Історія козаччини/Війни за українську державу
| ◀ Повстання Богдана Хмельницького | Історія козаччини Війни за українську державу |
Нові війни й союз із Московщиною ▶ |
|
|
Повстання 1648. р. дало волю більшій частині українських земель. По довгих роках занепаду обновилася знов українська держава, як колись за князів. Український народ почав жити під своєю власною владою.
По всіх селах і містах, звідки народ вигнав був шляхту, гетьман покасував польські уряди й установив козацькі. По більших городах стояли полковники, по містечках були сотники, по селах отамани. Богдан Хмельницький наказав їм заводити скрізь лад і порядок. Заборонено палити без потреби панські двори й будинки, нищити скирти збіжжя, вирізувати худобу. Всякі засоби поживи зі шляхетських маєтностей треба було відвозити до козацького табору. Гармати, що були по замках і дворах, рушниці, шаблі й усяку зброю забирали також до війська. Гетьман дозволив кожному записуватися до козаків. Але хто раз до війська вступив, той мав слухати військових законів і ро бити те, що йому наказували. Непослушних і свавільних карали тяжкими карами. За менші провини для сорому приковували до гармати; за великі злочини військові судді засуджували на смерть. Ці розумні запорядки гетьмана прийшли | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
всім до вподоби, кожний охоче виповняв, що йому доручували. Незабаром у цілій Наддніпрянщині настав спокій, — селяни господарили безпечно на своїх полях, міщани взялися за своє ремесло й торговлю, козаки вправлялися в військовому ділі й готовилися до дальшої війни.
Богдан Хмельницький поділив українську державу на полки. Полків було сімнацять: 1. чигиринський, 2. черкаський, 3. корсунський, 4. канівський, 5. білоцерківський, 6. паволоцький, 7. гуманський, 8. кальницький або винницький, 9. брацлавський, 10. київський, 11. чернигівський, 12. ніженський, 13. прилуцький, 14. переяславський, 15. кропивенський, 16. миргородський, 17. полтавський. Начальником полку був полковник, при ньому була полкова старшина: полковий писар, обозний, осавул, суддя, хоружий. Полк ділився на сотні. На чолі сотні стояв сотник, а при ньому — сотенний писар, осавул і хоружий. По містечках і селах були отамани. Для відрізнення від полкових і сотенних урядів, старшина, що була при гетьмані, почала зватися ґенеральною: так був ґенеральний писар, ґенеральний обозний, судді й осавули.
Чигиринський замок стояв на високій скелистій горі. Довкола був обведений валом, муром і баштами; на мурах і вежах стояли гармати. В долині під замком розкинулося місто, обведене валом і дубовим гостроколом; вхід вів через оборонні ворота в трьох місцях. Третій ряд укріплень був на півдні від степів, — непрохідні ліси, поляни позавалювані деревами, глибокі рови, вовчі доли й инші засідки боронили переходу до столиці.
Двір гетьмана був на міській площі побіч церкви Успення. Дім був звичайний, козацький, бо гетьман пишноти не любив. Тільки гармата, що стояла перед двором, давала знати, що тут кватиря головного вожда запорозького війська.
В сусідніх домах були різні військові уряди: канцелярії, каси, військові склади й ин. Кругом жили козаки чигиринського полку, що були прибічною сторожею гетьмана.
На передмістях було людно й гамірно. З усіх сторін зїздилися сюди козаки, міщани, купці. В крамницях можна було дістати всякі чужосторонні і свої товари. В одних продавали шовк, турецькі матерії, перські килими, перли, дороге каміння, в других — муку, сало, мед, рибу, деревяні й металеві вироби. По вулицях і торгах була глота людей усякого роду й народу: побіч українців донські козаки, білоруси, татари, москалі, турки, поляки, угри, румуни, греки, болгари, німці, шведи, — нераз у багатих убраннях на гарних конях або в пишних повозах, — пани, дворяни, купці й військові.
