КАЗКИ
З хрустом огонь пожирає дрова́,
в грубці гуде і гогоче.
Давність в уяві моїй ожива,
знову стає перед очі.
Тихі картини дитинства мого,
любі, далекі, ласкаві!..
Вечір. Хатина. Солома. Огонь.
Мама. Й казки кучеряві.
Бачу: лісок… джерело, як сльоза,
промені падають скісно,
в зайцевій хатці коза-дереза
ніжками тупає грізно.
Ось до хатини прийшли і пішли
вовк, і ведмідь, і лисиця —
страшно усім! Тільки жало бджоли
злої кози не боїться.
Раз шпигонула бджола — й за поріг
з хатки коза пострибала.
В серці своєму я й досі зберіг
шану до гострого жа́ла.
Ось голосок над рікою зове:
„Де ти, Івасику? Де ти?“
Тихо Івасик у чо́вні пливе
змієві просто в лабети.
Змій полетів, — тільки мріє земля, —
кинув Івасика в нору.
Та не загинув Івась: братов'я
йдуть рятувать його скоро.
І пролилася зміїная кров,
зорі Івасю засяли.
Бачив не раз я по тому, як знов
браття братів визволяли.
Ось злотокудрий царевич Іван
ходить землею усюди,
б'ється з Кащеєм старим, що у бра
гуслі узяв самогуди.
Б'ється, вмирав і знов ожива,
знову береться за зброю…
Никне покроплена кров'ю трава —
кров'ю Кащея лихою.
І загули по весняній землі
гуслі у вільному співі.
Там, де ті гуслі, старі і малі
завжди веселі, щасливі;
там у криницях довільна вода,
плодом гілля обважніло…
Леле! Покіль я про все те гадав,
в грубці давно прогоріло.
1940 р.
|
