Перейти до вмісту

Апостол черні/1

Матеріал з Вікіджерел
Апостол черні
Ольга Кобилянська
I. том
Львів: Видавнича спілка «Діло», 1936

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА


АПОСТОЛ ЧЕРНІ


Повість у двох томах


ЛЬВІВ

1936


БІБЛІОТЕКА „ДІЛА“ Ч. 5.



ОБГОРТКА П. КОВЖУНА



З друкарні Видавничої Спілки „Діло“, Львів, Ринок ч. 10.

Галі з Лопатинських Бурачинській
присвячує авторка.

У невеличкому столичному місті Ч. мало хто любив „полкового“ годинникаря, Максима Цезаревича. Був це прикрий дивак і скупар. Непривітливий не лиш супроти власної родини, але супроти чужих, що з своїми годинниками приходили до нього. Принесете йому іноді годинник направити, а він наче великий павук, що зігнувся над мушкою — похилений над годинником та піднявши задумливо брови, вдивляється у складний механізм, як лікар, що тримає руку недужого, а опісля або загляне до середини і відставить поспішним рухом годинник на бік, із гнівним поглядом і лише погляне на вас поважно. „Хорий, дуже хорий“ — скаже, — прийдіть за місяць, щоб можна до того часу добре випробувати. Може пораджу.“ Або віддасть із словами: „Пропав безнадійно, киньте“ і більше нічого. Коли Ви постоїте і окруження дивака зацікавить вас на хвилину, коли мимоволі ваше вухо заслухається в ріжноманітне тикання годинників, тоді він зараз стає похмурий. „Справа мається так, як кажу вам, пане. В мене нема часу, ось і цей годинник жде на мою руку і той і той уже від тижня дочиста розібраний, інші також ждуть. Нема часу.“ Ледви відкивне головою і — пішов.

А коли „хорий“ уже вилікується і годинникар його вам віддасть, то — як поставить вам ціну — хоч клякай, не спустить. — Давніше було добре — скаже їдко, — доки не знали, яка хвилина дорога, а тепер зле. Не приносіть, будь ласка, до мене свого приятеля, коли занедужав вдруге. Є й інші майстри, а „полковий“ (як сам він себе називав, бо до нього багато військових заходило) — лише один. Мене Господь лиш одним часом наділив на цім світі. Вдруге мені не бути годинникарем, як колись мій механізм подякує“ — всміхнеться сумно і порухає значуче бровами. Не старий іще, хоч на висках посивів, був високий, гарно збудований, із клясичними рисами, ходив мов якийсь командант по своїй невеличкій, дуже чисто прибраній робітні з піднятою головою і оглядав на стінах свої годинники, яких було багато: одні на продаж, другі до направи — як перешіптувались один з одним. Деякі казали, що він відмовляє молитви, другі, що має хвилини коли розмовляє з примарами, а треті говорили, що вправляється в латинській мові і по латині лаяв публику, що недоцінювала його праці. Докладно не знав ніхто змісту його розмови з собою.

На стіні між годинниками висів теж шкіряний карбач і ніхто не був певний, чи в роздражненні той гарний дивак не стягне його зо стіни і не свисне комунебудь над вухами. Лиш одно знали: Максим Цезаревич ніколи не орудував неправдою, нікого не обманив. Його слово було їдке мов іржа, твердше мов камінь, але коли він говорив, то видно було, що має за собою моральну силу.

Зпоміж його дітей, трьох доньок і одного сина було, як здавалося, лиш одно йому миле — син-одинак Юліян. Інші діти доньки і наймолодшу називав він механічними колісцями, які згідно з законами обертались і окружали мотор, мов сателіти.

Коли малому Юліянові минуло шість років, вільно йому було лишатись у робітні батька на якийсь час. Але там він не смів плакати. „Коли хочеш плакати“ — наказував батько, — „то скажи й забирайся.“ Брав його на коліна та показуючи йому деякі годинники, притулював їх йому до вуха; дитина замовкала від несподіваного чуда, стримувала віддих, або всміхалась.

Коли ж іноді дитині тут чогось забажалося, чого батько не міг дати, тоді суворий батько вказував на карбач і говорив: „Найкраще іди геть“. Ці слова означали ще ласку, якою доньки-„колісцята“ лише рідко могли почванитися. Тоді малий відходив, але оглянувшись кілька разів за дорогим для нього недосяжним предметом; а батько стояв із піднесеною рукою, ніби з карбачем і вдивлявся у личко дитини, чи запановує вона над своїм бажанням.

Одного разу принесли до направи шварцвальдський годинник у формі невеликого домика, де наверху була ластівка, так прегарно вирізьблена, що приковувала хочби яке вибагливе око. Шестилітній хлопчина, побачивши ніби живу пташку на хатині аж писнув від подиву. Йому відразу забажалося притиснути ластівочку до себе.

— Тату, дайте — кликнув і простяг руки за годинником, що стояв між іншими на столі, біля якого сиділа непохитна постать поважного батька. Батько похитав заперечливо головою, вдаючи, що не бачить дитини коло себе.

— Я нічого пташечці не зроблю, — впевняв благальним поглядом малий і простягнув ручку вдруге. Батько підвів очі від роботи та ніби, всміхаючися, сказав:

— Але вона може тобі щось зробити.

— Вона кусає?

— Вона може відлетіти…

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

— Відлетіти?

— Так усе, що гарне не завжди можна мати. Краще залиши її, а тепер йди вже і не перешкоджай.

Хлопчик вийшов. Не минуло кілька хвилин, коли він знову зявився. Прийшов і станув як раніше, коло стола і намагався побачити вдруге гарну пташку.

— Вона ще сидить — прошептав, боячися звернути батькову увагу на себе.

— Пташечко моя маленька, ти відлетиш?

Батько підняв на синка строгий погляд:

— Хочеш конче, аби вона відлетіла? Йди, повторяю.

— Вона не відлетить, татку — прошептав хлопчина — я її не візьму в руки. Я тільки на неї дивитися буду. Не зроблю їй нічого.

— Так, не зробиш їй нічого. А відки ти це знаєш?

— Бо так. Вона гарна і я її люблю. Вона така гарнесенька.

Та тут зайшла несподівано зміна з батьком. Його очі блиснули гнівом і він крикнув:

— Не дивися на те, що не може бути твоє, й не бажай чужого. Іди, бо плакати не вільно.

І дивне диво. Чи відчула дитина, що цей строгий батько, який мов злодій, що потайки радувався загарбаним скарбом — так само скрито любувався цією гарною дитиною, вдаючи з себе невблагально строгого? Хлопчина не збентежився, тільки сказав:

— Не кричіть, татку, вона зараз відлетить — прижмурюючи раптом оченята. Простягнув пястучок і то відкриваючи, то замикаючи його, як це роблять діти, щоб виявити тим своє сильне бажання добути бажаний предмет, — не рухався з місця.

— Ти ще тут? Де карбач?

Хлопчина розплакався.

— Ти чого плачеш?

Юліян мовчав, хлипаючи.

— Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмієш говорити?

Хлопець притакнув головою.

— Хочеш мати її?

Хлопець притакнув головою.

— І не будеш ніколи більше плакати, коли її дістанеш? Уважай, що відповідаєш.

Хлопчик помахав головкою живо на знак, що „не буде“ і простяг лакомо руку. Та в ту мить трапилось щось жахливе. Батько схопив карбач із стіни, підняв його високо вгору і тільки чути було пронизливий крик.

Карбач лежав далеко в куті кімнати, коли батько побілівши мов крейда випровадив у сіні малого, що душився від стриманого плачу. Важко віддихаючи приступив сам до вікна і притиснувши там чоло до шиби, — стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамя і він переляканий, оглянувся. То була його бабуня по матері, білоголова бабуся з чорними блискучими очима, з інтелігентним обличчям, з усього вигляду „пані“ — хоч уже добре похилилася, а все ще ростом імпозантна.

— Защо ти карав дитину?

— Я поступаю згідно з вашими засадами. Цілком згідно з вашими засадами.

— Защо?

— Щоб не приспособлювався до брехні, яка буде з ним разом виростати. Думаєте, мені це так легко? Але… в моїм віці ніхто не починає всього спочатку. Залишіть мене бабуню! Він мій одинак… і саме тому, що одинак…

Тут він урвав, а бабуня всміхаючись болюче і не відповідаючи нічого, вийшла з робітні.


*
За годину відчинилися злегка двері і мале, бліде личко із слідами сліз в очах, але спокійне, показалося наново. Батько сидів плечима до дверей і випускав густі клуби диму з короткої люльки. Його брови то здіймалися, то опадали над очима. Це був у нього знак живішого думання.

— Я плакав, татку…

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканім обличчі сина.

— Я плакав, татку… — почувся ніби шелест удруге, вже цілком близенько, хоч несміливо.

— Не було потрібно, сину.

Дитина мовчала хвилину, потім шукала очима чогось у батькових очах, що ховалися перед нею.

— Я ще лиш один раз хочу подивитися на неї, татку. Маленький раз — і хлопчина показав свій дрібоненький пальчик, на доказ, як це має бути коротко.

— Гадаєш, вона краща, як усі ті, що літають?

— Ага, гарніша — відповів і потакнув головкою. — Я хочу на неї зовсім зблизька подивитися.

Батько порадив йому, щоб краще всім пташкам на дворі приглянувся і сам яку зловив. Пташка буде літати… Він знає, як птиці літають високо-високо і цвірінькають, і щебечуть, присідають на галузки по деревах, ховаються між листочками, по землі шукають зернят. А він зловить. Малий дивився зацікавлений на батька і слухав з увагою. Нараз спитав:

— А як я зловлю її, то вона буде моя?

— Авжеж не моя.

— І зможу плакати?

— Ліпше було б, мій сину, і я хотів би, щоб ти ніколи не плакав.

— А як я буду великий, то… ти будеш мене бити?

— Ні. Я не буду тебе бити. Лиш не треба обіцювати того, чого не можна дотримувати.

Дитина дивилась уважно батькові в очі, не розуміючи його зовсім, а видко було, що бажала зрозуміти. Нараз по хвилині надуми, начеб віднайшла щось у памяті, скрикнула несамовито.

— Але я буду плакати, татку, я хочу пташку — і вибухла щирим плачем.

— Чому будеш? — спитав батько майже з переляком.

— Бо буду — спищав, — не маю сили панувати над собою.

Батько зморщив брови, мов у фізичнім болю.

У його душі щось йому сказало: „Ти нікого не обманеш, мій сину…“, а голосно додав: „Не задивляйся на те, що не може бути твоє. Карбачі болять хоч би із чужої руки…

Узяв хлопчину за плечі, вивів його до бабуні, а сам засів до стола і заглибився в свою працю. Годинники тикали, і тихенький цокіт мав якийсь дивний вплив на майстра. Час-від-часу він заплющував очі, опускав голову на поруччя крісла і так задумувався. Чи відпочивав, чи щось працювало в його мізку — невідомо.

*

Росте і розвивається гарно фізично і духово молоденький Юліян Цезарович, але вже замітне, як у нього бере верх майже хоровита ощадність та деспотизм батька. Сувора батьківська рука над доньками, і над хлопцем, дедалі вже юнаком Юліяном, викликає в хаті часто сірий настрій. Крім Юліяна у домі ще троє дівчат. Мати — поважна, маломовна і терпелива добра ґаздиня в обширній хоч низькій хатині була зразкова ґаздиня. Але старий годинникар усе відказував, буцімто ніде не бачив стільки недбальства й ліні, як по „словянських домах“. Пані Цезаревич (із священичого дому) мала лиш одну відповідь, що — Господь суддею над усіми та що доки в неї руки живі, доти й буде все добре й чистота в її хаті. А те, що до чоловіків належить, нехай творять вони.

Часами з закутків кімнат чути було тихі, стримувані суперечки між старшими сестрами. Ішло про те, котра має одягнути новішу одежу, коли обидві разом хотіли вийти з хати. На їх несміливі докори, що їм конче треба окремої сукні та капелюха, батько відповідав сухо, що обидві враз не мусять виходити, бо люксусу у своїй хаті як убогий не може підтримувати. Часто ударяв так сильно об стіл, що поскладані там годинники аж тремтіли — і відсилав дівчаток до матері. Іншим разом брав карбач і радив спробувати самим запрацювати на хліб. Дівчата вмовкали, — і висувались одна по другій із кімнати із сльозами в очах.

— І чого ж ти таке доказуєш, чоловіче, ніби між мужеською челядю в кухні — упоминала своїм мирним голосом терпелива жінка, який стискав жаль серца за доньками, що були скромні у своїх вимогах, були їй помічні понад свій вік, щоб придбати до хати те, чого батько або не визнавав за потрібне, або не годен був своєю пильністю здобути. — Чи ти не розумієш, що це дівчата й молоді? — говорила впоминаючи. — Ей, Максиме, Максиме, — не любиш ти своїх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Чи ти ніколи не помітив, які з них гарні діти виробилися?

— Зоня — наша найстарша… золотоволоса як ти, — перебив їй усміхаючись, — тому я і вибрав собі її на мою помічницю, і дасть Біг, виховаю з неї такого годинникаря, якого ще ця столиця не мала. Я не ходжу між своїми дітьми з заплющеними очима. Але мало що значить гарна одіж, капелюхи, навіть гарна зверхність. Те, що щось значить, ховається тут. — При тих словах ударяв себе у груди. „Центр важний, жінко, центр! Коли вони стануть матерями і будуть виховувати свої діти, нехай з них виховують силу, характер і залізо, а не малпів, що лиш безплідними словами орудують. Виховуючи свої діти, ми мусимо незабувати, що ми їх і для України виховуємо. А вона потребує іншого, як досі, чоловіка, іншу жінку. А вони нехай собі ворогують на батька. Колись вони його інакше будуть судити. А покищо він такий, а не інакший.“

Пані Цезаревич вислухала його спокійно, і вона згоджується, правда, з його поглядами, але питала чи конче потрібна жорстокість? Чи дитина може перескочити розвій молодости і станути відразу на тій точці, де лиш розум приходить до слова або вибухає порив до якогось великого діла?.. Ні. Дай молоді сонця, хочби яку одробину, на тверду дорогу життя, а зокрема для України, щоб кожний міг вибороти сам собі свою украдену батьківщину, — а дальше поступай, як хочеш. „Доки жила бабуня було інакше — від коли вона згасла — згас промінь у цій хаті.“

*

Та нераз чудак-годинникар показував себе з іншої сторони. Прикликував доньок по черзі несподівано у свою робітню. Тут втискав наперед Зоні, найстаршій, кілька банкнотів у руку „за поміч і послух у робітні“, молодшій Марії „правій руці матері при шитві і інших мозольних ручних роботах“, головно „за оброблювання яринового городу“ — давав теж нагороду і беручи їх своїм звичаєм за плечі, щоб урадувані несподіваним щастям не поцілували його на знак подяки в руку, висував їх спішно… за двері. Вкінці прикликав наймолодшу Оксану, що вдалася з вигляду друга по браті, цілком у батька. Мала темне волосся, з клясичним профілем, блідавої цери і сталевої барви очима та чудно привабливим усміхом. Вона так боялася лайки за „лінивство“, за свою цікавість і за своє „циганське“ обличчя, що її треба було силоміць випихати, коли батько кликав. Перебирала свою „пайку“ цілком збентежена і скоріше, як сподівалася, опинялася за дверима.

Варто було заглянути в ту другу кімнату, як там було весело. Обдаровані скакали, сміялися, обіймалися і збивалися коло усміхненої матері, допитуючися всі враз, що собі за той несподіваний дарунок справити. Лиш молодий Юліян, що стояв віком між найстаршою Зонею і Марією, не казав нічого і усміхався рівно до мами — щасливий радістю своїх сестер. Лиш „бідний Юлик не вифасував нічого“… — говорили сестри гладючи його по гарнім обличчі. Він відпихав їх і сміявся. Він сам більше заробляв лєкціями, ніж вони всі три діставали від батька. На доказ своєї щирої любови до них, він кожну по черзі підносив скорим і зграбним рухом догори. Обносячи їх круг кімнати, ставив у кут за кару, що його „жалували“, чого він так не любив. Тоді до хати вливалась струя сонця…

*

Коли мати пробувала дякувати чоловікові за несподівану радість, яку справив дітям, він махав рукою і усміхаючись сумно говорив: „Ти гадаєш, жінко, що коли в зачиненій для всіх робітні твого чоловіка світиться далеко поза північ світло, ніби одно Боже око блимає з вікна, а місяць згори позиркує на землю і все пішло вже на спочинок, то годинникар зачиняє двері від вас зі злоби або гніву? Ні. Він дослухується тільки того, що йому годинники у більшій тиші нашіптують. Вони, ті дрібні „інтелекти“, що спочивають на грудях і серцях своїх власників, чого то вони не розказують, чого не довідаєшся про них… Коли тикання одних вислухав, других успокоїв, тоді каже собі: „Тепер я звертаюся до своїх приятелів.“ Ти знаєш їх. Вони там на полиці, оправлені, прикриті завісою перед порохом і чужим оком. Я не вчений, ти знаєш. Та коли я беру їх до рук, кожний з іншого часу, з іншою духовістю, з іншою вказівкою на будучність, тоді я вглибляюся в час… Для кого. Для мене? Ні. Для дітей своїх, для „України“ своєї маленької, між чотирма стінами. І так доки не замкну очі, а мій годинник — що дав мені найбільший майстер сього світа не стане сам.“

Вона зворушена схилилася над його темною головою і поцілувала її:

— Мій фанатисте невсипущий, не запрацьовуйся… прошепотіла і віддалилася нечутно.

*

В тих часах був молодий Юліян одиноким захистником у хаті проти деспотизму, а що найбільше, скупарства батька, який був би те, що одною рукою давав, другою відбирав. Правда, він вимовлявся перед дітьми тим, що він лише годинникар і треба добре працювати, щоби виживити родину, і дітям дати ліпше виховання.

Юліян маючи ледви яких пятнацять років, уже давав слабшим учням лєкції. І хоч його місячні зарібки не були дуже великі, він все віддавав мамі з просьбою давати йому лише те з харчу, що вона купить з його заробітку. Мама зворушувалася до сліз і, коли батько не бачив, цілувала його в чоло і тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з її дітей не сміє їй „знидіти“.

Гарний, темноволосий, з ясними очима, струнким ростом батька, та ледви замітною мімікою брів, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, у школі мав симпатію у своїх товаришів і вчителів. Був дуже щирий і сміливий. Для товаришів — авторитет. Не тільки тому, що був дорадником слабших учеників, але і через свою фізичну силу, що проявлялася при ґімнастичних вправах, у борні, плавбі, і в тих усіх випадках, коли товариші прогрішилися неправдомовністю, товариш „авторитет“ товк винуватців немилосерно, а ніхто довго на нього не гнівався.

Один із учителів, в якого він учив сина, займався ним так щиро, що викликав аж заздрощі в рідного батька.

*
Одного разу, коли Юліян Цезаревич мав сімнацять років, трапилася йому пригода. В одного священика з села Покутівки, о. Захарія, коли виїздив з міста сполошилися коні.

Сильно навантажену фіру, де сидів душпастир із своєю молоденькою донечкою, рвали і шарпали коні на всі боки. Фірман, з переляку, хоч і стримував щосили звірята, не міг їх опанувати. Він стягнув віжки так сильно, що коні погнали вихром уперед по свіжій, ще не утовченій дорозі так, що здавалося, фіра ось-ось розлетиться. На улиці було в той час небагато прохожих, та й ті перелякані дивились безрадно. Отець Захарій кричав і кликав помочі, притримуючи доньку коло себе і, як видко було, здався зовсім на божу волю.

Саме в той час ішов Юліян до школи. Побачивши проти себе вже здалека розігнані коні з наїженими гривами, а фірмана і за ним другу особу без капелюхів, вмить кинув він свій капелюх проти розбішених звірят. Коні, скочивши у бік, зупинились на хвилину. Тоді Юліян мов молодий тигр кинувся між них і гукнувши на них, вхопив сильними руками одного за уздечку так сильно, що хоч він пручався, скакав і бив копитами, таки зупинився. Юліян запанувавши на мить над одним, ухопив і другого коня сильною рукою, приборкавши його.

Юліян стояв коло фірмана і сховавши одну руку поза спину, із зморщеним чолом, приглядався хвилинку, як цей випрягав задихані коні.

— Ангеле, спасителю! — скрикнув тут нараз панотець, опамятавшися з переляку і простягаючи руку до молодця, що все ще стояв і слідив за роботою фірмана. — Хто ти, дорогий сину? — Скочив із фіри, а за ним і молоде дівчатко. Юліян не підводив очей. — Чий ти, божа дитино? — повторив своє питання душпастир і опинився коло нього.

Аж тепер підвів молодець очі. Вони гляділи так сумно, що о. Захарій збентежився.

„Чи ви ранені?“ — спитав.

Цей заперечив головою. „Дрібниця… на правій руці.“

„Вона цілком закривавлена!“, скрикнуло дівчатко, що аж поза спиною молодця відкрило покалічену руку і затривоженими очима дивилось на нього. Чи під впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло із своєї шийки білу тоненьку хустину і подало Юліянові, щоб „закрити“ бідну руку. „Перевяжи нею руку, Ево“, сказав батько, „видиш, яке нещастя?“ Закривавлена рука нагнала їй такого страху, що вона боялася її торкнутись.

Тоді зробив це о. Захарій. Молодець подякував. „Тепер уже мушу йти“, сказав з полекшою. „Я йшов до ґімназії“ додав, коли о. Захарій всунув його руку у свою якби хотів заопікуватися ним. „Я на добре спізнився.“ Підняв із землі свій капелюх, що лежав запорошений і потоптаний копитами, зібрав книжки і зробив крок уперед. Але о. Захарій заступив йому дорогу, затривожений за його здоровя.

— Ні. Це справді лише рука… Здерлася шкіра з долоні… Прикре лише те, що не зможу кілька день писати…

По обличчі панотця перебіг вираз зчудування і переляку, він спитав майже суворо:

— Як ви могли так нерозумно кидатись диким коням під ноги? Вони могли вам кости поламати.

Юліян ледви помітно усміхнувся.

— Що ж — відповів, — чи мав я ждати, аж вони фіру рознесуть і покалічуть вас і… — тут урвав. Його очі майнули мимоходом по молодім дівчатку, що стояло мовчки й дивилося великими очима на відважного молодця.

О. Захарій похитав головою і поклепав його по рамені.

— Я віддячуся вам.

Але Юліян не обізвався. Підсунувши книжки квапно під паху, він легко вклонився.

— Як ваше прізвище, молодче? Ви ученик — кажете?

— Так. Вищої гімназії.

— А ваше прізвище?

— Юліян Цезаревич.

Панотець підсунув брови вгору і його обличчя розяснилося:

— Може син годинникаря Цезаревича?

— Так.

— Знане мені. Я буду у вашого батька і директора. Сьогодні вже ні, бо завтра маю похорон, але цими днями напевно. Тимчасом щире спасибіг вам, українче, Юліяне Цезаревичу.

Юліян вклонився вдруге і поспішив своєю дорогою. О. Захарій з донькою відїхали…
*
Третьої днини по пригоді, по легкім, короткім дощі, доходив о. Захарій із своєю одиначкою Евою до мешкання Цезаревича, коли, якби на даний знак, заїхав з протилежної сторони перед дім якийсь екіпаж. З нього вискочив жваво, елєґантним рухом, молодець і поспішив до дому.

— Едвард Ґанґе! — скрикнуло дівчатко і сіпнуло батька.

— Це Едвард Ґанґе. Чого йому тут?

— Справді так, це їх екіпаж, — відповів батько зближаючись до помешкання.

З переднього сідала екіпажа зіскочив і другий молодий чоловік. Видко було, що це „нижчої катеґорії“ людина, бо він вибрав спішно зпід козла невеликий кошик городовини, вкритий широким листям і гарною китицею ріжних рож і коли душпастир з Евою був уже недалеко екіпажа — вклонився низенько.

— Ви що тут робите, пане Зорко? — спитав душпастир, впізнавши в молодім чоловіці городника-українця, що служив у дідича Ґанґа, власника села Покутівки. — Цей відповів, що перед двома днями дістали панство від панича Едварда телєґраму, що панич Юліян Цезаревич через припадок не може приходити на лекції. Вчора прибула сама пані дідичка. Директор відраджував брати другого інструктора, бо Юліян, хоч не зможе, ще яких шість-сім день володіти рукою і виходити з хати, але за той час панич Едвард може кілька разів навідатись до нього і нічого не стратить. Молодий панич, щасливий таким вислідом, приїхав до свого інструктора поділитися з ним цією постановою. — Я лиш маю паничеві Юліянові це передати, наш панич вийде і ми вертаємось назад до дому…

Ева слухала уважно пояснення молодого огородника, не зводячи очей з гарної китиці, і спитала: „І китицю маєте передати?“ Городник почервонів.

— Ні. Китицю, ні…

О. Захарій сказав: „Ідіть, Зорку, через фіртку, а я піду відси з дороги просто до робітні майстра. Мені так само спішно. За годину відходить поїзд, а я маю ще дещо в місті полагодити…“ І подався з донькою кроками до робітні годинникаря.

*

О. Захарій застав майстра при роботі, як сидів схилений при столі. Недалеко стояла його найстарша донька Зоня з якимось годинником у руках, висока, гарна і слухала його поук про годинникарську роботу. О. Захарій зупинився на хвилину. Коли майстер скінчив свої завваги, звернувся до гостя з запитом, чого він собі бажає. О. Захарій назвав своє імя, і представив і доньку. Висловив своє співчуття для сина, що мав такий припадок з його кіньми і мусів перервати собі науку у критичнім часі, — підчас самої клясифікації.

— Вибачте мені, добродію, як батько і не згадуйте гірким словом! — простягнув о. Захарій руку до майстра. Я безпосередньо таки винен, бо полохливі звірята мої. Як син мається? і чи не міг би я його самого побачити?

Годинникар стиснув подану йому руку, прохав гостя сідати і казав доньці прикликати Юліяна.

— Ви перецінюєте вчинок мого сина, отче. Це звичайна юнацька відвага. Слава Богу йому вже ліпше. Він змалку не пещений в мене. А сам я не звертаю уваги на такі вчинки і не надаю їм великої ваги, дарма, що він у мене одинак…

— Я зайшов до вас, пане Юліяне, — заговорив о. Захарій, — щоб оправдатись, що не міг скоріше зявитися, як обіцяв. Я спродав вчора свої полохливі дикуни, що наварили вам і нам стільки клопоту, а до залізниці не встиг уже впору другими кіньми дістатися. Тому аж сьогодні я тут. Скажіть, будь ласка, як почуваєте себе? А друге, не менше важне: скажіть отверто, як мені вам віддячитися за вашу лицарську послугу, завдяки якій ми з донькою вийшли щасливо. Скажіть, якою памяткою не погордили б ви від простого, скромного, сільського „апостола черні“?

Юліяна обличчя почервоніло і він заперечив головою.

— Найкраще, шановний отче, забути за мій незначний учинок якнайскоріше.

— Це ніколи не може бути! — відказав поважно душпастир.

— Можна, можна, отче.

Тоді о. Захарій сказав до доньки:

— Іди Ево і подякуй пану Юліянові, що спас тебе своєю відвагою від каліцтва, а може і смерти. — Панотець поклав руку поза рамя доньки і наче підсунув її трохи перед Юліяна.

Та дівчатко відступило несподівано крок назад, неначе залякане.

— Я не можу — сказало ледви чутним голосом, якби хотіло заплакати.

Батько усміхнувся і поглянув на Юліяна. Цей стояв ще мовчки і дивився нетерпляче на обоїх.

— Якто, не можеш, Ево? — спитав батько здивований, — він тебе послухає.

Дівчатко похитало мовчки головою.

В тій хвилині якийсь дивний усміх розяснив Юліянове поважне лице. Його проникливі очі потонули на момент в ніжному, хоч негарному личку з чорними очима. Дівчина майже чула його віддих, її уста затиснулися і повторила втретє: „не можу“.

— І не треба — відповів він увічливо з полегшою, випростовуючись. — Мені цілком не треба дякувати. Подайте руку і будемо поквітовані. — Простягнув до неї руку, а друга забандажована, спочивала в чорній перевязці.

— Вона некривава? — спитала та глянула на нього великими очима. — Він відступив немило вражений. Вже ні — відповів зворушений. — Ева не відповіла, — поглянула соромливо на нього, і він не подавав їй удруге руки.

— Що з тобою, Ево? — кликнув батько. — Ти хора? поводишся наче в гарячці? — а до Юліяна сказав: — Вона не зносить виду крови. Я не повинен був її брати з собою.

О. Захарій обтер хустиною зіпріле чоло, поглянув на годинник, і коли Зоня приступила до молодого дівчати, попросити її до свого стола, панотець звернувся до Юліяна:

— Тепер, молодче, я зроблю вам одну пропозицію. Коли ви були раз лицарем для нас, то будьте ним і дальше. Загостіть цього літа до нас на вакації до Покутівки. Ви не пожалуєте. У нас околиця гарна, здорова і повна чару. Ви скріпитесь по студіях. Великий дубовий ліс, і розваги досить. Прогульки куди схочете. Їзда верхи, великий став під густим лісом, повний риби й диких качок… Як схочете, будете і на лови ходити. В нас і гарна бібліотека. Не занудитесь. А головно, ви будете свобідні, як у себе.

Юліян відгорнув волосся з чола. По його обличчі, при слові „бібліотека“ промайнуло світло.

— Кажете, отче, бібліотека — обізвався батько. — Юліян ночами дочитує, коли йому дні за короткі. Взагалі в нас всі читають, мене старого включивши. Лиш часу багато не маємо і кімнати в нас невеликі.

— А в нас аж надто широкі — сказав панотець. — Будете мати свою окрему. Вчителька Еви виїжджає через вакації, а її кімнату займете ви. Ева не буде вам перешкоджувати. Її літом мало хто в хаті бачить. То в саді вона, то у лісі над ставом, як дика качка…

Ева, зачувши своє імя, думала, що батько її кличе, попрощалася з Зонею. Коли вернулась до нього, не спускала ока з юнака.

— Згода, пане Юліяне?

Юліян боровся й хвилину мовчав. Щире запрошення огорнуло його наче теплом. Перед його уявою виринув став: глибокий, поважний, під темним лісом. Він був плавець, — плавання це ж його улюблений спорт. Він був захоплений перспективою таких вакацій. Зелень, блискуча поверхня ставу… Бачив, як риба перепливала та плюскалася, дикі качки… Ще мовчав; щось його стримувало.

Поглянув на батька, і їх погляди стрінулися.

— Ну? — спитав о. Захарій, відчуваючи вагання юнака.

— Він уже запрошений куди інде на вакації — відповів за нього батько. — В гори, до своєї тітки…

— Як? — спитав о. Захарій, якби вражений. — Жаль… — обізвався. Відтак похопився і додав живо:

— Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього літа приємности, як бажав із щирої душі, то прошу в якінебудь свята до нас. Ви лише напишіть, а я вишлю коні. Зрештою — додав усміхаючись добродушно, — по цих вакаціях прийдуть ще і другі. Матура, чи не так?

