Історія козаччини/Нові війни й союз із Московщиною
| ◀ Війни за українську державу | Історія козаччини Нові війни й союз із Московщиною |
Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко ▶ |
|
|
Польська шляхта не думала дотримувати умов зборівського миру. Шкода їй було гарної України, великих маєтків і достатків, безжурного панування. Тай і на Україні народ був невдоволений миром і тим, що за Случем лишилася шляхетська влада й панщина. І так у недовгому часі знову почалася війна.
Польські полководці зібрали нове військо на українській гряниці. Брацлавським полковником був тоді Данило Ничай, хоробрий і відважний лицар. Він порозставляв сторожу по всіх гряничних городах, сам перебував у Краснім і пильно уважав, що роблять поляки. Але польський гетьман Каліновський несподівано перейшов гряницю й напав на Красне. Ничай справляв тоді бенкет із товаришами. Та як дізнався, що йдуть поляки, хопив шаблю, сів на коня й кинувся на ворогів. Міщани хотіли його спинити, бо поляків ішла велика сила. Але полковник скрикнув:
— Що, я, Ничай, маю звідси утікати, свою службу козацьку ногами топтати, свою славу козацьку марне потеряти?
Почалася завзята битва на вулицях міста. Поляг тоді полковий хоружий, поцілений кулею, — Ничай хопив сам прапор у свої руки і в першім ряді боровся з поляками. На його очах погиб його рідний брат. Поляки зайшли козаків із другого боку, конечно хотіли взяти полковника живим у неволю. Та Ничай, хоч ранений, не давався, рубав шаблею кругом себе, так, що гори ворожих трупів покрили вулицю. Нарешті його поцілили з рушниці, і славний лицар упав мертвий із коня.
Богдан Хмельницький вирушив тоді з запорозьким військом і з татарами на поляків. На західній гряниці Волині під Берестечком козаки стали табором і окопалися валами. Почалася битва 20. червня 1651. р. спершу на гармати, потім козаки пішли на герць. Битва йшла добре, і запорозьке військо було веселе і вдоволене.
Але нараз прийшла несподівана зміна. Татарський хан, що стояв милю далі, запросив гетьмана до себе. Хмельницький поїхав із ґенеральним писарем Виговським і з малим відділом козаків. У козацькім таборі чекали нетерпляче його повороту. Але прийшов вечір, і гетьман не вернувся до табору. Прийшов і ранок другого дня, гетьмана не було, прийшов знову вечір, — таксамо. В козацькім таборі занепокоїлися, й полковник Богун, що за той час був наказним гетьманом, себто заступником Хмельницького, вислав козаків шукати гетьмана. І тоді дізналися страшної річі: хана перекупили поляки, він зрадив козаків, захопив гетьмана й повіз із собою десь у степи, а татарам казав уступати з поля битви за собою!Поляки знали про це й почали стріляти що-раз більше на козацький табор. Між військом прийшло до метушні; козацькі слуги й селяни, що не звикли були до бою, почали тайкома втікати, за ними заметушилися й деякі козаки. Полковник, Богун із булавою їздив табором і заспокоював військо, як міг, — але це багато не помагало: в таборі прийшов такий безлад, що треба було уступати 30. червня 1651.
І тут знову прийшла страшна пригода. Коло Берестечка кругом були великі багна й западини. Щоб мати перехід до табору, скрізь побудовано мости. Але тепер підчас відвороту найбільший міст не витримав тягару людей, коней і гармат, завалився, й тисячі людей потопилися в воді та болотах…
Поляки йшли за козаками й безнастанно стріляли. Але запорожці боронилися вперто. Один козак скочив на човен, та не міг відплисти, бо його окружили поляки; не мав иншої зброї, лише косу, та боронився нею завзято кілька годин, убиваючи ворогів, — аж котромусь польському воякові пощастило його перемогти.
Козацьке військо уступило до Білої Церкви. Приїхав туди й гетьман, — за великим окупом хан відпустив його з неволі. Але не можна було далі боротися, бо військо було перетомлене. Хмельницький заключив тут мир із поляками 28. вересня 1652. р., дуже не корисний для України: козакам залишилося лише київське воєвідство, поляки забрали Брацлавщину й Чернигівщину.
Берестецьку поразку пімстили козаки 1. червня 1652. р. в битві під Батогом (над річкою Богом). Богдан Хмельницький із трьох сторін ударив на польський табор і страшно погромив ворогів. На полі битви полягло більше ніж 20.000 поляків, погиб також і сам гетьман Каліновський, що перший почав цю війну. Козацькі війська заняли Брацлавщину й Чернигівщину, — Україна знов діставала свої давні гряниці.
Богдан Хмельницький мав двох синів, старшого Тимоша й молодшого Юрася. Богдан дуже любив своїх синів. Юрась був іще молодий хлопець, що-йно кінчав школи, батько тримав йому для науки вченого ченця. Тиміш був уже дорослий юнак і разом із батьком ходив у походи на Польщу.
