Історія козаччини/Початки козаччини

by Іван Крип'якевич

Історія козаччини Іван Крип'якевич Початки козаччини

Життя козаків та їх звичаї ▶

I. ПОЧАТКИ КОЗАЧЧИНИ.

Запорожжя.

Південні українські землі на Чорним морем та долішнім Дніпром мають назву Запорожжя. Річка стрічала колись на своїй дорозі великі ґранітні скелі-пороги. З шумом та гуком переливалася тут вода, творилися водопади та вири, річка вкривалася хвилями й піною. Дніпрових порогів було девять найбільших: Кайдак, Сурський, Лоханський, Дзвонець, Дід або Ненаситець, Внук або Вовніг, Будило, Вільний або Гадючий. Є ще й менші пороги або забори. Тепер там вибудували велику гать, вода залила всі пороги — так, що вони наче позникали.

Нижче порогів Дніпро розливається широко й ділиться на кілька великих ложищ та безліч менших річок або рукавів. Між цими річками порозкидались острови та плавні. Острови — вищі, деколи скелисті, покриті ліском. Плавні це місця, які вода заливає весною підчас повені, на них росте трава, очерет, лоза, верба й усякі корчі. В давні часи бували тут і благородні дерева з добрими овочами, а в затишних місцях по скелях стелилася виноградна лоза.

Далі від річки дерев мало, бо підсоння тут сухе, дощі падають зрідка. Але земля родюча, і тепер удається тут добре пшениця. В давні часи широкі простори були вкриті тільки самою травою. Це були славні українські степи. На весну степи зеленіли і вкривались різнобарвними квітками. Під подувом вітру трави хвилювали, як те широке море. Пізніше серед літньої спеки вони жовкли й висихали. Ніколи плуг не переходив цих степових земель; ніхто трави не косив, ані не збирав. Природа жила тільки сама для себе.

Серед степів та по лісах над річками було багато всякого звіря. Жили тут колись тури з породи диких волів, зубри — буйволи, вкриті вовною, ведмеді, коні, олені, степові кози, дикі кабани; на річках гніздилися бобри. Ловці, що заходили в ці сторони, за короткий час збирали велику силу шкури й футер. З мяса брали тільки кращі частини, решту кидали псам або залишали вовкам. Птахів було така сила, що на весну хлопці набирали повні човни яєць качок, гусей, журавлів, лебедів, а й пізніше ловили цілі комори молодих птиць. Орлят брали до кліток задля їх пер, що були потрібні до стріл. У старих деревах, дупластих від старости, роїлися бджоли; їх мед був дуже смачний і запашний. В річках і озерах було повно риби; часом у одну сітку ловили по дві тисячі риб, найменші з них були завдовжки на стопу.

Татари.

Та хоч Запорожжя було таке багате на всяке добро, мало хто відважувався заходити туди, бо життя було небезпечне від татар, що кочували в степах. Татари це був напівдикий нарід, що прийшов до нас із Азії. Вони були низького росту, мали широкі плечі, велику голову. Їх лице було широке з виставними кістьми (вилицями), з рідким заростом, ніс плескатий, очі малі та скісні. Їх оселі були на півострові Криму. Вони не любили хліборобства, не сіяли збіжжя; все їх майно це були великі стада коней та овець. Живилися найбільше мясом і молоком. Улюблений їх напиток був кумис — квасне кобиляче молоко. Татари були добрі вершники й гарно стріляли з луків. Татарський хлопець змалку вчився їздити на коні та стріляти з лука. Нераз не діставав їсти ввесь день і мусів сам добувати собі поживу на ловах. Татари не любили спокійного життя, радо йшли на війну шукати добичі на Україні.

