Австро-руські спомини (1867–1877)/Додаток/2

by Михайло Драгоманов

◀ Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. I

Австро-руські спомини (1867–1877) Михайло Драгоманов Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. II (Євген Желехівський)

Додаток. Листи Евгенія Желехівського до М. Драгоманова з 1872–73 років. III ▶

Львів: 1889

II.

Станіславів 17. Жовтня 1872.

Високоповажний Добродію!

Не знаю чи зможу я Вас переблагати за таку мою крайну неувагу на утримуванє кореспонденциі з Вами Високоповажний Добродію, до котроі Ви мене так радо заохотили ласкавим Вашим письмом з весни. Я до того так був необачний, щом сам велерічиві обітниці поробив, а осущенє их відложив на богзнає коли. Відай вже не надолужу того зла, а чую сесе так сильно, що, як здає ся мені, оправданє моє лише на марні причини звернути мусить. Таким було би сесе, що я в Перемишли до Липня не знав, чи и на дальше там зістану, бо що хвилі чекав я, що Рада Шкільна завдасть мене де небудь на службу. Відтак не знав я, чи дійде Вас мій лист по давній адресі. Ото ж зо Станіслава, за нагоном любимого М., пишу до Вас. Бажаєте Ви пізнати близше партиі руські в Галичині, томуж гадаю представити Вам декотрі типи з тоі партиі, котра самохіть и притьмом хоче винародовити ся на великоруссів, и вже від части того доконала. Специяльні такі факти будуть для Вас цікавші, бо о загальних, ґенеричних признаках тоі партиі начиталисьте ся и наслухали доволі.

От буде нумер 1. священик и професор в Перемишли. Перед 1848 р. у Відни на студиях прийшов він до живійшого почутя национального яко Русин, особливо через товариство з инними Словянами, плекаючи разом з ними горячо чувствовану тогди идею словяньскоі взаімности. Чинний уділ брав він відтак в национальнім пробудженю Русинів в Галичині, яко член „Руских Рад“ и „Матиці“ в р. 1848–49. Сам заходив ся коло писаня на рускім (народнім) язиці и поважав сердечно другі словянські литератури, навіть и польску. За єго впливом закидано по семях попівских язик польский для руського. За своім стояв, чуже шанував. Около 1857 р. пізнав ся він на нещастє з Дідицким и дружить ся з ним до сёгодня. Будучи сам слабоі голови, не дійшовши до жадних позитивних засад що до язика, літератури, искуства, став ся для него Дідицкий авторитетом на всё и звернув єго з дороги до добра власноі малорускоі народности, та зробив собі з него орудіє, кольпортера своіх утворів, як Конюшій, Отець Игнатій и т. п., а разом и таких, поки що не голосно обявлюваних переконань, в котрих містилася вже здрада для своєі народности, аристократизм панмосковський. Зачав Дідицкий видавати „Слово“. Оглядаючи ся на правительство австрийске и на консерватизм передових тогди Русинів, як Антониа Добряньского, Малиновского, Яхимовича, Ґинилевича висказав він осібність малоруску, але в найважнійшій признаці тоіже, в язиці, завсігди натура тягнула єго як вовка до ліса, сиріч до кумира всероссійського. Відкликнув ся Дідицкий „Словом“ и на Украіну, здає ся не з своєі власноі ініциятиви; пішли кореспонденциі „з за кордону“, наслали до редакциі „Слова“ Украінці (Куліш) книжок багато на розпродаж. Каяв ся він, що спровадженєм утворів украінських викликав на себе самого, на своі утвори конкуренцию и засуд. Но пропало: молодші Русини зачали дорожити єдностію народною з Украінцями, зробили реакцию проти монополю літературного и політики руськоі Дідицького и єму подібних. Нумер 1. читав сам и спродавав другим утвори украіньскі; даже фонетикою не соблазняли ся Русини тогди так як тепер. Але щож! бачить Дідицкий, що ціла єго літературна праця проти украіньскоі літератури иде в кут, що намість єго идеалів політичних ставляли Русини народовці идеали зовсім противні, и що таким чином авторитет єго и високоі єрархиі рускоі, котру він собі сервілізмом зєднати потрафив, теряє на стійности, зачав він аґитувати з початку тайно приватними листами, потому явно против народноі малорускоі літератури, єі представителів и поборників. Писовня фонетична, теє що найбільше впадало в очи нашим консерватистам, служила му за причину до всякоі догани. Нумер 1. зачав також виступати проти фонетики ніби, а властиво проти літератури народноі в загалі. Книжки украінські, котрі у него в хаті всюда були порозкладані на продаж, десь зачали зчезати — вже в р. 1867 не найшов у него ніхто ані одноі з тих книжок, навіть Кобзаря Шевченка, для себе оправлений екземпляр, десь запропастив. Идіотичним елюкубрациям „Страхопуда“ приплескував. По ослабленю Австриі р. 1866 и по виставі етноґрафичній (?) в Москві далеко смілійше зачали виступати противники народовців, бо коли могла тая „вистава“ засліпити маною очи такого Паляцкого, Смоляра, — то щож доперва нашим пиґмеям!

