Багряний листопад/Мати і син

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
МАТИ І СИН

Ідуть роки́ за ро́ками
у далечінь віків.
Над нивами широкими
звучить народний спів.

Звучить, живе і шириться,
із кобзою гуде.
Він з кривдою не мириться,
за правду спір веде.

Він кличе до майбутнього,
як сурми звучна мідь,
і голоса могутнього
нічим не заглушить.

Як моря повноводного
не вичерпать до дна, —
так серця всенародного
незмірна глибина.


В хатах, над стиглим колосом
чуть пісню кобзарів…
Почнімо ж давнім голосом
бувальщини старі.

За далями, туманами,
в осінній сизій млі,
над лісами, парканами
схилились журавлі.

Вже осінь в сурму мідную
заграла золота.
Прощається із рідною
синок біля плота.

Прощається із рідною,
йдучи в далеку путь.
Журба-печаль на бідную
така, що й не збагнуть.

Уже вона і гладила
синочка по щоці,
уже вона і радила,
як жити в світі цім.

Казала, промовляла все
якісь старі слова:

щоб думка простелялася,
як шо́вкова трава;

щоб з старшими у злагоді
та у покорі жив;
щоб путь свою улагодив
і бога не гнівив.

І так сказала: — Сину мій!
роби й про себе дбай.
Весною, днями синіми
додому повертай.

Щоднини і щоніченьки
гляди себе, пильнуй,
бо як заплющиш віченьки —
І я зійду в труну.

Ти, синку, йдеш з комуною, —
твоя в тім воля — йди,
та тільки з кров'ю юною
недовго до біди.

Коли ще теє станеться —
мені вже не діждать,
а я… мені все мариться
малого колихать.


Хилюся ось над ліскою,
як та верба стара,
а час би вже невісткою
командувать, — пора!

Повернешся — побачимо…
Тут тільки погукай —
за хлопця неледачого
бери і не питай.

А ще як поталанить де,
та будеш при грошах,
тоді тебе і доля жде,
і щастя у руках.

Отож дивися, сину мій,
роби й про себе дбай.
Весною, днями синіми
додому повертай. —

А син стоїть та хмуриться,
а син стоїть — мовчить.
І осінь ніби журиться,
і дощ мрячить… мрячить…

Сурмить у сурму мідную
багряний листопад.

Мовчить юнак із рідною,
Шумить осінній сад.

Та ось юнак чуприною
труснув, стенувся, стих.
— Ні, матінко, полину я
на крилах золотих.

Полину… В даль невідому
отак, як стій, піду.
Мо' здибаюся з бідами,
а мо' талан знайду.

За ради ж, мамо, добрії
спасибі, — не прийму.
Я бачу путь за обрії
і сміливу й пряму.

Хоч та дорога дальняя,
та тим я не журюсь:
не будь лиш ти печальная,
а я не похилюсь.

Шляхи й без бога зміряю
у світ мій золотий:
я ж, матінко, не вірую, —
хоти чи не хоти.


Також із кров'ю юною
ніде не пропаду,
і як пішов з комуною,
то й далі вже піду.

Коли ж не повернуся я,
ну, що ж… Прости. Забудь.
Хай зливи кучму русую
розчешуть, розів'ють.

Хай вітер, пролітаючи,
торкнеться до щоки,
ми живемо, вмираючи,
бо ми — більшовики. —

Та й стих. Але ще хмуриться.
А рідная мовчить.
І осінь ніби журиться,
І дощ мрячить… мрячить…

У сурму трубить мідную
багряно-золота.
Обнявся син із рідною
і рушив од плота.

Пішов, де ранню синьою
гудуть, гудуть гудки,

а мати — в ніч осіннюю
розплутувать нитки,

від досвітку за прядкою
сидіть, аж поки день,
і линуть, линуть гадкою
за сином: „Де він? Де?“




Весна минула й літечко…
Ще й осінь… Ще й зима…
Нема од сина звісточки,
ані чуток нема.

Біжать струмки байраками,
у котиках верба,
а мати жде заплакана,
зажурена, слаба.

Як трави пишні виросли,
як дуб зазеленів,
із хати матір винесли
на гору у труні.

А потім воля крилами
махнула над селом.

Прийшов з полками смілими
в село юнак-військом.

Життя захвилювалося,
як навесні ріка,
а люди приглядалися,
впізнали юнака.

Про нього думи славнії
зложили кобзарі…
Діла минулі, давнії,
бувальщини старі.

Дніпропетровськ.