Історія козаччини/Кінець козаччини

Історія козаччини
Іван Крип'якевич
Кінець козаччини

XII. КІНЕЦЬ КОЗАЧЧИНИ.

Лад на Гетьманщині.

Лівобережна Україна або Гетьманщина складалася тоді з 10 полків: київського, чернигівського, стародубського, ніженського, переяславського, прилуцького, лубенського, гадяцького, миргородського й полтавського. Гряниці її йшли на заході дещо за Дніпро, на сході до Дінця, на півночі за Іпуть, на півдні коло річки Орелі.

Гетьманщина була — земля гарна й багата На півночі простягалися великі ліси, на півдні широкі степи. Нарід займався найбільше хліборобством. Земля була така буйна й родюча, що ніколи не було недостатку хліба. Всюди були розведені гарні сади, що давали людям велику користь; у деяких околицях садили тютюн. Багато було лук і лугів; там паслися табуни коней, воли, корови й вівці. Дуже розвинулася була на Україні годівля овець; із вовни робили сукно і прегарні килими. Багато худоби продавали за гряницю, в Московщину, в Німеччину. По річках і ставах була сила всякої риби, по лісах можна було проживитися з ловів, з пасічництва, з лісових робіт. Гетьманщина мала тоді більш ніж чотири міліони людей.

Уряди на Україні були такі, як здавна, і тільки де в чому змінилися.

На чолі держави стояв гетьман, якого звали ясновельможним. Ґенеральну старшину титулували вельможними. Крім ґенеральних — писаря, обозного, осавулів, суддів, були ще нові ґенеральні уряди: підскарбій доглядав державного скарбу, ґенеральний хоружий переховував козацьку хоругву, бунчужний беріг гетьманського бунчука.

Старшина полкова, сотенна й городова була така, як давніше. Козаки ділилися на різні ранґи. Бунчукові товариші це були сини старшини, що належали до гетьманського полку. Вони вчилися на вищі уряди, заступали старшину в війську, урядували по канцеляріях і в судах.

Знатні або військові товариші звалися ті козаки, що повнили якийсь уряд і потім із нього уступили. Значковий товариш називався той, що носив у сотні малий прапор, званий значком. Виборні козаки були ті, що мали власного коня, вбрання і зброю, рушницю, шаблю й піку. Бідніші козаки не йшли на війну, а складалися з двох чи більше хат на одного вояка, що звався підпомічником.

Крім звичайних козацьких полків, були в Гетьманщині кінні компанійці й піші сердюки.

Кирило Розумовський.

Останній гетьман давньої України був Кирило Розумовський (1750—1764). Він був із козачого роду, але молодим хлопцем дістався на царський двір до Петербургу, вчився там у вищих школах і їздив багато по чужих краях. Цариця Єлисавета думала, що він буде московщити Укра

Гетьман Кирило Розумовський.

їну й дозволила вибрати його гетьманом. Він закинув стародавнє козацьке вбрання, носив одежу на французьку моду, волосся білив і закручував у кучері. Але у грудях його било ще українське серце. Гетьман займався щиро справами України, завів нові порядки по судах і в війську, пильнував добробуту краю, старався прикрасити Україну новими будовами. В Батурині збудував прегарний гетьманський палац, що його останки залишилися до наших днів. Задумав також заснувати там університет.

Розумовський був людина добрячого серця, старався помагати кожному, хто до нього приходив із яким бажанням. Один урядовець через несправедливий засуд утратив був усе своє майно. Він кілька разів заносив скаргу до гетьмана, але гетьманові його прохання не давали до рук. Він хотів сам усно пояснити справу, але його теж не допустили до Розумовського. Тоді він тайкома через сад дістався до палацу гетьмана і в сінях чекав, коли гетьман вийде на прохід. Розумовський був у своїй кімнаті, але довго не виходив. Тоді бідний чоловік узявся на спосіб. Через щілину, що була між дверми й порогом, він просунув свої прохання до гетьманської кімнати. Яка ж була його радість, коли за хвилину його письмо вернулося тою самою дорогою: гетьман прочитав його й дав на письмі наказ, щоб покривдженому звернули його майно. Бунчукові товариші питалися по тім гетьмана:

— Хто привів до вас, ясновельможний, того чоловіка?

— Ніхто, — відповів гетьман.

— Де ж ви його бачили?

— Ніде.

— А як же дійшло до вас прохання?

— Такою дорогою, що ви й не подумали б: перелізло через поріг.

Скасування гетьманства й козаччини.

У Росії стала тоді царицею Катерина II., що в усім наслідувала царя Петра. Вона побачила, що Розумовський, хоч і вихований між москалями, є українець і опікується своїм краєм, не дає нищити його. Розлютилася на нього, закликала до себе до Петербургу і сказала, що гетьманство касує. Розумовський не мав сили опиратися і склав гетьманську балаву́.

