його край, то край той звали Русь, а людей Русинами. Се найдавнійше наймення задержалося й досі по деяких кутках на Вкраїні. Пізніще Русию почали звати себе й сусідні люде, що належали колись до Київської нашої держави, як от Москалі, або „кацапи“, чи „руські“, та Біла Русь, чи „литвини“, як кажуть на них наші люде. Але як Русию стали звати й Україну й Білу Русь і Московщину, то щоб відрізнити одних від других, стали наші краї прозивати „Мала Русь“, чи Малоросія, білоруські — Білорусія, а московські краї — Великоросія. Але що назву „Малорос“, „Малоросія“ видумали книжні люде, а не сам народ, то народ її й не знає, і правдивий Українець не скаже, що він „малорос". Прозивають ще Москалі наш народ „хахлами“ — се од тих чубів на маківці, „оселедців“, що колись носили наші люде, але се знов тільки прозвище, а не імя, так само, як Українці кажуть на Москалів, чи „Руських“ — „кацап“. Правдиве ж наше імя, стародавнє — Українець, а земля наша — Україна. Вкоренилося у нас се імя міцно за козацьких часів і задержалось до наших часів разом з піснями про славні діла наших прадідів-лицарів.

Певно, коли люде живуть на таких широких просторах, що од одного кінца до другого яких 2 — 3 тисячі верст (кілометрів), то мусить бути між ними де-яка ріжниця: люде з Харьківщини, або як кажуть на них — Слобожане, иначе одягаються й трохи иначе говорять, як наприклад Поліщуки (в лісовій частині України, в північній Київщині та Волині), а Поліщуки иначе як Холмщаки або Подоляне, а ще иначе Бойки, Лемки та Гуцули в Галичині, що живуть в Карпатських горах. А проте се одні люде, з однією мовою, з однаковими звичаями, з тією самою культурою. Де-б не жив Українець: чи то на Кубані, чи в Чернигові, чи на Буковині на границі з Румунією — скрізь у нього така сама біла хата з садочком, однакові пісні, звичаї та обряд (наприклад весільний), однаково в хаті й коло хати, — одно слово, видно, що то ті самі люде — Українці, один народ Український, а не Польський, не Московський, чи инший який.

Серед Українців на українській землі живуть і инші люде, тільки їх не дуже багато. На Вкраїні Російській серед Українців є Москалі, Білоруси, Жиди, Поляки, Німці, Чехи, Молдавани, Вірмени, Греки, Болгари, Цигани та инші люде, але є їх, як лічити кругом, не більш 10 процентів (10 на кожду сотню Українців) в середині України, і до 30 процентів — по краях. В Галичині поміж Українським людом найбільш Поляків та Жидів, на Буковині — Молдаван (Волохів), на Угорщині — Мадярів (Венґрів): чужих людей набереться там з 30 процентів (відсотків). Але й там по де-яких округах, а особливо в горах, Українців налічують 80 або й 90 процентів. Найбільш ті инші люде на Україні або поміщики (дідичі), або купці та промисловці, або урядники (чиновники), а коло землі порається разом з Українцями тільки трохи Поляків, Німців, Чехів та Молдаван (Волохів).

Українці не всі однієї віри. Найбільш між ними православної віри (на Вкраїні Російській та на Буковині), а в Галичині мало не всі греко-католицької, або иначе — уніяцької. Є ще чимало Українців (в Подільщині на Вкраїні Російській та в Галичині) католицької віри, тоб то таких, що ходять до польського костьолу і мають польських ксьондзів, але проте говорять по українському і не вважають себе за Поляків, а за Українців. Звуть їх: Українці-латинники.

А поки так сталося з Україною та Українським народом, як є воно тепер, то багато було перемін, багато зазнав і наш край і наш народ тяжкого лиха. Про сі переміни, про всякі минулі події роскаже нам наша Історія.

Нашу Історію од часів найдавніших і аж до останніх днів розділимо на кілька частин, або періодів. Перший період — Початковий, найдавніщий. В ньому буде мова про те, які люде жили на теперішній українській землі в непамятні часи, поки не зявився той народ, що пізніш стали звати його українським; про те як наш народ оселився на теперішній своїй землі; про сусідів нашого народу в найдавніші часи, про його життя-буття. З тих часів ми не маємо своєї писаної історії, чи взагалі писаних документів, а знаємо найбільш про нього з того, що викопано в могилах, в старих містах, городищах, валах, та ще од чужих письменників, що щось чули або знали про наших людей в ті часи.

Другий період буде Самостійно-державний. В сі часи Укранський народ виступає нарівні з иншими великими державами; має свою власну державу, своїх князів, приймає христіянство, шириться в народі освіта, незвичайно збогачується українська культура й тоді ж зявляється вперше панство, купці, шириться торговля, селяне порядкують самі собою в громадах.

Третій період — Литовсько-польський. В сі часи зникає самостійне державне життя в українських землях, і сі землі підгортують під себе сусідні держави: спочатку Велике Князівство Литовське, а тоді Королівство Польське. На Вкраїні розвелося багато панства, а селян позбавляють волі та обертають у кріпаків. Панство, з своїх таки, українських людей — цурається свого народу й своєї віри, стає ворогом свойому народови. Український народ, а перш за все козаки, боряться за свої права й віру; за Хмельницького він переміг панів-шляхту і виборов був собі волю. Але треба було помочи, то пристав, як рівний з рівним, до Московщини.

З сього часу починається четвертий період: Польсько-Московський. В сі часи Московщина вкорочує права Українського народу, заводить на Україні свої порядки. Українці шукають способів визволитися з під московської руки та зберегти свою автономію (порядковання своїми справами самим). Московщина подужала, нищить козаччину, касує запорожську Січ, заводить кріпацтво в лівобережній Україні (по лівому боці Дніпра). В правобережній Україні вбилось в силу польське панство, заводять унію (в Галичині ще раніш — у третьому періоді); в лівобережній Україні повстає панство з своїх же людей, козаків, але московщиться й цурається свого народу. Освічений, за часів Хмельнищини й раніш, народ Український помалу знов стає темним, убогим, невольником панським. Тим часом упала Польська держава, і її поділено разом з українськими землями. Галичина й Буковина одійшли під Австрійську державу, а правобічна й лівобічна Україна та Холмщина опинилася під Російською.

З сього часу починається останній період — Російсько-Австрійський. Український народ, розділений тепер кордоном (границею), прокидається до нового життя. Українська мова, що задержалась тільки у селян та міщан та потрохи серед духовенства й дрібного панства, стає мовою письменною, літературною, і тепер нею вже говорять та пишуть і вищі верстви українського народу, чи як кажуть — інтелігенція; українською мовою вчать (наприклад в Галичині та Буковині) не тільки в сільських школах, але й у вищих — в гімназіях, університетах, судять нею в судах, одправляють службу в церкві. За сі часи скасовано панщину скрізь на українських землях, селяне помалу зрівнюються в правах з иншими верствами, обірають послів у Державну Думу (в Росії) і в парламент та в сейми (в Галичині та Буковині). Українські почуття та свідомість національна (тоб то, що ми Українці, а не щось инше) шириться між народом через книжки, газети, віча (громадські сходини в Галичині, де про всячину можна говорити). Український народ відроджується до нового, кращого життя й стає поруч инших культурних, освічених народів.

Такий коротенький перегляд того, про що докладніще буде росказано в нашій „Історії“.

Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Історія_України-Русі_(Аркас,_1912)/Вступ&oldid=263908