В Чигирині бували часто чужосторонні посольства — від турецького султана, московського царя, польського короля, волоського й молдавського воєводів, семигородського князя, з Австрії, Венеції й ин.
Чигирин був тоді найславніший город на всю Україну.
Але в обороні української держави треба було вести ще далі війни з поляками. В Польщі вмер тоді король Володислав. Нового короля ще не було, і в краю правила сама шляхта.
Польські пани рішили далі боротися з козаками й до ведення війни йменували трьох полководців. Один із них розумів воєнне ремесло, але був дуже старий і немічний, другий був учений у латинських школах та не вмів воювати, третій був занадто молодий на полководця. Хмельницький назвав їх коротко: »перина, латина, дитина«.
Пани вибиралися на війну, як на весілля, в гарних повозах, вели з собою багато служби, везли вози повні всякого добра. Хмельницький заступив їм дорогу під Пилявцями на Волині, й 23. вересня 1648. р. ударив на польський табор. Тоді на шляхту прийшов такий страх, що і старшина й військо почали втікати, мов божевільні. Ніхто не хотів слухати наказів, кожний дбав тільки про те, щоб найтися як найдалі від грізних запорожців. Три начальні полководці побігли перші. На місці лишився великий табор, повний усякого багатства й роскоші, гармати, намети, вози, дорогі килими, футра й убрання, шаблі оправлені в золото, рушниці, сідла, всякі присмаки, печені й варені, меди, вина, — все те забрали козаки.
— Добре, добре пани вибрались на весілля й бенкет на славу завдали: тільки кошту багато положили, сто тисяч скарбу промарнували, — так співали козаки.
Запорожці добули знову славу. Їх вороги вкрилися вічним соромом.
Зпід Пилявців гетьман Хмельницький пішов до Галичини. З захопленням витали козаків мешканці Галицької землі. Вже триста літ минуло, як Галичина дісталася під чужу владу, мало хто вже й знав, що тут були свої володарі, ніхто й не мав надії, що може вернутися своя держава. Аж тут несподівано ввійшли українські війська! Всі кинулися до повстання, — селяни, міщани, духовенство, навіть та частина шляхти, що залишилася була вірна українському народові. З сіл виганяли панів, по містах убивали польських урядовців, скрізь заводили козацьку владу з отаманами й сотниками.
Найбільше вславився в цій війні Семен Височан. Він був шляхтич, але здавна не любив польських панів і воював із панськими урядовцями. Тепер він обняв провід над селянським повстанням на Покутті за Дністром. Біля нього зібралося пятнацять тисяч війська, Височан поназначував полковників, сотників, отаманів, мав свої гармати, хоругви, військову музику. Свої відділи посилав на всі сторони й завдав панам великі шкоди.
Богдан Хмельницький облягав Львів, але не хотів нищити міста, де було багато українських міщан, приняв від міста окуп і пішов далі на північ, у Холмщину, в ту нещасливу землю, що найбільше терпіла від чужої шляхти. Тут він спинився під Замостям, але думав іти ще далі, аж на Варшаву. В пісні співали тоді запорожці:
— Гей, ви хлопці, ви добрі молодці, не журіться, посідлайте коні воронії, садовіться та поїдемо в чистеє поле, на Варшаву, наберемо червоної китайки та на славу!
У Варшаві поляки вибрали тоді нового короля Яна Казимира. Він написав до Хмельницького лист і просив його, щоб не воював більш Польщі, та обіцяв, що дасть українцям такі права, які вони самі схочуть. Гетьман повірив словам короля й рішив вертатися.
З жалем прощали козаків холмщани й галичани, зі слізьми дивилися, як уступали запорозькі війська. Але козаки їх потішали:
— Не журіться, ми ще вернемося до вас.
