Перейти до вмісту

Багряний листопад/Казки

Матеріал з Вікіджерел
Багряний листопад
Михайло Дубовик
Казки
Київ: Радянський письменник, 1941
КАЗКИ

З хрустом огонь пожирає дрова́,
в грубці гуде і гогоче.
Давність в уяві моїй ожива,
знову стає перед очі.

Тихі картини дитинства мого,
любі, далекі, ласкаві!..
Вечір. Хатина. Солома. Огонь.
Мама. Й казки кучеряві.

Бачу: лісок… джерело, як сльоза,
промені падають скісно,
в зайцевій хатці коза-дереза
ніжками тупає грізно.

Ось до хатини прийшли і пішли
вовк, і ведмідь, і лисиця —
страшно усім! Тільки жало бджоли
злої кози не боїться.


Раз шпигонула бджола — й за поріг
з хатки коза пострибала.
В серці своєму я й досі зберіг
шану до гострого жа́ла.

Ось голосок над рікою зове:
„Де ти, Івасику? Де ти?“
Тихо Івасик у чо́вні пливе
змієві просто в лабети.

Змій полетів, — тільки мріє земля, —
кинув Івасика в нору.
Та не загинув Івась: братов'я
йдуть рятувать його скоро.

І пролилася зміїная кров,
зорі Івасю засяли.
Бачив не раз я по тому, як знов
браття братів визволяли.

Ось злотокудрий царевич Іван
ходить землею усюди,
б'ється з Кащеєм старим, що у бра
гуслі узяв самогуди.

Б'ється, вмирав і знов ожива,
знову береться за зброю…

Никне покроплена кров'ю трава —
кров'ю Кащея лихою.

І загули по весняній землі
гуслі у вільному співі.
Там, де ті гуслі, старі і малі
завжди веселі, щасливі;

там у криницях довільна вода,
плодом гілля обважніло…
Леле! Покіль я про все те гадав,
в грубці давно прогоріло.

1940 р.