Історія козаччини/Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко

by Іван Крип'якевич

◀ Нові війни й союз із Московщиною

Історія козаччини Іван Крип'якевич Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко

Іван Брюховецький, Демян Многогрішний, Іван Самойлович ▶

VIII. ІВАН ВИГОВСЬКИЙ, ЮРІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, ПЕТРО ДОРОШЕНКО.

Іван Виговський і Московщина.

Юрась Хмельниченко гетьманував недовго. По смерти батька він побачив, що не зуміє правити великою українською державою, що ліпше йому скласти булаву. Він зібрав козацьку раду, подякував козакам за честь і поклав булаву та бунчук перед радою.

Тоді старшина й козаки вибрали гетьманом Івана Виговського (1657— 1659).

Він був із роду шляхтич і спершу служив у польськім уряді. В битві над Жовтими Водами він дістався до татарської неволі, але Хмельницький викупив його і зробив своїм писарем. Виговський був людина досвідна, освічена й дуже добре вів свій уряд. Богдан у всіх справах радився з ним, і писар був йому найвірнішим товаришем. Як козаки вручили йому булаву, Виговський сказав:

— Ця булава буде добрим нагородою, лихим карою. У запорозькім війську має бути послух і порядок.

Цих слів він тримався все. Виступав гостро проти свавільних, непослушних і всіх, що хотіли привести безладдя в державі. Розумних і заслу

жених шанував і все слухав їх поради чи в військових справах, чи в инших.

Москалі були невдоволені з того , що гетьманом став Виговський. Вони боялися його розуму й досвіду й воліли б були, якби гетьманом був Юрась, бо тоді сподівалися скорше запанувати на Україні. Тепер усіма силами вони старалися шкодити Виговському. Московські воєводи підмовляли нарід проти гетьмана. Вони казали, що гетьман не українець, а поляк, що він цурається православної віри, що водиться з панами й хоче завести знову панщину. Казали, що народові стало б гарніше, якби скасувати козацькі порядки й віддати Україну під царську владу. Обіцювали великі достатки й уряди всім тим, що виступатимуть проти старшини й гетьмана та поможуть москалеві запанувати на Україні.

Розумніші люди бачили московську хитрість та злобу і гнали геть від себе царських прислужників. Але серед темного народу знаходилося багато таких, що пішли на московські штучки й почали бунтувати проти гетьмана.

Старшина й чернь.

Найбільше невдоволені були запорожці. У давніші часи Запорожжя було серцем козаччини, на Січі проживали гетьмани, звідтіль ішли накази й доручення на всю Україну.

Але від часу, як Богдан Хмельницький прогнав шляхту з Наддніпрянщини, більша частина козаків осіла по городах і селах у Київщині, Брацлавщині та лівобережній Україні, — їх називали городовими козаками. Ці козаки поділили між себе панські й королівські землі й почали на них господарити. Вони корчували ліси, орали й засівали землю, заводили пасіки, будували млини, одне слово — розводили широке господарство. Найбільше землі мала старшина: сотники, полковники й Генеральні старшини. Вони сильне забагатіли й почали жити достотно, як пани.

Старшина пробувала заводити наново селянські роботи й вимагала різних данин та робіт не тільки від селян, але й від простих козаків. Почалося ворогування між черню, то б то чорними, простими козаками, та старшиною. Чернь знайшла своїх оборонців на Запорожжі.

Запорожжя було тоді пристановищем для всяких невдоволених людей. На Запорожжя мало хто ходив по добич, бо і в городах легко було найти прожиток. На Низ ішли тільки ті, яким невигідно було жити по містах і селах. Хто провинився чим небудь, або хто розсварився зі старшиною, або кому було за тісно під гострою військовою управою, той мандрував за пороги й там на островах на Дніпрі або в степу міг знайти собі волю і свободу, якої бажав.

Ці нові Запорожці це був народ свавільний, все невдоволений, охочий до боротьби. Московські прихильники бачили це й почали підбурювати їх проти Виговського. Вони нарікали, що гетьман і старшина живуть у роскошах, збирають великі гроші, а прості козаки й запорожці бідують, живуть у нужді. Казали, що треба стати проти Виговського, відібрати йому булаву й вибрати иншого гетьмана з простих козаків . І так запорожці зірвали бунт проти гетьмана.

