Історія козаччини/Боротьба з Польщею

Історія козаччини
Іван Крип'якевич
Боротьба з Польщею

IV. БОРОТЬБА З ПОЛЬЩЕЮ.

Реєстрові козаки.

Польські королі були невдоволені, що козаки заклали собі на Запорожжі свою державу й воюють із татарами й турками. На Запорожжя тікало багато селян-кріпаків, що не хотіли робити панщини; через те шляхті не ставало робітника. Козацькі походи на Крим і на Чорне море стягали на Польщу гнів турецького султана.

Щоб здержати запорожців від походів на море, польський король проголосив, що кожний козак може нанятися до королівського війська, дістане за це платню, одяг і утримання. Зголосилося 500 козаків, і поляки записали їх у один спис або реєстер. Цих козаків називали реєстровими або городовими, бо вони жили по города́х (містах). Їм не вільно було ходити на море й воювати з татарами без дозволу короля, вони мали жити на місці, яке їм назначили польські полководці.

Пізніше число реєстрових козаків збільшили до 6000 і поділили на шість полків: черкаський, канівський, корсунський, чигиринський, білоцерківський і переяславський. У Терехтемирові був військовий шпиталь, скарбівниця й місце, де сходилися ради. Але запорожців було десять разів більше, ніж реєстрових, і вони далі панували собі на Січі й вели війни, з ким хотіли.

Перші війни з поляками.

На Запорожжі всі були між собою рівні, — чи багатий, чи бідний, чи пан, чи селянин. У Польщі вся влада й сила була в руках великих панів. Пани намагалися взяти козаків у свої руки і зробити з них своїх кріпаків. Але козаки мали зброю в руках, не піддавалися й боронилися.

Так почалися війни козаків із поляками; 1593. року проти панів виступив гетьман Криштоф Косинський. Але замісць щоб іти проти поляків, він воював землю князя Констянтина Острозького, не зважаючи на те, що князь оснував першу вищу українську школу, академію в Острозі і щиро працював для українського народу. Князь Острозький розбив його військо під Пяткою на Волині.

В 1595–1596. р. було нове повстання, вже проти польських панів. Запорозьким гетьманом був Григорій Лобода, старий козак, провідник заможних козаків, що мали свої землі. До помочі йому став Северин Наливайко, славний вояк, що бував у походах на турків у Молдавії і в Угорщині. Він був старшиною ватаги, що людям робила багато шкоди, й через те запорожці неохоче брали його до спілки. Але він прислав на Січ пару тисяч коней, здобутих на турках, і тим зєднав собі товариство.

Козаки боронилися спершу в Київщині. Але польського війська було більше, і треба було відступати; Наливайко мусів повкидати гармати в річку, а кулі й порох позакопувати в землю. Козацькі полки відступили на лівий беріг Дніпра й окопалися в таборі над річкою Солоницею коло Лубень. Поляки стиснули козаків з усіх боків; не було навіть куди вигнати коней на пашу, не було місця розкласти табору. Настали великі спеки. Серед війська почалися слабости, день-у-день умирали десятками й сотками юнаки, не було де хоронити трупів. Серед війська прийшли розрухи. На раді якісь злочинці кинулися на гетьмана Лободу й убили його. Військо кричало, що не хоче битися, що треба миритися з поляками.

Поляки зажадали, щоб видати їм у руки Наливайка й инших старшин, віддати гармати, хоругви, відзнаки, всю зброю, — а тоді військо пустять додому. Згодилися на те нерозважні козаки. Але як тільки віддали зброю, польські вояки кинулися на них і почали рубати шаблями, — ціле поле вкрилося козацьким трупом. Наливайка поляки завезли до Варшави й там покарали його на горло, — зрубали голову, порозсікали тіло на четверо й повісили на показ.

Запорожці побачили по цій війні, що їх сили ще за слабі, щоб побороти Польщу.

Самійло Кішка.

Потім запорозьким гетьманом був Самійло Кішка, що про його славні діла співали пісні.

