Автокефалія/Засади автокефалії/Вступні уваги
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Передмова | Засади автокефалії Вступні уваги |
Доґма церковного устрою ▶ |
|
Питання автокефалії — одно з найцікавіших питань устрою церковного, — цікаве не лише для фахівців церковного права та взагалі для людей, що спеціяльно справами реліґії та церкви інтересуються. Реліґія і церква стали чинниками життя громадського й державного і, хоч би як модерні держави старалися розмежувати та розірвати сфери життя держави й церкви і тим самим секуляризувати життя населення, — в повній мірі таке завдання доконати ледве чи можливо; принаймні, до сього часу спроби в тім напрямі не довели до поставленої цілі, — навіть у тій державі, що прибрала цілком протицерковний і навіть антиреліґійний характер. Як показав досвід цілої історії людства, реліґія становить надто глибоку та невикоріниму властивість людського духа, і реліґійні успособлення, як відогравали раніше, так і відограють та відограватимуть значну ролю в життю людської громади. Тому не можна пройти без уваги повз такі явища реліґійно-церковного життя, що не лише випливають з субєктивних переживань почуття реліґійного, але й відбивають у собі певний комплекс розумінь соціяльного порядку та разом впливають на соціяльні розуміння, структуру й чинність сучасної громади.
До тих явищ реліґійно-церковного життя, тісно звязаиих із загальним життям соціяльним сучасної людини, належать конфесіональні форми устрою сучасних христіянських церков. У даному разі ми ставимо собі за завдання зясувати ту форму устрою православної церкви, що дістала назву автокефалії. В цій формі церковного устрою, можливо якраз тому, що реліґія творить одну з найглибших властивостей людського духа, маємо дуже характеристичний наслідок цілого процесу життя христіянської громади за всю христіянську добу. Головні риси психолоґії народів, що входили в той процес та активно брали в ньому участь, знайшли собі відбиток у двох головних формах церковного устрою. Були навіть моменти — доба середньовічна, — коли на боротьбі за ті форми зосереджувалися головніші духові течії тодішньої громади. Врешті витворилися такі форми церковного устрою, що одбивають риси духового успособлення головних поділів христіянського людства — світу греко-славянського та романо-германського. Засада Риму — централістично-монархічна та засада Сходу — республікансько-демократична знайшли вираз: перша в устрою римо-католицької церкви, під головенством римського єпископа, друга — в соборно-автокефальному устрою східної церкви. Згадану термінолоґію, запозичену з ділянки політичної, треба, розуміється, брати в сфері церковній релятивно, з засади: comparaison n'est pas raison; все ж таки терміни сі до певної міри виявляють характер того й иншого устрою.
Кожна конфесія христіянська розглядає факти церковної історії з свого, конфесіонального, погляду. Найбільшу ріжницю в тих поглядах помітно щодо фактів первісного життя церкви. Елєментарність тих фактів дає кожній конфесії матеріял висвітлювати їх під кутом свого погляду. Зокрема і щодо церковного устрою елєменти того устрою, як бачимо в перші часи христіянства, розвивалися пізніш у кожній галузі церковного тіла ріжно. Врешті кожна церква дає своє розуміння того устрою з погляду своєї конфесіональної ідеолоґії. Так само й ми трактуватимемо дану тему з погляду церкви православної, згадуючи аналоґічні факти з історії та сучасности инших церков лише для порівняння, без оцінки їх щодо раціональности тої чи иншої підстави, а лише констатуючи самі факти у відповідності їх доґмі устрою даної церкви.
Розуміння автокефалії має своїм змістом зовнішній устрій православної церкви.
Іісус Христос назвав церкву царством Божим на землі (Матф., XVI, 18). Се дефініція внутрішнього характеру церкви — її значіння, як чинника внутрішнього удосконалення громади вірних у цілях спасіння. Але поруч із тим Основатель церкви на землі означив і инший — зовнішній характер церкви, як людської громади. Останньою, рішаючою інстанцією для суду над вірними визнав Він церкву: „Скажи церкві; коли й церкви не послухає, нехай буде тобі, як поганин та митник“ (Матф., XVIII, 15—17). В сих останніх словах вказує Христос на церкву, як на установу громадську, що, як і кожна така установа, підлягає певним впливам зовнішньої орґанізації та мусить мати свій певний зовнішній устрій.
Устрій церкви римо-католицької дає зразок удосконаленої монархічної держави, яка управляється дисциплінованою ієрархією, що підлягає самодержавному голові. На чолі католицької церкви стоїть римський єпископ — голова церкви і намісник Христа на землі. Він своєю особою назовні представляє католицьку церкву перед державною владою всіх країв і йому належить вища влада в церкві — законодатна, адміністративна й судова. З огляду на таке значіння голови церкви, характер управління католицької церкви — послідовно централізаційний. Поодинокі краї не мають окремої, обєднаної на місці, орґанізації, в якій вірні даного краю підлягали б одній церковній крайовій установі. За певними лише винятками (східні католицькі патріярхи та деякі краї, що склали з Римом спеціяльні конкордати), католицькі єпископи стоять у безпосередньому звязку з центральною церковною владою; певну посередню ролю між єпископами та Римом виконує архієпископ митрополит, але не для всієї церкви даного краю, а лише для певної церковної провінції, а таких провінцій буває в одній державі по кілька.
Церква протестантська не визнає за необхідне обєднання окремих христіянських громад зовнішніми формами устрою і, коли в інтересах практичної доцільности в деяких краях фактично провадиться централізація церковної влади, то ся централізація не виходить за межі окремої державної території.
Церква православна і з засади, що виявилася в її законодавстві, і самою практикою життя доводила й доводить необхідність існування самостійних, автокефальних церков. Розпросторена по цілому світі, церква, з православного погляду, складається з крайових церков, які повстають у ріжних народів, що, поруч із иншими своїми особливостями, головно національними, та ріжницями політичного устрою, утворюють окремі церкви з ріжним обличчям свого місцевого устрою та з незалежним управлінням. Ся незалежницька тенденція щодо устрою церковного виявляється ще на початках христіянства, коли за доби апостольської закладалися окремі церкви серед ріжних народів, і переходить через усю історію східньої церкви аж до сього часу, прибравши форму автокефальности. Отож автокефальна форма церковного устрою се — питома ознака церкви православної. Автокефальна форма устрою тут утворилася, історично розвивалася і в наш час виявляє свою правну і фактичну чинність.
В першій половині нашої розвідки маємо на увазі подати засади автокефальною устрою Східньої церкви, — частина друга має подати історичне втілення автокефальної засади в життю окремих церков. Здаємо собі справу щодо труднощів сього завдання. Майже не маємо докладних попередників на сьому полі. Як се не дивно, таке важливе явище церковного життя православного Сходу здобувало собі лише принагідні уваги в працях каноністів східніх і західніх. До того ж, з огляду, що автокефальний устрій дає місце для боротьби ріжних чинників і в життю православної церкви, рівнож як і в життю громадському та державному православних країв, деякі сторони автокефальної справи трактувалося, та й досі не перестає трактуватися, в атмосфері полемічного завзяття, що здебільшого закриває обєктивну суть справи мотивами сторонньої натури. Виходячи з розуміння конечної потреби, подаємо першу спробу систематичного огляду автокефального питання.