— Так. Нарік.

— Може, може… — підхопив батько.

— От і бачите! — скрикнув урадуваний душпастир, і з його симпатичного обличчя засяло щире вдоволення.

— То вже скоріше — сказав Юліян. Його погляд промайнув по дівчатку, і він додав: — Але хто там може знати, що до того часу ще може бути…

— Звичайно. Рік довгий, але і Господь добрий — відповів о. Захарій.

— Так! — притакнув юнак, узяв подану руку душпастиря й вклонився. О. Захарій відітхнув повними грудьми і попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав ніхто уваги. Вона була сильно збентежена. Її щоки горіли, ледви панувала над собою. Коли відходили, і батько і син випроваджували панотця на вулицю, вона оглянулася і простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? І до кого?

Ніхто, здається, цього не помітив, і ніхто не діткнувся тієї дрібної, делікатної руки. Юліян, ідучи за нею, заслонив її своєю стрункою постаттю, дивився за нею, його погляд побіг аж у глиб улиці.

Очі молодої Еви заповнилися слізьми.

Вернувшись до кімнати, звернувся просто до своєї сестри, що ще сиділа при столі й працювала:

— Немиле мені все те, — і почав свистати.

— Тобі припала сьогодні велика честь, сину, заговорила мати годину пізніше.

— Через що?

— Ну, я думаю, через о. Захарія. Батько ним захоплений.

Юліян здвигнув байдуже плечима.

— Він зробив з малої афери цілу епопею — відповів нетерпеливо.

Вона не зрозуміла його. Був тоді блідий, як смерть, із закривавленою страшною рукою, хромав із затисненими зубами, що аж її серце застило, а він говорить про якусь малу „аферу“.

Його не покидало немиле почуття від появи о. Захарія. Нащо йому того всього? Сягнув за книжкою, що відложив її на поклик батька до гостя, і пробував наново в ній заглибитися. Якийсь час, здавалося, розумів читане, але по часі замкнув її. Появилася і Зоня і минаючи його повела рукою пестливо по його густім волоссю.

— Щож там, хлопчику?

Його задумані очі провели її, а відтак мов пірнули в собі. — Цей о. Захарій якийсь дуже симпатичний і добрий… — зачув він, як говорила у сумежній кімнаті до мами. — Його запрошення було таке правдиве і тепле. А з його опису та „Покутівка“ чистий рай. Ліс, став, їзда верхи, бібліотека, гарні господарі… спокій і свобода, якби так на мене — я би зараз!

Ясноволоса красуня простерла обійми і вказала на вікно, неначеб хотіла туди вилетіти.

Юліян гукнув через отворені двері:

— Покищо той рай дратує мене.

Зоня, мов спокуса станула на порозі. Покутівка це власність Ґанґів? І де ще ті вакації? А та дика качка, Ева, погана дівчина…

Юліян здвигнув плечима. — Поганенька собі — буркнув під носом і заглибився знов у книжку. По хвилині підійшов до сестри, обняв її рукою і притискаючи її личко до свого сказав:

— Коли я буду вже в горах на найвищім шпилю?… ох! якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!

— А мене Покутівка, — дражнила його наново сестра. Але йду до батька, бо сам покличе і буде грім! Треба викінчити один годинник, завтра речинець.

*

Юліян працював до пізна, а коли заснув, приснилася йому Покутівка. Не саме село, а якесь одно місце. Стояв на краю темного ліса, де беріг полоскав глибокий, у місячнім сяєві став. Плавали дикі качки; одна з них відлучилася від гурта, пурхнула поверхнею води, і щезла в лісі. Він відступився і поглянув на небо; воно було повне зірок, і одна з них впала йому перед ноги. Коли зігнувся, щоб її підняти, станув коло нього Юлій Цезар.

— Не дотикай її — сказав строго. — Її місце там угорі. Хто буде світити, коли заберемо?

Подав йому лук і стрілу і вказав уперед себе. Юліян узяв лук і стрілу і звернувся до ліса. Ледви пішов уперед, як йому засвітила зірка. Миготіла то тут то там у теміні лісу. „Чому ти не вгорі?“ спитав строго. „Твоє місце там вгорі.“ Зірка впала.

Він зблизився і поглянув униз. Тут побачив щось дивне. Зоря стратила своє срібне сяєво і прибрала іншу форму. Хтось поклав йому руку на рамя. Він оглянувся: Юліюс Цезар Ґалліюс.

Але це не був Цезар, а хтось інший, тяжко вниз похилений, наче двигав тягар.

Юліян шукав очима дальше за зорею по землі, тимчасом замісць неї показався плуг. Залізний гострий плуг. Він підняв очі. — Ходім удвох, — здавалося йому, прогомоніло десь над його головою від того, що йшов біля нього похилений тягарем.

— В мене лук і стріла — сказав Юліян.

— Зарий його в землю. Вона потрібує крови, щоб родила — зачув ніби у відповідь. — З крови повстає і вмирає життя, а спасення вимагає життя…

*

Зайвого часу не було в Юліяна. Підучував слабших учеників, вчився чужих мов, займався спортом і ґімнастикою, музикою і літературою.

Батько настоював, щоб займався якоюсь професією, бо не завадить знати і поплатне ремесло.

Та Юліян не мав на те часу, хоч мав охоту до столярства й у вільних годинах забігав до варштату знайомого теслі.

Та найбільше манила його фільольоґія та старинний світ. Ідеалом його були великі мужі грецьких та римських часів; дарма, що його впевнили деякі фахівці-професори й слухачі природознавства, що наука фільольоґії мусить зчасом зійти на другий плян з програми шкільної науки, бо живі мови та інші для життя потрібні науки і здобутки, домагалися своїх прав. Але і студії права мали багато за собою. Задумувався над французькою революцією і республікою, яка кишла від діячів — адвокатів і правників. Робив порівнання, кілько та якої інтелігенції було тоді у Франції, а в українців тепер? — немов відчував, що було б і для України потрібне. „Для України!“ кликав його молодий голос.

Але ніхто не чув того оклику в його молодих грудях.

Час-від-часу намовляли його в хаті до богословя.

— Пішов би з дому — говорив батько — осів би де апостолом черні без турбот і клопотів для батька й матері, трудився б для свого упослідженого народу, жив би й сам при ньому, став би зразком культури у своїй окрузі, і не жив би марно.

— А я б лиш здалека благословила одинака і ловила б слова про те, як йому ведеться, чи любить і шанує наш селянин свого апостола! — додавала мати.

Та його власні молоді мрії залишались покищо без виразних контурів і не погоджувались з бажаннями батьків.

Повний охоти до життя, він почував іноді непоборну волю до боротьби, то знову як справжній вісімнацятьліток жив лише мріями. Тихими, зоряними ночами, здавалося йому, що зливався з ними водно і не тямив, чи це сон. Мріяв із розплющеними очима про самі якісь ясні, місячним сяєвом залиті ночі, немов би перетворювався на борця України.

Та в якому напрямку? — не знав.

То опановував його мелянхолійний настрій серед питань, чи дойде він без перепон до мети? Чи буде фільольоґом, чи адвокатом? Що жде його в житті? Щастя? Смуток? Зпоміж того, мелянхолійного хаосу і зворушень, виростало перед його уявою, наче з імли його власне обличчя, яке чимось казало йому, що він переможе.

Сам боровся проти таких ферментів, уважаючи це за наслідки читання поза північ модерних авторів данських і російських, і звертався до улюблених клясиків, головно Ґетого і Шекспіра. Шукав теж великих моментів в українській історії, де велася завзята боротьба за рідну землю й за переслідування ворогами українського народу. Коли наче по проходах по чистилищі, віднаходив згублений, правдивий, свій ґрунт, відчував, до чого призначений, і брався до дальшої науки.

*

Останні вакації Юліяна, у горах у своєї тітки, були дуже короткі.

На селі застав якнайкращу погоду і наче птах, помчав зараз першої днини в ліс і гори.

Чоловік його тітки, вчитель народніх шкіл, супроводив його на місця, де найкращий вид, де здіймалися білокаменисті скелі серед густих лісів, де пишалися верхи багаті травою і цвітом, де полонини манили мандрівника, де можна було слідити за полетом білих хмарок на синім небосхилі.

Блукав він сам безупину з однаковим захопленням на довгі години у гущавині смерековій, зникав між нею, купав і тіло й душу у запашній зелені.

Над берегами яруг любив відпочивати.

Коли поспішали струмочки, пінилися потоки серед гуку і шуму, він приглядався їм довго та задумливо. Шукав поглядом дна витовченого водопадом природного басейну. Пробував молодих рамен у плавбі, а освіжившись у розпіненім кітлі, пнявся на верхи. Його блідаві щоки румянилися тоді легко, око блистіло блиском дикого хижака; груди віддихали живичним повітрям.

Ввечір шукав на небосхилі завтрішньої погоди, щоб уже зранку прислухуватись таємничій лісні лісів, полохливій пташні, або слідити за звинною вивіркою.

Так минуло вісім день.

Ніхто його не стримував, ніщо його не розчаровувало. Йшов не оглядаючись і вертався з наміром повторити те саме завтра.

Девятого ранку ослонилося небо. Коло полуддня знявся великий вітер і розсунувши завіси, показав частину небесної синяви. Годину пізніше, натовпилися звідкись неповоротні тіла хмар і пішов дощ.

Грубі клуби мряк потягли верхами гір і лісів, закутали корони смерек у сіровину.

Над раном втихомирились громи, але сік завзятущий дощ. І в дальших днях сипав далі немилосердно.

Юліян не витримав довго. Ходив нетерпляче понад беріг ріки, а коли вона мчалася мов розбішена, зібрався і втік. Приїхав додому, якби перемінений, забрався до столярства і чужих мов, і так провів час аж до кінця вакацій.

*

Юліян був перед матурою. Зближався час, коли мусів сам вибрати собі якийсь факультет.

Одне знав: не сповниться його бажання студіювати за границею. І про техніку думав; але защо? Батько нічого, а цілком сам не годен був би утриматися. Залишилась або фільольоґія або богословя, до якого його так намовляли, особливо батько. Але, коли звертали йому увагу, що богословські студії найлекші, Юліян мовчав уперто. Або говорив болюче: „Чого мені там? Нехай мене, ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще хвилина для мене не вибила.“

*

Одного разу, влітку проходжувався він позаду хати в невеличкім зільнику і перечитував Шекспіра „Юлія Цезаря“. Бачив крізь широко відчинені вікна обі молодші сестри. Марія викінчувала якесь шитво, що мала кудись за плату віднести, наймолодша Оксана сиділа над зшитком і плакала.

Марія вспокоювала її. Він знав у чому річ. Один із учителів, нервовий математик, дав дівчині, хоч училась, як упевняла, найпильніше у другім семестрі, — двійку. — Якби в нас інший батько — нарікала крізь плач — заступився б за мене, просив би професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку і цілого року не стратила! Якби я була чужим годинником, тоді він узяв би його ніжно в руки, приложив до вуха і спитав як лікар: що тобі хибує, чого не достає?“

— Оксанко, — скартала її старша сестра. — Ти ніби мудра дівчина, а таке верзеш. Не соромно тобі?

Соромно! — якби я знала, що тепер із того всього вийде?…

— Поможи собі сама, коли хочеш колись бути сама вчителькою — озвався батько за плечима. — А долю родичів вибереш собі, коли припаде тобі опинитися вдруге на світі. Працювати я вмію. Але жебрати за вас, чи за себе я не буду й вам не дозволю. Плач, коли хочеш, але бодай знай чого плачеш! І дав пятнацятилітній донечці кілька хлястунів по плечах. Окрик болю з уст дівчини рознісся по кімнаті. Тоді як молодий тигр ускочив знадвору через вікно Юліян і вхопив батька за руки.

— Тату, що ви робите? — крикнув з обуренням і стиснув, мов кліщами, батькові руки. — Доки ви будете деспотом? Бийте мене, коли це вашій вдачі потрібне, але її залишіть у супокою. Вона лише жалілася, не просила вас нічого, як і ніхто з нас не просить. Доки гадаєте нас тиранізувати? Все має свої границі. Старі дуби громом несподівано валяться. Що скажете про своїх дітей там?

— Що бив доти молотом у залізо, доки не викликав іскру і не надав їй потрібної форми…

— Форми? — повторив Юліян і скривив зневажливо уста.

— Так, форми.

— Яку хочете створити з власного зразка, тату.

Старий годинникар неначе остовпів бачучи сина з побілілими устами і розгорілими очима.

— Форми? — повторив Юліян. — А що буде з душею?

— Тверда нехай буде як камінь! — відповів батько.

— Тоді і сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть, — відповів син.

Ще стояли хвилину, ще гляділи один одному в вічі.

— Ти підеш з моєї хати… — обізвався перший батько і сіпнув рукою, щоб вирвати її з руки сина.

— Піду, тату. Розуміється…

— І пожалуєш гірко своїх слів і поведінки супроти батька.

Син випустив руки батька, батько замахнувся, щоб ударити його, але в тій хвилині опустив руку. Син стояв нерухомо із зложеними на грудях руками і ждав — не зводячи свого проникливого погляду з батька. — Залишіть, тату — сказав лише. — Це все одно не доведе нідочого й ви непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував? Ви цього не схочете, хоч і які ви жорстокі. А щодо того, щоб я покинув вашу хату, то не журіться. По матурі я піду. І далеко поїду…

Сестра Оксана зсунулася на софу і заплакала тихо.

Мов на тайний приказ вибив стінний старомодний годинник. Поплила від нього музика, мов зворушливі краплі тонів, щоб утишити бурхливі почування.

Батько поглянув на годинник.

— Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити!

— Я! — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.

Батько кивнув головою.

— У цій хвилині я міг би тобі багато простити — сказав стисненим голосом, зідхнувши глибоко. — Цей годинник то мій єдиний скарб і приятель, памятка по батькові. А що… — На мить перервав і докінчив:

— Він не лише свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моїх освідчин і свідок, як вона, та добра й терпелива, приняла мої освідчини, а враз із тим вибрала собі і батька для своїх дітей.

Сказавши це не поглянув ні на кого і вийшов.

*

У кімнаті стало тихо.

Всі були під вражінням цієї хвилини.

По хвилині мовчанки лягли на кімнату вже сутінки. Юліян стояв ще при вікні, спливши пальці поза голову і не рухався. „О, Цезаре, Цезаре…“ — прошепотів і замовк.

Старша сестра приступила до нього на пальцях і погладила його по рамені.

— Ти любиш того Цезаря?

— Так, але його зрадили і вбили. Це був один із найбільших державних мужів.

— Зрада, Юліяне, це мабуть найпідліший вчинок, на який може спромогтись людина — сказала сестра.

— Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше.

— Якто?

— Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди… — махнув рукою і замовк, відвернувшися до вікна. Сестра помовчавши сказала:

— Ти такий щирий, Юліяне…

— Колись усе зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого.

— Ти фільософуєш, як іноді батько, а я хотіла сказати щось інше. Хотіла сказати який він.

Брат зморщив чоло.

— Залиши його. Він не зносить усе слабосильне. Такий його характер, і ніколи інший не буде. Саме на таких як він можна будувати. Він нас ніколи незаводив. Не обіцював, чого не міг дотримати.

— А я думаю про наші обставини, Юліяне. Ти нас колись ущасливиш, як добєшся своєї цілі.

— Коли це буде? — спитав.

— Ну, колись… за кілька років, кажім.

— На мою поміч можете все числити — яка б вона там і не була.

— Доки не одружишся — обізвалася нараз з іронією Оксана.

— Не говори нісенітниць, Оксано, особливо, коли я не в настрою до жартів. Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся.

— Я йду з дому — додав згодом. — Вернусь може пізно. Ви йдіть у сад. Не сидіть довго в хаті. Вечір заповідається гарний. Щастя, що недалеко нас отой міський парк.

*

Але сестри не пішли в парк.

Старша засвітила світло і взялася викінчувати роботу. А Оксана не виявляла охоти виходити з дому. Вдивлялася мовчки, як зорі одна по другій запалюються на небі. Гляділа на місяць, але він легко прикритий невеликими прозірчастими хмарками, віддалявся спішно в далечину. Великі липи з сусіднього парку і кілька тополь стояли нерухомо. Глибока туга прокинулась у дівочій душі і гризла її. „Гляди, щоб ти не віддалася, заки я одружуся“ повторяла слова брата. Мрійний усміх пересунувся через її молоді уста і згас. Її ніхто не любив. Вона не була до „любови“. Зате він, той їх єдиний брат, був такий, що його певно якась полюбить і забере їм його. На ту думку защеміло Їй болюче серце і підвела голову вгору. Відвернулася від вікна і вийшла живо до садочку.

Тут обхопив її запах рож, що стояли сильно розцвілі. Вона похилилася над білими. Любов. Любов це безперечно щось таке гарне, солодке, невловне як запах. Може як запах оцих білих рож. І туга. І знов глянула на місяць.

А он. Ні, він стоїть, але блідий… То хмарки темними вже пасмами через нього пересуваються, гадають — поволічуть його з собою. Але й ніхто не любив. Кінчила вже шіснацятий рік, хоч у хаті вона все ще пятнацятилітня і „мала“. Вернувшись у хату записала у свій денник: „Неронська сцена з батьком. Два пасма на моїх плечах від карбача. Лірика стародавнього годинника. Чудовий вечір. Місяць — зорі. Ґрупа дерев з тополями, що пригадували картини Метерлінських композицій і творів. Я не до любови, зате мій брат, який усе від дівчат тримається здалека, коли яка несподівано зайде в кімнату, він кланяється і в тій хвилині щезае.“

Тиждень пізніше сидів старий Цезаревич у своїй робітні похилений над якимось годинником давньої конструкції і роздумував. Не міг дійти причини, чому механізм не відповідав законові рухів. Морщив чоло, підсував брови вгору: „Гм, гм, гм…“

— Що там, тату? — спитала його помічниця.

— Чудно. Перший раз у житті мені таке трапляється.

Нараз хтось застукав, і не вижидаючи на запрошення увійшов. Це був Юліян.

Здав матуру з якнайліпшим успіхом і приніс свідоцтво. Був ще у святочній одежі. Від часу бурхливої сцени, батько і син оминали один одного. Оба вижидали сьогоднішньої днини, відчуваючи, що перша стріча по матурі змінить їх взаємини.

Батько переглянув швидким оком свідоцтво і сказав: — Я тобі не ґратулюю, сину. Я цього від тебе сподівався. Ти зробив у першій мірі собі, а не мені вдоволення.

Подав йому руку і він стиснув її щиро. В очах Юліяна заблис промінь, і він хотів покинути кімнату, одначе батько стримав його. — Випроси собі щось у твого батька, Юліяне. Я бажав би тобі сьогодні щось миле зробити.

Син станув. По міміці його темних брів було видно, що він думав живо.

Батько замітивши це, усміхнувся. — Не можеш?

— Я лише хотів, щоб ви моє бажання самі вгадали.

— Пусте. Кажи! Опісля і я собі щось від тебе випрошу.

— Моя просьба до вас, тату: щоб ви, як мене не стане у вашій хаті, не брали нагая у руки.

Годинникар поглянув на сина. Цей стояв перед ним поважний і підняв очі. Ці очі темно отінені не благали, а — рішали.

Батько притакнув мовчки головою.

— Скажіть, тату, щоб я для вас вчинив?

— Дві речі, мій сину. Одна: в карти не грати, а друга: довгів не робити.

Юліян усміхнувся і надумавшись відповів: — На перше даю слово, але на друге можу лиш з застереженням дати. Я не певний, в які моменти мене поставить життя. Можу приректи, що не з легкодушности вчинив би їх.

— Держи слово — вдруге подав йому руку і спитав: — А тепер який факультет? фільольоґія чи богословя?

— Покищо нічого. Впишуся може на фільольоґію.

— Може?… — батько зняв брови вгору.

Юліян вгадуючи хід думок батька, витягнув з кишені білєт.

— Від батька Едварда Ґанґа, тату.

— Що він пише?

— Читайте!

Годинникар читав: „Прохаю вас, шановний пане, батьківського дозволу затримати вашого сина, Юліяна цілі вакації в нас, а пізніше згодитися на мою пропозицію, щоб ваш Юліян з моїм сином відслужив рік війська, як однорічник у Відні. Реверс за вашого сина виставлю я. Про решту поговорю з ним особисто.

Освальд Ґанґе.

— Сьогодні ввечір я вже відїду, тату — сказав Юліян. — Я такий гордий.

— З чого?

— Що я свобідний…

Батько усміхнувся. — Звичайно, почування студента. Я розумію тебе, хоч ніколи студентом не був.

— Чи конче вже сьогодні мусиш їхати? — спитала сестра зазираючи йому з жалем в очі.

— Конче, сестро. Якби ти знала, як я нетерпляче ждав цієї хвилини. Вона мене багато коштувала.

Батько зморщив брови. — Так? Я гадав, що тобі студії не завдавали ніколи великих труднощів.

— Не забувайте, тату, кілько я працював поза ними.

— Ти, здається, дуже скоро справився з собою.

— Не було часу. Я одинак. У вас три доньки, а що найважніше, я вже знаю, чого хочу.

— Я не знаю, чи ти вже знаєш, але кажу тобі лиш те, що доля чоловіка мати свою пайку у віковічнім тягарі праці. Не забудь за скоро за свій народ.

— Народ, народ, тату, велика річ. Але заки до нього справді дібюся — піду в світ. Військо, дисципліна, подорожі, але про те все ще час говорити.

І з тим вийшов з хати.

Батько підпер голову в руки і сидів довший час мовчки. Відтак протерши чоло, неначе відсунув тим рухом якусь заслону зперед очей і сказав уголос: — Чи я мав сина?

Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді її брат, опісля підвелася нечутно із свого місця і приступила до батька. Без слова взяла його руку і зложила на ній поцілунок.

— І сина маєте й доньок маєте, тату — сказала.

— Дякую тобі, моя дитино — відповів.

По мовчанці сказав: — Який він тепер, я знаю, та який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей, і я боюсь, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, а матеріяліста, безідейника…

— Ви бачите примари, тату — відповіла Зоня.

— Може…

Годинники, якби протестували. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.

Він був такий чудний сьогодні.

*

По обіді у кімнаті Юліяна був рух.

Дві валізки стояли відчинені. Юліян, сестра і мати укладали в них, що потрібне на довгу подорож.

Пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим відїздом любимця.

Юліян не сподівався, що його відїзд викличе таке зворушення в хаті.

— Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати? — обізвалася Оксана, витягнувши якийсь підніжок близько брата, і сіла коло нього.

— Вже порішено.

— Отже до панства Ґанґів. І до Покутівки, чи до другого їх села?

— Здається, вперед до Покутівки. Та може відвідаю вас ще колись. Не сумуйте. Час скоро мизнає. Вакації минуть як ніщо. Вже довше затягнеться, коли буду при війську. А потім — додав, — Як мені виявив Едвард, подамося в подорож на рік, за границю. Швайцарія, Німеччина, Льондон, Оксфорд.

Мав почуття, що мусить стримати віддих з радости, від перспективи того всього величавого і нового, що побачить і почує.

— Стій, сину — ти убогий з дому — вмішався батько, що появився у кімнаті. — Чиїм коштом?

— Едвардового батька. — І тут пояснив Юліян, що цей бере його на секретаря свого сина і опікуна, щоб стежити за сином і здавати батькові з усього якнайдокладніший звіт.

— Вважай сину. Панська ласка до порога, каже народня приповідка. В подорожі чоловік багато користає і це може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… Едвард не потребує з кожчим роком числитися, як ти. Він син заможніх родичів, а ти… Треба памятати, що люди є роджені в залежности і через одну струну получені з тим, що дає нам поживу.

Юліян слухав батька, а коли цей скінчив, він відповів, що чує, що подорож не відбере йому того, що дасть йому колись поживу. Хотів би поїхати до тітки Софії в гори, але нехай цього року якась з сестер поїде туди, бо він не може.

Але батько вийшов з кімнати так само нечутно, як прийшов.

— Отже, скажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку. — Чи Покутівка те село, звідки отець Захарій?

— Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є власником двох сіл. Цього літа будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім.

— То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Він перший тебе запросив. Пригадуєш собі?

— Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував.

— Не забудь зайти до нього; це така добра і чесна людина, і як тато слушно каже, „наш чоловік“.

— У тім то і річ, що наш; маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян подратований. — Я сповнив йому фірманську послугу і зате маю бути комусь тягарем ід іназвою — „гостя“. Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов із братом годимося. Будемо разом у чужих мовах вправлятися, в їзді верхи…

— Але ти звичайно любиш дотримувати своєї обіцянки, братчику, а тут…

— І буду дотримувати. Але тут ця обіцянка побути в них тяжить на моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати.

— То впорайся з нею — промовила сестра Марія.

— І те все, якби мені навмисне, — відповів Юліян.

— Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не звязане з ними, видається тобі немиле або зайве. Не робись уже тепер диваком — і не сторони від людей.

— Тобі б уже час і залюбитися, брате.

— Ще чого б не стало? Доста мені вас усіх у серцю, а не то ще когось там, — відповів, — негоден буду понести стільки добра.

— Тоді стрясеш нас, як горішки з гилячок і залишиться лише вона одна в тебе. Уявляю собі, що це буде якесь чудо природи — докінчила Марія.

— Ні, радше якась Антиґона, що нас усіх своїм античним розумом і геройством побє, — жартувала Оксана. — Юліян любить усе клясичне, скінчене…

— Не чіпайте Антиґони, бо це надто велика постать патріотки. І не пророкуйте, бо… — і брат усміхнувся, погрозивши пальцем. — Ануж справдиться…

Батько і мати ввійшли в хату. Надїхала карета молодого дідича і треба кінчити пакування.

Вмить усе споважніло.

Юліян закинув пальто наопашки і приступив до батька:

— Не запрацьовуйтеся, тату, і до побачення. Розуміється, що перед відїздом до війська буду ще у вас.

— Не забудь, сину, ми старі, — відповів коротко.

Мати німо притиснула сина до грудей.

— Не спаношися, дитино, — прошептала, бо голосу десь їй забракло.

— Ех, мамо… — вирвалося йому з уст, і вій схилився низько, щоб поцілувати її в руку.

Відтак звернувся до сестер.

Вони стояли німі й лиш мовчки стиснули братові руку. При батькові звикли не показувати своїх почувань.

Годинникар проводив сина до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад. Там ніхто їх не бачив…

*

Увечір тиша запанувала довкола чистенької хати і в вечірніх легких сутінках здавалася ще біліша. По відїзді брата забракло сестрам спонуки до розмови. Ходили, снувалися, вертались думками до нього і замовкали.

Коли вийшли обі з кімнати, на дворі стояв погідний вечір. Спокійний, без найменшого подуву, здалека доходило рахкання жаб, наче на селі.

— Тепер було б гарно жити на селі — обізвалася старша.

— Ні, в горах, — додала учениця.

— Ні, на долах. І вертатись оттак самому, або удвійку, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, зрошене вечірньою росою.

— Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і в товаристві вертатись мовчки, або співати півголосом тужливу якусь пісню. Десь-не-десь хтось сказав би гарне слово… щось поважне, — як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний, розжарений, а ми — йдемо, йдемо трохи притомлені і… розходимося…

— Ти поетка, Оксано.

— Що з того? Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як інша. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине.

— Відки ти це взяла?

— Сама з себе. Чому я почуваюсь все самітна? Або знов вистачаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені тільки з отими там добре.

І показала на небо.

— Не знати, чи Юлик буде вже на місці? — спитала якось розсіяно Марія.

— Ні, мабуть аж пізно вночі; вони поїхали залізницею.

Коли мати вернулась з орудками додому і всі дівчата зібралися на чистім поді (літом вони там ночували, щоб утримати чистіше кімнати в долині) виглядали мов гурт янголів. Молились, обтулюючись довгим волоссям мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.

— Може Юлик уже на місці згадує нас? — пішло шепотом з уст наймолодшої.

— Може…

— Я завтра в пятій встану, щоб цвіти і ярину підлити. Може білий гвоздик розцвітеться, той, що я дістала — сказала півголосом Марія до старшої сестри.

— Що за гвоздик ти дістала? — пішло ледви чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія мабуть не дочула. Перед її дівочою душею виринула „Покутівка“ і панський сад. Між його деревами, кущами, і клюмбами з цвітами виринала струнка постать молодого городника з непокритою головою.

*

Юліян провів уже місяць вакацій гостем у Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору і він не міг якось туди вибратись. Великий став, куди їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії, був такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду. Юліян і не згадував товаришеві, що має намір туди зайти.

Аж раз:

— Ти куди? — спитав його Едвард, коли Юліян узяв ціпок у руки і прощаючись, звернувся до дверей.

— На парохію.

— Чого тобі там?

— Запросили свого часу… ще від афери. Треба вивязатися з обітниці.

— А-га!.. тодішня історія, де ти відограв ролю янгола спасителя — відповів молодий німчик і усміхнувся.

— Іди, іди, — сказав. — Це порядні люди. Панна не дуже гарна, але кажуть, мудренька, багатонадійна спадкоємниця…

— А мене це що обходить? — відповів понуро Юліян.

— Ну, ти не буркочи зараз. Як тебе схотять там довше затримати, ти не давайся. Попівські доми на селі голодні на інтеліґенцію.

— Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довго? Занудили би.

І пішов.

На парохії Юліян зустрінувся на ґанку з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко.

— До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій — почув Юліян. Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.

О. Захарій зрадів. Він уже чув про його побут у дідича. Гадав, що Юліян взагалі не загляне до них.

— Так тяжко вирватися з двора — виправдувався Юліян. Дотого він студіює…

— Студіює?

Вправляють з Едвардом в анґлійській, французькій і російській мові.

Увійшли у простору, гарну кімнату, де штори були дополовини спущені, бо на дворі стояла липнева спека.

О. Захарій подав папіросницю:

— Куріть, бо я лише десь колись. Мені шкодить.

У хату ввійшла їмость: гарна, з лагідними рисами бльондинка, трохи подібна до чоловіка. За хвилину двері за спиною Юліяна злегка рипнули і він озирнувся.

Увійшла молода дівчина, середнього росту, із смаглявим лицем і зупинилася.

— Ви її знаєте вже, наша донька Ева — сказала їмость. Ева дивилася на батька допитливим зором, якби питала: „Ви говорите з ним, недавно ще критикували його, що нехтує вашими запросинами?…“

Ні, рішуче не була гарна. Едвард говорив правду. Але мусів бачити її гарне, мов з мармуру виточене чоло з темними рівними бровами. Уста, правда, були ніби грубшим пензлем мальовані, але очі в неї мудрі і допитливі.

Батько усміхнувся і спитав:

— Пізнаєш цього пана?