Татарське військо виходило в похід найрадше весною, як українські степи повкривалися травою. Перед військом татари висилали на всі боки шпигунів, щоб дізнатися, де можна знайти найбільшу добич. Татарське військо переправлялося на долішньому Дніпрі, кожний татарин роздягався, до хвоста свойого коня привязував вязку тростини і клав на ній сідло, зброю й одяг, щоб не змок, а сам плив — одною рукою веслував, другою держався кінської гриви. Головні дороги, що ними татари ходили в похід були: Чорний Шлях між Дніпром і Богом, Кучманський — між Богом і Дністром, Покутський або Золотий — між Дністром і Прутом, Муравський — по лівому боці Дніпра.

Татарські відділи або загони йшли балками й ярами, щоб українці їх було не доглянули; вночі не розпалювали вогнів, на всі боки розсилали стежіїв. Як уже були всередині краю, ділилися на три частини. Головний відділ або кіш був у воєнній готовости й ішов на ворога. Битву татари вели таким чином, що ставали в дуже широку лінію і старалися обійти противника з боків та ззаду. Але боролися тільки з меншими відділами, бо не мали иншої зброї, тільки шаблі й луки. Два менші загони пускалися на боки за добиччю.

Горе тому селу, на яке напали татари! Вони окружали його з чотирьох сторін і підпалювали крайні хати, щоб викликати переполох між мешканцями. Потім кидалися на вулиці й починали грабіж та розбій. Забирали коні, корови, вівці й виганяли за село. З хат виносили харчі, муку, убрання, постіль, усе, що попадало в руки, і клали на коні. Хто боронився, того вбивали; хто був безпомічний, того брали в полон або ясир. Куди перейшли татари, там залишались тільки згарища, порожні хати, кров і тіла повбиваних.

Татарська неволя.

Полонених людей татари вели до свого коша. Кожний татарин мав при сідлі кілька шнурів, арканів, ними вязав нещасних невольників. Потім обвантажений добиччю татарський табор поволі вертався до дому. Бранці мусіли всю дорогу йти пішки. Гаряче степове сонце палило їм голови, спрага стягала уста, голод і труд томив усе тіло. Ішли босі, ледви повдягані, спотикаючися, роздираючи собі ноги об колюче терня. Йшли старі діди й здорові чоловіки, жінки й діти; йшли сумні, пригноблені, втираючи сльози, важко ридаючи. Кожний мав якусь утрату: одному вбили батька, другому дитину забрали, иншому вся родина пропала. Татари вели всіх бранців до Криму. В татарських містах Бахчисараю, Кафі й инших були великі торговиці, де продавали невольників. Нещасливі люди стояли там рядами й чекали своєї долі. Купці з різних далеких сторін, найбільш турки й араби, приходили й оглядали їх, як тепер на торзі оглядають худобу. Одні купували сильних, здорових чоловіків, инші брали жінки, ще инші вибирали собі діти. Купець платив татаринові плату, яку він хотів, і забирав зі собою невольників. Ні на що не зважали турки: видирали дитину з рук матері, ділили брата від сестри, чоловіка від жінки. Серед плачу й ридання пращалися бездольні люди, — звичайно на віки.

Козаки.

Оттак життя по степах було дуже небезпечне. В кожну хвилину можна було попасти в руки татарам. Але хоч тяжко було тут жити, то проте знаходилися сміливі люди по містах та селах, збиралися разом, вибирали собі старшого й на конях зі зброєю в руках подавалися на Запорожжя. Там стріляли звіря, ловили дикі коні, рибалкували по річках і потім з мясом, рибою, шкірою і зловленими звірятами верталися додому. Декотрі шукали собі захисного місця, у степах ставили хати та розводили господарство: годували худобу, закладали пасіки, потрохи орали степи й сіяли збіжжя. Такі люди були все в небезпеці. Татарам такі українські поселенці були сіллю в оці, й вони і старалися їх знищити. Але наші люди хоробро боронилися від ворогів, а то нераз і самі ходили на татарські села, билися з татарами, забирали їм худобу й коні та нищили їх оселі. Тих сміливих людей, що йшли промишляти в степи й воювали з татарами, називали козаками.