Звиняють ся Чехи, що они для того кадили так Москві, щоби тим настрашити Німців-Австрию, алеж дуже в тім міру перебрали, пошкодили всяким відносинам правним Словян ко Россиянам, теж словяньскому племени. Прилюдно понижили ся тогди Чехи и инші Словяне перед лукавим панмосквитизмом. Озвірив ся тогди нумер 1. на нашу часопись „Правду“, котра зачала у в тую пору виходити. Після єго гадки не повинні були ані Русини ані прочі Словяне заявляти якусь окремішність від Россиі и тим мішати іі „в констеляциі найлучшій до всякого активного виступленя“. Но констеляция тая минула, а єму не лишило ся з неі нічо, лише Шираєва житєпись Кирилла и Методия, котрою він пропаґував межи простодушними панмосквитизм з великим успіхом. Рисунки в тім утворі, малёваня були для многих невидальщиною. Книжки московські стали частійше появляти ся у него, пожичаючи их аґітував. А хитро умів він дібрати кождому відповідну книжку, а образки московські розпродавав. Нічо вже не обходив єго якийсь розвій літератури в Галичині, хотяй би и на підставі „етимолоґиі“, всі своі усилля звернув ко Россиі. Виперав ся, що він коли розумів язик Шевченка. Згадати було при нім, що преці най вже для селян треба би утворів на ріднім іх язиці задля просвіти, то каже він: „Що нам тепер о хлопах думати? Ми интелигенция памятаймо о собі, образуймо ся на язиці россійскім, зрешта хлоп галицкий розуміє литературний язик русский, а як ні, то най ся вчит!“ — Зложено у Львові товариство „Просвіта“, признав він молодшим силам більше енерґиі и жалував ся, що св. Юр и Матиця такі оспалі, не для того, яко би му просвіта люду в язиці малорускім на серци лежала, але для того, що через „Просвіту“ збереже ся самостійність народня и литературна противно експекторациям москвофильским. И нині він побиває ся за розширенєм Наумовича „Науки“, „Русскои Ради“, щоби робити конкуренцию „Просвіті“ народовців — для цілей москвофильских. Згадати му про теє, що руські попи полонізують ся самохіть, то каже він „так мусить бути; сли би зачали по великорусски говорити, то тогди закинули би всі польский язик. Нам потреба передовсім старати ся, щоби обряд наш грецький утримав ся, а о язик народу то тепер байдуже. От лучше щоби в школах нічо не учили по руски, як мають учити язиком товариства „Просвіти“. Я волю викладовий язик по ґимназиях польский, як такий руський. И я гадав колись и другі заходили ся, щоби розвести малоруську літературу, але то даремне діло; на що нам нове творити, коли маєм готове (т. є. московське). Як то красно читав я в „Московских Відом.“, що після бесіди якогось киівского владики при торжестві якімсь, самі Русини з Киіва виобразували нинішний российскій язик, — він є тому наш“. — З того вийшла у нёго апатия до всёго, що Русини в Галичині роблять. Він жиє лише воздухом „Москов. Відом.“, „Современних извістий“ що до політики, а що до літератури, то в московских утворах, як Петрушевского, Карамзина, Кохановськоі. „Не можемо ми, каже, мати в Галичині через Поляків, украінофилів и Німців язика великорусского, то най вже буде польский, и всё таки спольщить ся“. Переселенє висше 2000 интеліґентних Русинів з Галичини до Холмщини и в загалі до Россиі, уважає він за діло добре. В тревозі він великій, щоби колись Поляки не зробили важних уступок в школах для Русинів-народовців, для язика украінсько-руського; тому то він великий противник угодовости Лаврівського и тих народовців, котрі чогось вже добили ся, як н. пр. владики Ступніцкого. Ту вже відзиває ся в нім привата, бажає бо він лише, щоби єго рід, свояки, други всёго добра сподобляли ся и верховодили для своєі користи Русинам, хоть би и не конче на честній дорозі до того доходили. Так зможе ненависть стороннича и честним, праведним характером захитати. Сли тепер що напише „Правда“ острого проти Поляків, або котрий з народовців де виступить з словом и ділом против полонизму, то він тішить ся з того, але лише для того, бо сподіває ся, що тим лучше за те дадуть ся в знаки Поляки народовцям, и язикови малоруському так як московському в Галичині просвітку не дадуть.