— Так, — і знову дивилася на нього, не промовивши ні слова. Стрінувшись з його очима, її очі втікли з його обличчя і спинилися на його руках, наче шукали на них якихось слідів. Так, Евині очі не найшли нічого на руках гостя. Вони були в нього гарні, сильні, як бувають у добрих спортсменів, притім плекані, гнучкі. А такі були „тоді“ закривавлені, подумала і прислухувалася розмові. Юліян говорив спокійно, виразно і Ева заслухалася в його голос, як любителі музики у звуки інструменту.

Чи він вже знає всю тутешню околицю? спитала.

Майже. У перших двох днях показали йому.

Був певно і над ставом і купався.

О, так, і над ставом, хоч він не любить спокійної води, їздили у ліс. Ліс і став це найкращі місця в Покутівці.

— Найкращі місця ліса і ставу тільки Ева знає, — докинула їмость. — Вона то в лісі, то над водою літом.

Юліян глянув на дівчину.

Так матері здається. Вона знає лиш ті місця добре, що в сусідстві їх саду, а далі ті до ліса менше. Сама не любить у глиб ліса ходити. Але вона його навчить веслувати, якби він хотів.

Вона його?

Юліян здивувався, підсуваючи легко брови і всміхнувся.

Дівчина збентежилась, бо його очі спинилися на її чолі.

Вона вміє.

І він теж.

Ах, він певно лиш поверховно вміє. Бо вона вміє навіть тоді, коли вихор здіймається. Неодин з гостей у Покутівці пробував і впевняв, що це тяжко.

Він усміхнувся. Коли вона не вірить, то колись повеслують навперейми. Юліян в ясні ночі їздив з ґаздою Матвієм, що найкраще в селі веслує. З нього сміялись у дворі.

— Я вночі ще ніколи не веслувала, — сказала дівчина. — Ах, я би так хотіла колись ясним вечором або вночі повеслувати, мамо. Це мусить бути гарно і лячно.

— Ти доволі вдень бродиш…

До дверей застукала служниця. До єґомостя прийшли люди з требою. Їмость пішла за господарством.

Еві припала роля провести гостя по саді і показати, що найкраще в ньому.

Подалися до саду.

За годину він мусить вертатись, сказав.

Ева зморщила брови.

Вона його не буде затримувати. В них до нічого нікого не силують. Це не є правдива гостинність. Нехай лишиться доки йому приємно.

По лиці юнака перебіг легкий румянець.

Ввійшли у сад, де губився своїми стежками зільник. Ева в ясній легкій одежі, з волоссям зчола зчесанім назад, звязанім великою кокардою, виглядала як дітвак. З цим дитячим виглядом рішуче суперечили задумливі великі очі і дрібна зморшка між бровами. Сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читає, або пересиджує, коли смутна.

— Це буває в вас?

Коли стрінулася з його очима, спустила зніяковіла погляд.

— Чому це не може бути в мене? І ви думаєте, як інші, що коли одиначка, то вже ніколи не може бути сумна?

Ні. Цього він не думав. Він лиш думав, що в кого такі добрі родичі, як у неї (так він чув), то той і не може мати багато причини до смутку. Але коли її цим вразив, то нехай вибачить. Він не вміє бути ввічливим. Він терпкий, змалку залізно вихований.

Вони йшли хутко, не зупиняючись у зільнику, хоч він був гарний і повний барвистої рістні. Немовби прямували до поважної цілі, йшли далі, аж опинилися коло білої лавки та обємистого пня зрубаної липи.

Тут вона звичайно читає або вчиться зі своєю вчителькою п-ю др. Емі. Вона приватистка ґімназії. Др. Емі сидить на лавці, а вона на пні.

— Сядьте трохи на лавку. Я присяду на свій пеньок.

— Чи ви собі пригадуєте, як я була у вас з батьком подякувати вам за ваш учинок? Ви були собі через нас так сильно скалічили руку. Я цього ніколи не забуду. А я вам не могла подякувати, дома вночі по тих відвідинах плакала. І жаль було мені і соромно. І я чомусь не вірила, що ви приїдете колись до нас і я буду мати змогу свою провину направити.

Що мав відповісти отим великим, допитливим, чорним очам? Мовчав.

— Я довго ще після цього бачила вас блідим з перевязаною рукою і всміхненим. Очевидно ви сміялись з мене. Подайте мені вашу руку.

Вона стиснула її обома руками і задивилася на його долоню, наче шукала там за чимось.

Він вихопив руку. Вона злякалася.

— Я хотіла бачити, чи є ще слід на долоні…

Її уста були бліді…

— Вибачте, коли я вас перелякав, — сказав він — я не звик… Людська долоня, як відкрита душа, сказав один психольоґ. Я вихований на коваля. Краще не згадуйте мені більше про той незначний учинок.

По часі вона перша спитала: чи він і та сестра, яку в робітні пізнала, лише двоє у своїх батьків?

О, ні! В нього гурт сестер. І всі вони люблять одна одну…

Ева не може собі уявити, що ще таке мати сестри, або брата і любити їх. Вона звикла, що всі з її родини, лише її одну люблять. Але їй з тією любовю всіх не дуже так добре. Іноді з нею як із золотим тягарем, як то кажуть. Вона мусить, ніби та невільниця, всіх задовольняти. Хоровитий батько заєдно у тривозі, що і вона мусить колись на його хоробу занедужати, мати тремтить над нею, не дає нічого до рук узяти, бо вона одиначка… Особливо щодо науки, щоб не „перевчитися“, а там є ще в неї і бабуня. Ох, та бабуня. Дівчина зідхнула глибоко, зморщила брови і поглянула далеко вперед себе, мов побачила щось прикре.

— Тепер підемо далі.

Він поглянув на годинник і пішов мовчки за нею. Її несподівана поведінка з його рукою, відобрала йому рівновагу. Що це за дівчина якась, що не розуміється на любові між сестрами і братами? Пів дитина, пів доросла. Вона, мов ясний мотиль рухалась ґраціозно, майже нечутно, показуючи йому то якесь особливе овочеве дерево, то якийсь чужинний кущ, квітку плекану нею. Опинилися перед двома березами, такими близькими одна до одної, якби природа хотіла показати, що ще близнюки. Між ними висіла гойданка.

Нехай він сідає, вона його поколихає. Ні: вона нехай сідає, він здатніший до цього.

Заперечила головою: вона любить тільки тоді, як нікого нема, коли можна тут мріяти.

Вона хоче йому ще несподіванку зробити, заки відійде.

По її стрункій, молодій постаті зсунувся його погляд і зустрівся з її очима. Ох! як вони розбіглися, ті молоді очі. Вона вже така, нехай він не дивується, коли хоче щось зробити то робить це зараз, без надуми, добре воно, чи ні.

Дійшовши широкою стежкою аж до кінця саду, вони спинилися перед високим парканом з хвірткою на замок зачиненою. Недалеко знов якась лавочка, — Тут також добре сидіти і може найкраще, бо найспокійніше, — перервала дівчина мовчанку. Ева вдарилася раптом у чоло. Ох, і забудько ж з неї! Ідучи в сад, забула ключа від цієї хвіртки. Нехай він буде добрий пождати хвилинку. Юліян змірив очима висоту паркану і сказав, що якби вона не боялася, то він пересадив би її на другий бік. Так пішло б скоріше. Та вона розсміялася і щезла з його очей. Вона не відбігла далеко, як почула, мов вихор, погоню.

Не спамяталася, як він несподівано стримав її. Він сам принесе ключ. Стояв близько неї і глядів, усміхаючись на неї.

— В мами ключ! — перебила вона збентежена і завернула в глиб саду.

За недовгий час вернувсь із ключем.

— Що там таке цікаве за цією хвірткою? Тайна в лісі? Рай? Пекло? і підсунув брови усміхаючись. Їх щоки горіли ще від бігу.

— Самі побачите: може рай, може пекло, а може щось інше.

Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила:

— Може таке, що вабить і губить.

— Так? Тоді треба з неабиякою увагою входити. Ви кажете, вабить?

— Так, така сила. Не така, як алькоголь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої вроки, як людина і так само привабливі.

— Але ліс і вода то природа, а ви говорите про алькоголь, а він же не природа — відповів він. — Але і людина — природа і тягне до алькоголю й тому вони собі противники. В декого проявляється нахил до алькоголю так само як диспозиція до деяких недуг.

Вона собі то все так до одного зводить. Може помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як то кажуть, критичної обсервації свого „я“… Юліян не розумів дівчини, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.

— Ви мабуть багато читаєте? — спитав і його погляд спинився на ній.

— Так, коли це можливе попри науку. — Після середньої школи хоче йти на медицину. Все ж лікарі багато дечого можуть…

— На медицину? Так. Для бабуні, яку вона дуже любить. Він все ще дивився не розуміючи

*

Ввійшли поза хвіртку.

— Тут справді, як у раю, — кликнув він вражений красою старого ліса.

— Як у казці, — поправила вона й усміхнулася вдоволена, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і відразу перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, зупинившись на часок, відітхнула глибоко. Здавалася, ніби зеленим світлом облита.

Вона тут певно часто буває? Не відповіла хвилину. Була, видко, перенята ще попередніми думками.

Як часом… Іноді вона дійсно боїться заходити сама в глиб ліса. — Кажуть, чоловіка може блуд обхопити — додала поважно.

— Блуд? — здивувався.

Ліс, кажуть, має свою невидну силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один у його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.

Він не чув ніколи про щось таке.

— Не чули про те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу і несупокій у груди, що викликують враз жах і миле почування? Людина йде за тим наче сонна — доки…

— Доки? — спитав він і станув.

— Доки або не визволиться з чару завороження, або не згубить себе.

Вона вказала на чоло.

— І ви вірите у щось таке? — усміхнувся весело.

— Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в ньому і лякливо… Ви глузуєте! — кликнула, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Ніхто не хоче її поважно розуміти.

— Скажіть, ради Бога, звідки ви таке берете?.. — спитав.

Перед ними опинилася служниця ї попросила до підвечірку.

*

Коли в тиждень пізніше Юліян знову зайшов, пішов з Евою по так званій „вступній балачці“ з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.

— Панно Ево, підемо шукати „блуду“ вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий ї сильний; як щось нас „незнане“ або блудне, хоч би й яке приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двоїх. Я підійму вас високо, високо вгору, мов смолоскип і буду так лісом нести, аж вернемось додому. Хочете?

Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до чужого села. Глибина ліса мовчазна, тому викликує жах.

— Так ми розрушимо мовчання ліса.

Вона поглянула йому в очі і сказала:

— Може підемо колись.

Нараз обернувся обличчям до глибини і гукнув з усієї сили: „Ево!“

…Ево… відбилося звідкись, не то зпоміж дерев… не то з боку. Вона поклала палець на устах і шепнула:

— Здається, на землю впало…

— Або між галуззям повисло… — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Тиша довкола наче чогось собі вижидала.

…А тепер нехай вона йому по щирости скаже, хто їй такі чудасії в головку вложив.

Її погляд пішов по нім.

— Бабуня. Вона нещаслива і час-від-часу переживає страшні хвилини боротьби з отим блудом. І все він бере верх над нею. Закрила лице і прошептала:

— Я її внучка і подібна не лише зверха до неї і я може також колись… — і не договорила.

За хвилину почала говорити про бурі в лісі, про ліс в ясний соняшний день, про лісну звірню в місячних ночах, його пташню, гадюку, яка над берегом ставу час-від-часу показується і вигрівається на сонці.

Похитав головою. Не сподівався у Покутівці з уст ґімназистки таке почути. Був цілком зчудований. Вона запримітила це і збентежилась.

„Добре!“ Другий раз він цього з її уст не почує!

Це „добре“ сказала таким голосом, наче йому хто гарячий ніж під серце встромив.

— Панно Ево!

— Що? — Вона споважніла і перед його очима виросла.

— Бачите, який я? Я вже вдруге…

— Це ніщо. Скільки голів, стільки і гадок, — відповіла.

Мовчки пішли дальше.

Нараз станув перед нею, мов вкопаний і сказав зміненим голосом:

— Панно, Ево, усміхніться!

Дівчина глянула з переляком на нього.

— Я вас прошу.

Вона похитала поважним заперечливим рухом голови:

— Ні.

— Я вас прошу.

— Я не можу. Ви глузуєте.

— Ні. Я цілком поважно прошу, як свою сестру. Усміхніться!

Вона глянула вдруге в його очі і опустила погляд.

Його очі були повні чистої щирости і просили.

Вона усміхнулася мимоволі і тоді на його гарнім, молодім обличчі показався, мов соняшний промінь, усміх.

— Дякую — сказав коротко.

Якийсь час ішли не промовивши до себе словечком, віддалені на крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись мамою, кожне із своїми думками зокрема.

*

Він був поважний і лише час-від-часу спинявся його погляд на ній неначе взяв її від хвилини, під свою мужеську опіку.

Нараз вона кликнула:

— Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут! — і показала рукою праворуч. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби, заблистіла проти сонця, що клонилося до заходу, жевріючи — вода ставу.

Він доглянув воду.

Сонце, здавалося, втікало перед ними між деревиною. Кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах просто в обличчя. Опинилися над самим берегом ставу.

Лежав роскішний, темнозелений під берегом ліса непорушний.

Вона глянула цікаво на юнака і на її устах заграв любий й переможний усміх. Що він скаже про став на такому місці?

— Рай, — відповів коротко.

Коло густої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи парохіяльний паркан, стояв невеликий човен.

— Це мій човен, — сказала, мов представляючи йому свого доброго товариша. — А там далеко — на протилежній стороні берега бачите? Це човен — уже більший — панства Ґанґів.

Вже зорієнтувався.

Чи вода глибока не приманчива? Коли вона, Ева, сама сюди приходить розгнівана чи схвильована, тоді вона вспокоюється. А пані доктор Емі не любить води. Називає її „unheimliches Element“. А знову бабуня заходить так як і вона сюди, лише крадькома, аби батьки не знали. Ні слуги не знали. І тут бабуня висипляється. Тоді Ева сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду. Вода може потягти її до себе…

Юліян знову поглянув поважно на неї, але не сказав ні слова.

Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а там відкрився вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб, деякі ниви перемінилися у стернину і все було рівне-рівнесеньке, зливаючись ген у далечіні з обрієм.

Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до ліса, мали, крім виду на став ще й далеку сільську дорогу, що бігла паралєльно в інші сусідські околиці.

Вони вернулись берегом і лісом додому, зачиняючи хвіртку за собою.

Заки вийшли з лісу, Юліян сказав:

— Ви певно маєте і тут десь своє улюблене місце.

Вона притакнула головою.

— Де саме? — оглянувся. — Чи може там, де лавка?

— Недалеко лавки.

Близько берега? Троща все закриває. Як живий параван.

— Тут повинна десь недалеко гойданка висіти, звернена у глиб ліса, і повинна слухати лісових казок…

Вона дивилася на нього мовчки.

Він пішов, ледви подавши їй руку.

Ніколи не виявила просьби, щоб він приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою тугу і порожнечу… він зявлявся. Тоді не бачили ні батьків, ні кого іншого між собою, подавали собі руки та йшли в сад. Ліс тягнув їх до себе, мов сумління і щойно там сповідалися.

*

Два тижні пізніше настала слота. Дощ падав безнастанно грубими краплями; полокав деревину по садах і лісі, розмокав стернину і не хотів вгавати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік.

Одної такої сірої днини по обіді Ева сиділа при вікні і дивилася нетерплячими очима на ліс, де найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, із ставу здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком, не вертались. О. Захарій перебував у своїй канцелярії, їмость зі службою у шпихлірі.

Сидячи так, мов потонула всією душею у мряці, Ева, почула раптом тупіт коня і майже рівночасно, майнув перед вікном якийсь їздець і щез.

Цезаревич!

Вона жахнулася і побігла до своєї кімнати. Це сталося так скоро, якби хто вдарив пястуком в шибу. Румянець, що загорівся на її блідавім обличчі зник, лише раптовий переляк потряс нею.

Відітхнула, протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло і ждала.

Непомилилася. За кілька хвилин почула голос батька, а за ним і голос Юліяна: дзвінкий, свіжий, повний чогось схвильованого.

Його голос із батьковим мішалися. Його голос із тим своїм „чимось“ був так далеко від усього того, що було тут.

— Панна Ева дома?

— Так.

— Я хотів би на хвилинку до неї, як можна.

— Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті.

Юліян увійшов.

Чи скора їзда верхи нагнала йому кров на обличчя і надала очам яскравішого блиску, чи що інше, він видався їй наче збентежений. Чи бажала, чи ні, прийшов — пояснював. — Але дощ і всяке інше спиняло, час так скоро біжить. Що вона робила за всю ту слоту?.. У лісі й над ставом напевне не була… Йому за ввесь той час якось „ніяково“ було, хоч все чимось займався.

Відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах і дивився хвилинку на дівчину.

Сьогодні боялася тих темно-сивих, чорно отінених поглядів.

Час справді скоро минає. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду на дальші студії — не хочеться їй вірити.

Чи Ева переїде в столицю?

Так. Так обрадили з др. Емі та іншими професорами батьки. Мусіла брати лєкції. Покине Покутівку.

— І не буде їй жаль?

— За чим?

За тим усім тут, серед чого виросла і що тут гарне. За лісом, за бабунею…

— А за ставом?

Вона усміхнулася.

Вона і сьогодні була там і вчора.

У дощі?

Так. Вона любить приглядатися воді, коли великі раптові краплі скачуть і тонуть під поверхнею води. Але приглядалася не довго. Було надто мокро і під парасолею невигідно. Дотого вона боїться салямандер і водних змій. У лісі було краще, так тихо, так заспокійливо. Вона мимоволі обняла руками одного дуба і притиснула чоло до нього. Їй було сумно. І скоро звідти вернулась. Нехай він гляне, що вона найшла. Чотиролисткову конюшинку. „Щастя“ зовуть це.

Він знає. Його сестри ховали оттаке зілля в молитовнику.

Вона счудувалася.

Його сестри по старосвітськи виховані. Моляться? Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.

Дуже побожні. А вона?

Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки.

— Відколи я прочитала Біхнера „Kraft und Stoff“ і Дрепера, я стала іншою.. Ах, пане Цезаревич, які були греки й римляни! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що зчасом забуду і „Отче наш“; чого я не хотіла б. Я цілком певно цього не хочу. Особливо, коли бачу як моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала у церкві й молилася. — Ні, ні, — додала майже з переляком — Ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняє татунцьо, занедбувати. Правда? Коли грім із страшним лоскотом серед блискавки вдаряє, — я скоро хрещуся. Чому так? Він відповів: — Мабуть маємо у крові. Греки й римляни? Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства і щойно з нього виробили образ бога, прославляючи совершенне тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі і звідти кермувала. Цей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким бог нас перевищає. Ах, кілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий прихильник старинного світа, лише за мало про нього покищо знаю.

Ева держала чотиро-листковий листочок „щастя“ і слухала. Коли він скінчив, вона зідхнула.

Підсуваючи йому листок через стіл сказала:

— Я поділюся з вами оцим щастям. Хочете?

Він усміхнувся.

— Ні, — відповів. — Це ваша власність. Яке діло кому до того?

Щастя треба собі самому здобути. Що сам здобуду, то знаю, що моє.

Ну, коли він не хоче з нею поділитися щастям, яке вона знайшла на березі ставу, то нехай візьме його на памятку свого побуту в Покутівці.

Він усміхнувся і похитав головою.

Він і цього не хоче. Але він зробить інакше. Сягнув у грудну кишеню свого суртука і виняв звідти щось невеличке, завите в білий шовковий папір і поставив перед нею.

Вона не рухнулася. Гляділа на звиток. Цікавість перемогла. Розгорнула обережно білий шовковий папір і зігнулася. Білий, як пушок, кучерявий, китайський гвоздик запишався перед її очима. А!.. і який же він гарний! — Такий білий.

Вона підняла його й повела до носа й уст, подаючи головку трохи взад і впивалася запахом цвітки.

— І з двома білими вусиками в середині — подумайте, пане Цезаревич.

Він усміхнувся вдоволено. Додав нараз:

— Не знаю, чи побачимося ще.

Вона почервоніла і не підводячи очей сказала:

— Як гадаєте, пане Юліяне?..

Він мовчки подав їй руку і вийшов з кімнати. Заки вона встигла його дігнати — він був уже далеко і чути було лише тупіт коня.

*

За якийсь час зайшов Юліян знову на парохію. Застав лише самого о. Захарія. Їмость виїхала з Евою і тещою в сусіднє містечко за орудками для хати. Панотець попросив гостя посидіти з ним на ганку, звідки було видко дорогу, ціле обійстя й було близенько лиш на ліво і до хвіртки, що вела до зільника і до саду. Отже неабияке місце для контролі. Між чотирма великими олєандрами, що пишалися по кутах просторого ґанку, сиділи оба на старосвітських, уже добре витертих, фотелях і розмовляли.

О. Захарій оповідав про життя своїх парохіян, про процент „свідомих“ та знов „несвідомих“, про їх відношення до влади.

Оповідав, як нужда і жадоба побільшити своє майно, чи сплатити довги витягає людей у той новий світ, де наш чоловік у тамошніх обставинах почувається мов справжня тварина.

— Чого їдете до Канади, Михайле? — спитав він одного, не дуже вже молодого, ґазду, що мав свою добру хату, невеликий шматок землі, жінку і двоє дітей і був чи не найзручніший робітник у селі, за яким усі розбивалися. Він зняв капелюх з голови, почухався і відповів:

— Та я, бачте єґомость, гадаю, що не слід сидіти всім на місці, де мене родичі породили. Поїду на яких кілька років, попробую. Зароблю що — добре, не зароблю — вернусь. Їдуть другі, поїду і я.

І справді. Поїхав і за три роки вернувся. Люди розпитували про всяке, він між іншим казав: „Коли нас корабель віз, то він не віз отаке, як то кажуть, „людей“, ні, він віз цілий один край, де не було нічого крім нужди, лахів, голоду і плачу, а між ними був і я.“

— Ти не пішов з нужди, Михайле. В тебе була земля, хата й жінка, діти… Ти мав де й на чім заробляти. — Було, — відповів якось глухо, мов чим то провинився. — І привіз гроша? — спитав Юліян зацікавлено. — Привіз. Небагато їх там мав. Але й то пропив. За той час, як був за морем хата згоріла, жінка скоро по його повороті померла, а він сам тепер чимраз більше морально підупадає. — Це Канада з нього зробила — говорили чоловіки і жінки, бачучи як він іноді непевним кроком вертався додому, а капелюх з якоїсь досади аж на вухо зсував. — Нема кого вдома бити, — говорили. — Хлопців своїх порозганяв по службах, дарма, що ледви від землі відросли, та і сам став волоцюгою. — А вам що до мене? — відзивався, коли: яке слово дійшло до його вуха. — Що? Я свій пан, свій ґазда. Як схочу, знов поїду. А тепер я на своїм родиннім клапті, та на тім, що найшов. Хочете знати, що найшов? Гній і вас, дурних, спутаних, що видять і знають лише те, що під ніс йому лізе. Іди мой один з другим у світ, не ньоркайся тут — учися… але тут учися, а там… працюй… і аж тоді вертайся і говори. Моя Домна пішла за скоро в яму, я б ще раз туди вернувся, де машини і гроші світ обертають. Ех, мой гроші, гроші, а ті машини, гадаєте, ми варті щось без них? — Ади який розумний — відказували знайомі й сміялися. — Розум лишив при машинах, а гроші хоч привіз з собою, то до Срулевого Дудя носить. А Дудьо лиш облизується, коли його здалека бачить, дарма, що Михайло кулаком відгрожується. Хитрий став за морем, але не розумніший. „Отче наш“ не вміє вже говорити; та ще й інших висилає… гай, гай… свята земля зпід його ніг виховзується. А що чоловік без неї варта?

— За тим щось є — завважав Юліян.

— Було б, якби була більша освіта.

— Так, освіта й орґанізація.

О. Захарій притакнув головою.

— Але й боже слово нехай має своє місце в душі народу. Наука Христова не захитає його ґрунту під ногами… як не скріпить.

Він замовк на хвилину, ніби задумався, а відтак додав:

— Я маю гарних людей у своїй Покутівці, добрі і не без охоти до просвіти й орґанізації, і це мені нагородою за мою працю між ними. Коли б лиш Господь здоровля дав, а то живу з дня на день. Роблю, що можу. Гадаю, як виховаю кільканацять таких, з яких вийдуть зразки культури, тоді я не жив дурно.

Він замовк і зідхнув…

Юліян сперся ліктями на коліна, опустив голову на руки й задумався.

Він чув уже нераз, що о. Захарій був, так сказати б, ідеальним душпастирем, хоча може чудаком у своїм роді. Був без лакомства на матеріяльні здобутки, викладав дітям під голим небом Христову науку, вчив їх любити і шанувати один одного, триматись з собою, любити землю і поборювати брехню, хочби яку дрібненьку.

Його стадо йшло наче насліпо в важних моментах до нього. Та при цьому не менше ревно обкрадали і обманювали його в господарстві, як траплялась нагода.

Їмость, іншої вдачі та інших поглядів, нарікала голосно перед своїми сільськими приятельками на невдяку тих вихованців, що не бояться Бога, свого доброго і чесного душпастиря, як Юди, за плечима кривдять. Бувало, що та жіноча її гвардія, вихована нею вже роками, не менше привязана до своєї духовної „мамки“, як вона до них, накликувала таку бучу на чоловічу безсоромність, що нераз зявлялися тайком у о. Захарія ґазди з самими винуватцями, що признавалися до своїх зловчинків і винагороджували свому душпастиреві заподіяну йому кривду і просили вибачення, щоб лиш сором не розходився по селу і далі.

О. Захарій замовк, спершися на спинку фотелю, а Юліян задуманий крутив папіроски, складаючи їх рівно у свою папіросницю.

— Отже ви, як згадували мені недавно, — перебив душпастир — не рішилися ще справді до якого факультету вам звернутись.

— Ні. Родичі бажають, щоб я йшов на богословя, але мене богословя не манить. Батько мотивує, що воно дає найскорше кусень хліба, мама хоче мене бачити лиш душпастирем, бо вся її родина із священичого стану.

— Ваш батько з якого роду? — кинув о. Захарій питання.

— Мій дід був військовим. Помер капітаном.

— Ваш батько не звичайний годинникар, як інші його товариші професіоналісти.

— Він трохи дивак і свого роду фільософ.

— Чи був завсіди такий?

— Від коли я його знаю, завсіди.

— Отже з військового стану — сказав о. Захарій, мов більше до себе.

— Мій дід вчасно і несподівано помер. Моя прабабуня по смерти моєї бабуні, а її доньки, і свого зятя, себто мого діда, жила у біді, щоб виховувати внуків. Енерґійна і мудра, як оповідав батько, все ж посилала дітей до школи. Мій батько, хоч і як вчився добре, не міг скінчити середньої школи. Дійшовши до 7-мої кляси ґімназії, взявся до професії, в якій йому пощастилося: оженився вчасно і став похмурим, строгим, але з традиціями переданими йому гордою прабабунею і непохитними засадами. Сестра його, моя єдина тітка, вийшла заміж за старшого і чесного чоловіка. Живе глибоко в горах і лише рідко, раз у рік, у день його уродин, обзивається до нього або відвідує його. Душа мого батька без тепла, повна погорди до слабосилля і прощання людських хиб, до всього, що мягке…

— Чудно, — відповів о. Захарій. — Коли ми дитиною терпимо, не маємо доволі тепла від батька і мами, тоді затягаємо сірість на пізніший свій вік. Ви казали, що ваша прабабуня була горда і енерґійна, непохитна, хто знає який вплив ішов від тої жінки на розвій вашої дитячої душі! Хто знає!

Юліян звів брови і дивився хвилину здивований на душпастиря. Через його думки перейшло щось мов спомин з сірої давнини, коли жила прабабуня, потонулий у забуття. Залишилось йому в памяти тільки, що буцімто хтось „загнав собі кулю в лоб“.

Коли про те, що чув з уст батька дитиною, розпитував пізніше у своєї мами, вона замісць відповіді гладила його по лиці пестливо і запевняла, що йому мабуть щось таке снилося. Прабабуня не була вовчицею, лише добра та спокійна і тулила його нераз до грудей, коли батько був занадто строгий для нього. Про це він не хотів казати перед о. Захарієм.

— Цезаревич, — вимовив нараз о. Захарій це імя, наче пригадуючи собі щось.

І стрінувшись з поглядом молодого чоловіка додав:

— Я чув це імя колись, але при якій нагоді і з чиїх уст не памятаю. Отже, ви, пане Цезаревич, з військового роду…

— Так, отче.

— Постать ваша і вигляд військовий, лише кров мішана з попівською.

О. Захарій усміхнувся, а потім додав:

— Не диво, що вас не тягне до попівського стану. Дарма. Але найважніша причина якась, так сказати б, мусить бути.

Юліян здвигнув плечима.

— Я думаю про фільольоґію, думаю про техніку, про такий фах, щоб мене не привязував до одного місця. В житті священика є багато сонного, самітнього і багато середнєвічного.

О. Захарій підняв руку.

— Апостольського хотіли ви сказати…

— Нехай і так.

— А проте ви не були б проти того, щоб стати розсадником моралі між своїм народом.

Юліян усміхнувся своїм гарним усміхом ї наче говорив до дитини:

— Щодо того, то не відмовляюся. Ця праця має дещо за собою. Я люблю природу. Ставши духовником, мав би нагоду жити серед неї, на селі, не мусів би бути зобовязаний усяким державним і приватним „великим цього мира“ (крім „консисторії“), головно там, де йде про інтереси народу. Я б не жив безчинно. Та чи справді з народу такого як він є тепер можна б золото викувати глибиною? Я боюсь, що — ні, отче.

О. Захарій зморщив брови, наче б його хто болючо вразив.

— Народ без глибини? — спитав і по хвилині додав: — Наш нарід є тою клявіятурою, з якої можна і мусимо добути звуки, що стали б зчасом скінченим мистецько викінченим твором. Апостол черні мусить бути і творчим духом моралі, серця та ума. Мусить ним справді наскрізь бути — не фарисействувати в користь особистих, еґоїстичних цілей, нижчих від тої „черні“, між якою живе ї годується! — Ах, що ви ще знаєте, мій сину, що ви ще знаєте, що значить бути справдішнім апостолом народу!

Погляд молодого чоловіка зупинився хвилину на поважнім обличчі о. Захарія, і йому здавалось нараз, якби стояв перед святим.

Відтак обізвався:

— Я уявляю собі, що стан справдішнього апостола „черні“ нелегкий. Розуміється, я маю тут на увазі людину, що з надумою і з сумлінням рішилась би на неї. Чи вам здається, отче, що в мені могло б бути стільки безкорисного тепла і витривалости! Ні. Я вертаюсь до свого. Я чую, що мені треба такого поля до праці, де я міг би цілком потонути. Маю виразне почуття, що я міг би стати драматичним артистом, може ще й архітектом, або фільольоґом. Про що інше не думаю. Але до теольоґії я не здатний. Зрештою — додав і схилився заслонюючи очі руками, — я не знаю. Я ще молодий. Я сповняв би може функції душпастиря совісно, робив би для народу, що міг би, але далі… Я питаю, де та глибина, де я міг би пірнути до самозабуття і, випливши з неї, дати свому народові щось нове, реальне?