До запорожців пристав і полтавський полковник Мартин Пушкар зі своїми людьми. Але по боці Виговського стала старшина й городові козаки. Гетьман пішов на свавільців і розбив їх військо під Полтавою 1658. р.; Пушкар поляг на полі битви.

Це була перша внутрішня боротьба в козацькій державі. Від того часу почалося ворогування між старшиною і простими козаками, — і ворогування це принесло багато шкоди Україні.

Перша війна з Московщиною.

Виговський добре бачив лихі наміри Москви й від початку свого гетьманування думав виконати діло, якого не зміг зробити Богдан Хмельницький: видобути Україну з під московського панування. Але козацькі сили були за слабі, щоб побороти Москву.

Гетьман скрізь шукав союзників. Але тільки Польща згодилася помогти йому. Виговський не дуже вірив полякам, але що не було иншої ради, пристав до союзу з Польщею. В Гадячі 1658. р. складено умову між Польщею й Україною. Поляки згодилися на те, що Україна буде окремою державою при Польщі, так, як була Литва, що буде мати свого гетьмана, своїх міністрів і всі свої права, але признаватиме владу короля; обіцяли, що не буде тих кривд, які українці терпіли давніше, і що польське військо піде проти Москви.

Тоді Виговський видав заклик до народу проти москалів. Пригадав, як то царські воєводи обіцювали шанувати українські права, й як вони відразу почали їх ламати, як московські війська нищили народ, як царські аґенти підбурювали козаків проти гетьмана, як Москва робила все, що тільки могло пошкодити Україні, як цар не давав Україні підмоги на ворогів, а умовлявся з Польщею про поневолення козаків.

— О така зрада підступної Москви, — писав гетьман, — слідна в усім: вона готовить нам ярмо, насамперед домашньою війною, а потім і від­крито підіймає на нас зброю, без ніякої нашої вини. Тепер ми примушені підняти зброю для нашої оборони; не в нас причина війни.

Український народ радо приняв заклик гетьмана. Почалася війна. Частина українських військ ударила на Київ, щоб вигнати звідтіль московську залогу, але напад не вдався. Сам Виговський із головною силою пішов під Конотіп у Чернигівщині і там 8. липня 1659. р. звів бій із москалями, що покінчився великою перемогою. Кілька тисяч московського трупа вкрило конотопські поля, кілька тисяч пішло в українську неволю, головні полководці те ж дісталися в полон. Великий страх упав на Московщину; всі думали, що козаки підуть аж на царську столицю, цар хотів уже втікати з Москви.

Але Виговський мусів уступити з гетьманства. Поляки не хотіли додержати гадяцького договору. Польські війська, що прийшли були козакам на поміч, нищили край і людей, як за давніх часів.

Нарід почав виявляти невдоволення. Виговський не міг того стерпіти і по двох роках гетьманування склав булаву. Він закінчив життя кілька літ пізніше, розстріляний поляками. Між селянством у Київщині почалося тоді повстання проти Польщі. Поляки думали, що це Виговський підбурює народ і казали його арештувати. Воєнний суд не міг доказати гетьманові ніякої провини, а проте засудив його на смерть, і гетьмана розстріляли 16. березня 1664. року.

Так згинув старий товариш і дорадник Богдана, заслужений гетьман, що хотів волі й самостійности для України. Похоронили його в Манявському Скиті в Галичині.

Юрій Хмельницький.

Як Виговський склав булаву, гетьманом вибрали знов Юрія Хмельницького. Козаки думали, що син Богдана буде гетьманувати так розумно як батько, і що настануть добрі часи на Україні.

— Нехай буде тая слава, що Хмельницький знову гетьманом! — говорив нарід.