На кождім кроку являє він свою завзятість на партію народовців. Спершу причиняв ся він значно до успіха руського театру, коли той заіздив до Перемишля. Послідними же часами опустила єго зовсім любов народноі сцени. Був він через 2 тижні в Холмщині и повідав в крузі повірників так о Россиі: „Є то сила велика, але духа мало в ній. Поляків Россияне боять ся и жалують их, дурні — „нещасний народъ, кажуть, потерялъ свое отечество!“ Також для обряду православного не видів він, каже, такого ентузиязму, як він собі представляв и бажав. Зле, що в православній церкві не говорить ся правильно на службах божих проповіди. Правительство российске само на добрій дорозі против Поляків в Конгресівці, повинно іх винищити. Багато є старосвіцкого и зацофаного в адміністрациі Россиі; здала би ся війна Россиі, и щоби іі побідили та розуму навчили; она би тогди ступила наперед“. Бизантинізм московский зглядом династиі в справах політичних и релігійних дуже му до серця припав. Не вірить він, що правительство российске спиняє розвій язика и літератури малоруськоі поліцейскими запретами, а каже, що Украінці вже давно перестали думати о самостійности літературній.

Нумер 2, брат Н. 1-го, старший віком священик сільский. Належить він до аристокрациі попівскоі и родовоі. Просвіту хлопа обмежує на читанє и співанє церковне; також и для потіхи гостей своіх каже він хлопцям сельским до себе приходити и співати „Мир вам братя“, „З Украіни тут приходжу“ и т. и., також и польскі пісни, в котрих вихвалює ся селяньский побит, житє и послушеньство для духовних.

Раз будучи у нёго, звіщав я єму о нових книжках малоруських. „Всё добре, каже він, лише друкуйте етимолоґиєю, то ми вам и грошей дамо“. Тимчасом він жалує грошей на всяку книжку, хоть би якою етимолоґиєю друкована була. Він и сам тоі етимолоґичноі правописи не розуміє; часте „ы, ъ, ѣ“ в него належить до найліпшоі писовні. Читає він однакож пожичені єму публікациі „Просвіти“ и навіть фонетичну „Правду“, и не каже, що не розуміє. Язик „Слова“ є у него взором для рущини — и він повідає, що ми зіставши Москалями и принявши их язик, мусим затримати наш виговір букв о, г, ѣ, е. Католицку унію мусіли бисьмо и під Москалем затримати, бо там православні попи не мають жадного поважаня перед правительством и в соспільности. Коли нема при нім Нумеру 1, невсипущого єго ментора, то він жалує ся передо мною, що в „Слові“ нема що читати. Раз каже він до Нумеру 1. „От лучше погодім ся з тими украінофілями, они щось уступлять, ми уступимо — аби була згода!“ Нумер 1. на тоє одвічає: „А ми що маєм уступати? Они суть в заблужденію, яко орудіє Ляхів!“ На тім бесіда стала.