— Ви гадаєте, що і все новітнє потрібне народові? Наш нарід не доріс ще навіть і до того „старого, доброго, культурного“, що вже в інших народах майже у кров перейшло, а наш покищо перетравлювати починає. Де йому із своїм сирим, дитячим умом до новини. Ну, але ви бодай отверті, і мені цікаво пізнати душу нашого молодого інтеліґента. А про „глибінь“ — про яку ви говорите, що ви хотіли сказати?

— Я хотів спитати, як мені ту глибінь в народі віднайти, коли я, як ви лише іншими словами кажете, лише очима живу, і безнастанно тільки користи шукаю.

— Хліба, пане Цезаревичу, не можна вважати за великий гріх. Це ж перша умова існування і в тім треба йому на поміч іти. Киньте „глибінь“, а просвіщайте його почавши від тілесної культури аж що високого розвою його духовости. „Глибінь“ прийде сама, бо вона не „ґеній“, як сказав Ґете, лиш природа. Подумайте про Шевченка, про Франка та інші наші глибини, що вийшли не з їншої верстви як з „черні“.

На хвилину запанувала мовчанка, Юліян сягнув по папіросницю, а до ґанку підійшов листонош і подав часопис і лист для панни дому.

О. Захарій спитав його, чи невідомо йому, чи не вернулася пані Орелецька, директорка пошти, до дому. Виїхала з їмостю і панночкою ще зраня і досі їх нема.

Ні. Не чув нічого.

— Скажіть мені, молодче, чи таких є більше, такої думки, як ви, себто, що відтягаються від богословя?

— Ні, Я цього не сказав би — відповів Юліян. — Я говорив тільки сам за себе.

— Кажуть, від молоді поступ ішов та йде. Який може бути поступ від тих, що ще самі незрілі, а може і зовсім буденні?

— Мусимо мати лиш найздатніший процент на увазі. Це не роблять все сильні одиниці, отче, бо буденність іде напомацьки за голосом провідника.

— Молодь гарна, пориває своїм запалом. Але запал так само творить, як і руйнує.

Тут о. Захарій замовк, наче б хотів усе виявити, що важило йому на душі і лише по хвилині сказав:

— Що молодь творить, може бути добре і лихе. Наш простолюд покищо лише матеріял, з якого повинен витворитися народ, а праця в цьому напрямку вимагає також сумлінних і просвічених душпастирів. Але, судячи по теперішній молоді мені щось інше видається.

Юліян, поглянув на о. Захарія, відгорнув волосся з чола і замовк. Він не знав, що має думати. Чи цей апостол перед ним був справді таким у душі та сумлінні, як виявляв себе? Чи була це лише його постанова намовляти молодь іти туди, куди він пішов, щоб його ділянка праці не залишилась згодом пусткою…

О. Захарій мов відгадав його думки.

— Ви ще справді дуже молоді, мій сину, і не знаєте багато життя і людей, — сказав спокійно, з усміхом на устах.

Юліян легко спалахнув:

— Як кажуть деякі авторитети, нарід невдячний, і потребує або Христа, або надлюдину між собою, щоб умів з ним працювати і оминув конфліктів.

О. Захарій не обзивався.

— Добре було б передовсім і себе самого спитати, кілько в нас тієї любови до народу.

Тут Юліян зупинився на хвилинку і поглянув наново на душпастира, чи не стане він йому перечити?

Але ні. Мовчав і притакнув головою.

— Тієї любови, отче, про яку кажуть й пишуть, що вона змиває ближнім ноги та служить їм. Крім того треба також бути свідомим того, в якому відношенні ми самі стоїмо до Царства Господнього.

— Я з вами згоджуюсь, Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите як з книжок. З вас став би згодом неабиякий проповідник.

Юліян вийняв наново папіроску і закурив. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвіря.

— Я не говорю з книжки, отче. Та хоч би й так! Чи книжок не пишуть люди? Не черпають їх змісту здебільша з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми те, що читаємо, до життя ліпше пристосовували. Щодо себе скажу лише, що я не доріс до праці між народом. Вона мозольна і поважна, і не притягає мене.

— Ви ще молоді і можете помилятися щодо себе.

Юліян поглянув на о. Захарія.

— І ще одно, отче, до чого признаюся отверто. Я за гордий, за неподатливий, щоб бути таким, як от, наприклад, ви, як оповідають про вас; вашу терпеливість, безкорисність, непохитну віру в добрі людські прикмети й те, що з зерна, яке засіваєте, мусить колись само зійти. Що я з вами так отверто говорю, ви самі винні, шановний отче. Мені здається, що перед вами мусить кожна душа сама відкриватися.

Він замовк, але не відводив очей з обличчя душпастиря. По лиці панотця перебігла мов легка смуга притаєної доброти.

— Скажіть ще щось, молодий чоловіче, бо я знаю, що вже скоро до нас не зайдете.

Юліян збентежився…

— Я прийду, чому би ні? Не можу собі навіть уявити, що пізнавши раз ваш дім, можна б сюди не приходити.

Йому здається, що кожна днина, яка тепер минає, пропадає для нього як нагода на майбутнє.

О. Захарій усміхнувся.

— Не бійтеся, мій сину. Нічого не втратите. А може і побут у Покутівці дасть вам колись пізніше кращі моменти, щось милішого, бо… — перервав і замовк.

— Бо щодо шляху, на який я маю вступити, то він мені сам покажеться, — докінчив Юліян.

Він протер чоло, наче відсвіжив себе, відітхнув і встав. Йому час до дому. І часу забрав отцю багато. А там і сонце клониться до заходу.

А тут у вас, отче, усе таке мирне, повне якоїсь гармонії і безпеки, що прокидає приспалі сили і перетворює на моменти… Ах, він сам не знає у що, у зовсім інший світ — скінчив спішно, якби стримував себе, щоб не проявити мягкости, що намагалася пробитись назверх.

О. Захарій усміхнувся своїм лагідним усміхом.

— Могло б ще інакше бути. Краще — сказав приємно зворушений. — Хочете вже йти? Йдіть і приходіть знов — і подав руку молодому. — Може стрінете там де моїх. Перекажіть, щоб скоро вертались. Мали доволі орудок у місті, але повинні би вже дома бути. Та коли їде з ними моя теща, то воно все так буває. Бачите, сину. Кожна хата має свою чорну хмару.

Юліян вертаючи сільською дорогою, думав, чому о. Захарій так допитувався його, чи не вступить до семинарії і не намовляв його. Його погляд побіг по дорозі, по полях, де люди укладали з клань снопи збіжжя на фіри і відвозили до дому. Сонце жевріло на заході і над лісом сліпило око. Повітря було чисте, повне запаху свіжої стерні і ледве замітний вітрець овівав чоло, очі та лиця.

Він згадав Еву.

Як чудно все зложилося. Долі захотілося, щоб коні о. Захарія сполошилися, і щоб він „спас“ подорожніх, що сусідували із двором.

Які добрі були вони всі для нього, які ввічливі, а як важко було йому сюди зайти вперше! Тут світ у них зовсїм інший, а все-ж рідний. Інший, як дім дідичів і — дім батьків.

Батьків? Та що це? Прокинулась погорда до рідної хати? Соромився? Щезла вже любов до тієї хатини, де панувала жіноча праця мовчазно, невтомно, під руками його золотоволосих сестер, яких мати мов освячувала своїм усміхом доброти і благальним поглядом, щоб витримувати те, що йшло від непривітних життєвих обставин і їх батька, невблагальне, строге, примусове.

По його устах перебіг сумний усміх, він похилив голову і потонув у думках.

Нараз від ліса гукнув хтось. Він здрігнувся. Це був Едвард Ґанґе, що стояв на вузькій пільній дорозі з далекоглядом і дивився в його сторону. Пізнавши в самітнім мандрівнику свого вчителя й товариша, він спустив шкло.

— Я за тобою, бо не міг тебе діждатися. Дві години ти перебув на парохії. Чи не взяли тебе може в який фамілійний полон? — розсміявся.

Юліян легко почервонів і пояснив, що забалакався з о. Захарієм.

А решта?

— Виїхали в місто, і саме отець просив мене, щоб, коли стріну їх, переказати, аби не вступали ніде, а вертались просто до хати.

— Значить, ти будеш десь тут по шляху блукати, щоб стрінути їмость і панну Еву. Підійдім онтам на той горбок, де доріжка завертає до нашої покутівської. З того горба видко на всі сторони. Там є і добре джерело, напємося води, бо мені вже добре в горлі висохло…

Юліян поглянув на годинник і пішли куди вказав приятель. Коли опинилися коло горбка, Едвард кинувся на землю як довгий, а Юліян, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився вдаль.

— Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони — їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані.

— Дивись добре, може жиди з товаром!

І дідичівський син поглянув і собі через шкло:

— Пізнаю.

— Хто та дама коло їмости?

— Не пізнаєш її?

Юліян здвигнув плечима.

— Це теща о. Захарія. Frau Orelecki.

— Але бач! Pfarrtöchterlein неабияку бутлю на колінах тримає. Що ще таке?

Юліян перебрав шкло. Едвард не глузував.

Коли бричка зближилася до горбка, фірман пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і зупинив коні.

Їмость і Ева врадувані всміхалися. Ева не надумуючись, простягнула до Юліяна праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледви Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли побачив дивне диво. Старша з пань, пані Орелецька, як її назвав Едвард, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки і, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й почала пити сивуху з такою жаждою, якби вмирала від спраги.

Молода дівчина крикнула і майже рівночасно сховала лице на колінах матері.

Їмость почала виривати матері бутлю з рук, але надаремно. Візник ударив коні так сильно, що ті сіпнувшись, пігнали далі, а Юліян глядів з побілілим обличчям ще довго-довго, мов побачив примару.

— Чоловіче! — кликнув Юліян. — Що це таке?

— Що? Для тебе це тайна? Grossmütterchen Орелецька алькоголістка.

Юліян дивився на нього і не сказавши ні слова, вдарився в чоло.

Аж тепер довідався Юліян, що пані Орелецька була жінкою одного українця, почтаря з гір, що хоч і сама з лиця негарна, та мудра, дотепна, з польського роду, вийшла за нього для маєтку і крутила ним, мов залюбленим ґімназистом.

Коли їх єдина донька мала чотири роки, помер батько.

Підчас жалоби пізнала ледви 24-літня вдова одного військового і закохалась у ньому так шалено, що коли він не звертав на неї уваги, сама йому освідчилася. Запропонувала йому свій маєток до виплати його довгів, а це здавалося їй, було найважніше. Він хоча вдовець і як на той час, правда, у грошових клопотах, не прийняв її освідчин, і вона з жалю, а може з інших причин покинула гори. До року постаралася за пошту в містині А., куди й перенеслася. Спродавши посілість по чоловіці, зложила частину капіталу в банк, другу вложила у землю, доньку помістила кудись на виховання і вела як молода, багата вдовиця, дотепна й гостинна, безжурне життя, влаштовуючи ріжні забави з танцями при чаю і трунках. Добродушна помагала убогим ріжних націй, головно українцям, давала радо на ріжні добродійні цілі, без надуми зєднала собі в цілій околиці симпатію і прихильність, хоч чимраз частіше бачили її підхмелену.

Лихі язики впевняли, що молоді поштові експедитори давали причину до того своїм неточним урядуванням, другі, що за багато вона перебувала на самоті, інші, що з туги за донькою, яка лише підчас вакацій перебувала дома.

Донька скінчивши свою освіту, скоро у шіснацятім році життя, не залишилась довго у домі мами. Спори мами з нею, яка вдалася з поверховности і вдачі до свого батька, доходили іноді до прикрих сцен.

Один молодий, поважний богослов, у селі Покутівці на відпустці познайомився з Евою Орелецькою і до року перед висвяченням звінчався. Мати Орелецька справила доньці гучне весілля, спросивши не лише інтеліґенцію містечка, але й дідича з родиною з Покутівки.

О. Іван Захарій, бо це він був тим щасливим зятем пані Орелецької, зєднав собі симпатію дідича Покутівки так, що коли треба було взяти сотрудника, його вибір випав на нього і о. Захарій залишився там по сьогоднішний день.

Пані Орелецька, чи як її селяни називали „Орелиха“, не покидала своєї звички улаштовувати розривки і тарочки, бо при цих нагодах любила згадувати давні часи із забавами у великих панів, де вона блистіла своїм дотепом, манерами і строями, на які сипав небіщик повними руками срібло.

Лиш від часу, як найшлася в доньки донечка, також по імені матері й бабуні, Ева, вона мов опамяталася, відтягнулась від товариства і перебувала найрадше в доньки. Займалася внучкою або перебувала у себе дома, коло хазяйства із своєю вірною слугою і на відміну втихомирювала свого „червяка“ алькоголем.

Коли такий момент находив на неї, ніхто не був усилі стримати її, дарма, що о. Захарій робив усякі зусилля відвернути її від того налогу.

Внучка Ева, що доволі вчасно пізнала хибу бабуні, яку любила понад усе, бо змалку виховалась при ній, коли мама була занята хазяйством, стримувала її неодин раз просьбами від трунків. Вона не могла дивитись на неї, коли була в опянілім стані, і нераз погрожувала:

— Кину вас, бабуню, і поїду на науку у світ, щоб навіть не сподівалися мене хоч раз у рік бачити. І переходячи на інший тон переконувала її:

— Про що будемо з вами говорити, коли вернусь із чужини і застану свою дорогу бабусеньку нетверезу з запухлими очима, червоним носом, розбитим чолом, яке я унаслідила по вас; а матусеньку ще гірше прибиту, як звичайно, а батька з погіршеною хоробою. Остаточно, застановіться над одним. Татунчик противиться тому, щоб я йшла на медицину і взагалі на фахові студії. Каже: доста дівчині науки середніх шкіл, коли знає стільки, що ґаздині, а пізніше матері. Доста. Краще, каже, щоб знала колись тому лад дати, що чоловік заробить, не розтрачувати, а зуживати. Чим я буду утримуватися в чужині, як ви пропустите горлом те, що призначили для мене на студії? Вам відомо, що від батька можу мало чого сподіватися. Він вічно бачить свою передучасну, несподівану смерть, з котрою сполучує якусь катастрофу для нас… Отже ви, дорогесенька бабуню, моя єдина надія; ви хоч старші від моїх родичів, а думаєте більше поступово, розумієте ліпше новочасні змагання. Коли стану лікаркою, я вилікую вас з вашого терпіння і ви будете при мені, чуєте при мені! Еей, бабуню, бабусенько моя…

— А як тебе захопить любов? Якийсь добрий і гарний чоловік полюбить тебе щиро і ти його полюбиш? Що буде тоді з твоїм пляном, Ево? — відповідала бабуня, усміхаючись добродушно. — Тоді хіба бабуня вибере з банку призначений капітал для своєї внучки і дасть від себе на віно.

Ева заперечувала головою.

Вона лише на медицину піде, бо саме лиш медицина дасть їй зброю у руки, проти недуги батька і проти бабусиного „блуду“…

— Бабуню! — кликала з блискучими очима. — Ваша Ева, ваша внучка лікаркою при шпиталі, а зчасом може одною з найліпших між нашими лікарками.. Чи це не честь, не щастя?

— А що буде з женихами, Ево? Це буде певніше, ніж лікарювання.

Ева закопиливши спідну губку, сказала трохи зарозуміло: „Поживем, — побачимо“.

Бабуня усміхалася, як до балачки дитини, гладила її пестливо по молодім лиці, хоч у душі знала добре, що внучка на свій молодий вік дуже поважна.

— Як Бог захоче, серденько, бо все ж Він рішає людську долю. Може прийде і такий чоловік по тебе, що і всі студії будуть тобі проти нього нічим, бо як не як, а призначення жінки передовсім вийти заміж, дбати за домашню господарку, за чоловіка і виховувати гарних і добрих дітей. Я дам тобі засоби на студії, як прийде відповідна хвилина, бо ти мені і найближча і наймиліша. Ціла округа знає, що в Покутівці в о. Захарія єдина донька. За два роки їй буде вісімнацять і буде по матурі. Не випадає перед світом і молодими людьми зачиняти двері. Хто знає яке там життя на тій чужині? Здалека нам усе краще видається й всюди ліпше. Я старосвітська, не дуже довіряю тим вашим модним принципам. Я чула багато дечого від пані докторки Емі… Вона щороку подорожує по всій Німеччині та чужині. Особливо та велика свобода у відносинах обох полів до себе. Що в них благороднішого і кращого тепер? Що ті новітні відносини дали новішого? Що одні стали сміливіші, а другі менше соромливі? Що непорочність зменшилася? Не смійся, доньцю, з того, що я говорю. Не смійся, добре і мудро це, як жінка має свій власний хліб в руках, але заки вона його осягне намотається стільки чогось такого довкола обох полів, з чим ми старі не годні згодитися. Бути може, що воно і мусить так бути, та по мойому навіщо? Залишись ще під опікою родичів і докторки Емі, набери ще з рік у вашій столиці життєвого досвіду, доброї поведінки, пороби знайомства, а вже тоді їдь у даль новомодній долі назустріч!

*

Внучка задумувалася на самоті. Хоч і була бабуня налогова, як признавалася, але походила з доброї польської родини, люди шанували її і любили. Батько хоч літами від бабуні молодший, але в поглядах часами дуже назадницький. Сам був лише побожний, знав свою церкву, своїх парафіян, займався їх моральним вихованням, учив їх свою землю любити, за свою мову і права уступатися і впевняв, що священик мусить своїм правовірним життям давати приклад, щоб не показували на нього пальцем і не закидали йому того, перед чим він їх остерігав. Одним словом, не хотів, щоб вона йшла на медицину. Ох, він не знав жінок-лікарок! А вона знала вже дві. Особливо одна запала їй у душу: одна окулістка. Молода ще, може двацятьдевятьлітня, а мала таку велику практику, ще й була примаркою відділу очних недуг, що була вже, як оповідали, міліонеркою. А що буде ще дальше?

Одного разу боліли в докторки Емі очі і Ева пішла з нею до тої окулістки. Пацієнтів у почекальні багато: старі, молоді, селяни, жиди, хлопці, діти… Нараз відчинилися двері і ввійшла живим кроком якась молода панночка у шовковім плащику скромного крою, темної барви. Майже незначна, з орлиним носиком, темними гарними очима, вклонилася зібраним пацієнтам так низенько, наче просила вибачення, що теж сюди ввійшла.

— Знов якась хора — замітив хтось із пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама ввійшла до неї, не ждала її поклику.

— Це не пацієнтка, а вона сама — пояснила якась старша лані в темних окулярах. — Це та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, які стоять над безоднею вічної ночі.

— Правда, ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі дівчини така сила духа, така наука і жертволюбність?

Від тої хвилини не мала Ева іншої цілі як піти на медицину, стати лікаркою, жити для нещасних і для праці. Усе інше видалось їй неважне або напів неважне.

*

Майже три неділі не заходив Юліян на парохію, перебуваючи з молодим Ґанґом на фільварку у другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де супроводили одного молодого кревняка Ґанґів. Це був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварку з сином два-три місяці. Була ще поважна, моторна німкиня, що з особлившим зацікавленням заходила в усі закутки гарної посілости свого швагра, у супроводі обох юнаків.

Молодому Едвардові було цікавіше герцювати на коні з кузином веселої і трохи легкодушної вдачі як супроводити тітку по господарці. Так роля „чічероне“ припала Юліянові, і за те зєднав він собі прихильність старої мудрої німкині.

При відїзді запросила вона його, щоб відвідав її колись будучи в Німеччині, де пізнасть її старшого сина, що саме тепер кінчить техніку.

Після двох неділь, коли кінчились вакації чи не всіх середніх шкіл, Юліян з Едвардом вернулись назад до Покутівки.

Якась туга за видом молодої дівчини, за її очима, яких повіки здоймалися важко мов у бедуїнів, не покидали його.

Може вона лагодилася до виїзду, а може виїхала вже до столиці? Коли бачилися останнім разом, між іншим сказала, що по відпусті з Покутівки поїде у столицю і мешкати буде у докторки Емі. І спитала його тоді, чи він совгається, бо вона страх любить їзду на леді, взагалі всі спорти, хоч не всі їй дозволені. Вона вдарила себе тоді в груди і відітхнула. Одного вона мабуть ніколи не навчиться — плавати.

Докторка Емі все за неї боїться, коли вона виходить із совгами з дому. Бо Ева така вже, без усякої контролі над собою, коли раз до чого роспалиться, необчисленна. Лід може заломатись під нею, і хочби вона не потонула, то може простудитись. І як вона, її опікунка, др. Емі, буде за одиначку перед родичами відповідати? — Vorsicht ist die Mutter der Weisheit — сказала їй. — Amen — докінчила Ева, виставляючи збиточно кінчик язика.

Така вона була ота Ева.

І йому тужно за нею. Ніби негарна, а гарна. Йому хочеться так побачитися з нею. Коли він з нею, то якось так чудно робиться… Тут вона ніби близько, він бачить її обриси… а вмить вона ніби знов розпливається, віддалюється. Щось нарушує в ньому почування, ніби з шовку ткане, і він сам перед собою затулює очі.

Що це таке?

*

Небавком по повороті до Покутівки довідавшися, що Ева ще дома, але вже за кілька днів відїжджає до столиці, рішив вибратися одного пополудня на парохію.

Несподівано наспів лист від його батька, щоб він яко мога скоро вертався до дому. Батько почував себе не конче добре. Лікарі сказали, що мусить ще цього року виїхати лікуватись, бо недуга може так розростись, що вимагатиме операції. А операція це для нього смерть. Далі подавав до відома, що Зоня заручилася з першим давнім його помічником, п. Станьком, самостійним годинникарем. Отже треба, щоб Юліян був на час його відсутности дома.

Лист був у короткім, властивім батькові стилю, — але при цьому щось неначе болюче неокреслене блукало між рядками. Ніодне тепле слово — хіба: „Твій батько“.

Юліян опустив голову.

Батько хорий! той батько завсіди твердий, як залізо, що майже не признавав недуги. Ніколи не чули досі скарги з його уст про фізичне недомагання, завсіди незломний, працьовитий, похилений над столом від ранку до пізньої ночі.

Батько повинен виїхати на далеке і дороге літнище: але з чим, звідки візьме на це гроші? Та дробина, що може і ощадив, що уривав дітям, там з одежі, там з чого іншого, на що вони лиш нарікаючи приставали, це могло покрити ледви кошти подорожі.

Горячий сором ударив йому нараз у лице. Він — його син не міг йому нічим помогти. Блискавкою перелетіла його думка по всім його дрібнім „маєтку“. Обчислив, що варті його одяги, книжки, бриліянтова шпилечка до краватки в дарунку від мами. Від Едвардового батька не міг прохати якогось гонорару вперед. Закрив лице руками і потер чоло. Такий був завсіди певний себе, такий гордий і так рішуче виступав проти батька іноді, — а тепер такий немічний. Хто був тому винен? Нараз піднявся. Його молоде обличчя було захмарене, але вираз твердої рішучости появився коло його уст, над якими засіявся вже темним ніжним пухом вусик.

Він щось мусить зробити. Попробує звернутись до Едвардового батька.

Це не була легка справа. Старий німець був точний, більше сухої вдачі, і хоч багатий, рахував кожний сотик, Але Юліян не мав нікого іншого, до кого міг би в тім клопоті звернутися за поміччю. Почав ходити по хаті і думати.

Чи лицювало звертатись до такого великого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, тримав себе звичайно осторонь нерівних собі, він — бідний студент бідних батьків, гість у чужій хаті…

Тепер уперше відчув, як важко бути бідним саме тоді, коли обставини вимагали кращого матеріяльного становища.

Юліян затиснув уста, приступив до вікна і дивився у парк.

Парк у Ґанґів — гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерією і пальмовим павільоном. Коли дідич уволить його просьбу, він мусить виїхати найдальше позавтра до дому, щоб батько не стратив ніодної днини і не журився засобами на виїзд.

Перед його уявою станула сцена перед матурою, коли батько покарав наймолодшу свою дитину за те, що вона даремне проливала сльози. У ньому мабуть уже тоді проявлявся нездоровий стан, бо кожда дрібниця дразнила його.

Юліян дивився похмуро в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно очищені стежки, визирали з трави взористі цвіти: великі ґрупи шляхотних блідо фіялкових і білих дзвінків, грядки у формі арабесків, ріжноманітні „тарілки“, айстри, гвоздики, хризантеми, усе гармонійне, якби під рукою мистецької руки…

Затиснув капелюх на чоло й вийшов до парку, щоб освіжити чоло. Та ледви ввійшов у парк, як мов із землі, виринув на малиновій алеї молодий помішник старого німця огородника, Зарко.

Юліян пішов живо проти нього. Майже рівночасно станули один проти одного.

— Чи вдома дідич? — було перше запитання Юліяна.

— Ні.

— Виїхав може?

— Так.

— Куди? — спитав Юліян нервово.

— Не знаю. Був у дуже поганім настрою коли відїздив.

— Через що?

— Три найкращі і найдорожчі штуки його улюбленої худоби згинуло несподівано цієї ночі.

— А коли вернеться? — спитав Юліян.

— Мабуть не скоро. Перед годиною панич Едвард теж виїхав до міста в інтересах.

— А в місті він, Зарко, не був цими днями? — спитав Юліян, Він його вже кілька днів не бачив.

Темне, обгоріле, гарне і характеристичне лице молоденького садівника покрилося на хвилину легким румянцем.

— Був. Передучора був у його родичів. Там довідався про поважну недугу батька та відїзд батька до купелів. Дома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осісти — відїхав і вернеться аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках, що батько хорий.

— Бідна дівчина — сказав притишеним голосом Юліян. — Це так нагло прийшло, несподівано, а сам батько?

— Змарнів але спокійний і вичікує нашого приїзду.

Хотів у першій хвилині поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста.

— Мати й сестри пересилають привіт, — кликнув ще за ним Зарко.

— Ах мати! — кликнув Юліян і став на мить. Щось сонцем засяло в душі. Подав руку молодому, подякував і завернув з алєї поквапно назад.

Юліян поглянув на годинник. Доходило до пятої. Запалив папіроску. Отже з дідичем не вийшло нічого, Що робити? Куди звертатися? Чи може звіритися товаришеві Едвардові?

Не міг. Особа батька була йому за свята.

Понурився у гадках, вийшов з парку і подався в поле. Так широко було всюди, так просторо, свобідно і сам не знав, як зідхнув повними грудьми, протер очі ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками.

Нараз блиснула йому думка: „Парохія“! Худа, похилена постать о. Захарія виринула в його уяві.

Чи він не перебував у Покутівці, щоб на цей раз забути тих добрих людей?

І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, якого імя згадують люди з пошаною.

Юліян залишив поля, що притикали до ставу і ввійшов у ліс, пустившись його краєм попри беріг ставу.

Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.

Хотів бути сам.

Край ліса, що холодився у воді, був так густо високо оброслий ріжнородними рослинами, трощою і лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гилля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що звинувшись у клубок, спочивав у теплому баговинні.

Але він гнав уперед.

Наблизився до тої частини ліса, куди заходив кілька разів з Евою.

Перед ним уже недалеко видко було паркан, хвіртку, парафіяльний сад. Та тут, ще у лісі забіліла нова березова лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев. Сів. Утомився.

День був серпневий і горячий. Зняв капелюх і відітхнув. Лісове холодне повітря вспокоювало душу.

Останній раз був тут перед пригодою з бабунею з бутлею.

Усміхнувся. Ціла тодішня сцена видалася йому такою неважною та комічною, що не варт було над нею застановлятися.

Прогнав якусь бжілку, що вчіпилася його і вперто окружала його голову. Оперся ще вигідніше об широку лавку і поплив за гадками. Цієї лавки не було тут, коли був останній раз у парохії і заходив сюди з Евою. Її злагодили, очевидно, на празник.

Хто тут сидів на празнику? З ким сиділа Ева в той день, чи вечір тут над берегом? А по празнику — казала, що відїде.

Та це не могло бути правдою. Чув, що вона ще перебувала тут. І неначе залишаючи в лісі дотеперішній свій звязок з молодою Евою, підійшов до хвіртки.

Входячи в сад, він мимоволі оглянувся у глибину ліса. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка ліса та його легкий шум прощали його. Хто знає чи буде він ще коли тут. А коли може й буде, то як буде тоді?

Пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.

Сад мовчав. Десь недалеко впало перезріле яблуко на землю і знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.

Зпоміж дерев забіліли стіни приходства. Ось-ось він увійде в гарний зільник, що тягнувся перед тією частиною мешкання, де була вітальня та Евин покій. Вікна були широко відчинені, його кортіло заглянути туди, та на жаль цвіти, які заповнювали вікна і легенькі білі завіски не дозволяли. Він закинув руки взад і ждав. Може вона вийде в сад, може побачить її хоч на самоті, а відтак уже піде до батька. Та все лежало, мов у сні, у літньому сонцю…

Зморщив нетерпляче чоло і по хлопячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду.

Десь з боку рипнула хвіртка, що відділяла сад і зільник від подвіря. Юліян оглянувся. Йшла Ева. Румянець, викликаний несподіваною появою дівчини, показався й щез на його щоках.

Панно Ево… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?

— Ні. Вернеться коло шостої. Пождіть. Сядьте он тут під яблунею…

Обоє сіли. Як вона почувала себе? Давно не бачив її. Хотів додати, що ще коли з бабунею їхала… але не зважився. Інстиктовно відчув, що це викличе в неї прикре почування. Та й не важне було то все.

Він не знав, що далі говорити. Вона сказала, що саме сьогодні відїхали від них гості, але які? — перегнулася граціозно вперед нього та лавці і заглянула йому в очі — він ніколи не вгадає. Їх свояки. Свояки, яких вона аж тепер уперше побачила. Від бабуненого брата, давно померлого й зовсім убогого. Тета Оля незамужня. Вони обидві вертались з Дрездена, де перебувала Дора (та „кузинка“), щоб вивчити німецької мови. Знаючи, що др. Емі, з котрою тета Оля була вже давно знайома, перебувала на феріях у нас, хотіли побачитись з нею, і використати нагоду, щоб ми з Дорою познайомилися раз особисто. Цим разом вони помилилися. Цього літа др. Емі виїхала до своїх родичів до Німеччини. Побули в нас один день і відїхали. Вуйко Альфонс, запевняла тета Оля (Альбінська було їй на призвіще) вижидає їх повороту нетерпеливо і тому спішили з відїздом. Між ними і бабунею струни натягнені і вони не симпатизують з собою. Причини поховані в їх молодости… а вуйко Альфонс зарозумілий проти бабуні. От що. А я мало цікавилась ними. Чи хочете знати ті причини?

Але Юліян мовчав. Для нього було це все нецікаве. Він дивився на неї немов ждав, щоб вона закінчила це оповідання.