І так гетьман із військом-переможцем вернувся в Наддніпрянщину і 27. грудня 1648. р. відбув вїзд до Києва. Вже здалека виходили проти нього міщани, селяни й духовенство. У воріт міста стрічав гетьмана київський митрополит разом із єрусалимським патріярхом, що тоді саме приїхав на Україну. Професори і студенти київської Академії витали його промовами і співами. Славили його як переможця-визвольника Богом даного Україні й тому названого Богданом, величали його другим Мойсеєм, що вивів український нарід із чужої неволі.
Незабаром потім приїхали до гетьмана до Переяслава польські посли. Найстарший між ними був воєвода Адам Кисіль. Це була дивна людина. З роду він був українець, — він любив свій нарід, опікувався українськими школами, підпомагав церкви і братства, — одного тільки не міг зрозуміти, як Україна може бути самостійною державою. Йому все видавалося, що українці можуть щасливо жити тільки під опікою Польщі, і він старався наклонити козаків до послуху польському королеві. Козаки говорили про нього, що старому воєводі українські кости пообростали польським мясом!
Польські посли під проводом Кисіля з плачем просили гетьмана, щоб він не воював Польщі. Але Хмельницький відповів їм:
— Шкода говорити багато! Коли Потоцький шукав мене над Дніпром, був час зі мною говорити, по Жовтих Водах і корсунській битві був час, нарешті, як я стояв під Пилявцями, піді Львовом і під Замостям. Але тепер уже запізно. Вже я доказав, що можу зробити й покажу ще більше: вибю я з лядської неволі ввесь нарід український! Поможуть мені в цім селяни аж по Люблин і Краків, і я не відступлю їх, бо це права рука наша. За гряницю війною не піду — досить маю добра й достатку в моїм князівстві на Україні аж по Львів і Холм і Галич. Стану я ще над Вислою і скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди загоню, а будуть зза Висли кричати, знайду я їх і там певно. Не постоїть мені нога ніякого князя, ні шляхетки на Україні, а захоче хліба котрий із найменших, нехай буде послушний запорозькому війську!
Польські посли виїхали з Переяслава сумні й налякані.Гетьман наказав знову готовитися козакам у похід і повів їх удруге до Галичини 1649. р. Польським полководцем був тепер Ярема Вишневецький. Він думав іти на Україну, але Хмельницький окружив його військо так, що князь заховався до замку в Збаражі в Галичині. Тут сиділи поляки кілька тижнів у облозі, і на них прийшла така біда, що з голоду мусіли їсти коні. Зпоміж козаків поляг під Збаражем полковник Морозовицький, що його звали Морозенком. Нарід плакав за молодим лицарем, як то співають у пісні:
— Ой, Морозе, Морозенку, ти преславний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче!..
На підмогу Вишневецькому вибрався король Ян Казимир. Польські війська йшли безпечно вперед, бо не сподівалися зустріти скоро козаків. Але Богдан Хмельницький на той час відійшов із частиною козаків від Збаража й чекав короля під Зборовом. Коли поляки перейшли болотнисту річку, козаки напали на них, розбили польські обози й загнали королівське військо до міста. Король пробував боронитися, уставив свої війська в оборонному таборі, але українці й татари окружили його такою великою силою, що про перемогу не було що й думати. Король боявся, що дістанеться в полон і мусів миритися з Хмельницьким.
Дня 18. серпня 1649. р. підписано славний зборівський мир. Король відступив козакам три наддніпрянські воєвідства: київське, чернигівське, брацлавське — се була половина України. Не вільно було туди входити польським військам, усі уряди мали належати до українців. Козацького реєстрового війська мало бути 40 тисяч. Кого приняли до реєстру, той мав право перейти на козацьку сторону, хочби це був і панський підданий; але не приняті до реєстру мусіли робити панщину. Українська церква мала зберегти давні права, київський митрополит мав належати до сенату, тобто королівської ради. Українська академія в Києві мала забезпечені всі права вищих шкіл.
Так повстала окрема козацька держава, але ще під владою польського короля. Державна гряниця йшла річкою Случ.
— Знай же, ляше, по Случ наше, — говорили тоді запорожці.