Гетьман хотів зробити Тимоша своїм наслідником на гетьманстві й пильно дбав за те, щоб його старший син пізнав добре військові справи й усю управу української держави. На жінку Тимошеві висватав Богдан доньку молдавського воєводи, Розанду. Але молдавські бояри підняли тоді повстання проти свойого воєводи. Тиміш із козацьким військом ходив на поміч свому тестеві, але підчас облоги міста Сочави на його намет упала гарматня куля, й Тиміш від рани вмер.
Гетьман, як почув про смерть улюбленого сина, заплакав тяжко. Тіло лицарського Тимоша перевезли до Суботова й тут похоронили з військовими почестями.
Польща ніяк не хотіла помиритися з Україною. Що-року польські війська йшли над Случ і нападали на погряничні городи. Ця безнастанна війна дуже стомила українське населення. Україна не мала доброго союзника. Татарський хан дбав тільки за добич і готов був за гроші продати Україну полякам. Тимто гетьман задумав найти собі поміч деинде і звернув свою увагу на Московщину. Москалі також ворогували з поляками, вони були тої самої віри, що українці, цар мав добре військо, — Хмельницький думав, що Москва може стати добрим союзником для України.
До Переяслава приїхали в січні 1654. р. посли, щоб умовитися з гетьманом про союз. Вони обіцяли, що цар полишить Україні її давні права, що москалі не будуть мішатися до української управи, не братимуть ніяких податків, шануватимуть українські звичаї. Як буде війна з Польщею або з татарами, то московські війська прийдуть українцям на поміч.
— Чого ж ви жадаєте за все це? — питав Хмельницький московських бояр-послів.
Бояри відповіли:
— Ви маєте присягнути на вірність цареві.
— Добре, — сказав гетьман, — ми присягнемо, що будемо вірні союзники Москви, але ви присягніть, що цар дотримає нам слова й не зрадить України.
— Ні, — відказали бояри, — цар ніколи не присягає своїм підданим.
— Чому воно так? — казали козаки; — инші володарі складають присягу свойому народові.
— Але наш цар самодержець і свойому народові не присягає.
Побачив тоді гетьман і старшина, що Москва приготовляє зраду. Але не було вже як завертатися. Прийшли вістки, що з заходу йдуть поляки на Україну, з півдня наступає татарський хан. Тоді Хмельницький згодився присягнути на союз із Москвою. Потім вислав послів до Москви, і там уклали договір між Україною й Московщиною. Україна мала залишитися окремою державою у злуці з Московщиною. Закони для українських земель ухвалювала козацька рада. Головою держави був гетьман, і він виконував владу через ґенеральну старшину, полковників і инших урядовців. У судах судили на основі українських законів. Податки й инші доходи з України йшли до українського скарбу. Число війська мало бути 60.000. Українська держава мала право входити в союзи з усіма иншими державами. Московський цар мав на Україні такі права: тримати в Києві воєводу з московським військом; приймати до відома переговори України з иншими державами; приймати до відома вибір нового гетьмана.
Незабаром прийшли на Україну московські війська. Ніби вони йшли на поляків, але до бою не спішилися, а спершу почали шукати кватир на Україні.
Важкі були московські кватири. Ніяке обістя, ніяка хата, ніяке поле, ні горо́д не могли встоятися перед московськими салдатами. Скрізь був розбій, грабунок, крадіж. Не помагало й те, що міщани або селяни давали москалям самі, що було треба, московським салдатам усього було за мало, вони нищили й руйнували все.
Найбільше терпіла давня столиця України — Київ. Москалі ввійшли туди непрошені й почали будувати своі твердині. Київський митрополит гостро противився тому, гетьман теж не дозволив на будову, але московський воєвода не слухав — посередині Київа станула московська фортеця. Москалі всіма способами старалися утвердити своє панування на Україні й найбільше дбали за головне місто: вони знали, що за ким буде столиця, за тим піде й цілий край…
Разом із московським військом гетьман вибрався знов на поляків і прийшов удруге підо Львів. Тут йому зайшли дорогу польські посли. Королева прислала гетьмановій жінці дороге намисто й лист, де просила її заступитися за Польщу. Хмельницький просив послів сідати, приняв їх гарно й почав оповідати таку байку:
— В давні часи жив один чоловік, що був дуже багатий, так що всі сусіди завидували йому. У того чоловіка був у хаті вуж, що нікого не кусав, господарі ставили йому молоко, він їв і спокійно повзав собі по хаті. Але раз дали дитині їсти. Вуж прийшов також і почав пити молоко з миски. Нерозумна дитина замахнулася ложкою і вдарила вужа по голові. Розгніваний вуж кинувся й дитину вкусив. На крик прибіг батько зі сокирою, вдарив вужа, але врубав йому тільки кусень хвоста. Хлопець умер від укусу, вуж сховався до ями й уже не виходив до людей. Від того часу господареві велося все гірше й гірше, йому гинула худоба, коні, бджоли, не родило збіжжя, пустів сад. Він терпів довго й накінець пішов за радою до ворожбита. Ворожбит сказав йому:
»Давніше ти жив у згоді з вужем, і він приймав на себе все твоє лихо; тепер він гнівається з тобою, і ти терпиш сам. Як хочеш давнього гаразду, йди до вужа, погодися з ним«.