— Бабуня лише на хвилинку з ними побула і зараз до дому відїхала. А щодо мене — говорила Ева дальше — то мені обі симпатичні. Тета Оля більше, ніж Дора, що молодша від мене і рішуче ще дитина, хіба ростом. Волосся в неї попелясте, рішуче попелясте. Мама каже, що щось подібно милого й любого не бачила; та ще й граціозна.

— Краса тіла і рухів переважає дуже часто красу обличчя — обізвався вперше Юліян.

Дівчина наче не дочувала.

— Околиця І. знана не лише із своєї краси, але й з повітря, що може і рівнятися з повітрям міста З.

Молодий чоловік зчудувався.

— Ви знаєте ту місцевість? — спитала Ева.

— Так, там проживає батькова єдина сестра. Але крім тої одної тітки, її чоловіка і її замужньої доньки, нікого більше не знаю.

Хто та його тета?

Юліянові прочулося, що в її питанні задзвеніло легке легковаження. Він подивився на неї спокійним поглядом і відповів:

— Жінка надучителя, поважна, працьовита, зразкова ґаздиня, представниця українського жіноцтва старшого покоління.

Отже її свояків не знає.

Ні. За коротко перебував там, щоб пізнати мешканців з цього міста.

Знав лише з часткових оповідань і пояснень своєї тети, що там колись і не надто давно мав один багач, німець Ганс фон Ґанингайм, рудокопні а недалеко й копальні срібла. Сам він жив у Парижі, де вів розгульне життя й ледве раз-два на кілька років приїздив на недовгий час на ті свої посілости, головно, щоб знати, кілько можна добувати грошей із тих своїх дорогоцінних джерел, но, і чи його уповажнені та робітники добре працювали.

Розуміється, що за час того його побуту всі старались представити йому стан рудокопні у чайліпшім світлі, що і було якийсь час правда. Підчас побуту власника йшла тут робота горячково.

Коли власник висловлював бажання оглянути з інжинірами деякі шахти, чи не треба в них і при машинах зробити поправок, то прибирали отвори гірляндами і вмовляли в нього, що все в найліпшім порядку.

Він висідав із своєї, білим шовком, вибитої карети, радився, як найліпше підтримувати рудокопню в русі; робив проєкти, розмовляв з інжинірами і влаштовував завсіди блискучий бенкет для свого урядництва, неначе нагороджував його за труд коло своєї особи і відїжджав. Його уповажнені не жалували його грошей і жили безжурно з сьогодні на завтра.

Не інакше велося, коли перебрали по смерті голови, підмінований в основі, близький руїни маєток, два брати фон Ганингайм, головно старший Йоахим.

Він старався всіми силами втримати те, що ще світилося, а саме рудокопню в І., але не надовго. Нова велика позичка на гамарню та деякі будівлі, дороге огрівання деревляним вугіллям вело до матеріяльної руїни. Крім цього прийшли ще й інші причини: вірителі напирали на сплату довгів і —

Юліян замовк.

— Далі, далі… Пане Цезаревичу — напирала молода дівчина, якби побіліла. — Ви не знаєте чому мене це так займає…

І справді Юліян не знав.

— По смерти старого власника почалося давнє веселе життя. Світло било з великих вікон білої палати, гула музика ясними та темними ночами. Йоахим Ганингайм, здавалося, унаслідив жадобу життя по батькові. Шептали потайки, що бажав свою напричуд гарну та люблену жінку, анґлійку розвеселювати, щоб не тужила занадто посеред глибоких карпатських гір за своєю захмареною батьківщиною. Улаштовували забави з танцями і кількаденні прогульки, де гарна анґлійка відзначалась їздою на своїм пишнім, расовім верхівці. Молодший брат, жонатий з якоюсь ґрафинею, мав численну родину, працював пильно від ранку до вечора, як цього вимагали інтереси рудокопні. Та все це було за пізно. Прийшло візвання сплатити відразу довг, який сплачували досі роками, бо коли: ні, то велике, гарне майно фон Ганингаймів буде засеквестроване і піде на продаж.

Катастрофа була неминуча. Ця вістка долетіла блискавкою до останньої хатини робітника.

Один директор одної гарної копальні, якого жінка йнакше не показувалася, як у шовках і оксамитах, упав побитий апоплєксією в кілька годин по страшній відомости.

Щодо самих власників, то ще тої самої днини погнали дві карети, запряжені найбаскішими кіньми із стайні фон Ганингаймів, до резиденції. Одна з кількома вищими урядовцями, що рішили за всяку ціну вдержати загрожене продажю добро — на чолі з найкращими знавцями гірництва, а друга з гарною анґлійкою. Заки чоловік виїде, сама вона мала в його імені прохати головного представника дібр реліґійного фонду продовжити речинець сплачення довгу. Всі її просьби були даремні. Коли вона вертаючись каретою плакала, один із її уповноважених, один із найталановитіших урядовців, сам ще молодий, батько кількох дітей, потішав її, що її становище ще не захитане поважно. Вона хвилинку мовчала, подякувала йому за співчуття ласкавими словами й додала: „Цим разом я вам не можу повірити, Цезаре Борджіє, на те я надто анґлійка. Зрештою і ваше становище загрожене… в вас є жінка й діти. Але вам світ отвертий, як молодий ще урядовець гірництва можете собі й деінде при ваших здібностях найти хліба. Ми з мужем упораємося“. І роблячи знак рукою, що він вільний, притиснула чоло до шиби карети, не глянувши більше на нього.

Він відступив і подався до своїх товаришів, що ждали на нього у другій бричці і підкріплялися на борзі розпакованою їжою і трунками. Вона відчувала, що опинилася на березі безодні; вона мудра, недурна анґлійка. Але то нічого не поможе. А він? Він усміхнувся одним кутиком уст. Він свого „хліба“ не потрібує шукати „у світі“, він був осторожний і передбачував усякі можливости.

Скінчивши своє оповідання, Юліян вмовк і поглянув далеко вперед себе. Тому, що Ева стояла ще мовчки під вражінням оповідання, він додав, що жаден з урядовців гірництва не міг довго потішитися здобутими частинами грошевих і матеріяльних засобів з майна вельможів. Лиш один однісенький, саме той, стояв забезпечений, спокійний посередині зруйнованої громади.

Ева підняла зчудовано голівку. — Справді?

Так.

Як він називався? Бо її бабуні брат, вуйко Альфонс також був у тодішніх часах уповажненим Ганингаймів.

Він не знав.

Йому не хотілось більше про те говорити. Вуйко був зразковим управителем, умів здобутим матеріялом мудро управляти. Його ще сьогодні шанують. Сказавши це, Ева поглянула на обличчя Юліяна, що видалось їй замкненим і поважним і шукала вперто його очей, а вони умисне уникали її погляду.

— І не можете собі пригадати імени того урядовця?

— Ні, панно Ево.

— Але ваша тета певно знає.

— Мабуть, але я її не питав. Мене в той час, коли я там перебував, займало що інше, а не господарка якоїсь чужої родини.

Їй здавалося, що від Юліяна повіяло холодом. Вона спустила погляд.

— А гарна анґлійка?

— О, вона не пропала, панно Ево. Покинувши нещасне місце такого безжурного життя, мешкала якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж за високого урядовця тої влади, що сконфіскувала маєток Ганингаймів.

— А він? Вам не відомо, як він скінчив?

Вона поглянула на нього переляканими очима, наче на лихім вчинку спіймана.

— Так. Дещо від бабуні. Він Йоахим не міг пережити утрати майна і, виїхавши звідтіля, стратив себе. Ніхто не сказав про те лихого слова. Нікого Ганингайми не скривдили. Хто їх знав і про них чув, називав їх лише нещасливими.

Сказавши це, Ева замовкла й опустила руки на коліна.

Юліян піднявся із свого місця.

— Ви хочете йти?

— Маю охоту піти напроти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?

— Ні. Але саме нині перша лекція катехизації, а це займає в нього звичайно більше часу.

— Мені важко з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертатись до дому.

І розповів про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію.

Ева поблідла.

— А я не знала нічого — обізвалася нерівним голосом.

— Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано.

Почули шелест і побачили о. Захарія на бічній стежці саду.

Коли він побачив обоїх на лавці, по його обличчі перебігло мов легким промінем. Але лише на одну хвилину. Уже стояв коло них поважний і задуманий.

О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка через що мусів так скоро покидати Покутівку, попросив його до своєї робітні.

— Тут церковна атмосфера, правда? — сказав о. Захарій. — Сідайте молодче і скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія? Говоріть отверто, я радо вас вислухаю і може в чім пораджу — або й послужу.

Юліян розповів, як мога вкоротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам утримувався матеріяльно, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх у хаті, про гармонійне їх життя, підкреслив невідрадне своє становище, щоб допомогти батькові у виїзді до купелів, про свій намір поговорити з дідичем і свою невдачу через відїзд цього і… і… ось…

— І зайшли, як і личить — До попа.

Юліян потряс заперечливо головою.

— Не кажіть отче „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, „апостола черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище супроти хорого заняти.

О. Захарій помовчав, відтак станув проти юнака і поклав йому спокійно руку на рамя:

— Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довіря. Не кажіть і не просіть ліпше нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю. Скажіть лише кілько, бо тут кожда хвилина дорога.

Юліян зчудувався, хотів ще далі говорити, але душпастир опинив його. Тоді Юліян назвав суму, про яку гадав, що буде досить на згадану ціль.

О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на позички між селянами, або візьме з сирітської щадничої сільської каси, заложеної його заходом.

Зачувши слово „тещі“ Юліян трохи перелякано подався взад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою і думка промайнула в нього, що через бабуню могла би про цю позичку довідатись Ева.

— Отче… коли так, то прошу з „селянської каси“ — вимовив збентежений.

— На як довго? — душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця юнака.

— Не спішіться, роздумайте добре, щоб не взяли тягару на себе, який пригнув би вас — упімнув о. Захарій.

Юліян почервонів. Перед ним рік війська, потім подорож, 4–5 років наука в Академії…

— За пять років — сказав рішуче та поважно.

— Отже за пять літ — повторив за ним душпастир.

— Але… отче… я дуже просив би з сирітської каси. Мені миліше буде з вами або з селянами мати до діла як.. — і тут урвав.

Отець усміхнувся:

— Я вам вірю, мій любий, але з цього, як бачу, не може нічого вийти, бо сирітська каса в нас позичає найдовше на два до трьох років.

Юліян виглядав збентежений.

І знов душпастир прийшов йому на поміч:

— Не бійтеся моєї тещі, пані Орелецької. Вона вас в тім напрямку ані не скомпромітує, ані не зробить вам прикрости. Я не люблю займатися грошевими справами і роблю це лише для своїх парохіян, щоб не ходили до лихварів, або банків. Теща розжичує гроші по умові. Найкраще на листи довжности з інтабуляцією або за поруку другої особи. Чи зможете в час хоч проценти платити?

— Ні. — Він хотів би проценти з капіталом разом оплатити, а перші навіть в речинець вдвоє, щоб лише не журитися підчас студій сплатою частками затягненого довгу. Чи булоб це можливо?

— Це одно. А подруге хотів я ще сказати, що вас мало знаю. Ви за рідко переступали попівський, український поріг, тримались більше панського терену. Ви виїжджаєте внедовзі до війська — правда?

— Так.

Юліян стояв мов опарений.

Такого звороту він не сподівався від о. Захарія ніколи. Коли підняв погляд і стрінувся з поглядом душпастиря, то в його очах — він це відчув — загорів огонь жалю та образи. О. Захарій це замітив.

Ви мені признаєте, пане Цезаревичу, — говорив спокійно, — що я маю право висказати вам у тій справі свою гадку отверто. Ми це все повинні робити, щоб наші справи, коли заключаємо їх між собою, будь вони найдрібніші, були коректні і ми їх на будуче не потрібували соромитися. Ви ще молодий, ще не знаєте приваб життя, не знаєте вимогів його та наслідків, що можуть бути двоякі — добрі й неґативні. Чим ви мені поручите, що сплатите, на наданий речинець цей довг?

— Зараз не можу нічим поручити — відповів Юліян коротко і тремтючим голосом.

— А пізніше?

— Зложеною сумою з гонорару, який буду діставати від батька мого товариша Едварда, як секретаря підчас подорожі й моїм будучим становищем, коли б мені хотіли повірити. Моїм святим обовязком буде віддати довг на означений час.

О. Захарій подумав недовго, опісля заявив поважно, що перебере цю справу на себе; визичить потрібний капітал в пані Орелецької, а він, Юліян, зобовяжеться сплатити його за нього в данім речинці, Якби о. Захарій несподівано помер, сплату треба буде однаково точно залагодити. З другої сторони, на випадок наглої смерти його тещі, пані Орелецької — затягнену о. Захарієм позичку треба буде сплатити її спадкоємцям, хтоб вони не були — далекі чи близькі щодо сотика. Умова трохи чудна; але можна навіть ще й таку точку додати, що хто із спадкоємців зажадає в речинець сам довг й викажеться листом довжности з його підписом, він тому і має виплатити затягнену суму. Колись врятував молодець Цезаревич йому дитину від каліцтва, то він, як батько, рад стати йому із вдячности в пригоді, тим більше, що ціль, на яку піде капітал освячує засоби. Згода? При тих словах душпастир протягнув до Юліяна руку, а цей подякував щирими словами.

— Потрудіться завтра коло одинацятої перед обідом і ми закінчимо справу. А тепер ідіть і не журіться — додав він з лагідною повагою. — Зайдіть ще на годинку до моїх, бож і так незабавки ми залишимося самі старі.

*

Юліян був щасливий.

Почувався таким вдоволеним, геройським, наче б поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радости при уяві, що його батько, який бував так часто строгим, дістане від нього несподівано матеріяльну підмогу в такім моменті. Він був би найрадше в тій хвилині сів на поїзд і поїхав до нього. На цей місяць він вже ледве чи зможе вернутись до Покутівки; коли: батько виїде з дому. Мусів ще побачитися з Евою. Пустився у глиб саду за нею.

Ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може на білій лавці коло пня, а може побігла до лавки над ставом, де нераз пересиджували. Кинувся з поспіхом туди, чіпаючись за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але дівчини там не найшов.

Найшов її на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа захована між олєандрами. Обличчя в неї бліде, а сама гляділа на відчинену браму обширного подвіря, якби вижидала чийогось приїзду.

— Я за вами шукав в саді, — сказав живо — хотів попрощатися, а ви — нараз урвав. Вираз її лиця та спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, що це таке було. Поблід по уста, забув про що думав і простягнув руку:

— Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду–— сказав.

І не вижидаючи аж вона подасть йому свою руку, вхопив її сам. Вона була холодна.

— Що вам, панно Ево? — спитав не своїм голосом.

— Щож би? — спитала вона й усміхнулася насилу. — Я зайшла сюди, щоби вашій розмові з батьком не перешкоджати й вижидала вас. Ви їдете завтра, чи коли там, я знаю — сказала мов подразнена — і не потребуєте мені про це ще раз повторяти.

— Так, завтра над вечір або і скорше.

— А я за три дні…

Відтягнула свою руку і почала звільна ставляти пучки пальців — одну проти одного поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здіймаючи погляду до нього.

— Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся… — вимовив мов непритомно Юліян.

Вона похитала головою. Вона не гнівалася — говорила рухом, а голосом додала:

— Залишіться ще трохи.

— На кілька хвилин хіба — сказав і відітхнув.

Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… вони злякалися.

Як добре було, що саме в тім моменті загуркотіла якась фірчина на подвіррі. Це надїхав не хто інший як „хмара дому“, бабуня Орелецька.

Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими тороками, у соломянім капелюсі з чубком струсевих пер зверху, з завязаними під бородою стяжками.

*

В тій хвилині був цей капелюх у бабуні Орелецької на один бік зсунений. Вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно: „Куди ти навертаєш, цимбале… Чи не бачиш, що на ганку стоять олєандри і єгомость, їмость і гості? Стань! — а то він десь поза ґанок в сам куток садиться — стань! кажу“.

Хлопець оглянувся, насупивши брови.

Та то не ґанок, то кадка з дощівкою — відворкнув. — Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там дальше, — І стримав перед ґанком випасеного старого, спокійного коня.

— Бабуня! Господи! — зойкнула Ева мов омертвіла. — Саме тепер, саме тепер…

По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуненої страшної поведінки, вона чи не цілу дорогу переплакала із сорому. Вона мала намір поговорити з ним отверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, зявляється несподівано бабуня. Піднесена енерґія бабуні показувала, що вона була подразнена алькоголем. Висідала дуже поважно, майже святочно і держалася надто рівно. Кликнувши ще кілька слів до „цимбала“ в ласкавішім тоні, вона звернулася з резоном до ґанку.

— Господи! — промовила півголосом вдруге Ева і заслонила на мить очі.

— Що вам, панно Ево? — зачула нараз близько себе голос Юліяна; він нахилився до неї.

— Бабуня — алькоголістка, — прошептала дівчина здавленим голосом. — Мені так тяжко, ви розумієте, але вона добра.

— Щож, це ходить по людях, заспокійтесь! — і зсунув лагідно її руки з очей.

Бабуня помітила рух своєї внучки і, переступивши поріг невеликого ґанку, зморщила брови.

— Що це таке, Ево? — спитала. — Ага, ти боїшся, не бійся — і подала внучці з висока, мов княгиня, до поцілунку руку. — Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде.

І опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, наче гість далеко від неї був невидний, скидала пелєрину і капелюх.

— Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?

Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала:

— Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?

Та нараз мов пригадала присутність Юліяна, обперлась об спинку фотелю і вдивилась в нього.

— Хто ви такий, молодий паничу? Чи може той „Юліян“, про якого говорила мені Ева?

Юліян вклонився і назвав своє імя.

— Цезаревич… чоловіче… Цезаревич? Мені цього не казали, лише все про „Юліяна“. Чи може бути? — додала нараз поважно, мов це одно імя витверезило її. — Що за Цезаревич? Наскільки мені відомо, був лише один Цезаревич — і відвернувши голову від юнака, закінчила: — Я його лише недовго знала. Дуже недовго. А з яких Цезаревичів ви?

Юліян оповів кількома реченнями своє походження.

— Отже сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?

— Годинникар, — відповів Юліян сухо і мимоволі вдруге вклонився. По його обличчі перебіг румянець.

— Він помер наглою несподіваною смертю. Чи це також вам відомо?

Юліян не знав.

Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.

Відтак, пірнувши в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома і не при своїм ґарнізоні помер, „а — а…“

Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жадного слова. Вона видалася йому така чудна бесідою.

— У службовій подорожі, в горах — помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, — указала рукою на нього — у рисах і щось в очах. Це зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста.

— Прошу мені лише сказати, в яких горах?

Стара жінка поглянула недовірчиво на Юліяна. Чи справді цей внук не знав би де помер його предок?

— В околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанингаймів.

— Фон Ґанингаймів? — сказав Юліян і підніс брови.

— Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте? Які то були часи!

Бабуня Орелецька завернула трошки очима до юнака.

— Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені молодому українцеві, може бути цікаве з часів Ґанингаймів.

А вона навпаки, живе дальше духом й часами тих вельмож. Жила там довший час і вийшла відти заміж. Там у місті І. й досі живе її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвиднішим урядовцем гірництва фон Ґанингаймів… їх права рука. Рука, якою вибирали „каштани з вугля“. Які то часи були, ах, які моменти. Тепер лише згадується мов казка — і бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.

— Яке панське гуляще життя велося там, в яких розкошах жилося… де тепер живе хто так. Але — додала наче опамяталася як звичайно — всьому приходить кінець.

— Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музикам платити, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала; мій брат і я, ми обоє були там у вельможів у „білій палаті“, так сказатиб, втаємничені. А урядовців яких й кілько! Німців і поляків і чехів і мадярів!…

— А українців не було, добродійко? — Спитав Юліян.

Бабуня прокинулась перелякана.

— Між гірничими урядовцями не було тоді. Мій чоловік, що мав пошту, був українець. Один молодий учитель, якийсь громадський секретар були також українці. Але ролі не грали вони між панством жадної.

— І гуляли і грали в карти, бабуню? І ваш брат, наш вуйко Альфонс? — спитала Ева вдивляючись в бабине трохи почервоніле обличчя.

— Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав усе помірковано, вставав і відходив непомітно. Він мав жінку українку, діти і ще якусь українку своячку.

— Чи справді жінку українку? — зчудувався Юліян.

— Справді. Доньку священика, знаної родини.

— Але інші грали інакше, як він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанингаймів і…

Юліян, мов змій, нахилився над бабунею і топив у неї свої сталеві, майже зеленкуваті очі.

Бабуня подалася взад.

— Ради Бога, не такий погляд, паничу! — кликнула і простягнула, наче в оборону перед ним руки. — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але… — тут урвала, відвертаючи від нього очі.

— Але що, бабуню? — настоювала Ева.

— Але, доню, я бачила там і пристрасну гру, бачила як програвали маєтки та села. Ба, я сама сиділа одного разу з такими грачами при зеленім столі. Цього не забуду. Ах, який це був блискучий вечір!… Здається, що він і був останній. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці — все йшло окремо, а все всуміш. Сказано: життя й смерть.

— Ви багато бачили й пережили, бабусенько — докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно, не то шукаючи в неї опіки.

— Бачила, мої діти, як не бачила! Бачила красу, любов і пристрасть. Вона страшна.

— Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею кермуємо. Колиж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками, — почули нараз голос о. Захарія ізза плечей присутні.

Юліян підвівся із свого крісла, глянув на годинник і сказав:

— Ви мене зворушили, добродійко. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу, це не суджено мені. Виходить, з його життя бракує ще якийсь уривок.

— Ага бракує, бракує — відповіла стара жінка притакуючи, а по хвилині додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, люблений при свому полку, лише як на „вояка“ може за мягкий. З виду ви до нього як крапля до краплі подібні. Вдачі вашої не знаю.

Юліян усміхнувся.

— Я сухої, майже строгої вдачі. Мягкість личить лиш жіноцтву.

Юліян почав прощатися, але Ева десь поділась, і замісць неї зявилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї:

— Дай пити, донько! — просила.

— Кави, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка.

Їмость, поговоривши, просила Юліяна залишитись на вечеру, але він подякував. Перед ним подорож, він мусить дещо залагодити і не хотів би, щоби батько на нього зі своїм відїздом чекав. Оглянувся за Евою.

— Ева побігла проти батька — сказала — він вийшов до громадської канцелярії, обоє повинні зараз вернутися.

Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинки на самоті? Чи мусіла вийти назустріч батькові? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу. Ішов скоро, минав сільські обійстя, хати, одну-другу-десяту, аж стрінувся з ними.

Вона йшла поруч батька, вчепившись його за руку, мов дитина і говорила щось живо.

— Добре, що вас ще бачу, пане Цезаревичу — сказав душпастир — бачите, я думав, що зможу з вами, як урадили, завтра в 11-їй побачитись, але справа склалась інакше; мене покликали на похорон у сусіднє село й я не вернусь скорше як над вечір. Чи можете відкласти ваш відїзд на позавтра?

Юліян роздумав і відповів, що тільки тоді, коли ще необхідне. В тій хвилині зустрілись його очі з очима дівчини.

 — Шкода, — сказав о. Захарій поважно. — То поїдьте на залізничий двірець, а я поїду з похорону за вами і там закінчимо наші справи.

Та Юліян не був вдоволений цією пропозицією. Його очі зсунулися по Еві. Вона стояла без руху і гляділа далеко перед себе. Підчас клопітної мовчанки підійшов до них поштовий післанець і спитавши, чи оцей пан „панич Цезаревич“ — передав йому телєґраму.

Перелетів очима і передав її душпастиреві. „Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня“.

О. Захарій сказав:

— Прийдіть до мене завтра в пятій рано. А тепер не тратьте часу, йдіть, щоб на час встати і все перевести.

Він подав Юліянові міцно руку, Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, коло її уст блукав усміх.

— До побачення, панно Ево. Гадав, що мій відїзд буде інший, але на жаль… — перервав і додав поквапно: — Коли побачимося? Може будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?

Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чимось то порушена, почала злегенька вибивати такт.

— Це ледви чи можливе, молодче. Вона мало знайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Емі, але може колись… не перечу.

— Так — повторила дівчина — може… Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що дідичів ні, ще ліс і став.

Він усміхнувся насилу:

— Дідичів ні, ще ліс і став — повторив.

Коли Юліян вклав на голову капелюх, поглянув востаннє на дівчину. Чи не мала вона більше жадного слова для нього?

Ні. Вони розійшлися.

„Дідичів ні, ще ліс і став…“ промовило в його душі. Він почав освистати.

*

На другий день раненько, коли ще парохія тонула у мряках, підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві довжний лист, а душпастир передав йому приладжений уже грубий лист у великій коверті з адресою пані др. Емі, кажучи:

— Зайдіть по приїзді у столицю до тої пані й передайте їй цього листа. Вона піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Це жінка чесна, дискретна, а ви — тут затремтів голос о. Захарія — передайте свої шляхи Господу Богу.

Покутівська парохія лежала ще сповита у сні, а за нею мріли ліс, став і біла лавка.

Юліян виїхав кіньми.

Дома Юліян опинився наче в улику. Звернувся до батька з запитом, як себе почуває та оправдувався, що не приїхав скорше.

— Нічого, сину! — відповів батько тихшим як досі голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. — Добре, що ти вже тут. Як уже знаєш, сину, лікарі висилають мене до купелів. Ця моя теперішня хороба побороздила мені мої обчислення на кілька років вперед. Поїдеш зі мною. Я, розуміється, беру а себе всі кошти подорожі. Я був би Зоню забрав з собою, але хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш… — він тут урвав і стулив уста тісно.

Юліян похитав головою, скинув з себе пальто і витягнувши з калитки кілька грубих банкнотів, поклав на стіл.

— Це для вас, тату, підмога на купелі — не журіться нічим. — Лікар добре зробив, що вас вислав.

— Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовився на такі випадки в мене чи в кого іншого з вас. Я цих грошей не беру, ти їх не заробив, віддай, коли позичив.

— Я їх не віддам.

— Вложи їх у щадницю, може колись буде мені ще треба, тоді, згадаю твоє добре серце. Оповідж нам, як тобі ведеться.

Юліян переповів кількома словами про свій побут у дідича, про відносини на парохії, подав характеристику о. Захарія, згадав мимоходом і бабуню Орелецьку.

Батько насупив брови і спитав, чи вона ще живе. Треба вже колись поїхати до її рідні в гори, тети Рибко та її чоловіка, не поминаючи тету Олю Альбінську. Вони обі заопікуються всіма ними, мамою та сестрами, якби його колись не стало, бо його, Юліяна, він не рахує. Він уже мужчина і дасть собі у світі сам раду.

— Тату! — кликнув прикро вражений Юліян, але зараз замовк.

Батько поглянув крізь вікно.

— Не хвилюйся. Старайся хоч себе поставити на ноги. Зоня вже так якби забезпечена. Має свій кусень хліба в руках, а її наречений, Мирослав, добрий і чесний чоловік. По моїй смерти поведуть вони нашу майстерню далі.

Батько спитав, чи Юліян знає молодого огородника Захарка з Покутівки.

Юліян не відповів зараз. Він знав, що батько числився з кожним словом. Як людину, знав він його досить добре. Він був характерний, доброго серця, щирий українець, правдомовний.

— Я підкреслюю ще слово, тату. Коли хочете про нього, як про огородника, щось знати, то нехай послужить факт, що він заанґажований дідичем Ґанґом і на дальші літа в Покутівці від нового року як самостійний городник з доброю платою.

— Він був у мене, купив гарний стінний годинник і згадав, що гадає за рік женитися. Господь знає, як ще буде зі мною. А наша Марія паленіє, коли він до нас заходить. Уважай на свої сестри підчас моєї неприсутности.

Юліян вийшов до матері та сестер, де говорили про ріжне, про хоробу батька, заручини Зоні, про цвіти, які зявлялися від якогось часу у вікнах убогої родини годинникаря.

— А тобі як ведеться, паничику? Бував у о. Захарія на парафії? — спитала Марія і кивнула пальцем. — Яктам? Ми чули, що ти парохію не обминав…

Вона шукала так уперто очей брата, що він під інквізиторським поглядом сестри легко почервонів.

— Не обминав, сестричко, не обминав, ви самі того бажали, і признаюся, що ні одної хвилини не жалував.

— Панна Ева… — докинула Зоня, спиняючись поважно поглядом на обличчі брата.

— Поступова і мила панночка, далеко цікавіша, якби ви думали… буде тут далі приватно вчитися…

— А їмость, Юльку? — спитала мати, усміхаючись і погладила свого любимця, поправляючи йому краватку.

— Як всі мами та їмості. Є там ще й бабуня… пані Орелецька, мамочко.

— Яка? пішло одним звуком з уст присутніх.

Але Юліян не відповів.

Перед його уявою виринула ніжна постать Еви з чорними очима.

Нараз обхопили його ззаду дві руки.

— А такої, як я, не було там? — зачувся веселий голос Оксани.

— Ні, такої другої Оксани не було — відповів брат живо, рад зміні, що не мусів про тих там говорити.

*

Увечір, як місяць виплив на небо, відїхав годинникар Цезаревич у товаристві свого сина у супроводі доньок Зоні та Оксани. Юліян вернувся з купелевого місця на третій день.

Вітер гнав і зривав листки із дерев, сіпав осінніми цвітами, завертав над дахами дим і ганяв шалено по вулицях міста, збиваючи порох вгору, щоб погуляти з ним по широкім полі за містом.

Оксана сиділа над книжкою. Марія вибігала затрівожена в невеликий садок за домом, щоб побачити, що там діється з незірваними ще овочами. Мати поралась коло підвечірку і застелювала стіл до чаю.

Зоня зупинилася коло вікна і дивилася на небо. Там гнали тіла сірих хмар, мов навперейми. Вона згадала батька і нареченого. Побачила Марію, як верталась із саду бігцем, держачи під полою овочі. Вітер намагався зірвати коси, а вона сміючись кивала до сестри головою.

Нараз двері робітні відчинилися та увійшов поквапно Юліян і кликнув півголосом:

— Ходи до робітні, Зоню, панна Ева Захарій прийшла з годинником до направи. Але прошу зараз, бо вона квапиться.

Зоня з братом подалися до робітні.

Юліян збентежений забуваючи, що молода дівчина була вже в них свого часу, представив сестру. — Ви забули? Ми вже знаємось з панною Зонею. Ви дуже до неї подібні.

Зоня мимоволі спитала:

— Чим можу служити?

Ева, чуючи на собі погляд Юліяна, обертала в руці годинник і казала:

— Це не мій годинник, а моєї професорки, пані др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабуть пружинка зламалася, не знаю.

— Побачимо — відповіла Зоня і приступивши до вікна, заглянула до середини.

— Коли може бути готовий?

— За два тижні. В мене багато роботи. Я буду старатися, щоб був скоріше готовий, хоч волію „хорих“ довше випробувати. Так бодай батько робить. Яка ваша адреса?

— О, я сама зайду по годинник — відповіла дівчина і звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола і тримав якусь книжку в руках, спитала:

— Що це за книжка?

— Французька. Вправляюсь у мові.