Він дістався з сорок козаками до турецької неволі і, прикований до ґалєри, мусів гребти разом з иншими невольниками. Одного разу його пан Алкан-паша поїхав кудись, і догляд над невольниками полишив свому вірному ключникові Ілашеві Потурнакові. Цей ключник був колись козак, навіть сотникував у козацькому війську, але в турецькій неволі покинув свою віру, зробився ренеґатом, і ще гірше, ніж самі турки, переслідував невольників. Потурнакові було нудно сидіти самому, він скинув кайдани Самійлові Кішці та запросив його до себе пити. Обережний гетьман пив небагато, напитки тайкома виливав, та Потурнак напився так, що пяний заснув. Тоді Кішка поклав його до ліжка, забрав у нього 84 ключі й чим-дуж повідмикав колодки козацьких оков.

О-півночі яничари з Алкан-пашею вернулися на ґалєру, — козаки кинулися на них і всіх повбивали. Одному лише Потурнакові пощадили життя, і він із вдячности за це подав Кішці спосіб, як перевезти безпечно ґалєру до Дніпра. Половина козаків поперебиралася за турків, друга половина вдавала невольників; Іван Потурнак говорив добре по-турецьки, й як стрінулися з иншими ґалєрами, вдавав, що везе Алкана-пашу. Так козаки підплили аж під Січ.

Самійло Кішка ходив потім із поляками в похід на Балтійське море й там поляг у битві 1602. р.

Петро Конашевич Сагайдачний.

Найславніших діл доказало запорозьке військо за гетьманства Петра Конашевича Сагайдачного.

Він був родом ізпід Самбора в Галичині й належав до дрібної української шляхти, що жила по селах і своїми руками обробляла ріллю. Вчився в Острозькій академії, потім пішов до запорозького війська і став гетьманом 1616–1622. Це був чоловік відважний і розумний. У боротьбі не цінив життя, сам шукав небезпеки, в битву йшов перший, відходив останній, у таборі був обережний, мало спав і зовсім не пив. Від козаків вимагав по слуху й дисципліни, за всякі провини карав гостро.

Він бачив, що козаччина ще не має сили, щоб побороти Польщу й задумав виробити добре й відважне запорозьке військо. Під проводом Сагайдачного козаки ходили що-року великою фльотою на сто й більше кораблів на Чорне море й були пострахом для турків і татар. Здобув він місто Кафу на Криму, де був головний торг бранцями й визволив кілька тисяч христіянських невольників. Нападав на Малу Азію, здобув міста Синопу й Трапезунт і вивіз звідтіль велику добич. Під його проводом козаки ходили навіть під сам Царгород і спалили передмістя султанської столиці. Сагайдачний поміг і полякам проти турків у бою під Хотінням 1621. р. Козаки визначилися тут своєю вмілістю добувати турецькі окопи. Вони копали рови, сипали шанці й підсувалися що-раз ближче під табор турків. Уночі, серед дощу й темноти, вони вривалися між турецькі вали і зчиняли тут такий переполох, що турки тікали наосліп на всі боки. В козацькі руки дісталося тоді багато турецьких гармат і иншої добичі, козацька слава розійшлася тоді по всьому світі. Скрізь славили

Дніпрових лицарів, що не бояться ні води, ні вогню, ані куль, ані стріл, ідуть у кожну небезпеку і скрізь перемагають. Сагайдачний помер від рани, яку дістав у хотінськім поході; все своє майно записав на українські школи в Києві й у Львові. По Сагайдачнім були гетьманами Олифер Голуб, Михайло Дорошенко й инші.

Війни 1625. і 1630. р.

Незабаром по смерти Сагайдачного знову почалися війни з поляками. Війська козацького було тепер більше, воно мало ліпший воєнний досвід, то й боротьба йшла гарніше.

1625. р. велике польське військо вирушило проти козаків над Дніпро. Козаки окопалися на врочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера (на проти Кремінчука). Це було давнє городище на горбку серед болот і багна. Козаки уставили табор із возів у кілька рядів, укріпили його окопами й валами. Довкола по хащах, гаях, лозах, над річками поуставляли сторожі й засідки. Гетьманував тоді Марко Жмайло. Польська кіннота великою силою вдарила на табор. Але козаки приняли їх зза табору вогнем із рушниць, инші повискакували з засідок і почали острілювати ворога з боків. Багато тоді польських вояків повбивали, инших поранили, мало не погиб і сам польський гетьман Конєцпольський.