Але Хмельниченко не вмів гетьманувати. Він не мав сили, щоб виступити проти москалів і почав із ними годитися. Москалі зараз узялися на хитрощі. Московські воєводи запросили гетьмана до себе на другий бік Дніпра до Переяслава. Недосвідний Юрась повірив москалям, що йому нічого не буде, й поїхав. Але москалі не хотіли пустити його назад і присилували, щоб підписав новий договір, дуже некорисний для України: московські війська мали стояти залогою в шістьох найбільших містах України, щоб не допустити до нового повстання. Гетьман не міг сам розпоряджатися запорозьким військом, а мав слухати наказів, які йому пришле цар. Такого лиха дожила Україна. Юрій Хмельницький по пятьох роках (1659—1663) знову склав булаву.

1663. р. Україна поділилася на дві частини: на лівому боці Дніпра вибрали одного гетьмана, на правому другого. З того часу походять назви лівобічна й правобічна Україна або — Лівобережжя і Правобережжя.

Лівобережну Україну називали також Гетьманщиною, бо тут найдовше були гетьмани. Між обома частинами бували тоді часто війни, що нищили цілий край — тому цей час народ назвав Руїною.

Петро Дорошенко

На правобережній Україні спершу гетьманував Павло Тетеря (1663—1665), що був полковником за Богдана Хмельницького. Але він не прислужився нічим добрим Україні, бо в усім слу­хав поляків. Він мусів уступити з гетьманства, й тоді козаки віддали гетьманську булаву Петрові Дорошенкові (1665—1676).

Петро Дорошенко був із прадіда козак, його дід був козацький гетьман після Сагайдачного. Дорошенко у всіх своїх справах наслідував Богдана Хмельницького. Головне змагання його було зєдинити всі українські землі в одну державу, незалежну від чужинців. Польщі він не вірив.

— Служили козаки — казав він, — польському королеві багато років і свої голови покладали, а дослужилися того, що поляки відбирають у них вольности, бють їх, мучать, беруть із них великі данини, церкви божі безчестять, палять або обертають у костели.

Не мав він довіря й до москалів, бо знав, як вони висували проти гетьманів »покутних гетьманчиків« і старалися зруйнувати українську державу. Він бажав оперти будову держави на згоду й єдність самих українців. Він казав:

— Хоч за божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний, і ми здаємося одні одним ворогами, то проте ніхто чужий не буде нам такий прихильний, як ми самі собі.

Дорошенко знав добре український народ, розумів його змагання і вмів зєднати собі народню прихильність. Всі його любили й цінили, а найбільше за те, що він був людина незвичайно чесна, не мав на оці ніякої користи для себе, а був готов усе майно своє, життя і кров покласти за Україну.

Союз із турками.

Дорошенко вважав Польщу й Московщину за двох головних ворогів України. Проти них він шукав для України иншого союзника й постановив зробити союз із турками.

Туреччина була тоді великою державою, до неї належали також різні християнські народи, болгари, серби, волохи, греки й ин. Козаки мали надію, що союз із Туреччиною принесе Україні великі користи.

— У них воєнний народ у великому пова- ­ жанні й пошані, — казали тоді козаки, — і на селян у них нема великих податків ані оплат. Дружба з турками певніша навіть, ніж із христіянами, бо як турчин покленеться своєю бородою, то вже ніколи не переступить своєї клятьби й не змінить свойого слова.

На заклик Дорошенка султан вислав велике військо проти Польщі й разом із гетьманом здобув Камянець на Поділлі, обляг Львів і присилував поляків у мирі в Бучачі 1672. р. уступитися з українських земель. Правобережна Україна стала окремою державою у злуці з Туреччиною.

Але недовго вдержалася приязнь із музулманами. Турки були тоді напівдикий нарід, ворожо відносилися до всіх христіян, яких звали невірними, не вміли шанувати христіянських звичаїв. По різних містах та селах ставили свої мечети, в Камянці перемінювали християнські церкви на свої святині. Українців дуже боліли ці зневаги, і простий нарід почав нарікати на гетьмана за його союз із турками.