Козак — слово татарське, значить: юнак, молодець. Від того, що козаки жили на Запорожжі або Низу, їх називали запорожцями або низовими козаками. Перші згадки про козаків маємо коло 1500. р.

Запорозька Січ.

Зпочатку козаки се були самі міщани й селяни. Але згодом до них почали прилучатися бідніші шляхтичі, а далі йшли на Запорожжя й могутні пани, що шукали небезпек і хотіли навчитися хоробрости й витривалости.

Серед козаків був на Запорожжі і князь Дмитро Вишневецький. Це був чоловік багатий, мав на Волині біля Вишнівця декілька сіл, але покинув своє майно й пішов козакувати. Козаки не мали тоді постійної оселі й переходили з місця на місце, і раз тут, раз де инде нападали на татар. Вишневецький був досвідний воївник, бачив, що така боротьба не дуже шкодить татарам, і що, щоб справді перемогти орду, до того треба мати добре військо й хочби одну твердиню до оборони в часі татарського нападу. Вишневецький зібрав найсміливіших козаків, дав їм добру зброю й подався з ними на остров Малу Хортицю.

Це був невеличкий острівець, але високий, скелистий, добрий до оборони. В найвищій частині острова, над самим берегом, князь Дмитро визначив місце на твердиню. Козаки повикопували кругом глибокі рови й землю з них повикидали на вали, на кілька метрів заввишки. На валах били частокіл, клали деревяні зруби й уставляли помости під гармати. Вихід зробили лише один, широкий, для переїзду. Замикали його кріпкими оборонними воротами з дерева, через рів перекидали зводний міст, що підносився ланцюгами вгору. Між валами краєм стояли курені. Курінь, це була козацька хата; ставили її з дерева, а зверхи накривали очеретом або й звірячими шкірами, яких

Кн. Дмитро Вишневецький.

у степу було багато. Посередині твердині був вільний майдан. Така фортеця була подібна до инших замків, що їх тоді було на Україні багато. Але козаки дали їй нову назву »Січ« — від слова »сікти«, »рубати«, бо на укріплення сікли дерево; самі ж звали себе січовиками.

Від того часу Запорозька Січ була головною козацькою оселею.

Смерть Дмитра Вишневецького.

На Січі князь Вишневецький зібрав значне число козаків, придбав декілька гармат, добув добрих рушниць і вів війну з татарами. Кримський хан дуже налякався козацької твердині й кілька разів намагався її здобути та знищити. Але аж по сімох роках війни, при допомозі турків, йому повелося підійти під Січ і розпочати облогу. Козаки боронилися завзято цілих три тижні. Та накінець їм не стало пороху й харчів, і Вишневецький наказав їм залишити оборону. Потайки козаки переправилися на инший острів і подалися в дальші місця. Татари ввійшли до порожньої Січі і зруйнували укріплення. Князь Дмитро воював із бісурманами далі й покінчив життя геройською смертю. В одній битві в Молдавії турки забрали його до неволі, й султан наказав його вбити.

Нарід назвав князя за його неспокійне життя Байдою і склав про його смерть гарну пісню. В Царгороді на ринку, перед самою смертю, пив Байда мед і горілку, — не журився тим, що зараз має вмирати. Турецькому султанові подобалося його завзяття, і він сказав до нього:

— Ой, ти, Байдо, славний лицарю! Будь мені вірний, прийми турецьку віру, то я подарую тобі життя та ще й дам за жінку свою доньку, — будеш паном на всю Україну.

Байда відповів султанові:

— Лучше мені зараз умирати, як твою доньку за жінку брати. Твоя, царю, віра проклятая, твоя донька поганая!

Тоді розлючений султан крикнув на своїх слуг:

— Візьміть Байду добре в руки, візьміть, кріпко ізвяжіте, на гак ребром зачепіте!

Турки схопили Байду, вивели на високу вежу й ребром завісили на гак. Але вірний слуга подав князеві лук у руки, і Байда почав стріляти: першою стрілою вбив султана, другою його жінку, третьою царівну. Тоді його турки вбили.