Історія козаччини/Життя козаків та їх звичаї

by Іван Крип'якевич

◀ Початки козаччини

Історія козаччини Іван Крип'якевич Життя козаків та їх звичаї

Боротьба з татарами й турками ▶

II. ЖИТТЯ КОЗАКІВ ТА ЇХ ЗВИЧАЇ.

Нові Січі.

По смерти Вишневецького козаки перенеслися на острів Томаківку й там заклали нову Січ. Але нове місце не було для них догідне, й вони перейшли знову на инший острів Базавлук над Чортомликом, потім на Микитин Ріг. Нові Січі були укріплені таксамо, як Січ на Хортиці, мали кругом рови й вали, вхід був забезпечений оборонними воротами. Для ліпшої оборони посередині майдану збудували деревяну вежу, на ній поуставляли гармати. При березі острова, в затишному заливі була пристань для козацьких човнів. Частина козаків стояла все залогою в Січі, частина перебувала в різних місцях на сторожі й засідках, чекаючи татар. Решта проживала в степах, на ловах і господарстві, особливо на Великому Лузі, на південь від Дніпрових порогів. »Січ наша мати, Великий Луг — батько«, казали козаки.

Запорозьке військо.

Запорозьке військо було піше й кінне. Кожний козак дбав про те, щоб мати коня до походу, але підчас бою запорожці воліли битися пішаком. Зброя була різна. Звичайно козак мав при лівому боці шаблю й на лівому плечі ніс довгу рушницю. Бідніші мали замісць рушниці лук зі стрілами або спис. Підчас воєнного походу козак мав також лопатку сипати вали, сокиру рубати дрова, шнурі вязати вози й косу, щоб коневі придбати трави.

Спершу запорожці не носили окремого вбрання, а одягалися, як міщани або селяни. Потім козацька старшина почала носити гарніший одяг: жупан із червоного шовку або китайки, підперезаний шовковим поясом, кунтуш із довгими рукавами, порозрізуваними на кінці, широкі шаравари, гарні сапянці, себто чоботи з дорогої сапянової шкіри, на голові смушеву шапку з високим верхом.

Але нераз бідний козак не мав у що зодягнутися, як то співали в пісні: »На козакові шапка бирка, зверху дірка, травою підшита, вітром підбита, — куди віє, туди й провіває, козака молодого прохолоджає«!

Козацька старшина.

На чолі всього запорозького війська стояв гетьман. Він був найвищий начальник козаків, видавав накази війську, проводив у воєнних походах, давав лад на Січі й на всім Запорожжі. Його відзнака була булава́, срібна палиця з кулею на кінці; як гетьман виходив до війська, тримав булаву у правій руці. Перед гетьманом несли все бунчук — палицю з довгим волосінням із кінських хвостів.

При гетьмані був писар, що писав усі військові письма й універсали (оповістки); його відзнака була печатка.

Запорожець.

Обозний мав нагляд над козацьким табором і гарматами.

Два судді судили козаків за всякі провини.

Два осавули були при боці гетьмана й розвозили його накази до війська.

Військо ділилося на полки по 1000 людей; над кожним полком був полковник, його відзнака була мала булава́ або пірнач. Сотники проводили сотнями, отамани десятками або куренями.

Старший, що проводив на Січі, замісць гетьмана, звався кошовий. Хоружі несли козацькі прапори.

Кожний полк мав окремий прапор зі своїм знаком: на одному був меч або стріла, на другому — хрест, сонце й місяць, на иншім — голова якого звіря. Герб (знак) усього запорозького війська був козак, із шаблею при боці, з рушницею на плечі.

Козаки мали і свою музику, довбушів, що били в тарабани, трубачів із трубами і сурмачів із сурмами. Козаки кликали себе товаришами; у листах писали один до одного »Панове Товариство« або »Панове молодці«.

Рада.

Для важних справ козаки скликали раду.

На майдан на Січі виходили довбуші й били в тарабани. На той знак козаки виходили з своїх куренів і ставали в велике коло, лишаючи посередині вільне місце. Тоді приходила старшина — гетьман, писар, обозний, судді, осавули, полковники — і ставали посеред війська. Гетьман говорив, для

Герб запорозького війська (із книжки К. Саковича на честь гетьм. П. Сагайдачного з 1622. р .).

якої справи скликав раду, й питався, яка думка товариства. Тоді промовляли спершу старші, потім і козаки, і накінець усі окликами давали знати, як хочуть вирішити справу.

На раді відбувався й вибір нового гетьмана. Старий гетьман, що через неміч або старечий вік не хотів довше гетьманувати, скликав раду і зрікався свого уряду: на килим, застелений посеред військового кола, складав свої відзнаки — булаву́ й бунчук. Тоді старшина і старі заслужені козаки, що мали повагу між товариством, подавали ймена кандидатів на гетьманський уряд. Козаки криком давали знати, кого хочуть мати за гетьмана. Вибраний гетьман зпочатку відмовлявся, говорив, що він негідний того уряду, просив, щоб вибрали кого иншого; але козаки криком силували його вибір приняти. Тоді він дякував товариству й обіцяв добре правити, шанувати запорозькі закони. Козаки витали його згоду окликами й оплесками та кидали шапки вгору; старшина вручала йому гетьманські відзнаки.

