Історія козаччини/Іван Брюховецький, Демян Многогрішний, Іван Самойлович

by Іван Крип'якевич

◀ Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко

Історія козаччини Іван Крип'якевич Іван Брюховецький, Демян Многогрішний, Іван Самойлович

Іван Мазепа ▶

IX. ІВАН БРЮХОВЕЦЬКИЙ, ДАМЯН МНОГОГРІШНИЙ, ІВАН САМОЙЛОВИЧ.

Іван Брюховецький.

1663. відділилася лівобережна Україна від правобережної й була окремою державою. Коли Юрій Хмельницький 1663. р. зрікся гетьманської булави, на Лівобережжі вибрали наказним гетьманом полковника Якима Сомка. Але частина козаків не була ним задоволена, бажаючи мати за гетьмана другого полковника, Василя Золотаренка. Між обома партіям и почалися спори й боротьба. Тоді й козацька чернь почала шукати собі кандидата до булави, вона захотіла мати гетьманом кошового з Січі, Івана Брюховецького.

Брюховецький замолоду був слугою на дворі Богдана Хмельницького, потім поїхав на Запорожжя, козакував там і став на Січі кошовим. Це був чоловік дотепний, промовистий, подобався козакам. Але найбільшу прихильність він здобув собі через те, що нарікав на панів і на козацьку старшину, казав, що влада належиться простому народові. Але насправді Брюховецький думав тільки про те, щоб самому прийти до панування.

В Ніжені 1663. р. зібралася рада вибирати гетьмана. Приїхав туди Сомко зі своїми козаками, Золотаренко зі своїми, приїхав і Брюховецький з великою юрбою запорожців і бідного народу. В раді мали голос не тільки козаки, а й чернь, тим то нараду названо »чорною радою«. Прихильники Брюховецького не дозволили иншим козакам проявити свойого голосу, тільки кричали великим криком: »Брюховецький гетьман!«, і дали Брюховецькому булаву в руки. Розважніші козаки пробували завести лад у раді, але це не вдалося ні на що. Сомка та Золотаренка запорожці схопили й замкнули до вязниці; Брюховецький казав позрубувати їм голови.

Народ думав, що новий гетьман заведе як­-найліпший лад на Україні. Та вийшло инакше. Брюховецький узяв собі до товариства своїх приятелів із Січі, поробив їх полковниками й ґенеральною старшиною, хоч між ними були й неграмотні, і з ними вживав панування. На простих козаків і селян понакладав великі податки, душив їх, за малі провини карав вязницею а то й на горло.

Побачили тоді козаки, що не все можна давати віру тому, хто хвалить себе й називається приятелем народу, бо він може стати народнім гнобителем.

Друга війна з Московщиною.

Москалі помогли Брюховецькому стати гетьманом, бо сподівалися, що він буде вірний цареві й допоможе їм руйнувати Україну. Справді так воно й було. Брюховецький зараз таки згодився давати московським залогам на Україні все утримання, відступив цареві більшу частину грошей, що до того часу належали до військового скарбу, просив царя, щоб на Україну прислали митрополита москаля, він поїхав до Москви »побачити ясні очі государя«, себто поклонитися цареві — цього не зробив досі ніодин гетьман. Цар дав йому за те чин боярина й дозволив узяти за жінку московку.

Так гетьманував Брюховецький шість років (1663—1668). Але нарід, заведений у своїх надіях, почав проти нього і проти москалів бунтувати. Найбільше заворушило всіх те, що Москв а 1667. р. зробила умову з Польщею (в Андрусові на Білій Русі) і згодилася відступити їй правобережну Україну з Києвом. — По довгих боротьбах і повстаннях українці мали йти знов під польську владу. Тоді й гетьман схаменувся й рішився завернути з лихої дороги.

На Богоявлення 1668. р. на заклик гетьмана до Гадяча зїхалися полковники та инші старшини на раду. Вони розглянули сумне становище України й поприсягали собі, що не будуть терпіти більше московських знаруг, — або москалі добровільно підуть із України, або їх треба вигнати силою.

Полковники пороз'їжджалися до своїх полків і зараз почали боротьбу з московськими залогами. Москалі не замикалися по замках і пробували боронитися, — але козаки разом із міщанами розвели облогу, добули замки, московських салдатів повбивали, воєвод позабирали в неволю. По всій Україні велася завзята війна з ненависними чужинцями.