Нумер 3, свіцкий чоловік, професор ґимн., друг, ученик и поклонник Нумеру 1. Дуже ограничена голова, все говорить лише за Н. 1., а що часом сам додасть, то таке дурне що годі. От як би отте: „Чому то Россияне, або як Ви их називаєте — звертаючись до мене — Москалі, коли Наполеон I. ишов на Москву, то Москвитяне спалили самі місто своє и потягнули дальше, а ті Французи, той підлий народ, замкнули ся в Парижи, жалували своіх маєтків, погані, бездушні патриоти!“ Сам ментор єго, Н. 1. мусів встидати ся такоі глупоти свого друга москвофиля. Чотирох стихів з Турґенева не перечитає він без словаря, а сарака не узнає иншого язика для Русинів як московський. З Шевченка він ані стишка не перечитав в своім житю. Ментор єго в тім оправдує. Нічого не знає о нашій литературі, о московскій и польскій дуже мало, а зарозумілий страх! Свою злість на партию украінську посувають Н. 1. и 3. до нікчемних дрібниць. Коли справляє один з них гостину, то спрошує москвофилів, индиферентів и Поляків, а відтак хвалить ся тим, що у нёго на гостині не було ні одного украінофиля-Русина. В загалі де могуть лише то ускорбляють — часто по дитинячому щіпаючи — противну собі партию. Клеветають нас, що ми від обряду грецького відводимо молодіж. Всі средства у них добрі, аби дійти до ціли. Остентацийно дають нам пізнати, що они Поляків радше волять як нас.

Иншим разом подам Вам, Добродію, більше вістей о Перемишли а відтак о инних справах и людях. Багато Ви довідуєте ся з сёгорічноі „Правди“ — тому ж я обавляв ся, чи не буду для Вас скучний з моім невправним писанєм.

За тую Вашу ласкаву поміч, яку Ви для мене в справі мого докладнійшого пізнаня літератури и граматики украінськоі жертвуєте, я Вам дуже вдячний. Маю я дільце Максимовича „О старобытности малор. нарічия“, Буслаєва „Истор. Граматику российского язика“ и таке инше. За дільцем Потебні и инним що Ви мені радите, напишу я до Киіва небавом.

Не годжу ся я на Ваш погляд, який Ви маєте на умієтне плеканє язика малоруского в Россиі.

Узнаю и я важну потребу збирати и публікувати етноґрафичні материяли до пізнаня народу малор. и єго язика, не без користи суть и згадки Ваших професорів універзитецьких про малоруський язик, от як хоть би в роді Буслаєва, видимого ворога самостійности литературноі нашоі, — алеж того всёго за мало, дуже мало. Не досить на земли малоруській, в іі містах Києві, Харкові, Полтаві, Одессі и других дотикати лише мимоходом того язика и єго літератури и так з ним обходити ся як би з мертвим або чужим, — а належить шукати для нёго обявленя живого через школьну науку єго від сільских шкіл аж до універзитету за уживанєм тогож язика до учеників и слухачів. Досить довго вже вдоволялисьмо ся, щоби на наш язик и єго науку смотріли люде яко на річ підрядну. Знаю я добре, що на Украіні нема автономиі для украінського язика, що й нема як тую же переперти, — алеж ми мусимо завсігди наш протест против таких врядів московських голосити, як ми то голосимо в Галичині против врядів польских, щобисьмо не утратили через наше приставанє згідне на тім, що нам покинуть або не заборонять, нашоі непереривности права (Rechtskontinuität).

До такоі зовсім непотрібноі уступки в користь загребущого москвитизму зачислив бим и теє, що спорудники украінських книжок почасту дають „передне слово“ в язиці московськім, або поясненя до якого утвору на украінськім язиці. Най вже буде чиста книжка або московська або украінська. Украінці зрозуміють писане на іх матернім язиці, а Москалі, як не зрозуміють, то най ся вчать нашого язика. Чому ми лише такі маєм бути толєрантні и вчити ся их язика (и польского), а вони нашого ні?

Що до Словаря, котрого зложенєм займаю ся, то дуже дякую за ласкаву пораду. Обставини, які заходять у нас в Галичині, силують мене, щобим складав практичний словар малорусько-німецький як найповнійший, в котрий ввійде устня наша народня словесність и писана добірна.

З найбільшою охотою засяду я до дальшоі кореспонденциі з Вами Високоповажний Добродію, а за сим разом поручаюсь Вашій ласкавій памяти и пишу ся з найглибшим поважанєм

покірним Вашим слугою
Евгений Желехівський
учит. ґимн.