Гетьман мав дуже сильну владу, непослушних міг карати навіть смертю.

Новики й чури.

Що-року на весну на Січі приймали до війська нових козаків. Хто мав охоту стати козаком, опоряджував човен, набирав усяких припасів і плив Дніпром на Низ. Кошовий відбував перегляд цих добровольців. Хто виявився нездатний до війська, того відсилали додому; але його припаси лишалися на Січі. Придатних до воєнної служби записували в реєстер, себто спис війська.

Новобранця приділяли до котрогонебудь куреня, під владу отамана. Він звався новиком або чурою. Таких навиків на один курінь приходило 30 і більше, а старих козаків було тільки десять.

Новик три роки відбував пробу в війську; не мав права брати участи в раді, чи в инших зборах, був тільки слугою старшого козака; чистив зброю, вчився стріляти з рушниці та з лука, заправлявся до шаблі, підчас походу пильнував козацьких коней, набивав рушниці, помагав копати окопи.

Таких чурів козаки тримали дуже гостро, карали суворо за кожну провину, особливо підчас війни, — хто важився втікати з поля бою, карали смертю. Але під доброю рукою свого старшого чура вчився витривалости, хоробрости й військових звичаїв та ставав потім добрим лицарем-козаком.

Івась Коновченко.

В давній пісні співали про славу молодого новика Йвася Коновченка. Він був козацький син, але його батько загинув у війні, й Івася ховала мати-вдова в місті Черкасах. Вона боялася, щоб її єдиний син не став козаком, як батько, тримала його при собі та вчила господарства.

Але в той час корсунський полковник Филон зазивав добровольців до походу на татар. Тоді й Івась Коновченко нагадав собі свій козацький рід і забажав піти на війну. Прийшов він до своєї матері й каже:

— Поблагословіть мене, мамо, я піду з полковником Филоном лицарської слави добувати, за віру христіянську воювати, може, дасть Господь яку добич добувати!

Як почула це вдова, облилася гіркими сльозами:

— Ой, Івасю, мій єдинчику! Чи ти не маєш досить їсти й пити, чи не маєш у чім гарно ходити, чи міщани тебе не почитають, чи козаки тебе зневажають? Не дозволю я тобі йти з козаками гуляти, а накажу я чотири воли запрягати та йти в поле на хліб орати. Будеш потім козаків на хліб, на сіль зазивати, будуть тебе козаки поважати!

Заплакав Івась і крізь сльози сказав:

— Ой, мамо моя, не хочу я на полі орати, не хочу козаків на хліб-сіль зазивати, — будуть мене козаки домарем, гречкосієм прозивати! Не хочу я за плугом ходити, спину нагинати, на воли козацьким голосом гукати! Не хочу сапянців по борознах викривляти, китайкових жупанів пилом на

пиляти! Хочу я на коня сідати, з козаками погуляти, ввесь козацький звичай пізнати!

Просив Івась у мами, щоб продала його чотири воли й купила йому доброго коня, але мати не хотіла того й слухати, сховала всю козацьку зброю. Та Івась Коновченко відшукав батьківську стару рушницю й тайкома пішки пустився до козацького табору, що був далеко в степах.

Полковник Филон відпочивав у своїм шатрі, але Йвась сміливо ввійшов до нього й поздоровив грімким голосом. Полковник привитав його:

— Ой, здоров, Івасю, прекрасний лицарю! Чи ти по своїй волі зайшов, чи тебе кінь до нас приніс? Чи ти здоровям змагаєш, чи в себе молодецького, доброго коня маєш?

Івась відповів:

— Я коня не маю, але молодецьким добрим здоровям змагаю. Дозволь мені, пане полковнику, з козаками погуляти, лицарської слави заживати, за віру христіянську стати!

Але полковник не хотів пустити Йвася на війну:

— Ти ще дитя молоде, ніде не бувало, козацького звичаю не пізнало, козацької крови не видало! Як ти кров побачиш, то налякаєшся, — є старі козаки, панове молодці, хай вони гуляють, слави добувають.

На те Йвась відрік весело:

— Ей, пане полковнику, візьми ти каченя старе й мале, та пусти на Чорне море, — чи не попливе мале таксамо, як старе?

Здивувався полковник розумові хлопця й пустив його на війну.

Івась Коновченко незабаром доконав славних діл, узяв у полон багато татарів і турків, добув собі велику славу. Тоді мати поблагословила його, продала чотири воли й купила Йвасеві гарного козацького коня.

Івась Коновченко погиб лицарською смертю у степах у боротьбі з татарами.