На підмогу Брюховецькому прийшов і Дорошенко, що гетьманував тоді на Правобережжі. Але як обидва гетьмани зустрілися, юрба козаків, що ворогували на Брюховецького, кинулася на нього і вбила на місці.

Демян Многогрішний.

По Брюховецькім на Лівобережжі вибрали гетьманом Демяна Многогрішного (1668—1672). Він зробив згоду з Московщиною. У переговорах домагався, щоб московські війська вийшли з України; але Москва знову вбилася в силу, і москалі знову залишилися в українських городах. Цар обіцяв, що воєводи не будуть устрявати в українські справи. Гетьман заходився пильно, щоб по недавній війні впорядкувати Україну. Він установив компанійський полк, — це була сторожа, що мала пильнувати публичної безпеки в державі.

Тоді на Україні заведено й першу пошту. В означені дні виходили з головних міст післанці й перевозили листи в різні місця; по дорозі стояли приготовані коні, й поштарі в недовгому часі могли переїхати далекі дороги.

Многогрішний правив недовго. Його вороги післали на нього донос до царя, що він ніби готовить нове повстання. Многогрішного заарештували й відіслали до Москви. Царський суд судив його, допитував різними муками, але ніякої вини не знайшов. Та проте його покарали засланням на Сибір, де й помер безталанний гетьман далеко від рідної землі.

Іван Самойлович.

На місце Многогрішного вибрали гетьманом Івана Самойловича (1672—1687). Він був із священичого роду , але вписався до козацького війська, перейшов різні уряди й накінець був ґенеральним суддею. Це був чоловік гарного зросту, розумний, начитаний, то й вибрали його за гетьмана.

Самойлович за перший свій обовязок уважав зєднати всю Україну в одну державу. І переговорами й погрозами він старався переконати правобережних козаків, що вони повинні зєднатися з Лівобережжям під одною булавою. І по довгих заходах довів до того, що Дорошенко віддав у його руки свої гетьманські відзнаки. Самойлович усіма силам и старався втримати при собі правобережні городи.

— За ким Київ і Чигирин, за тим уся Україна — казав він.

Він укріпив добре Чигирин і боронив його перед турками. Але йому не пощастило втримати давню гетьманську столицю; в мирі в Бахчисараї 1681. р. він мусів віддати правобічну Україну під турецьку владу.

Самойлович вів українську державу сильною рукою. Він бажав поставити високо уряд гетьманства, щоб його поважали так, як по инших державах шанували царів і королів.

На гетьманському дворі завели звичай, що туди ніхто не міг увіходити з палицею; перед особою гетьмана нікому не вільно було сідати, навіть полковникам; таксамо й духовенство, навіть найзначніше, мало стояти перед гетьманом із непокритою головою. Гетьманський двір був уладжений пишно й роскішно. Кімнати були прибрані гарними килимами, зброєю, малюнками. Обстанова була дуже гарна, скрізь було багато срібла, золота, самоцвітів. Гетьман любувався музикою, мав різні музичні струменти; кохався і в книжках і мав свою бібліотеку.

За гетьманом пішла й козацька старшина — полковники, сотники й инші високі урядовці. Вони купували великі землі, розводили широкі господарства, будували гарні двори. Простих козаків хліборобів вони силували служити собі, жадали від них дарунків, робіт, усякої служби; в деяких місцях позаводили вже були навіть панщину. Нарід почав нарікати на гетьмана. На весну 1687. р. Самойлович із українськими й московськими військами пішов у похід на татар. Війська переходили безлюдними, бездорожніми степами: тільки тут і там видко було яку могилу, то яке старе городище, чи руїни якої будови. Через ріки будували деревяні мости. Похід був тяжкий, військо втомилося і втратило сили.

Тоді вороги Самойловича почали виступати проти нього, — казали, що він дбає тільки про свої вигоди, не про військо, що козаки терплять від нього кривди й утиски. Військо дало послух цим намовам і почало бунтувати. Вночі змовники несподівано окружили гетьманський намет, напали на гетьмана, звязали його й віддали москалям .

Московські салдати кинули Самойловича на простий візок і повезли в Московщину.

У страшному пониженні найшовся гетьман.

— Замісць роскоші — гостра неволя, замісць карет і пишних візників — простий візок, замісць слуг парадних — сторожа стрільців, замісць музики — плач і нарікання — так описує літописець гетьманську недолю.

Цар заслав Самойловича на Сибір; там він марно умер.