ЛЮБЛЮ
Знов біжать струмки до балки
і рілля — мов крила галки;
линуть з вирію граки,
жайворонки й ластівки.
Заперечуючи старість,
дуб старий вигонить парость;
розквітає в лісі ряст, —
гомін там, і хруст, і хряст.
Он сосна скидає кору;
ховрашок лишає нору;
в полі пісня голосна, —
йде весна, весна, весна!
І, вдивляючись навколо,
я в одне єднаю коло
сонце, вітер і ріллю
і кажу всьому: люблю!
Я люблю цю вічну юність,
вітру ніжно тихострунність,
співи перелітних птиць,
сум берізок і ялиць.
Я люблю життя вершину —
твору, діючу людину,
що невтомно кожну мить
мислить, діє і творить.
Я люблю відвагу герця,
ясність неба, мислі, серця,
прямоту степних шляхів,
вірну дружбу, щирий гнів.
Я люблю і труд, і втому,
затишок свойого дому.
Я люблю малих дітей —
в них любов моя росте.
Знову будуть дні весняні,
вийдуть двоє на світанні,
пройде вітер по гіллю
і почує знов: „Люблю!“
Сталіно
|