Дальші наступи були такі самі невдатні. Поляки мусіли миритися. Згодилися на те, що козацьке реєстрове військо матиме 6000 людей, та що йому полишать давню самоуправу.

1630. р. козаки знову зчинили повстання проти поляків. Причиною війни було те, що шляхетське військо, яке стояло на кватирях у Київщині, дуже докучало людям.

Козаки відказували на переслідування української церкви й віри. Гетьман Тарас Федорович, що його звали Трясилом, зібрав трицять тисяч війська з козаків і селян. Головний табор був під Переяславом по лівому боці Дніпра. Козацькі сторожі обсадили цілу річку Дніпро, всі броди й переправи й довго не пускали поляків на Лівобережжя. Але польські війська врешті перейшли річку й почали облогу козаків. Бої йшли три тижні з великими втратами для поляків.

Одного дня невеликий козацький відділ, з двісті коней, вийшов на стежу. Поляки замітили його й окружили довкола. Козаки позамикалися в якійсь повітці (шопі) й боронилися так завзято, що всі полягли там, а до неволі дістався тільки один козак і то ранений.

Але, тимчасом, із козацького табору помітили, що в польськім таборі нема доброї сторожі. Гетьман дав наказ до випаду. Козаки напали на польські пушки, розбили невеликий відділ, що її пильнував, позабирали що-найбільші гармати й попритягали до свого табору. Потім пустилися ще над річку й попалили перевози, що там збудували були поляки. Польський гетьман Конєцпольський спершу хвалився, що кровю загасить козацьке повстання, але далі побачив, що нічого українцям не вдіє, і мусів миритися.

Козакам дозволили мати реєстрового війська вісім тисяч і ні в чім не змінили козацьких установ.

Повстання 1635–1638. р.

По переяславській війні поляки бажали перешкодити козацьким повстанням і побудували біля Дніпрових порогів великий замок, Кодак. У замку поставили сильну сторожу, й вона пильнувала, щоб ні один козак не важився переїхати Дніпром на Запорожжя. Запорожці з ненавистю дивилися на цю твердиню й задумали її зруйнувати. Зробив це Іван Сулима. Він був старий вояк, бував у далеких походах на морі, в одній морській битві добув турецьку ґалєру й подарував її римському папі — за це папа дав йому свій золотий портрет. Сулима вертався влітку 1635. р. з моря з ватагою козаків і темної ночі підступив під Кодак. Користаючи з того, що сторожа спала, козаки по драбинах увірвалися до замку, повибивали вояків і спалили та зруйнували замок. Пізніше Сулима ховався на однім острові на Дніпрі, але його віднайшли, самі товариші його видали. Його завезли до Варшави й там зрубали йому голову, тіло почвертували так, як Наливайка, й повивішували на рогах міських мурів.

Але козаччина не втихомирилася. 1637. р. знов зірвав повстання Павло Михнович або Павлюк. Він порозсилав по Придніпрянщині універсали, вказував на зневаги, що терплять козаки, і закликав усіх до війни. Зібрав він до сорок тисяч війська. Ішли до нього люди з усіх сторін, з чим хто мав: з рушницями, списами, косами, сокирами. До першої битви дійшло під Кумейками над річкою Россю. Козаки йшли справно табором, у шість рядів возів, напереді шість гармат, усередині дві, ззаду теж дві; військо було поділене на полки й сотні. Сильно вдарили на поляків; кому не ставало рушниці й иншої зброї, ті били ворога голоблями й дишлями.

Але поляки були сильніші — почали окружати козаків. Козаки не піддавалися — боронилися завзято, — поле бою, сусідні ліси й дороги повкривалися трупом. Козацьке військо відступило на південь під Боровицю, пробувало боронитися ще там, але накінець мусіло видати полякам старшин. Павлюка з кількома товаришами знов покарали в Варшаві на горло.

Та повстання ще не покінчилося. Козаки вибрали собі нових старшин, Яцка Острянина та Дмитра Гуню, й вони ще цілий рік вели війну. Завзято боронився народ, — багато сіл і міст зруйнували козаки в війні, аж полякам пощастило знищити повстанців 1638. р.

Тяжко карали козаків за це повстання. Польський король скасував уряд козацького гетьмана й поназначував за полковників польських старшин. Козакам відібрали давні права й вольности й завели над ними гострий догляд.