Найбільший воріг турків і татар був запорозький кошовий Іван Сірко. Про нього розповідали, що він народився на світ із зубами й зараз почав гризти пиріг. З цього прорукували, що він ціле життя гризтиме ворогів України. І справді Сірко ввесь свій вік воював безнастанно з бісурманами. Турки називали його »урос-шайтан«, себто український чорт. Султан казав молитися в мечетах, щоб Сірко погиб. Сірко переміг турків і татар у 55 більших боях, а в малих січах був майже що-дня. Спершу Сірко ворогував із Дорошенком за його союз із турками, але як переконався, що гетьман хоче тільки добра Україні, став його вірним другом. Сірко помер 1690. р. на Чортомлицькій Січі, його могила збереглася до наших днів. Але народ собі оповідає, що там похоронена тільки одна Сіркова рука, а що він сам ходить далі по світі й воює ворогів України.

Тоді проти Дорошенка розпочали війну москалі. Вони боялися, щоб він не злучив у своїх руках цілої України й хотіли його погубити. Велике московське військо облягло Чигирин, де жив Дорошенко зі своїм вибраним полком козаків, яких звав »серденятами«.

Але гетьман укріпив сильно старий замок Хмельницького і з добрих гармат стріляв до ворогів. Кілька разів підходили москалі до наступу, та хоробрі Дорошенкові козаки відбивали їх і відганяли далеко. Тоді москалі рішили взяти Чигирин голодом. Довгий час тривала облога, нарешті гетьманові не стало харчів і пороху, і він мусів піддатися. Свої гетьманські відзнаки, булаву й бунчук, він відіслав лівобережному гетьманові, а сам поїхав до московського табору.

Москалі відвезли його в Московщину і звідтіль уже його не пустили. Дорошенко вмер у далекій чужині, в Ярополчі біля Вятки 1698. р. Його могила є там до нинішнього дня.

Дорошенка називали останнім козаком, бо він був останнім із тих старих запорожців, що виросли у твердій воєнній школі і все своє життя воювали мечем із ворогами України.

Кінець Козаччини на Правобережжі.

По Дорошенкові не було вже визначних гетьманів на правобережній Україні. Проти Дорошенка поляки назначили були гетьманом Михайла Ханенка (1668—1674), але він не мав великого значіння на Україні. Турки знов на місце Дорошенка бажали мати за гетьмана ще раз Юрія Хмельницького (1677—1681). Він пробував добути батьківську столицю Чигирин, але це йому не вдалося. Турки покарали його на смерть у Камянці на Поділлі — скинули з моста в річку Смотрич. Инші гетьмани були вже під польською владою: Остап Гоголь (1674—1679), Степан Куницький (1683—1684), Андрій Могила (1684—1686) і наказни й гетьман Самусь Іванович (1693—1704).

Останнім організатором козаччини на правобережній Україні був полковник Семен Гурко, прозваний Палієм. Він проживав сперш на Запорожжі, опісля поселився у Хвастові на Київщині, приняв уряд полковника й почав обновлювати козаччину. Ця частина Київщини була тоді зруйнована війнами, майже пуста. Палій із різних сторін спроваджував поселенців, закладав села й містечка. Радо йшли до ньог селяни й козаки, і незабаром ця країна почала процвітати добробутом.

Палій задумав визволити з під польського панування ввесь край від Дніпра по Случ, скасувати там кріпацтво й замінити панщину на грошові оплати або військові повинности. Але поляки дізналися про пляни Палія й 1699. р. порішили цілком скасувати козаччину на Правобережжі. Тоді козаки зірвали повстання, багато польських панів заплатило головами за свої неправди.

У цьому повстанні брала участь і українська шляхта. Найбільше вславився волинський пан Данило Братковський, визначний поет, що у своїх творах виступав проти всякої неволі. Він

склав для повстанців маніфест, де дуже яскраво змальована гірка доля українського народу. За участь у повстанні польський воєнний суд засудив Братковського на смерть: на ринку в Луцьку йому зрубали голову.

Поляки не могли самі загасити повстання й закликали на поміч москалів; царські війська перейшли на правий беріг Дніпра. Тоді з наказу московського царя лівобережний гетьман Мазепа мусів арештувати Палія, і славного полковника цар заслав на Сибір. Звідти Палій вернувся по кількох роках і умер 1710. р.

Поляки остаточно придушили повстанців, і правобережна Україна перейшла під польську владу, — козацьке військо вже не було обновлене, тут уже не віджила козацька держава.