А я йду сьогодні до кіна. Дають Ібсена „Примари“. Чи не пішлиб?

— Ні, панно Ево. Мені шкода кожної годинки. Як вам відомо, я з кінцем цього місяця мушу йти до війська.

— Але подумайте, що „Примари“… — наче пригадувала щось з притиском Ева. — Я дуже цікава на це. Знаю твір лише з читання… і першорядні актори…

Хтось із вулиці застукав до дверей. Ева висунула голівку і кликнула:

— Зараз, пані доктор, зар-раз — і зачинила назад двері.

— Дуже хочу бачити примари, пане Цезаревичу… Отже?

Її великі очі звернулися вижидаючи до нього.

Сестра переглянулася з братом.

— Піди, Юльку — сказала вона легко. — Ти вже стільки пильнуєш ті книжки, не виходиш нікуди, зрештою може й Оксана піде.

Юліян відгорнув волосся.

— Як піде вона, то я піду — відповів, — а сам для себе, то ні. У Відні, гадаю, побачу Ібсена ліпше, бо в театрі. І я люблю Ібсена до деякої міри.

Юліян вийшов з кімнати і за хвилинку вернувся.

— Отже підемо.

— Добре. Від шестої до восьмої. Я буду з докторкою Емі. Де стрінемося?

— Я вас віднайду.

— Зробіть так, щоби ми близько сиділи. Я вас познайомлю з докторкою, ви мусите її пізнати.

Юліян станувши перед входовими шкляними дверми робітні, дивився хвилинку за нею. Вернувся на своє місце і почав наново читати. Підвів голову і поглянув на сестру. Їх погляди стрінулися. Він мов схоплений на лихім вчинку, хутко сховав очі, похиливши голову вниз. Зоня, піднявши брови вгору, як мали звичку робити батько та Юліян, сказала:

— Отже така ця Ева Захарій?

— Така, Зоню.

— Несмілива дівчина, але за своє смілива, не гарна, а гарна. Вяже.

— У тім то й річ.

Увійшла Оксана і покликала обоїх до чаю.

*

Коли ввечір брат із сестрою вернулись по „Примарах“ до хати, застали маму та обі сестри похилені над шитвом.

— Ах, мамочко — кликнула з захопленням Оксана. — Що це за пєса! Яка я тобі вдячна, братіку, що ти забрав мене!

— Подякуй панні Еві, Оксано, що бачила „Примари“.

— Ага, Ева! — обізвалася Оксана з захватом. — Я пізнала її і паню доктор Емі. Вони обі припали мені до вподоби. Кожна щось має за собою, чим цікавить. Але як вплинули „Примари“ на Еву, Юліяне, ти бачив? Господи! Я думала, з нею станеться щось. Ти бачив її очі? Здається, всі її почування зосередилися в очах. Як ми виходили з кіна, вона притиснула хустину до лиця і сказала до др. Емі: „Чи не добре зроблю я, коли піду на медицину?“ Ще й казала, що завсіди буде ходити на подібні пєси, доки не перейметься відразою до трунків, до крови. На що пані доктор сказала їй: „На здоровля вам, Евко“, з чого Ева в своїм траґічнім настрою відразу розсміялася. Пізніше додала: „Я одна піду на медицину, щоб ви це знали всі. Всі до одного“. Мабуть ми її вже не побачимо, Юліяне. Як гадаєш?

— Звідки я знаю? Казала, що сама зайде по годинник; але хто буде її в робітні бачити? Одна Зоня. Ти будеш у школі, а я не буду вижидати.

На дворі вітер притих і одна з сестер відчинила вікно. Ніч була гарна, спокійна і велика тиша панувала довкола.

— А вона тобі симпатична? — обізвалася Марія.

— Симпатична, чому ні, — відповів брат спокійно і відвернувся, випускаючи дим у протилежну сторону.

— Ти нам так мало оповідав з твого побуту в Покутівці.

— Бо нічого й не переживав. Здебільша перебував я в Ґанґів, багато читав, бо бібліотека їх чудова.

— А в парохії? — спитала Оксана, що присіла вже до стола.

— В парохії — повторив Юліян, усміхнувшись — часом я мав таке вражіння, якби знаходився в іншому світі. Наші попівські родини скільки вони тої щирости і доброти дають, цього ми може навіть не вміємо оцінити. Сам о. Захарій справжній апостол народу.

— А їмость, а Ева? Ти нам про Еву говори — настоювала Оксана.

Марія усміхалася, а Зоня мовчала зповажнівши.

— Коли хочете, щоб я вам говорив про Еву — сказав Юліян, — то передовсім мушу згадати великий став у Покутівці. Широкий, зелений, бо від ліса, що росте собі преспокійно його берегом, з місцями, як оповідають деякі люди, майже бездонними. Вночі виблискує сріблом, а вдень відбиває небосхил. То синій, то понурий, підчас злив виступає з берегів. Я його перепливав, але не можу сказати, що його не боявся і добре зглибив… Там, де я не сподівався, він манив до себе на дно… Ну, а на дно не хочеться нікому поринати.

Сестри розсміялися.

— А Ева?

— Як усі. Між вами дівчатами нема великої ріжниці. Хіба, що в кожної інше піря. Вона весела, й сумна, амбітна, експанзивна… що більше казати?

Їмость добра ґаздиня, жвава, верховодить мов отаман поглядами й короткими наказами, при цьому гостинна і чемна.

— Ева має іншу будуччину перед собою, як ми, Оксано — сказала Зоня.

— Вона одиначка, має змогу стати, скажім, лікаркою. Колиж вийде заміж, буде безперечно іншою приятелькою свого чоловіка, як ми… і своїх дітей може ліпше виховає.

— Ого! — кликнула Марія.

— Так я гадаю — відбила Зоня. — Ми лиш робітниці-бжоли, не призначені до вищих функцій, не говорю вже про будування держави. До того найдуться в будуччині більші особистости, як ми.

— Вір мені, сестро — настоювала старша сестра на своїм. — Ми з нашим, простим, скромним вихованням творимо, коли нам виховання в нашій сфері дозволяє, гармонію, згоду, здоровля, слідимо за розвоєм дитини, надаємо напрям її характерові, ми також маємо свою цінність!

Марія, що хотіла щось живо докинути, стрималась, бо Оксана, що слухала мовчки, нараз обізвалася:

— Ей, ви говорите про щось, над чим уже давно трава поросла. Це все тепер вже само собою розуміється.

— Розуміється, а перестає розумітися, Оксано, — сказала Зоня. — Тепер виринають інші типи, появляються жінки, що боряться гаряче та розумно за самостійність, з вищою фаховою освітою і ми, бодай я, далекі від того, щоб ганити такі змагання, навпаки, я радуюся, коли виростають і з нашого українського суспільства такі одиниці. Надходять Еви та їй подібні. А ми вже своє зробимо.

— Der Moor hat seinen Dienst getan, der Moor kann gehen — сказала Марія гірко.

— Нічого не вдієш проти того, Маріє. Будучність дійсно належить „Евам“ і це все йде природним темпом і розвоєм.

Юліян ледви чи дочув останні слова та за хвилину вийшов за старшою сестрою на двір, Марія подалася за братом, а Оксана побачивши, що одна в хаті, вибігла за ними.

Вони опинилися в невеликім, подовгуватім саді і станули якби змовились на єдиній стежці, що ділила сад на овочевий і городинний. Вона була рівна і біла від ясного каміння.

Гляділи хвилину на небо, обсипане зірками. Десь, наче над самою хатою спинився місяць і світив сріблисто. Темні великі кущі та дерева з поблизьких сусідніх садів відбивались на ясному тлі і робили вражіння чогось страхітливого.

— Ловіть мене, сестри! кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду — і кинувсь бігом стежкою через сад.

Всі сестри погнали за ним. Простягали за ним руки та він виховзувався мов риба і дзвінкий веселий сміх розсипався між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його сурдута і тримаючи її сильно, казала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола і ледви дівчина спамяталася, вхопив її в обійми і підніс високо вгору.

— Так роблять з героїнями, яких обожають і тими, що є зірками в житті! Поетко моя, що не написала ні одного рядка — кликнув і опустив її звільна на землю пустотливо сміючися.

Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов схвилювало їх. Це була сама тиша ночі і темінь, що здавалося, походила від дерев і кущів та неначе присувалася до них, щоб їх собою оповити.

Коли позачиняли все знадвору, і верталися через освітлену робітню батька, зупинилися тут мимоволі. Крізь вікно впало пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий ударив раз. Він ніби дідусь у капцях проходжувався там і сям, а всі інші підняли голоси та ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, ніодин не мовчав.

— Батько… — сказала нараз Оксана шепотом й взяла брата за рамя. — Тихо, тут батько…

— То я тут; тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на чужині. Батько вернеться, а я буду сам, зовсім сам.

Він схилився і його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягла до нього. Відтак безшелестно й німо, немо би батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

*

За тиждень Юліян відїхав. Саме в той день, коли від батька прийшла звістка, що почуває себе краще, приїхав за Юліяном син покутівського дідича і оба виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Було перед Різдвом.

По вулицях, невеликої резиденції родинного Юліянового міста, від кількох днів сухого морозного грудня зима покрила все білиною. По ґзимсах камениць, вершках парканів, над вікнами і на тонких рямах шиб поклався сніг грубим пухом. Куди не глянеш все дише свіжістю. Пополуднева пора і сніг, що від самого ранку не падав ніодною зіркою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново зсуватися з сірого неба. По головних вулицях іще рух, але в бічних він слабне. Сьогодні святий вечір і хто не покінчив своїх орудок, спішить їх поладнати, щоб прилагодитися до радісного великого свята миру, яке чи не на всій христіянській землі, в найбіднішій хатині будуть святкувати.

Коло високих виставових вікон одної гарної крамниці з дитячими іграшками стоять ще глядачі і приглядаються тому всьому цікаво.

Один молодий офіцир, що опинився неспостережено близько такого одного вікна, придивляється і собі виставі. Поправді його не обходить те все, бо його лице виявляє нетерпеливість і погляд, яким шукає чогось між прохожими каже, що він чогось вижидає.

Витягає папіросницю, закладає папіроску в бурштинову цигарничку і закурює. Починає проходжуватися; від фронтових дверей аж до вугла камениці і назад. Зразу повільнішим кроком, а пізніше, поглянувши поквапно на годинник, скоршим.

Він доходить приспішеним кроком до вугла крамниці, вслід за ним якась молоденька дама, що вийшла звідти поспішно, коли оце він нараз завертає так несподівано бистро, що вона вдарилася сильно об його груди, аж її шапочка злетіла на землю.

— Пардон… — кликнув він, а дівча з переляку зойкнуло.

Миттю схилився він до землі, підняв шапку й подав їй виправдуючись, Збентежена, засоромлена, вирвала йому шапку з рук і окидаючи його лютим поглядом зпід брів, не сказавши ні слова, погнала далі. Він оглянувся за нею, але вже не найшов її більше.

— Гнала як сполошена, — подумав — тому й вдарилась так сильно.

Веселий усміх появився на його устах. Дійшовши знову до крамниці, дивився на прохожих, підіймаючи брови, якби дивувався.

Нараз опинився перед ним хлопчина з елєґантною подорожною валізкою в руках, оправдуючися, що мусів ще дещо для другого пана поладнати.

Завертаючи в іншу вулицю, пішов живо враз із хлопцем.

Сніг падав невтомно і з легких сутінків настав вечір, хоч не була ще пізня пора.

В домі годинникаря Цезаревича освітлено і святочно. Двері необширних та низьких кімнат широко повідчинювані. Наповняла їх мила температура з ледве помітним запахом живиці. Над вікнами були спущені завіси, по берегах прикрашені ручними делікатними гаптами і майже в кожній кімнаті коло вікон стояли на малих кошикарських столиках зимові цвіти в товаристві гарних широколистих рослин, пальм і фікусів.

В останній, найменшій кімнаті, стояла зелена, висока під стелю ялинка, прибрана всякими ласощами, пишна, блискуча, а довкола неї на землі прикриті килимами ручної роботи лежали дарунки. Деякі з них були поміщені між гиллям ялинки.

Її приладили оба наречені двох старших сестер: молодий, веселий годинникар Мирослав і огородник Зарко, що по повороті батька Цезаревича освідчився і дістав руку Марії. Це він головно показав свій артистичний смак, як прибрати деревину і які вибрати дарунки. Коли Зоня і Марія спротивлялися купні ялинки, вимовляючись видатками, оба вони порозумівшись мовчки впевнили, що треба наймолодшій „дитині“ зробити несподіванку.

У найбільшій кімнаті стоїть посередині довгий стіл, а на ньому розстелено легко сіно. Оксана покриває його з молодою повагою. Мати, чи не із дна своєї виправної скрині, що її дістала ще від своєї матері, вибрала гарну адамашкову скатертину, що ніби сріблом переткана, вилискується і аж до землі вкриває його.

Прикладаючи палець до уст рахує на кілько осіб подавати посудини. Родичі — два накриття, дві сестри із своїми судженими — чотири, разом шість; вона одна виходить сім. Недобре. Кажуть гасло „сім“ нещастя і хтось мусить вмерти. І гадками мов блискавкою перебігла по всіх знайомих і рідних. Ніхто нехай не вмирає, ніхто. Всі добрі люди нехай живуть. Якби брат тут був… Тоді було б саме добре. Їх всіх було б восьмеро. Нараз перебіг по їх молодім здоровім личку мов промінь сонця. Вона поставить восьме накриття і нехай собі стоїть. Хто прийде в хату, бідний чи богач, вона заздалегідь попросить родичів, щоб дозволили бути йому гостем. Нараз перервав її думки тупіт ніг у сінях, кілька промовлених слів та енерґійний стукіт до дверей. Це певно Зарко. Він любить її дражнити, любить її лякати, а найбільше вже дурити. Вона здвигнула плечима, не змінила пози й не просила ввійти.

Стукіт повторився.

Тепер вона кинулась до дверей з заміром відчинити їх широко перед тим збиточником, але коли поклала руку на замок, двері з сіней відчинились і на порозі станув офіцир. Високий з шапкою насуненою низько на очі, у плащі, запнятім аж під шию, коміром піднятим угору, сам увесь білий від снігу. Молодій дівчині забилося серце мов у зайця і вона згадала восьме накриття.

Він поздоровив її військовим привітом, все не кажучи ні слова.

Дівчина стояла так само німа, витріщивши очі на незнайомого. Та офіцир вже зняв шапку і розсміявся їй в лице. Цеж був не хто інший, як її брат Юліян.

— Юліян! — скричала на всю хату і кинулась до нього, а він одним рухом скинув плащ. — Юлику, то ти? то дійсно ти? А я в першій хвилині!… І не писав ти… то-рраз!

Він ще сміявся весело, приступаючи до неї.

— Ти не пізнала мене, не догадалась?

— Ах, ніяк не сподівалася. Ти-ж ніколи в листах не згадував, що приїдеш до нас на Різдво. Подумала в першій хвилині, що якийсь незнайомий офіцир шукає мешкання і вже хотіла…

— Йому на груди кинутись? — докінчив він збиточно, скидаючи шалик та відгортаючи змокріле волосся з чола.

Оповів зараз кількома словами свою пригоду з чужою панночкою, що кинулась йому на груди і мало не „розбила“ його серце надвоє.

— А я, — казала вона — думала, чи не запросити того „чужого“ на восьме накриття. Ах… Юліяне, як чудово, що ти, мов з неба зісланий, спав на свята до нас до дому!

На голосну радість Оксани, оклики і сміх мішані з братовим баритоном, увійшов батько із своєї кімнати, прибраний святочно, а за ним сестри та мама. Мати пригортала та цілувала сина, батько з усміхом, що так рідко появлявся на його поважнім, старім обличчі, притискав коротко та сильно одинака до серця, сестри обіймали брата щебечучи, а там оба наречені ввійшли скромно за голосами та витали його щиро.

Юліян оповідав, якто зараз по святах справляє собі цивільне вбрання та їде з Едвардом на т. зв. „Bildungsreise“, до якої сам склав плян, у Німеччину, Швайцарію, Скандинавію, Анґлію, може ще у Москву, Київ…

— А Францію? — спитав батько.

— Мабуть й туди, бо нащо студіюємо французьку мову?

По тім різдвянім „тріюмфі“, як назвала це Зоня, попрохала вона всіх до кімнати, де знаходилась ялинка. Ялинка блистіла від світла, пишна у свому срібно-золотому вбранні, із дзвіночками, серцями, медівниками, позолоченими горіхами, дактилями, а поверх всього того — ілюзія: наморозь, зпоза якої визирали! цукрові, румяні личка.

Хто дивися на ялинку, дивився і на молоду Оксану. Всі звертали увагу на неї, жартуючи на тему розвішених ласощів, цукрових круглих личок і полюкрованих барвно сердець, освітлених бальоників. Вона була щаслива, що брат був дома і чому їй не бути безжурною?

Відтак розділяли дарунки. Батькові припала гаптована оксамитна шапочка до робітні; матері практичний дарунок — широкий господарський фартух; Зоні передав її наречений маленьке етуї із золотим годинником, Марія дістала від Зарка в гарній оправі Новий і Старий Завіт, Оксана поезії Шевченка та Федьковича і „все до останнього, що є на ялинці“.

Мати звернулася до сина і сказала:

— Найкращим дарунком для нас всіх є твій приїзд, мій хлопче. Нікому з нас не снилося сьогодні тебе бачити.

— Який він там хлопець — сказав батько. — Він у мене мужчина, від коли покинув середню школу, а тепер заберу його на часок до своєї кімнати. Йому належиться теж дарунок…

З тими словами всунув синову руку під своє рамя і оба пішли до алькира за робітнею, який охрестили дівчата „святинею“, бо там знаходилася батькова спальня, бібліотека та інші його святощі.

— Для Юліяна нема нічого відповідного — сказала Марія, оглядаючись клопітно, коли за батьком і братом зачинилися двері.

— А може і є… — обізвався молодий Зарко збиточно.

— Що, що, що? — перебігло цікаво з уст до уст.

Та він, всунувши руки в кишені, станув перед ялинкою й почав її так пильно оглядати, неначе на ній появилося нараз щось невидне.

— Гарна ростом, — сказав і додав: — і ростом і зеленню — і більше не міг з нього ніхто видобути.

Коли Цезаревич увійшов з сином до своєї кімнати, виняв ключик з грудної кишені, отворив одну шухляду свого старого бюрка і витягнув з маленької, оксамитом овитої скриньочки перстень.

— Ось дарунок тобі, сину, на сьогоднішній вечір за те, що ти зробив мені таку радість своїм приїздом.

Юліян здивувався, перебираючи перстень, якого ніхто досі не бачив у батька.

— Це чистий рубін, тату, скристалізована „кров“… який гарний і цінний!

— Цей перстень дістав мій батько, а твій дідо, Юліян Цезаревич від свого полковника в молодім віці, будучи його улюбленим адютантом, а потім і чоловіком його єдиної дитини — доньки, а твоєї бабки. Тримай його в чести і носи в чести — додав поважно, майже строго. — Будь сильний і відпорний проти всяких спокус. Мій батько був таким до хвилини, доки не стягнули йому цю дорогоцінну памятку з пальця.

Тут він урвав і сів на крісло перед своїм бюрком, схиливши голову на груди, засумований на хвилину.

— Скажіть що про діда, батьку! Ми всі майже нічого про нього не знаємо…

Батько на хвилинку задумався, а потім піднявся із свого місця, витягнув з нижчої шухляди свого бюрка якийсь зшиток і сказав:

— Ось я від кількох років списував це для тебе; а коли почалась в мене хороба, я приспішив і докінчив. Писав уривками. Багато, про що я писав; переживав я сам, дещо розказували правдомовні люди, дещо моя сестра та її чоловік. Багато дечого, що видалось мені в хлопячих літах неймовірним, я пізніше зрозумів і списав так, як слід розуміти. Прочитай та йди дальше, як йшли твій дід і батько. Перстень і цей рукопис належать до тебе.

Юліян здивований переглянув рукопис. Зацікавлений до живого, не надумуючися довго, сів близько стола, присунув лямпу і почав читати:

*

„Я лиш одну сцену маю в памяти, що врізалася мені на ціле життя в душу, сцену з моєю бабунею. Мені було тоді не більш, як десять років; своєї мами я цілком не знав. За моє уродження заплатила своїм молодим життям. Моя бабуня, а твоя прабабуня, яку безперечно добре памятаєш, бо хоронила тебе неодин раз перед моєю строгістю, і яка вийшла в дуже молодім віці за полковника, під яким служив мій батько, заміж, привела нас обох, себто мою єдину, тоді 15-літню сестру (власне тету Зоню Рибко в горах) і мене на похорон нашого батька. Він лежав у мешканні одного високопоставленого, хоч тоді ще молодого урядовця гірництва, поляка Альфонса Альбінського, при копальнях криці в горах на Б. у власників братів фон Ґанингаймів, про яких господарку і життя ти дещо чував, а зчасом і більше зачуєш.

Ми прибули на похорон нашого батька, що відібрав собі життя через нещасливу гру в карти, в палаті братів фон Ґанингаймів.

Бабуню покликали телєґрафічно, а вона, взявшу більшу суму грошей, забрала нас обоїх і ми поїхали.

Як, що? — спитаєш, мій сину. Як знаєш, бранка відбувається щороку. Щороку їздила асентерункова комісія у свій час на означені місця. Складалася вона з небагатьох військових осіб, а головно із штабового лікаря, кількох вищої та нижчої ранґи військових добродіїв, а між ними був не хто інший, як мій батько Юліян Цезаревич. Давніми часами брали деякі лікарі при бранці потайки хабарі. Кажуть „часами“, хто їх там знав і міг контролювати? Комісія приїжджала й відїжджала в призначені на той час місця, аж приїхала одного разу і до містини М. в гори, де на дві години віддалі від неї, жили власники копалень криці фон Ґанингайми.

Та невелика місцевість була повна гамору від робітничої праці та шуму гірської ріки, а з величезної гамарні йшли день і ніч снопами іскри вгору.

Мій батько був там знайомий, бо не першина йому була навідуватися у вельможів Ґанингаймів, які любили й шанували його за його симпатичне товариство і лицарську офіцирську поведінку. І сам він був рад із цього побуту, де почував себе все гарно, а наша гарна й горда бабуня, як вдова по полковнику, тішилася такою симпатією у панів-добродіїв, що мала привілей перебувати літом з нами — дітьми.

По приїзді на поклик уповноваженого Альбінського ввійшли ми у велику кімнату, де лежав мій батько між цвітами і видавався, наче спить.

У тій кімнаті був господар хати, його жінка, асентирункова комісія з майором і штабовим лікарем, гурт урядовців та всякі інтеліґенти і робітники.

Я поглянув з боку на бабуню, що провадила нас обоїх за руки, Сину, я постарівся, але ніколи не бачив більше маєстату в постаті, більшої закаменілости та рішучости в обличчі жінки, як у тої моєї, сьогодні для мене чимось неначе чужої, бабуні.

Сама вона здається, не бачила нічого. Бліда, як смерть ішла поволі, но, з очима спущеними додолу, в чорнім убранні, що спадало тяжкими фалдами на землю, заслонюючи кінчики її обуви. З голови спливала з капелюха аж по сукню густа, чорна крепа. Так підійшла вона з нами до катафальку з батьком.

У кімнаті чорно оббитій, панувала тиша, неначе наша поява стримувала всім віддих. Всі очі звернулися на нас. Першу підсунула бабуня мою сестру до батька. „Попращайся з ним“, сказала півголосом, мов із завмерлих уст, а сама ждала. Сестра, як і вона, в жалібнім строю, що не йшла, а воліклася, підійшла до катафальку і кинулася на вмерлого: „Чому ви нас покинули, таточку?“ захлипала. „Чим ми провинилися, таточку, чим?“ Що таке в її голосі було, чи в словах її, я не памятаю, бо всі присутні, особливо жінки, вибухнули плачем. Та з тим плачем неначе вступило життя в бабуню. Лагідним, але рішучим рухом відтягнула вона сестру від покійника.

— Не буди його, донцю… він знайшов спокій, а лише ми… — сказала і урвала. Сестра, що насилу відступила від мертвого, зробила їй місце, а вона, що не випускала мою руку із своєї, підійшла тепер близько до катафальку і підносячи мене трохи вгору, сказала: „Поцілуй твого батька, сину, останній раз. Його вже не побачимо. Покинув нас“. Переляканий, ледви свідомий того, що роблю, я вчинив, як вона казала. Але „татку, встань“, поблагав я шелотом, аби ніхто не чув й опустив, як сестра, голову на груди, ще раз поблагавши „встань!..“ Бабуня опинилася за мною, стягнула мене вниз, взяла, як перше за руку і сказала: „А тепер слухай і повторяй за мною“.

Я глянув в її очі. Бліда наче із закаменілим лицем, промовляла: „Я єдиний твій син, тату, присягаю тобі, чим би я не став без тебе в житті, робітником, чи декорованим паном, бути ним чесно, боротися проти рабства, налогів душею і тілом і залишитись свому народові вірним аж до кінця свого життя. Так мені Боже поможи — амінь“, „Амінь“, повторив я точно з її наголосом. Я замовк, а вона відступила від мене. По хвилині мовчанки, мов ладилася до молитви, схилилася вона над покійним, притиснула своє чоло до його рук, прошептала щось, вчинила знак хреста і піднявши голову, звернулась обличчям у глиб кімнати.

Я поглянув у її обличчя. Хоч й який я був молодий, та відчув, що в цій хвилині воно не віщувало нічого доброго. Хтось з присутніх голосно зідхнув і погляди присутніх звернулись на нас.

Вона цього не бачила; наближалася до господаря дому, з визивною поставою і парадним строєм, і впяливши свої чорні очі в нього, підняла руку і кликнула: „Тепер ти уважай!“

Той пан прокинувся, але не рушився з місця. „Тепер ти уважай — повторила, — проклинаю тебе за невинні сироти враз з цілою твоєю сімєю, скільки б в тебе їх і не було б, щоб кожне з твоїх дітей не зазнало ні промінчика щастя, а з твоєю поміччю по трудах, припливши до берега, в баюрі життя потонуло. Проклинаю, щоб ти сам жив і не гинув, а коли загинеш, щоб не найшлася рука твої очі затулити і щоб вони на пострах людства залишилися на віки розкриті… щоб ти…“

Та тут замовкла. Окрик жаху пронісся в гурті присутніх і якась постать похилилася додолу. Все звернулося до неї. Це була господиня дому, жінка Альфонса Альбінського. „Зімліла — кликнув хтось з гурту. — Удар серця, зімліла“.

Вона справді зімліла. Її винесли з кімнати, а один з панів, здається з військових, приступив до бабуні і подав їй рамя.

„Збожеволіла з жалю — сказав директор тремким голосом, вказуючи на бабуню. — Дивіться на неї“. — Та вона відсунула рамя добродія і шукала очима в гурті за голосом, стрічаючи тут лише самі залякані погляди. Легкий усміх, мов тінь, поблукав по її устах, але не сказала нічого.

„По похороні зайду ще раз сюди і сплачу довги“. То було все, що сказала. В тій хвилині прийшов священик і почав похоронний обряд. Я оминаю цю сцену, бо для мене нема нічого прикрішого, як хвилина, коли прикривають домовину.

Коли ми виходили з кімнати за домовиною, впали мені в око дві молоді пані, які розмовляли голосно і одна з них вказуючи на мене сказала: „Бідна сирота, зовсім до нещасного батька подібна“. Вона була русява, видалася мені дуже гарна і як я пізніше довідався, була ще якась убога родичка господаря, також „Альбінська“, що помагала при хатній господарці і вихованні дітей. Друга брунетка, з чорними очима і грубими бровами, була, як здавалося мені, дуже погана. Вона супровожала мене таким поглядом, що я закрився від нього, аж ми не вийшли за двері…

То була єдина сестра господаря і хоч іще молода, а вже вдова“.

*

Юліян підняв на часок голову від рукопису.

Йому хотілось знати, чи та молода вдова не була пані Орелецька.

— Так, її чоловік знімчений українець, як це в той час часто бувало, був багатим і почмайстром. Він саме постачав населенню пошту, та держав т. зв. диліжанси.

— Тоді ще не було залізних доріг?

— В тих околицях ще ні.

Юліян перекинув дві сторінки про проєкт будови залізниці і читав далі:

„Скажеш може, сину, що сумно, що не можна було такий пишний маєток врятувати, а може і спитаєш, чи не було хоч кількох душ, що могли шепнути власникам, куди їм свою увагу зосередити. І я тобі скажу, чому не було? Було. Та все те не було б вже й багато помогло. Один з таких людей був власне тамошній уже згадуваний добродій Орелецький, чоловік п. Орелецької, почмайстер. Через його руки йшли час-від-часу від уповноваженого Альбінського грубі грошеві посилки до щадничої каси до Л. Ч. і В., які ніяким чином не могли походити з місячної оплати гірничого урядовця, що жив понад стан і в той час був уже батьком кількох дідей. Звідки брались в нього ті суми? А в інших, гадаєш, діялося інакше? Інші знов не висилали, що правда, нічого до банків, зате вели розгульне життя і тяжко було „чорне на білім“ доказати, куди дівалися заробітки Ґанингаймів. Почмайстер Орелецький, що був незалежний і не дбав за нічию ласку, помер несподівано у молодім віці і не було кому проти злочинців свідчити. Другий добродій, що не менше був обзнайомлений з господаркою гірництва, це був один учитель народніх шкіл, також українець та хоч знімчений і чесний та мало значна особа проти надутих панів урядовців. Що значив народній учитель у панів Ґанингаймів?

При учителеві я зупиняюсь довше.

Він, на імя йому Рибка, вчитель німецької мови і деяких інших предметів; наша українська мова не мала ще тоді доступу до шкіл і він учив її лише приватними лекціями в поодиноких домах, між іншими і в домі самого Альбінського.

Жінка Альбінського, донька одної достойної української особи, заслуженої літературними творами, виробила собі такий авторитет у свого чоловіка поляка, — в якого честь скажу, що не був шовіністом, — що коли заявила бажання, аби її діти вчилися її рідної мови, він не противився. Правда, крім невеликого відсотку гуцулів, української інтеліґенції на той час було в тій околиці мало, а й німецький елємент проглитав нас своєю культурою. Від міри культури противника, сину, чи сусіда залежить і його духова перемога.

Отже той учитель, сину, молодий чоловік, селянського походження, здобув собі своєю поведінкою прихильність і поважання між тамошнім населенням та інтеліґенцією до тої міри, що почав учити дітей самого Альбінського.

Тут він умів своєю симпатичною, щирою особою і гарним співом так знаменито збуджувати любов дітей до мови, якою говорила їх мати, що хоч і які вони були молоденькі, а при забаві з іншою дітворою, робили несвідомо пропаґанду української мови. Це викликало в гарної пані Альбінської щиру радість, а на чолі батька зморшку або усміх легковаження, і навіть одного разу зробив він докір Рибці не займати у дітей забагато часу на вивчення хлопської мови, що хіба може їм для порозуміння з службою придатися.