Чоловік зробив так, поставив біля ями молоко й почав припрошувати вужа. Але вуж відказав йому:
«Дарма ти, чоловіче, бажаєш, щоб між нами вернулася така любов, як була перше. Як я погляну на мій відрубаний хвіст, що я втратив через твойого сина, зараз відновляється в мені гнів. Ти знов, як згадаєш, що нема твойого сина, також попадеш у лють і схочеш мене вбити. Досить буде між нами приязни, як зробимо так: ти живи у своїй хаті, як тобі хочеться, я житиму в моїй ямі, будемо собі приятелі здалека«.
— Таксамо — говорив далі гетьман, — було між поляками й українцями. Колись козаки боронили своїми грудьми Польщу перед татарами й турками. За те вони не хотіли більше, як тільки, щоб могти пити те молоко, що поляки залишили їм десь на боці в куті. Тоді Польща була могутня й щаслива. Але потім полякам стало завидно, що й українці живуть побіч них, вони почали нарушувати козацькі права, — били українців по голові. Почалися довгі і страшні війни. Тепер ви хочете згоди з нами. Я скажу вам так, як той вуж сказав тому господареві: лишіть нам нашу Україну, самі вертайтеся до своєї Польщі, кожний матиме своє, будемо собі приятелями здалека.
Підчас походу на поляків, Богдан Хмельницький переконався, що москалі прийшли на Україну не того, щоб помагати козакам, а щоб самим тут панувати. Всі міста, які облягали козаки, навіть Львів, вони хотіли взяти на царське імя й залишити тут свої залоги. Цар не думав дотримати своїх обітниць Україні. Москалі почали вести переговори з поляками й готовилися віддати Польщі половину українських земель. Козацьких послів царські бояри не допустили до тих переговорів. Козаки вернулися зажурені і впали з плачем гетьманові до ніг.
— Пропали ми, батьку, москалі запродали нас ляхам.
Гетьман скипів гнівом:
— Діти, не журіться, не будемо більше під московською рукою, кинемо царя, знайдемо собі инш их союзників.
Гетьман зараз вислав своїх послів до Швеції, до Туреччини, до Угорщини, Молдави й почав приготовляти військо до війни з Московщиною.
Але тут прийшла на Богдана Хмельницького смертна слабість. Зажурився старий гетьман, що буде з Україною, і скликав старшину на раду. Зійшлися судді, осавули, полковники, сотники, всі вірні товариші й дорадники гетьмана.
— Я старий і недужий, не довго вже зможу вам гетьманувати, виберіть собі нового гетьмана на моє місце.
Заплакали з жалю козаки і сказали:
— Не знаємо ми, кого нам за гетьмана вибирати, хочемо твоєї ради послухати.
Відповів їм гетьман:
— Є між вами писар Іван Виговський, він десять років при мені пробував, усі звичаї козацькі пізнав; виберіть його, буде вам гетьманувати, козацькі порядки подавати.Козаки не хотіли Виговського, бо він був родом шляхтич, не хотіли й Мартина Пушкаря, й Павла Тетері, й нікого зі старшини.
— Так скажіть, кого ж на гетьмана бажаєте?
— Ми бажаємо сина твойого Юрася Хмельниченка, козака молодого.
Гетьман почав їм відраджувати:
— Панове-молодці, мойому Юрасеві щойно сімнацять років, він зростом малий, розумом не дійшлий, козацьких звичаїв не знає.
— Ми будемо старих людей біля нього держати, будуть його добрими ділами навчати. Буде він між нами гетьманувати, нам порядки давати. Будемо його добре поважати, тебе, батька нашого, споминати.
Заплакав тоді старий гетьман, сивою головою поклонився громаді й віддав булаву молодому Юрасеві.
Богдан Хмельницький умер 8. серпня 1657. року по десятьох роках гетьманування (1648 до 1657).
З плачем та риданням проводили його козаки з Чигирина й похоронили під церквою в Суботові. Але домовина гетьмана не лишилася в посвяченій землі. Польський полководець Чарнецький кілька років пізніше здобув Суботів і викинув кости гетьманові з могили…
Та хоч могила Богдана Хмельницького не залишилася, слава його перетривала століття, — він був найбільший гетьман України.