Так 1764. р. скінчилося панування українських гетьманів, скінчилася й самостійність української держави. Цар Петро І. і цариця Катерина II. знищили волю України. У Лєнінґраді, колишньому Петербурзі, є памятник цареві Петрові І.; поставила його Катерина II. й дала на ньому такий напис: »Пєтру Пєрвому, Єкатєріна Втора́я«. Тарас Шевченко, дивлячися 1844. р. на той памятник, написав такі слова:

Це той Первий, що розпинав
Нашу Україну
А Вторая доконала
Вдову-сиротину!…

На Україні почала знову правити Малоросійська Колєґія. Але по вісімнацятьох роках, 1782. р., скасовано й її і скрізь заведено московські порядки. Скасовано також козацьке військо й козаків приділено до російської армії.

Так покінчилася на лівобережній Україні козаччина й українська держава.

Запорожжя.

Окремо від Гетьманщини правилося Запоріжжя рожжя.

Запорожці вернулися 1734. р. на давнє місце й оснували Січ між річками Підпільною й Базавлуком. Вони тут загосподарилися наново й поширили свої гряниці на всі сторони. На півночі від Гетьманщини гряниця йшла коло річки Орелі, на сході від донських козаків була річка Калміюс, на південь запорожці доходили до Дніпрового Лиману, на заході — по ріку Бог. Ті землі звалися »Вольности Запорозького Війська«.

Запорожжя ділилося на 8 паланок (повітів) і 38 куренів. Запорожці, як у давні часи, жили з ловів, скотарства і трохи з хліборобства. Частина війська проживала в Січі, инші жили в степах по зимовиках та хуторах.

Старшина Січі була така: кошовий отаман, суддя, писар, обозний, осавул, хоружий, булавний (носив булаву), бунчужний; були ще довбуші, пушкарі, шафарі (збирали мито на перевозах), канцеляристи. Був також отаман Січової школи, бо молоді хлопці мусіли вчитися.

Останнім кошовим Січі був Петро Кальнишевський. Він був людина великого розуму й досвіду й дуже добре правив Вольностями Запорозького Війська. На пустих просторах він поселював виходнів із різних сторін, казав будувати в степах хутори й села, дбав про те, щоб скрізь був лад і добробут. Про нього склали приповідку:

»Як кошовим став Кальниш, на Січі була паляниця, коржі книш«.

Петро Кальнишевський у темниці.

По скасуванні Гетьманщини цариця Катерина II. задумала також покласти кінець і Запорозькій Січі. Кальнишевський дізнався про наміри цариці й вислав до Петербургу послів, щоб урятувати Запорожжя. Але запорожців прийняли тут зі зневагою. Московське панство насмівалося з козацької зброї, з українського вбрання, з простих звичаїв козацтва. Два високі урядовці по-французьки лаяли запорожців, думаючи, що вони не розуміють мови. Але запорожці знали, про що йде річ, переморгнулися поміж себе й завели таку розмову:

— Ой, брате ж мій, та й панів тут яка сила!

— Та все які великі та розумні!

— І де такі родяться?

— Звісно де, в Петербурзі та в Москві.

— А де вмирають?

— Умирають у Сибіру та на Камчатці!

Так відрубали запорожці москалям. Бо дійсно багато московських панів царі засилали на Сибір. Панки тоді вже до них не чіплялися.

Друге зруйнування Січі.

Цариця рішила знищити Запорожжя. Московський ґенерал Текелій 1775. р. окружив Січ великим військом. Кальнишевський скликав раду:

— Що, панове-молодці, робитимемо, віддамо Січ москалеві, чи ні?

Молодші запорожці крикнули:

— Як же можна віддати славне Запорожжя москалеві? Поки світу й сонця, того не буде! Хай прийде москаль, ми його провчимо!

Але старі січові діди похитали головами. Вони бачили, що Січ не витримає московських гармат, що даремне проливати кров.

Вислали запорожці послів до Текелія, просили пощади. Але Текелій не знав милосердя. Московські салдати ввійшли до Січі, заарештували старшину й почали руйнувати укріплення й усі будинки. Знищили все, навіть із церкви позабирали дорогі ікони та срібні царські врата.

Кальнишевського вивезли до Росії на заслання в Соловецький манастир на Білому морі. Там замурували його в темниці без дверей і вікон і тільки малою щілиною давали йому їсти. Так мучився бездольний старець дванацять років. Потім полекшили йому кару й пускали деколи до церкви, але говорити не давали йому ні з ким. І вмер останній запорозький кошовий у московській неволі 1805. р. у 112. році свойого життя.

»Катерино, ой, царице,
Що ти учинила?
Степ широкий, край веселий
Та й занапастила!«

— так співав народ про люту царицю Катерину II.

З Запорожжя розбрелися козаки по різних краях.

Частина козаків іще за Хмельниччини осіла була над припливами річки Донця, й там повстала Слобідська Україна або Слобожанщина з більшими містами: Харків, Охтирка, Озюм і инші. Частина січовиків перенеслася під турецьке панування й оснувала Нову Січ при гирлі Дунаю. Дехто з нащадків запорозького війська живе там і досі в Добруджі.

Инші зайшли ще далі Дунаєм, аж у Угорщину, й осіли в Банаті над долішньою Тисою.

Згодом частина козаків вернулася на Україну й дістала дозвіл утворити Чорноморське військо. Кубанські козаки це останні нащадки давнього запорозького війська, вони залишилися до наших днів.

»Пропало славне Запорожжя, та не пропала слава!«