Рибка вислухав цього спокійно, але не змінив своєї праці і згодом став бажаним гостем у домах, де були молоді панночки і відбувалися домашні забави.

За той довгий час, мав він нагоду неодно збагнути і таке як господарка гірничого урядництва у майні фон Ґанингаймів.

Я не без причини зупинився при тих подіях. Я хотів тобі дати хоч перелетну картину минулого у нашій закутині і вказати, що іноді й одно здорове національне зерно, хочби воно і на який непригожий ґрунт падало, не гине.

Той вечір такий катастрофальний для мого нещасливого батька, був прощальним вечором у Ґанингаймів для шурина, що приїхав на якийсь час з Анґлії у відвідини до своєї сестри, відданої за Йоахимом Ганзом фон Ґанингайм, а може також, як шептали тоді в деяких домах, щоб рівночасно розвідатися про його маєтковий стан, бо Йоахима за його маєток і розгульне життя звали королем міди.

Не стану я говорити про пишноту того вечора, про музику та співи. Були тут достойники з золотими комірами, високими титулами, панове із столиці, протоєреї, архимандрити з манастиря св. Івана з Сучави, багаті темнолиці бояри з Молдави, славний Миколай — музика з Сучави із своєю капелею, батько славного пізніше скрипака Григорія, і все репрезентаційне, із ґвардією гірничого урядництва з жінками та дорослою молоддю обох полів.

Сама „палата“, як звали тамошні, одноповерховий, скромно збудований будинок Ґанингаймів, неначе купалась у світлі. Альфонс Альбінський і ціла присутня в місті асентирункова комісія і мій батько, знайомий з Ґанингаймами, були також запрошені. Батько любив заходити у ліпше товариство і звик до нього, та цим разом відмовлявся, не мав настрою, а що найважніше, не був „при касі“. Він перебував тут лише службово, отже ніяково а йому заходити у таке вибране товариство, непідготований. Але Альбінський намовляв його доти, доки батько не згодився.

На годину перед відїздом на відвідини зайшов батько до п. Альбінської, у кімнату, де перебували переважно діти, бо був великим приятелем дітей, щоб порозмовляти з їх мамою, щирою українкою, жінкою гарною та з прегарними душевними прикметами. Між дітьми звернула його увагу наймолодша її дитина, шестилітнє дівчатко, своєю напричуд любою дитячою готовістю, на бажання гостя — співати. Підчас розмови з господинею дому ввійшов молодий учитель Рибка, питаючи дещо про господарські справи. Мій батько сказав Рибці, що не має охоти йти на той запрошений вечір, і Рибка відраджував йому туди йти. Він сам, Рибка, мусів бути там на просьбу пана Йоахима у ролі співака і виночерпія, яким бував звичайно у панів, коли відбувалися бенкети. Господиня дому лишилась на цей раз дома, бо не час їй було до виходів.

— Ми вернемось оба скорше, пане — сказав йому довірено батько — навідайтеся лише там до мене і ми порозуміємося. Я волів би сам не вертатись до дому.

Врешті появився господар хати. Стрункий з темнявим волоссям, відчесаним з чола, поважний, у святочнім чорнім убранні, самопевний, мов князь.

„Сину мій, хлопче, (читав Юліян майже стримавши віддих), оповідали про нього, що цей Альбінський був такий захопливий, талановитий, освічений і здатний до ріжних жорстоких учинків.“

— Тату — перервав тут нараз рукопис Юліян — ви так тут говорите, неначе б Альбінський був іще живий.

— Так, — відповів годинникар, — бо Альфонс Альбінський є ще між живими.

— Справді? Де?

— Живе в горах, там, де і моя єдина сестра, твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Це ж прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю.

Син замовк, похитавши зчудовано головою і потонув дальше в записках.

„Яка програма на сьогодні?, спитала Альбінська, погладивши свого чоловіка ніжно по рамени, якого любила понад усе, хоч він не все віддячувався їй гідно за її вірну любов. Він поглянув на неї й усміхнувся: — Чи тобі невідомі програми вечорів у Ґанингаймів? Правда, тепер уже рідко туди заходиш, де далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так, Люнечко? Чи ти вже забула, як перебувала із своїм батьком у купелях в Д., де перебувала тоді і пані Йоахимова фон Ґанингайм із своїм чоловіком і ми там пізналися? Це був для нас незабутній вечір.“

Пані Люнечка здвигнула плечима та усміхнулася мрійливо:

— Памятаю, чому би ні; для молодих танець, або сальонові гри, а для мужчин в окремім сальоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра — додала зідхаючи. — Грай обережно, Альфонсе, проти втрати і руїни ніхто із грачів незаасекурований. А ти все тям одно. В нас є діти.

Він окинув її поглядом через рамя:

— Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду, — відповів сухо.

— Краще вважай на себе, ось за що я тебе прошу…

На ці слова пані Альбінської, мій батько, мов би пригадав собі щось, ударив себе в чоло і попросив заждати на нього хвилинку, бо забув щось у своїй кімнаті. Учитель постояв хвилинку, відтак подався за батьком. Застав його, як зачиняв двері від кімнати.

— Пані Альбінська неспокійна — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечорі. — Вибачте, пане капітане, коли вас, як ваш земляк дозволю собі просити, щоб ви мало грошей з собою взяли.

Мій батько кинувся як ображений:

— За що ви мене маєте, пане? Я ж не студент. Я буду сьогодні визиченими грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана — сказав і поклепав учителя добродушно по рамени.

Відтак вернулись уже оба до сальону.

За хвилину ввійшла до кімнати молода дівчина, родичка уповноваженого, панна Ольга Альбінська, — звана всіма „тета Оля“. Вона прийшла просто з надвору із зільника, де із службою розсаджувала весняні квіти. В руці несла невеликий жмут правдивих темно фіолетових фіялків „Парма“.

— Славно, панно Олю… — сказав учитель. Ви „з повним“, будемо на гостині мати щастя.

— І справді, — повторив за ним мій батько весело, — Зявились у сам добрий час — ще й з фіялками, сама як фіялка.

І подав їй зарумяненій руку. Їх погляди потонули на мить у собі, та її вуйко помітив це.

— Ми спізнилися, капітане — пригадав він сухо.

— Нічого не втратимо. А кілька фіялок я таки випрошу собі у панни Альбінської, може вони принесуть мені на цей вечір щастя.

— Не вірте надто у фіялкове щастя, — відповіла усміхнувшись, уникаючи його погляду, панна Альбінська.

— То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут коло цього ґудзика…

— Мої руки від землі, не бачите? запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може хто інший. Пане Рибко, може ви?

Хтось застукав і ввійшла напудрована, вистроєна сестра Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.

Її чорні очі охопили ґрупу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, на моїм батьку коло неї — і звернулися до брата.

— Я жду і жду, Альфонсе, давно одягнена, й думаю, ось-ось надійдеш з паном капітаном за мною, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик, а вас нема.

— Не турбуйся, сестричко. Перше число програми концерту ми не втратимо, бо один виконавчий його член, пан Рибка, є ще між нами. Нас затримала Оля своїми фіялками.

— О-ля?.. — сказала молода вдовиця протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледви замітний усміх погорди.

— Чим? чейже не хотіла також до нас прилучитися, цього би ще бракувало.

— Це я винен — вмішався тут спокійно мій батько. — Я просив у панни Альбінської кілька фіялок.

— Але до палати піде колись „Олятко“ зі мною, — сказала несподівано лані Альбінська. — Пані Йоахім Ґанингайм була така ввічлива, що переїжджаючи недавно верхи попри нас, просила, щоб коли я виберусь до неї, не залишала Олі дома. Вона її полюбила. За що? сама не знаю.

— А я не піду, тіточко, цілком напевно ні, — кликнула „тета Оля“ гордо. — Вона мені страх подобається, та пані Йоахім фон Ґанингайм, та її панська ввічливість, її виховання, поведінка, але я таки не піду, ні.

— Амінь, панство, тепер кінець. Пане капітане… прошу.

І поїхали.

*
Палата вельможів фон Ґанингаймів ясніла тої ночі своєю білиною і чотирома освітленими бальконами, Густо заліснені гори, що хоронили вузьку кітлину, здіймалися темними велитнями попід небеса, а долиною між ними плила ріка.

Широке подвіря палати заповнене ріжними каретами, фаєтонами і легкими візками. Всіх гостей витала знана, добірна цигансько-угорська музика.

Бенкет відріжнявся своєю пишнотою від усіх попередніх. Але я залишу опис бенкету, мій сину, і поведу тебе лише в один із менших, бічних сальонів, де було зібране, вже опівночі, саме мужеське товариство ріжного віку. Були тут мужі на гарних становищах, були багаті поляки та угри ротмістри, декількох бояр з Румунії, вірмени з Буковини й Бесарабії, священики вищої ранги з червоними поясами і самі брати фон Ґанингайми. Всі вони сиділи зібрані коло зелених столиків і балакали небагато, наче зібрались до бою. Розпочавши гру улюбленим тароком, перейшли скоро на інші і чим далі по півночі на газардові гри. Дим дорогих папіросів, якими приймав господар Йоахім своїх гостей знавців, переповняв невелику салю, на столах і різьблених креденсах стояли пляшки з дорогими напитками, у відерцях з ледом шампан.

При однім з більших столів сидів мій батько. Того вечора мав він з одної сторони за сусіда свого господаря Альбінського, проти себе двох румунських боярів і рітмайстра-поляка, що кидав голосно і з енерґією картами на стіл. За його плечима зявлявся то зникав учитель Рибка, що на часті поклики грачів, щоб наливав чарки, увихався до втоми.

Рибка, хоч був рішучим ворогом гри в карти, розумівся на ній та не грав. Мій батько грав без щастя і програвав. Програвши пораз третій уже значну суму, дав ґарантію. Раз загорнув більшу суму чужий якийсь пан, двічі Альбінський, то знов один румунський боярин, що розкидав дукатами, мов діти іграшками, покликуючи хриплим голосом, доливати йому шампана. Разів зо два програв і Альбінський. Не промовивши на те ані слова, він виняв спокійно програну суму, кинув її панським рухом на стіл і продовжував гру мовчки. Вже було коло четвертої зранку, коли Рибка шепнув удруге батькові перервати гру і віддалитися. Але батько з побілілим лицем, розгорілими очима, з фанатичним завзяттям, щоб програне назад здобути, грав далі.

Обидва брати фон Ґанингайми віддалилися зпоміж грачів, а їх місця заняли інші, свіжі гості. Нараз піднявся зі свого крісла непомітно Альбінський і не сказавши ні слова, кудись відійшов. Ніхто з грачів не звернув на це уваги. Може пів години пізніше зявилася пані Орелецька і сіла на опорожнене братове крісло.

— Я займаю місце Альфонса, — сказала ввічливо до батька півжартом, — але, не щоб грати, а так собі, бо люблю слідити за грою. Гра та інші забави сьогодні горять у палаті, пане капітане. Справді горять.

І не знати, чи її несподівана поява при нервовім настрою батька, чи втрачена сума, так збентежили його, що він, ставляючи наново якусь, хоч вже і невелику суму на однісеньку карту, провалився і цим разом.

Орелецька, що слідила жадібно за його грою, може і поінформована про його теперішній стан через брата, заломила руки — і, що гадаєш, сину, вчинила?

Вона заявила йому несподівано, що вона його любить і, хоча він може візьме їй цю заяву за зле, вона не може того в собі довше затаювати тим більше, що бачить, що він цього вечора не має щастя, як це при зелених столах іноді буває. Та вона багата, має лише одну дитину доньку, отже все покриє, і залагодить і буде добре. Чи він хоче?

Він, мов громом поражений, мов у повороті з іншого світа, сильно зворушений, витріщив очі.

Коли ж вона, не зводячи з нього своїх великих чорних очей, повторила своє питання, він нарешті зрозумів її.

Він не молодий, не має наміру женитися. Дотого він українець, вона полька…

— А що ж це шкодить?

— Ви демон…

— Але не злий — відповіла вона усміхаючись.

— Вибачте і забудьте мене, — додав.

Встав і похитливою ходою покинув салю.

*

Коли мій батько з Рибкою сходили вниз сходами, виринув проти них мов ізпід землі Альбінський. Побачивши несподівано мого батька, він перелякався його видом, мов привиду.

— Ви вже до дому? — спитав.

— Як бачите, пане завідателю — не час?

— Вже по четвертій, але чому ви відійшли скоріше всіх, пане завідателю? — спитав учитель.

— Боявся за жінку, — відповів Альбінський — а тепер вернувся, бо може мене Йоахім потрібує — із тими словами простягнув нараз руку до мого батька — а може… не побачимось. Я маю ще тут діло, а ви певно виїдете з лікарем заки я вернусь.

— Безперечно, — бовтнув мій батько і його рука наче помилилася, вхопила нараз замісць руку Альбінського за держало шаблі.

— Що кажете, капітане? що кажете? ви такі змінені.

По обличчі мого батька, промайнув гордий усміх. — Коло полудня, як знаєте, вертається наш штабовий лікар і зараз їдемо далі. Завтра, як відомо, маємо бранку.

Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.

— А! то може ще побачимось — кликнув Альбінський і в поспіху побіг нагору.

Надолині хотів учитель відвезти мого батька аж до мешкання, але йому треба було свіжого повітря і вони йшли доволі довго пішки. — Будьте ласкаві, пане Рибко, зайдіть, якщо це вам не буде трудно, за дві години, до мене, — попрохав учителя. — Я спічну на часок, а до дому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а зрештою, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цієї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та на жаль… — І тут він урвав.

Мій батько подався через гарний сад, щоб зайти через шкляну, бічну веранду до своєї кімнати, але прямуючи алеєю лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською. Тому що це була ще рання пора, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була збентежена.

— О, — кликнула хапаючись засоромлена за голову, з якої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…

— Що, дитинко? — спитав батько мягко, схиляючись над нею, та зсуваючи їй руки з голови. — Чи я перелякав вас?

— Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана і не вбрана для гостей… а так собі по ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що може сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами надвір. Я шукала за відповідним місцем, шукала і зайшла сюди і найшла… — Слабосильного, зломаного вояка, — докинув батько з якоюсь погордою.

— А я думала, пане капітане, що ви вернулись уже давно десь коло або і зараз по півночі.

Мій батько дивився хвилинку на неї, і спитав:

— Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?

Вона подивилася на нього і не надумуючися головою відповіла „ніколи“ рішуче та поважно.

— Ви молоді — скільки вам років?

— Девятнацять.

— На чотири роки старша від моєї доньки, проговорив більше до себе і задивився кудись у даль.

Вона стояла нерухомо.

Нараз він схаменувся. — Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… Я виїду може на Балкан, — сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідиною викликало нараз у ній жаль і сум… що йому було?..

— На Балкан?

— Може. Це я вже від двох років пляную. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енерґічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. На виладок як згину, вона моїм дітям стане за маму і батька. Мого малого хлопця я хочу по клясичному виховати, щоб був загартованим на тілі та душі і міг собою також володіти, щоб… — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена і потряс нею так сильно, що вона подалась ціла взад.

— Пане капітане, що робите? — кликнула перелякана.

— Ах, вибачте, пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я роблю, що я роблю!

Молода дівчина, залякана чудною поведінкою офіцира, що запав їй давно у душу, підняла руки вгору. Їй стало нараз лячно за нього. З ним щось недобре коїлося, щось, чого не могла вона зрозуміти. За хвилинку вже скрикнула з жаху. Хтось обхопив її ззаду за стан і засичав до вуха: — Не простягай за ним руки, безсоромна кокетко, мене він не приняв, а тебе він візьме?

Дівчина вирвалася з рук Орелецької, бо це вона була, і відступила обурена взад, а та кричала дальше: — Цікаво, що аж дві Альбінські впали зарозумілому українцеві до ніг. — І регочучись, мов божевільна, трутила своячку зі стежки, а сама погнала, мов фурія, у глиб саду.

Коли вчитель Рибка зявився точно в півтори години в домі Альбінського і застукав до дверей мого батька, застав їх зачиненими зі середини. Ніхто не відповідав. Тоді він став голосно кликати і далі пястуком бити в двері. Вчитель вернувся на веранду і заглянув через вікно. Дивним дивом було воно відчинене, а на постелі лежав батько. Учитель вскочив у середину і поспішив до постелі. Мій батько мав зачинені очі, а з грудей його витікала кров. На смерть переляканий, зрозумів у мить все. Нещасний відібрав собі життя, бо через надмірну утрату в грі в карти був зруйнований. Вміраючий, зачувши коло себе рух, розплющив ще раз очі і зробив ними знак, ніби покликуючи вчителя ближче. Цей схилився над ним, зрозумівши, що конаючий бажає йому щось сказати. І справді. — Гроші штабового лікаря… — прошептав з напруженням, — що передав мені для сховку, крім позиченої мною суми на вечір, я не тикав. Коли вернувсь рано… ви знаєте і Оля знає… я їх іже не застав. Валіза була розірвана, зрабована. Мною позичене діти звернуть.

— Альбінський також програв цієї ночі, — прошелтав знов — і по півночі… щез.. на своє місце післав її, щоб мене обіграного взяти… змовились… і відтак вернувся… — І поглянувши на Рибку, віддав за хвилину Богу духа.

Покликаний гірничий лікар ствердив самовбивство від вистрілу з револьвера в саме серце. Листи віддав учитель Рибка по адресі. Один лист до штабового лікаря коротко пояснював, якто він неприготований на вечір до Ґанингаймів, піддався намові і позичив собі чужі гроші та програв їх нещасливо. Їх звернуть його діти, чи теща, що мають невеликий капітал по матері. Він же сам відходить із світа, бо не має відваги поглянути покривдженим малолітнім в очі…

Другі листи були до бабуні і до нас — дітей, третій до панни Ольги Альбінської,

*

Я помину моменти поведінки управителя Альбінського, того, до всього здібного мужчину, коли він, вернувшись із палати, застав уже свого гостя і партнера мертвого.

У першій хвилині ломав руки, жаліючи нещасливого самовбивника, відтак оминав причин катастрофи, кидаючи тут і там осуд, що, мовляв, краще, щоб таких офіцерів не було.

Але ніхто не звертав чомусь на нього особливої уваги. Несподівана траґічна подія, смерть такого гарного, загально улюбленого офіцира, як мій батько, що залишив незабезпечених дітей, відсунула особу управителя в тінь.

Ще більше піднесла ту траґедію вістка, що тої самої ночі програв у карти Йоахім фон Ґанингайм своє ще єдине село на Б.

Неначе чорна хмара зависло над білою палатою та над гірським населенням питання: Що буде далі з рудокопами? Чи вдержиться Йоахім? Візьме наново верх над прикрою ситуацією, як це йому досі вдавалося по великих втратах?

*

Ще тої самої днини по похороні, відбувся обрахунок, як цього бажала собі бабуня. Бабуня у кімнаті між вибраними людьми, що становили свого роду „суд чести“, (бо заздалегідь порішили не звертатися до суду), звернулася до штабового лікаря Н. Винявши кілька грубих банкнотів, приступила до нього, і кладучи їх перед ним, сказала: „Я віддаю вам, пане докторе, в імені моїх осиротілих, неповнолітних унуків, довг затягнений у вас моїм померлим зятем, капітаном Цезаревичем, з ваших на його руки зложених вами, грошей і прошу їх поквітувати.

Штабовий лікар устав.

Це був елєґантний, поважний, мужчина, середнього віку, поляк. — Я це приймаю, добродійко, — сказав кланяючись — але мушу додати, хоч і як мені це прикро, що я, відїжджаючи на днину до Д., передав йому сховати втроє більшу суму. Вернувшися я не застав ні шеляга, а його самого мертвого. Його валізка, де знаходилася моя готівка, була розбита. У листі до мене він згадує лише про випозичену суму. Хто мені зверне решту готівки? Чей-же признаєте, добродійко, що поважна чесна людина, як він, а це посвідчить не лише його полковник, але й цілий полк, де він служив, ідучи на вечір до Ґанингаймів, знав добре, що там не обійдеться без гри в карти. Кілько він мав при собі свого, готівкою, що втратив, чи виграв, це мене не обходить. Про його позичку з тих моїх, на його руки зложених грошей, я нічого не кажу. Ви їх віддаєте, та я лиш іду по військовому рівною лінією і заявляю: він залишив легкодушно мої гроші дома, незапевнившись нічим, що буде, коли вони пропадуть. Я питаюсь, хто мені зверне втрачене?

Бабуня встала.

Її погляд промайнув по ньому.

— Скажіть просто, пане докторе, — сказала, — ви твердите, що покійний присвоїв собі всю вашу готівку? Говорім отверто! І поступайте, як хочете. Нащо передавали йому свій заробіток? Я тут чужа. Наше, себто моє і сиріт становище тепер таке, мов під голим небом. Я тут чужа і не відповідаю далі за ніщо. — Після цього виняла письмо і поклала його на стіл.

— Ось вам, останні слова мого зятя до мене, — сказала.

„Дорогі сироти мої і мамо!

Перед трьома днями, себто 25. квітня передав мені мій товариш, штабовий лікар нашого полку Н. Н., виїжджаючи на 48 годин до літнища Д., більшу суму на перехів.

Вечором того дня мене запросили на карти до Йоахіма фон Ґанингайма, де мала відбутися гучна забава. Мені не треба було туди йти; але сталося, і я пішов, піддавшися слабосильно намові д. Альфонса Альбінського, який мене і штабового лікаря Н. на той час запросив до себе до дому. Пізніше, коли я побачив, що не маю відповідної готівки при собі як на забаву у Ґанингаймів, я дозичив собі решту із згаданих грошей штабового лікаря Н. Н… Решту вложив я назад до своєї залізної валізки, де знаходились і службові акти, зачинивши її старанно і забираючи ключ від неї з собою. Заперши двері від нашої кімнати, я поїхав із завідателем та учителем Рибкою до палати.

Мені велось цього вечора так як ніколи. Я гнав грішми, мов у безодню; хотів відбити лише те, що утратив із випозичених, що мені не вдалося, — аж не догонився до краю.

Я не був у силі опанувати себе, програв усе, що лиш мав при собі, руйнуючи тим вас і себе — і мій жереб упав.

Я мушу відійти. Я офіцир. Залишаю вам по собі лише своє імя. Воно обтяжене випозиченою готівкою, довгом у штабового лікаря Н. Н. Очистіть його, мої сироти, бо що вам по мені лишиться?

Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинацятьлітнього єдиного наслідника Цезаревича, — хороніть його!

Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього ґраніт, бо нам треба сильних.

Видеріть з нього серце, нехай не знає сліз. Хочи теслею був, ковалем, чи офіциром, нехай буде джентельменом.

Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.

Лише на самім споді душі там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там залишіть йому іскорку золота.

То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.“

*

„Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю.

Не дивися, які в мужчин очі. Знай працю, знай і не забувай нарід свій, обовязки чесної жінки, але не дивися які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо, високо… щоб не міг кожний пройдисвіт його досягти. Батько.“

*

„Максиме!

Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному може щось нового відкриє, а з мене нехай воно випє останню краплю крови, щоб я лише жив у ваших споминах. Батько.“

*

„Клонюся перед Вами, мамо! За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу майбутню опіку над дітьми. Ваш зять, Юліян Цезаревич.“

*

Майор читав виразно із притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.

Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з приплющеними очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов янгол з мечем. Учитель Рибка горів очима, яких не зводив з моєї сестри, а сестра оперта на бабунене рамя, хлипала потихо.

Лиш управитель, на високостіннім кріслі коло своєї жінки, глядів похмуро.

— Хто скаже щось до останніх слів покійника? — спитав, закінчивши читання майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста.

— Пане управителю, — сказав майор, — як господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити у своїй хаті, — ви маєте слово. Я-ж сам дозволю собі заявити ось-що:

— Полагодім цю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особу, без суду тут у хаті між собою. Якої ви думки? що могло, наприклад, статися з рештою грошей шановного мого товариша, доктор? Заявіть їй отверто, — вибачте, пані добродійко — сказав звертаючись до бабуні, яка також мовчала, — коли поговоримо отверто (вона притакнула головою), чи вважаєте, що покійник винен у тому, що передана йому сума пропала? Чи не вважаєте, що гроші могли пропасти з чужої грабіжницької руки?

— Але чиєї… чиєї? — крикнула нараз пані Орелецька. — Тут нарід спокійний і робітники ходять лише коло шахт.

Управитель кинув на неї холодним поглядом.

— Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Чи знаєш їх матеріяльне положення? Бо я іншої гадки. Треба числитися з людською психольоґією… і… — тут він замовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.

— Ви скажіть просто, ми тут між собою, — сказав знову майор.

— Скажіть і закінчім це прикре засідання, — вмішався інжинір, один із кращих людей гірничого урядництва.

Альбінський встав і випрямився. Складаючи руку на груди сказав:

— Хоч моя думка неміродатна, бо я вернувся пізніше з палати від покійника, але судячи по його розсіяности підчас гри у Ґанингаймів, мені здається, що він мусів уже по першій програній рішити присвоїти собі гроші доктора, щоб відбитися. Я мав його безнастанно на увазі. Він грав нервово, без тямки, неначе навмисне, рискуючи, доки не втратив усього.

На це вмішався вчитель Рибка:

— Правда, він грав шалено, викликуючи долю на поєдинок, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане управитель і в румунського бояра.

Око Альбінського зупинилося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, ніжним, але вбійчим.

— Чи так? То може ви поясните нам загадку, де решта суми доктора? Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що… — і він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви…

— Так воно і було, — відповів Рибка спокійно, не зважаючи зовсім на глум. — Але я не бачив жадних грошей, і посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі.

— Не він? А це як, пане вчителю?

Учитель поглянув на нього із супокоєм і сказав:

— Він іще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, яке застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього, він розплющив очі — мов лиш на те ждав і сказав: „Я не тикав грошей лікаря, з яких залишив більшу половину. Вернувшись з вами я не застав їх уже. Валіза була розбита та ограблена.“

— Розбита! — кликнув Альбінський, і засміявся так, що це вразило немило присутніх, а найбільше лікаря.

— І це було все, що сказав? — спитав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв поблідши проти нього.

Бабуня і всі вижидали напружено його відповіди. Тимчасом він відвернувся і відійшовши від управителя на два кроки, відповів виразно:

— І це було все.

Його лице було бліде, неначе відбив у цій хвилині найтяжчого ворога від себе.

— Бачите? — крикнув з тріюмфом Альбінський, відгортаючи своє гарне волосся взад.

— Само собою, розуміється, що українець на свого земляка не скаже нічого злого. Одначе я вас не уважаю за міродайного свідка, а до того ще й додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернувся потайки до дому тої нещасної ночі і не „визичив“ собі решту суми? Гм?

Альбінський стояв перед учителем і грався перед ним своїм поглядом. Учитель не рухався з місця, лише лице його міняло барву. — Стережіться, пане управитель, — процідив, спалахнувши очима, — інакше ви могли б цього пожалувати. Я українець, це правда, і він був ним, але щодо підозріння, щоб він міг підчас гри віддалитися і забрати крадькома довірені йому гроші товаришем, я рішучо заперечую. На те можу присягнути. — І він підвів два пальці вгору.

— Чим ви це докажете?

Рибка усміхнувся слабо.

— Може хочете собі пригадати, пане управителю, — сказав, — що я стояв час-до-часу за його плечима, якби мав я якесь передчуття, що йому того вечора не поведеться в грі. Тим більше, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанингаймів і лише ви його намовили. Я боявся і тому сторожив над його грою, коли почав грати пристрасно…

— Так, так, пристрасно грав, це свідчу і я, — кликнула несподівано пані Орелецька,

Учитель і цим разом усміхнувся. — Посвідчите, пані? — спитав їдко. — Це добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що коли пан управитель віддалився кудись по півночі на три чверти години, тоді ви заняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кинути гру і вертатись до дому, ви стримували його і намовляли далі грати.

Вона зарумянилася аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і замовкла.

— Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову Альбінський з іронією, — що ви грали ролю якогось янгола-сторожа капітана, але що ви були того вечора у вельможів Ґанингаймів лише виночерпієм, то не мали доволі часу той свій шляхотний намір перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернувся до дому і не визичив собі і решту готівки доктора Н. Н.?

У першу хвилину настала мовчанка. Відтак усі звернули голови в одну сторону. Ольга Альбінська, що стояла досі за плечима своєї тітки, нараз мов із землі виросла і підняла руку. — Я докажу, вуйку, що він не вертався вночі, що не тикав валізи і грошей і щойно ранком, по четвертій зявився прибитий, зломаний, а в годину пізніше прийшла катастрофа.

— Ти? — відповів управитель, майже дотикаючися її. — Ти знаєш навіть, що в четвертій?

— Так, — відповіла дівчина, — бо того ранку я була перша на ногах для своїх бжіл. А вчора такий чудовий ранок був. Я чогось не спала тієї ночі… як вам уже вночі розказувала.

Очі присутніх спинялися то на дівчині, то на управителі.

— Що ти мені вночі розказувала? — спитав, глянувши проникливо на неї. — Ти, видно, так добре спала, бо це хіба тобі снилося.

— Ні, вуйку, — заперечила і на її легко блідих устах заблукався усміх.

— Ви забули, що ви вертались тої ночі до дому по якісь папери для вельможів Ґанингаймів, коли заходили через мою кімнату до вітальні капітана вікно зачиняти, бо не мали ключа від його дверей…

Очі всіх звернулися на управителя.

Він це відчув.

Та він недурно роками умів володіти собою. Він узяв її за руку і стиснув її мов залізом.

— Божевільна! Ти борониш фантастичними словами ворога народности твого батька, бо гадаєш, що він був такий наївний як ти? — вибухло нараз з його уст тяжким гнівом, — а мій дім виставляєш на обмову і фальшиве світло? Німко, ти! Твоя мати німка-міщанка і ти в неї вдалася. Як би не тяжке матеріяльне положення твого батька, то я спокійно показав би тобі на двері.

Молода дівчина дивилася великими очима, а по хвилині сказала: „Чи це сюди належить, що моя мати знімчена українка — я полишаю на боці, — але питаюся, на яку то „обмову“ я виставляю ваш дім, вуйку? Ви заходили у вітальню і казали, що зачинили вікно. Хто його отворив, Господь знає. Попри наш дім багато людей переходило тої ночі. Коли в палаті бенкет, святкує і робітництво. Це відомо.“

Управитель не відповів нічого. Закинувши руки поза спину, він приступив до вікна. Коли обернувся по часі, обличчя було таке спокійне, якби перед хвилиною не потрясла ним була буря до дна душі. Усі присутні стримали віддих. Штабовий лікар піднявся із свого місця і сягнув до грудної кишені за записником.

— Якжеж буде справа між нами, пане управителю? — обізвався тепер лікар, міряючи його оком.

З чим? — спитав цей наче зчудований.

— З тими моїми грішми у капітановій валізі.

— Це ваша справа, пане докторе, — відповів управитель і здвигнув плечима.

— Чи ще ваша поважна відповідь?

