ПРОВОДИ
(Початок поеми)
Стоять біля двора в запрязі коні,
у нетерплячці б'ють копитом землю,
і Ларивон, колгоспний їздовий,
у полотняній вишитій сорочці
і в піджачку з значками у петлиці,
покрикує на них, цигарку смалить
та дожидає, поки вийде з хати
єдиний пасажир — Лександра Мельник,
відома, знатна ланкова колгоспна.
Вона сьогодні їде у Москву:
на виставку. „Ото щаслива жінка, —
міркує Ларивон, на возі сидя: —
Побачить світу стільки! А можливо
побачить і того, хто із Кремля
всю нашу землю пильно оглядає,
уважно стежить за життям народу,
як батько за родиною своєю.
Він бачить все: хто як живе й що робить.
Суворий до лінивих і недбальців,
він чесним і сумлінним друг найкращий.
Він їх до себе в гості закликає,
за стіл садовить поруч із собою,
напитками найкращими вгощає
і бесіду веде із ними мудру.
Оце ж бо і Лександру він помітив,
побачив, як на ділянці своїй
вона з жінками урожай збирала.
Уже ж і урожай! Сказати правду —
не бачили такого люди зроду.
Такої полуниці уродило,
що, як ото говориться у казці:
носить його — не поносить… Одначе,
щось довго не виходить ланкова.
Прощається, хазяйством порядкує,
а мо' дитя годує на дорогу.
Ну, та нехай, біда в тім невелика,
достойна жінка, — можна й підождать.
І знову у задумі Ларивон
попихкує махоркою міцною
і думкою витає у Москві, —
небаченій, осяяній, чарівній, —
та час від часу гримає на коней,
що в упряжі бунтуються, жирують.
Пішов би й він у хату до Лександри,
та ба які — на місці не стоять.
Тим часом в хаті все уже готове.
Лександра сповила свого Івана,
погодувала й блузку поправляє.
Край столу чоловік сидить на лаві
і слухає з усмішкою, як мати —
свекруха Олександрина — востаннє
не їхати невістку намовляє.
Він раз погляне на стареньку матір,
що на полу сидить, підперши щоку,
в очіпку, у сорочці полотняній,
на сонці біленій, сухенька, сива, —
класичний образ матері народу,
що дав Шевченка, Лисенка, Франка.
За все життя своє, трудне й безбарвне,
вона привчалася коритись долі,
і радощі, і горе так сприймала,
як щось призначене і неминуче,
і далі, як в селі сусіднім, не була.
А вдруге гляне на свою дружину,
прибрату по-новітньому і з сма́ком,
на світлі очі і на погляд смілий,
на жінку цю і рідну, і близьку,
що на руках мале дитя тримає,
що дома господарством порядкує,
але і від громади знає честь,
бо має думку вільну й незалежну
і на роботі чи на зборах завжди
з чоловіками уступає в раду,
що не вважає тільки хату домом,
а цілий світ бере собі до серця.
Муж посміхається думкам лагідно,
та слухає, як мати намовляє:
„Куди поїдеш, — каже, — ти з малим?
Та то ж який далекий світ, подумай!
Дитя захворіє, сама заслабнеш —
до кого підеш, хто тобі поможе?
Та там ані скупати, ні сповити.
Я вік зжила без подорожей тих,
по славу, ту жар-птицю, не ходила,
а он якого виростила сина“, —
і пучкою вказала на Петра,
на Олександриного чоловіка тобто.
Та Олександра, вислухавши матір,
на чоловіка глянувши, всміхнулась,
бо й він же посміхається привітно,
і так спокійно відказала: — „Мамо!
та й у Москві ж там люди не чужі,
як прийдеться до чого — допоможуть.
За славою ж я, мамо, не гонюся,
а тільки хочу знати і побачить,
яка вона, ота жар-птиця красна
та може хоч перо її єдине
із казки в нашу хату принести.
Чи так я говорю?“ — до чоловіка
промовила. А він устав од столу,
так помаленьку підійшов до неї
і, як малу, погладив по плечі.
„Так, Олександро, так“. — Потім до неньки:
„Хай, мамо, їде, не перечте марно.
Поїде — світу взнає, нам розкаже,
і стане в нашій хаті ще світліше,
немов би й справді те перо жар-птиче
не з казки, а з Москви нам принесе.
А небезпек боятися не треба:
в столиці люди не чужі — то правда.
Не сумнівайся ж, Олександро, їдь“, —
промовив, повернувшись до дружини.
Вона ж устала з стільчика помалу
і, не спускаючи дитя із рук,
поцілувала чоловіка в губи,
а він схилився до малого й щічку
полоскотав йому чорнявим усом.
Устала й мати з полу і невістку
поцілувала тричі в губи щиро.
Потім всі вийшли з хати на подвір'я.
Петро зручніше вимостив на возі
пахуче сіно, ліжником накрите,
і Ларивон узяв у руки віжки.
Рвонули коні. Віз заторохтів.
Пісок посипався. Десь спід воріт
собака вискочив, погнався прудко,
але відстав і змовкнув ніяково.
А віз уже сховався за горою,
дорогою до станції котився.
Лиш на подвір'ї ще стоїть свекруха
і дивиться, як сонечко заходить
за темний гай, що обрій покриває.
Біля воріт шумить стара тополя,
немов до жінки промовляє стиха.
Та раптом ластівка шугнула близько,
щось прокричала, ніби засміялась,
і зникла у безодні голубій.
Старенька, сива мати повернулась
і тихо побрела собі до хати.
Біля воріт шумить стара тополя.
15⁄1 — 41 р.
|