— Так, пане докторе. Якнайповажніша. Мені припало б хіба ще спитати вас, що це саме за гроші, що ви їх передали сховати капітанові Цезаревичеві і не затримали при собі саме тепер підчас бранки?

Погляди обох мужчин перехрестилися. В очах лікаря загоріла ненависть.

— Це не належить сюди, — відповів і вдарив роздражнено рукою по шаблі.

— Отже й бачите. Поправді сказавши, добродію, ціла ця справа безмежно глупа, — сказав управитель. — І коли ви гадаєте, докторе, що вона мене цікавить, то помиляєтеся. Я маю інші діла перед собою.

Лікар поглянув на нього зневажливо, але спитав спокійно: — Ви поляк, пане управителю?

— Я думаю, що це доволі відома річ, — відповів цей строго і переїхав рукою по волоссі.

— А я зрікаюся пропащої моєї готівки, якби вона і найшлася. Ми їдемо зараз далі.

Обидва поляки усміхнулися якби на спільний наказ і відвернулися один від одного.

Майор, німець, що сидів зі строгим виразом лиця і слідив мовчки за всім, устав із свого крісла і вклонившись бабуні, вийшов із кімнати рівним кроком, і не поглянувши на нікого.

Штабовий лікар передав бабуні квіт за відданий нею довг померлого батька і, вклонившись легко присутнім, вийшов за майором.

За ними підвелася й бабуня.

— І я піду, пане управителю, — сказала, — піду шукати собі іншого буття, щоб жити із сиротами. Я кажу „сиротами“, хоч поправді можна говорити лише про одну, — доньку покійника, бо сина його, останнього з його роду, я залишаю вам. Виховуйте ви його. На джентельмена, спартанця і українця, як бажав собі цього, як вам відомо, його батько.

Управитель витріщив очі на бабуню. Чи не збожеволіла вона часом?

Вона відгадала його думку, а я розплакався, зачувши, що маю залишитися без бабуні.

— Так, пане управителю, — повторила вона твердо. — Цим сплатите ви довг супроти осиротілих дітей. Я не відступлюся ані на крок поза поріг, доки ви не згодитесь. А ти не плач, Максиме, — сказала побілілими устами до мене, висуваючи меме наперед себе, коли я ховав своє лице між фалдами її сукні. — Не плач! Чого? Ти чув, що твій батько не хоче бачити у тебе ні сльози. Тож мусиш його бажання сповнити. Мусиш усе, що тобі життя від цієї хвилини наднесе, зносити мужньо. Ти син військового, і не смієш плакати. А памятай, коли не будеш слухати ні мене, ні слів покійного батька — не побачиш мене ніколи більше.

Зігнувшися поцілувала мене в чоло і подалася до виходу. Не стримав її ні крик жалю ні розпуки з грудей її єдиного внука, що мусів потрясти всіма присутніми… Коли я, обхопивши її стан, тримався її судорожно аж до дверей, вона відсунула мене залізною рукою і вийшла. Я чув лише, як хтось із присутніх притягнув мене до себе і відійшов зі мною у протилежну сторону кімнати від дверей. Я не здавав собі справи із свого положення побачивши, що я сам між чужими, покинений батьком, сестрою, бабунею.

Я ждав.

Присутні дивилися на мене, неначе б побачили себе щойно тепер. Управитель приступив до мене, обертаючи мене лицем до присутніх, і сказав із ледяним супокоєм до своєї жінки: „Тут маєш нащадка твого народу, українця героя, що поляг на полі слабосилля через гру в карти. Йому на імя Максиміліян Цезарович. Дбай про це племя в цій цінній одиниці, щоб воно не згасло. Може якийсь його дальший нащадок повстане колись із прапором його національности проти мого народу, тож ти будеш мати заслугу перед твоєю нацією. Ти ж українка“.

І поставивши мене перед нею, мов кусень дерева сам вийшов із хати.

Я відчував ненависть і зневагу слів цього чоловіка і мною потрясло від невимовного болю.

Я зсунувся до ніг пані Альбінській, обняв її коліна, ховаючи очі залиті гарячими слізми.

Вона обняла мене лагідно і ввела до своєї кімнати. „Тут ми будемо обоє жити“, сказала мені і витерла мені сльози. „Я тебе буду вчити та ти будеш послушний доки… доки не забере тебе бабуня назад до себе“.

Кілька день пізніше померла п-ні Альбінська привівши мертвого сина на світ, забравши від Ольги слово, що вона ніколи не покине її дітей хоч би і що було.

Її чоловік замкнувся на три дні у своїй кімнаті, а коли вийшов звідти, його гарне темне волосся було сиве, дарма що мав ледви понад трицять років.

Від того часу кудись ділась його гордість. Він став похмурий, усміхався рідко, для людей став приступніший, їздив часто до копалень. Поважна праця стала для нього потребою, а про траґедію у своїй хаті, не згадував ні словом.

Здавалося, що зі смертю його гарної, загально любленої жінки, все пішло в забуття.

Ольга Альбінська, наша „тета Оля“, залишилася в його домі надалі, займаючись невтомно вихованням осиротілих дітей.

Я виховувався між ними.

Для Альбінського я не існував. Він переходив попри мене, мов би мене не було. Раз, коли мене післала тета Оля передати йому якесь письмо, він не приняв його.

— Як нема кого іншого, щоб передавати листи, то я пожду. Ти знаєш як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому, але дивитись на нього я не зобовязаний — сказав він теті Олі.

Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вчився і тримаючись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітей, я „гартував“ себе. Коли я прогрішався хлопячими провинами, він сам мене карав. Своїм діявольським усміхом і карбачем. „Для такої шкіри треба окремої системи“, говорив, ніби оправдуючись перед п-ю Ольгою, що зціпивши зуби в таких хвилинах, німіла. Моєю провиною були найчастіше мої сильні пястуки, якими я боровся проти потайної злоби і доносів його сина, мойого ровесника, Франуся.

Бабуню я ніколи не бачив і не діставав листів від неї. Знав лише від Рибки, що вона перенеслася із сестрою з нашого гарного мешкання, і переселилася до якогось малого домику з садком, де жила з сестрою, утримуючись скупо із своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала якусь панянку з багатшого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч.

Єдиною потіхою мого невеселого життя були для мене хвилини, коли я смів перебувати у кімнаті у „тети Олі“, де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона — по німецькому, математики, рисунків, він — по українському, латини та інших предметів.

Так минуло два роки. Одного дня заявила мені панна Ольга Альбінська, що вчитель Рибка, авансувавши на надучителя народньої школи, жениться з моєю сестрою, і вони мають мене забрати до себе, де я міг би, як інші людські сини, ходити до школи.

— Не до бабуні? спитав я розчарований.

— Не до бабуні, мій синочку, — відповіла й погладила мене пестливо по голові.

І я більше нічого не казав.

Учитель Рибка не видавався мені „вірним“. Він розмовляв із управителем і працював разом з ним у його робітні, що мені не подобалося. Коли я про це згадав теті Олі, вона усміхнулася.

— Є праця, яку ми сповняємо не лиш для власного особистого хісна. Ми обовязані працювати теж для інших. Як виростеш, зрозумієш ще сам. Тут є багато убогих, нещасливих робітників-шахтярів. Мій вуйко шануючи память своєї померлої жінки, старається разом із Рибкою від часу до часу виробити їм якусь допомогу чи полекшу.

— А пан Йоахім фан Ґанингайм, тіточко?

— Він своїм майном так нещасливо правив, що немає чим своїх урядників і робітників як слід оплачувати. Довги, що й далі говорити.

— Як у мого татка — спитав я несміливо.

Вона притакнула головою, відтак додала:

— Не цілком так, але подібно.

І вже я її більше не питав і помирився з учителем Рибкою.

Я не мав причини на нього нарікати, коли роздумував більше. Коли він зявлявся у нас на лєкції, я приглядався йому ліпше. Тоді я нічого не відкривав у нього „фальшивого“, а сам він притягав мене до себе, відгортаючи мені пестливо волосся з чола, й притуливши мене до себе, питав панну Ольгу: „Правда, що цей наш Максимко має такі самі очі, що його сестричка Зонечка?“ А коли вона притакувала, він був вдоволений, допитувався як мені живеться і був дуже добрий. А коли Рибка став надучителем, перенесений до повітового міста М., приїхав і забрав мене до себе зовсім. Тоді був уже чоловіком моєї любої сестри, — моїм шурином.

.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
За мною плакала лиш „тета Оля“.

— Якщо тобі буде коли в житті тяжко Максимку — казала стисненим голосом, — ти звертайся просто до мене. А коли я вмру, але ні… я не вмру“, поправилася і вдарилась в груди. — Тут мені щось каже, що я не вмру, що мені ще треба багато працювати, а ти, Максимку, попрощайся з іншими.

Приступаючи по обіді до Альбінського, я сказав: „Я вже собі їду“, і беручи його за руку, я поцілував її. Він погладив мене по голові і сказав: „Бувай здоров, хлопче, нехай тебе Господь має в опіці. хочеш трохи грошей“ І з тими словами всунув руки у кишеню.

— Ні! відповів я. — „Я сам собі зароблю, дякую“. З рештою дітей, ми подали собі лиш руки. Лише наймолодша Лілька, моя ровесниця, яку мій батько так любив, що гралась зі мною залюбки, стояла збентежена передімною, і подаючи мені руку, сказала відважно: „А приїдеш знову?“ Коли я заперечив головою, вона приступила близько до мене і сказала: „Як ні, то я колись з тетою Юлею до тебе приїду. Хочеш?“

— Хочу, відповів я і вибіг.

І справді, вона прийшла раз до мене. Вийшовши заміж за суплєнта ґімназії, українця, Могиленка проти волі свого батька, повдовіла і сама була хора. Була в жалобі і зайшла продати годинник з ланцюжком свого чоловіка. Той годинник я купив. Я був тоді вже жонатий і в мене був уже синок Юліян і донька Зоня.

Мій шурин купив на ліцитації в М. невеликий шкільний будинок, що стояв на узгірі, відновив його й літом сестра віднаймала половину літникам, а він давав приватні лєкції української мови.

Два роки пізніше перебігла горами чутка, що Йоахім Ганс фон Ґанингайм покінчив із собою. Господарка двох братів, конкуренція та інші причини привели ту сумну катастрофу. Обтяжений маєток перейшов у державні і духовні руки.

Коли недовго пізніше відчинили в М. середні школи для обох полів, переселився колишній управитель копалень Ґанингаймів — Альфонс Альбінський із своєю родиною з Ольгою Альбінською сюди до М.

Тут купив собі цей добродій дім, збудований одним заможнім вірменином, що торгував рогатою худобою та вівцями. Дім звертав своїм стилем увагу. Вимурований посеред обширного зеленого подвіря, з покрівлею, що хилилася низько над вікнами, неначе зпід лоба дім оглядався довкола. Ціле подвіря було обведене залізними кінчастими штахетами. Сад, де дерева клубилися круглими зеленими копулами захищали дім від бурі, та стужі. Були тут обємисті липи, черемхи та явори.

Характер цього місця був понуро-таємничий. Деякі мешканці назвали будинок „вірменським замком“.

Ніхто не спішився там мешкати. Ще за побуту вірменина, якого мало хто ближче знав, говорили, що за заґратованими вікнами, він ходить із своєю зігненою старою ключницею-ворожкою і рахує свої нечесно здобуті скарби у скринях. А від часу, як ударив грім в одну наріжну фронтову кімнату, люди сходилися оглядати якусь велику, давно почорнілу картину, здається св. Юрія, що лишилася від божого огню неткнена.

— На нечистім місці поставлено дім — говорив нарід — він ніколи не видасть доброго плоду із себе“. „На жандармську касарню придатна“, толкувала мійська інтеліґенція і лиш на прохід любила туди завертати й цікаво зазирати. Все там, мов у завороженім єні, в супокою стояло.

Таємничий, сильно збудований будинок виставлений на продаж у місцевій громаді, стояв кілька років порожніській, поки не знайшовся на нього відповідний купець — Альбінський.

*

З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в ґімназії, був бабуниною правою рукою, я вчився ще й годинникарства. Поруч нас жив тоді один старий німець, — годинникар, Етман. Він був дивак і самітний, але я був його любимцем. Часом я робив деякі послуги і він у нас харчувався.

Я заходив тайком перед бабунею до старого і просив його показати мені дещо з годинникарської штуки. Пізніше я був уже явним його учнем, за що він мене нераз гарно обдаровував, тим більше, як свого „помічника“. Йому одному я довірював свої дотеперішні терпіння.

У шкільній науці не йшло мені найліпше. Дійшло до того, що я повторив одну з вищих кляс, бо волів пересиджувати у старого майстра німця, ніж ломати собі голову над математичними вправами, аритметикою. Мені було соромно бути неосвіченим і я відчував це. Найгірше було з українською наукою. Трудно було діставати українські книжки із соціольоґії, історії літератури Шевченка та інших клясиків. Передовсім історію, щоб знати, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди, чим були ми тірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо в чім полягала наша сила і неміч… і коли то вже раз буде своя держава?

Своя — ех! що ти знаєш, сину, що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, коли, тайком сходилося кільканацятьох українських юнаків! Одне ми собі за святий обовязок постановили: не скривати ні перед ким для кусника хліба своєї національности. Ми зобовязувалися виконувати якунебудь працю, умову, чи професійну, так солідно, щоб нас за неї шанували як українців.

Так, мій сину,

І ніхто не подавав нам помічної руки, не вказував шляху, куди нам молодим треба було вступати; святий вогонь горів у грудях, доки не зітлів.

Бабуня лаяла мене іноді за читання книжок, а я одного разу пішов певним кроком до бабуні і заявив: Я стану годинникарем, і стану ним таким, щоб не зробити імені свого батька сорому. Коли я що люблю то люблю, а коли ні то знайте, що мене нічого до того не присилує. Від тепер не плачте і не журіться мною. Мене виховали „не плакати“, і бути твердим як залізо, а самі плачете, бабуню!“ і вийшов з її кімнати.

При всіх щирих зусиллях, моїй пильности та симпатії до одних й антипатії до інших предметів, я провалився при матурі з математики і фізики.

Бабуня потішала мене, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, як вона сподівалася.

Намовляла мене поволі ще раз ставитись до іспиту. Та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме „любити“ і ненавидіти… ні. Я чув, що не зможу і рішив інакше. У виробі годинникарського матеріялу став я при свому учителеві-майстрі його поважним спільником. А коли він передавши мені ввесь практичний досвід совісного, довголітнього працівника цього фаху, остаточно помер, залишив мені ще і в заповіті ввесь годинникарський запас, я рішив, що скоріше дороблюся хліба, як годинникар, ніж як залежний урядовець, чи душпастир. Книжок та своєї нації я ніколи не покидав і не спроневірювався їм досі. Чим далі я ставав певніший безпечного зарібку міг чимраз сміливіше дивитися в будуччину. Вже годен я був тримати для бабуні ліпшу служницю, краще себе відживляти й одягати, а дедалі і дещо набік відкладати. Пізніше одна з дівчаток, українка, що була в бабуні на харчах — донька українського священика, твоя добра мати, мій сину, припала мені так до вподоби, що я, пізнавши її янгольську вдачу і пильність, рішив з тою дівчиною одружитися і з нею одружився.

Ми обоє з твоєю матірю дуже шанували бабуню. Вона була дома наша провідниця, наша „пані“, як ми її жартом називали.

Коли одного разу я, спитав її, чому вона залишила мене після смерти батька так немилосердно у домі — ворога нашого народу та винуватця самоубивства мого батька, відбіраючи тим мені єдине родинне тепло, вона відповіла: „Коли я довідалася, як твій батько з безсилля програв у карти ваш маєток і відібрав собі життя, залишаючи вас нещасних незабезпечених неначе на вулиці, і поневірку, мене охопила ненависть до так зв. „доброго товариства“, де вчили і підтримували всяке нездарство. Я рішила краще віддати тебе у строгі руки ворога, де до тебе не підходили би в рукавицях, а вчили зараня молота й ковала. Я знала, що на тебе будуть дивитись як на небезпечного нащадка для їх племени і пробудять у тобі опір та ненависть і ти скоріше духово дозрієш. Я обдумала, що ліпше дати тебе в чужі, хочби і ворожі руки, ніж тримати у себе в недостатках та виховувати мягкими почуваннями: бабуні і сестри, і боротися надаремне з хлопячою неслухняністю та унаслідженим слабосиллям. Я кинула тебе на ласку і неласку долі у дім людини, до якої так само чула жаль і ненависть в душі, як і ти. Потайки числила я на його дружину, українку, і на характерну його родичку, панну Альбінську, що не вагалася ані на хвилину виявити правду про пропащі гроші, щоб урятувати нарушену честь твого батька. Коли по смерти пані Альбінської я звернулася до Ольги Альбінської з проханням занятися відтепер тобою — чужою сиротою, вона вислала мені листа, запевняючи, що дане нею приречення померлому капітанові вона ніколи не зломить і ти будеш для неї святою памяткою. Я питала себе нераз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, якій треба було дати виховання, твою сестру — виховувала її як мога чесно для України. А коли раз приїхав (вже не вперше) вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в чужому домі і попросив руки твоєї сестри, настала для мене друга душевна криза. Заглушила у собі голос колишньої „полковниці“ і думку, що вона заслужила собі на інший стан. Та це пусте. В суті речі я не жалувала ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її як „княгиню“, а що найважніше, він „свій“ чоловік, характерний і сумлінний у виконанні свого обовязку“.

*

Чи таким я став, якого хотіла мене бачити бабуня, твердим і непохитним у важких хвилинах життя, як чоловік і член своєї народности, не знаю. Той зародок золота-чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я інколи не допускав до розпалу. Тепер, коли став старим, кажу: „Великі почування, викликані життям, самі розширяють душу і самі поривають її з собою до великих діл…“

Чи на добре воно вийшло, що з офіцирського сина вийшов лише офіцирський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, — хто його знає? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, з середини витовкти молотом на твердо, щоб ви обзивалися на поклики важних подій в житті лиш чистим дзвінким голосом. Та чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила — не знаю. Що я гартував своєю висталеною душею, те розмягчувала ніжність і любов вашої матері і хто знає, чи і не ліпше воно так.

Матеріяльним моїм станом воїна сяк-так задовольнялась, побачивши, що я мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до мене на практику.

Лише від одного мусіла відмовитися, бо все треба чогось одного зрікатися: впевняла, що „Офіцерському“ станові жаден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю.“

*

Прочитавши батьковий памятник, молодий офіцер сидів іще якийсь час нерухомо. Відтак мов вертаючись з іншого світа, підняв голову і встав: „Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе і я вашу поведінку супроти нас розумію. Ми вас не один раз недоцінювали, вважали за іншого, як ви були. Ви мурували підвалини під ваше життя і ваших дітей, працею, чесними засадами, і тому наслідки вашої праці не будуть марні.

— „Дай Господи! відповів годиникар і його очі засяли блиском. — Я їх не доживу“, — сказав, але ви, діти мої, ти сину мій єдиний, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, стачути на інший новіший ґрунт, сильніший, бо культурніший духом. Записки задержи в себе, бо я їх для тебе зладив. Був сильно зворушений і простяг синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей зігнувся блискавкою і поцілував її. Батько обняв його другою рукою і притиснув з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова. Потім відвернулися один від одного. Син віддаючи рукопис батькові сказав: — „Записки ваші, тату, є для мене дорогою памяткою, заховайте їх для мене і на дальше в себе. У вас вони будуть безпечніші, як у мене. Я ще з вісім-десять днів перебуду у вас гостем й знову відїду. І перстень візьміть ще до себе. Дорогі памятки не можна брати в дорогу з собою“.

Але тут батько заперечив головою: — „Ні, ні, — записки я ховаю, але перстень бери, сину. Ти вже офіцир, мужчина і його не затратиш. Зрештою це різдвяний дарунок і він подвійно твій.“

Юліян відповів: „Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, якби мені загрожувала яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати нечесного вчинку.“

— Так воно і було мій сину. Він покінчив із собою, але чужого добра він не чіпав. Якби я мав тобі ще щось на цю тему сказати, то додам хіба: „Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців у ріжних напрямках.“

Молодий офіцир прокинувся: — Для мене не істнує поняття, як можна нарушити чуже добро.

А по хвилині сказав: — Скажіть мені тату дещо про управителя; його особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще живе.

— Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще живе і тета Оля жива. Мешкають, де мешкали, там, де моя сестра, твоя єдина тета Софія Рибка.

— Чи він заможній, спитав. — Мабуть. Крім гарного будинку, має ще якісь землі. Кажуть позичає гроші на лихварські проценти між гуцулів.

— А тета Оля?

— Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя єдина дорадниця. Коли колись пізнаєш її у тети Софії — то знай, що нічия рука не є така благословенна, як її. Спокійна, рішуча, послідовна — таких українок дай нам Боже якнайбільше.

— Тату, мені здається, ви згадували, що вона з роду німкиня і через те Альбінський не був їй прихильником.

— Так здавалося. Але пізніше, коли я став її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, хоч мати була знімчена і не володіла добре рідною мовою. Це не перешкодило їй учитися нашої мови, відчувати по українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до свої мови і нації. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, невідомої енерґії йшло в хаті від тієї жінки. Навіть слуги її любили. Неодин погрожував пястуком за стіною управителеві, а змінявся на вид тети Олі і брався з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай він сам привик до неї і знав, що тета Оля одна не обманювала його і жадна брехня не переходила через її уста.

Батько замовк, поглянув на свій годинник, і по всіх стінах, де тикали його „пацієнти“. Взяв сина під руку і ввійшов до кімнати, де ждала їх родина.

— Але бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок тату Юліянові — обізвалася перша Оксана. — „Покажи що ти дістав? Я вже така цікава, ждала аж надокучило і почала читати. Які гарні поезії Федьковича“.

— Фі-ю — який дарунок — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій блистів золотий перстень з рубіном — чиста кров.

— Чистий, прегарний як рідко — відповів Юліян.

— Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили.

Батько здвигнув плечима: — Ти знаєш, донько, що руці робітника не підходять прикраси. Це мужеський перстень.

— Ланцюжок з медаліоником також мужеський?

— Так. Але його може дістати тільки повнолітній.

— Ов! — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

— Так, так… мусить бути повнолітній.

— А то чому? — спитала Окасана.

— Тому, що довкола ланцюжка є тайна.

— В медаліоні? — спитала вона зчудовано протяглим голосом.

— В медаліоні… а дітям не передаються тайни.

— То пождемо — відповіла вона.

— Пождемо — повторили всі і перейшли до другої кімнати. Батько побалакавши часок з нареченими своїх двох доньок, відійшов до своєї кімнати, бо почувався змучений.

*

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись, через що тримав його батько в себе так довго.

Юліян, підійшов до звисної лямпи і побачивши лист до нього, збентежився. Сестри, помітивши це, відступили і дискретно вийшли до передпокою, за своїми нареченими. Юліян розтяв спішно коверту. Там знаходилася фотоґрафія Еви Захарій, а на папері стояло лише кілька слів: „Третьої днини різдвяної, себто на Стефана я буду в столиці в доктора Емі. До побачення може в кіні, по обіді в четвертій годині. Е. З…“

Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотоґрафією до кишені, і підійшов до матері, що непомітно слідила за його рухами. Вона спитала: — Чи то що злого, мій сину?

Він усміхнувся, — Ні, мамо і поцілував її в руку.

*

Усі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, піднявши коміри по вуха, йшли жваво вперед. Недовго йшли разом, бо небавом розлучились. Кожний пішов на нічліг, і Юліян лишився сам.

Він віддихнув повними грудьми. Поглянув угору. Мерехтіли зорі. Він дома, у своїй батьківщині. Велитенська столиця, де перебув цілий рік збагатила його духово. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий.

Розглядався по вулицях. Яке то все було дрібне, непропорціональне, яке незначне. Але нараз бачить його уява щось інше: вузьку кімнату, огороджену залісненими високими скалами а на долині жене гірська вода. Над нею, між кріслатою, королівської висоти, зеленню — біла палата. Ґанингайми! Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч. Там гучна забава, повно гостей, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старші. Коло нього другу з виразом гордости і самопевности — вельможа? Чи Йоахім фон Ґанингайм? Ні! Це його перший управитель і муж довіря Альфонс Альбінський. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце виступає Ева Захарій. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька пригадує Альбінському, який мов божевільний кидає банкнотами і картами, що вона його любить, що багачка і все буде добре. Юліяне Цезаревичу чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотоґрафія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі важуть, але чи й огрівають її? Він мимоволі вдарив рукою по серцю, де спочивала її фотографія. Писала, кликала, як та зозуля, хоча він ані одним словом не обзивався цілий рік до неї. Що було писати? Пусті фрази? Ні!… Йому було іноді там так важко боротися за засоби до життя! Писати, що він її не забув, як і ніколи не забував Покутівки, ані той темно-зелений став, ані її батька, ідеального христіянина. Його очі всюди його супроводили, великі сині лагідні очі, вони стерегли його, коли його товариші „розшарпували“ його і тягли до великомійської гульні.

На дворі потемніло і почав сніг зсуватися. Юліян бачить в уяві іншу картину. Пізнає мешкання Альбінського і в його кімнатах блідого, молоденького хлопчину з темними очима, болюче стисненими устами. Відтак причуваються йому слова вельможі: „Як нема кого іншого переслати мені письмо до моєї кімнати, то я можу пождати…“ А тета Оля… Ах, та тета Оля… він би її пірвав на руки і обносив серед людей. Чи стрінеться він хоч раз з тим гордим панком, що глядів звисока на наших земляків а для себе лише щонайменше від них загарбував. Раз він таки мусить його побачити і представитись як внук Юліяна Цезаревича.

Рука молодого офіцира мимоволі вхопила за ручку шаблі і стиснула її. Якісь санки погнали і збудили його з задуми. Він завернув і попрямував до дому.

*

Точно десять хвилин перед четвертою по обіді проходжувався Юліян перед будинком, де містилося кіно і оглядав прохожих. Його турбувало, що Еви не було, а він привчений до точности числив кожну хвилину. Переглянувши втретє афіші заповідженої картини, обернувся і пішов назад.

Може і не прийде. Може і не приїхала з Покутівки через заметіль? Два хлопці, бідно одіті, бігли серединою вулиці і свавільно обкидувались снігом. Один кинув великою грудкою у другого, але вона впала саме якомусь панству перед ноги і то так, що вдарила, розбившись, якусь даму по раменах.

— Не поцілив, — кликнула одна пані весело і набравши снігу кинула за збиточником. Друга дама, що стояла коло військового, поглянула на свій годинник на руці, — зморщивши брови. Це була Ева.

Вона відхилила уста, щоб щось кликнути, коли нараз впав її погляд на Юліяна. Молодий військовий кликнув — Панно Доро, ми ждемо… Ева щось сказала, вказуючи на будинок кіна, вклонилася поквапно і завернула в сторону Юліяна. Перша подала йому румяніючи руку, він хвилину задержав її у своїй.

— Ви так виросли, — сказав якось несміло.

— Невже-ж? А і він дуже змінився. „Такий став… такий“…, — і не докінчила.

Його погляд спочивав на ній. Мабуть скінчила вже вісімнацять років — ціла панна.

Чи мають іти до кіна? Вона гляділа на нього великими очима, якби просили його туди зайти.

— Панно Ево між нами лежить більше як рік. Чого нам до кіна? Зайдіть до нас, або ходім на прохід.

Вона заперечила головою. Чи він знає вже цю фільму!

Він усміхнувся як на дитячу замітку і махнув рукою:

— Куди там.

— То тим краще, бо вона знає її зміст, а цю артистку дуже любить. До речі артистка одна з найкращих, подібна до неї, Еви.

Купили білєти.

— Ви були в товаристві? — почав він.

— Так, це „товариство“, будучий лікар Еґон Валда… пасерб її тети Віллі Валди і Дора.

— Хто?

— Це Дора, моя кузинка. Ви її не знаєте?

— Ні.

— Вона раз із своєю тетою була у нас.

Він потряс головою, не пригадував собі.

*

Всю фільму просиділи мовчки. Коли виходили, її очі були повні сліз. Ішла слухняно мов дитина не промовивши ні слова. На дворі відітхнула і на хвилину притиснула руки до розпаленого чола.

— Ви не повинні дивитися на такі прикрі фільми — сказав він а його голос мав мягкий звук. „Пригадую собі тепер, як то ми бачили раз у кіні подібну пєсу Ібсена „Примари“. Бачите який настає гарний вечір, елєктричні світла вже відкривають очі? Говорім краще про те, що ми пережили, або чи тішитесь на карнавал…

— Дурниці — сказала.

— Чому дурниці? усміхнувся. — Скажіть передовсім, як маються ваші родичі, що роблять?

— Все як звичайно і досі. Батько все „отець Захарій“ — старосвітський як був, учить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер у додатку ще самим з неї добутки продавати. А мама, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріяльні справи, лиш одна бабуня… — тут урвала. Погляд Юліяна зсунувся по дівчині.

— Бабуня?

— Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на майбутнє. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише на жаль — але на жаль, вам це відомо, алькоголічка. А я ходжу, насолоджуюся видами, щоб бути вірною своїй постанові. Але правда, — додала нараз — я подібна характером, темпераментом — тут вона замовкла. Запитала чи довго він лишиться тут.

— Найдовше з тиждень, опісля виїжджають з Едвардом.

— То значить, що він до них не приїде?

Юліян підняв чоло зачудований.

— Ні, — відповів спокійно.

Бо вона і батько сподівалися його, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тиша, все закутане в біле, став під лісом, мов зачарований. Лише дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.

— Ні, — відповів він поважно і поглянув скоса.

— Чи ви не записалися на який факультет?

— Хотіла; але цього року задержують ще дома.

Її очі спинилися на його устах, а пів отверті червоні губки, цим разом без руху збиточности, мов здрігнулися.

В його серці щось заворушилось, загоріло.

А коли він вернеться з подорожі?

Не знає докладно. Думає пізнім літом, може в вересні. То може тоді загляне до Покутівки до них. І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться — не скаже нічого?

Так ішли вони мовчки аж до її мешкання, а перед домом він уклонився.

Їй не було зимно, але нараз мов охляла.

Він дуже просить передати поклін її шановним родичам, спеціяльно батькові та і бабуні поцілувати ручки.

Вона подала йому руку, не промовивши ні слова. Її голос десь щез, а він, потримавши руку незамітну хвилину, схилився нараз і поцілував. Фіртка запала в замок, він іще раз підняв руку до чола і відійшов.

*

Майже цілий рік минуло з того часу, як Юліян перебував гостем у домі своїх батьків. З кінцем вересня він вернувся змужнілий, з новим званням. Едвард Ганге, лишився ще у своєї тети, німкині. Юліяна теж запрошували до дідичів Ґанґів і він радо був би туди поїхав. Але Оксана повідомляла його, що недуга батька взяла грізний оборот і приявність Юліяна дома дуже бажана. Він розяснив щиро Едвардові та його батькам причину, чому мусить окремо скоріше відїхати, і відїхав.


КІНЕЦЬ I-ГО ТОМУ.