Перейти до вмісту

Багряний листопад/Ясь

Матеріал з Вікіджерел
Багряний листопад
Михайло Дубовик
Ясь
Київ: Радянський письменник, 1941
ЯСЬ

I

У розкішній білій віллі
граф багатий жив-пишався,
а в хатиноньці похилій
Ясь малий з бідою знався.

Що у графа землі й статки,
над усе ж — красуня доня,
а у Ясевого татка
шмат землі, як та долоня.

В графа що не день, то гості,
співи, забавки і танки.
„Vivat! Vivat jegomosci!“ —
невгавало до світанку.

А у Ясевій хатині
рано гасло тьмяне світло…

діти спали на ряднині…
урядовець лаяв бидлом…

Уночі матуся люба
надривала кашлем груди…
І здавалося, ця згуба
аж довіку, завжди буде.

Стогін чувся понад краєм,
а за вільне слово — грати.
І здавалась вілла раєм,
і були мов пекло хати.

Раз — було то в дні розкішні,
як цвіла краса весняна,
як ронили цвіт свій вишні, —
Ясь пішов у ліс до пана.

В лісі сосни гомоніли,
на гіллі співали птиці,
і сердито буркотіли
десь вивірки на ялиці.

„Худо тут!“ — жалівся одуд,
спів зозуля повторяла
той, що завжди, звіку-зроду
на один мотив співала.


Жебоніло коло нього
джерело ясне в травиці.
Та не чув того нічого
Ясь, збираючи суниці.

Не почув і як луною
на розмови ліс озвався,
як з ватагою бучною
пан з діброви повертався.

Басували гарні коні,
щебетали пишні пані,
а ніж ними графська доня —
ніби сонце на світанні.

Личко біле, чорноброве,
а вбрання — волошка в полі,
вся — мов різьблення чудове,
що у панському костьолі.

Браві шляхтичі круг неї —
як джмелі навколо цвіту,
жартом, дотепом, брехнею
бавлять панну гордовиту.

Та дарма! Ніщо не може
усміх викликать у панни.

Так, буває, день погожий
вкриють хмари та тумани,

з безбережної блакиті
сонце променем не бризне,
й ніби ждуть дерева в цвіті,
покіль там воно заблисне.

Ясь побачив ту ораву
і вхопився був за глека,
та помітив панну браву —
де й поділась небезпека.

Задивився без тривоги: —
„Що за гарна до стобіса!“
Гей, хлопчино, швидше в ноги,
утікай мерщій із лісу!

Жалкуватимеш!.. Та пізно:
вже угледіли хлопчину.
І гукнув вельможний грізно:
„А вполюйте ту звірину!“

Гайдукам то люба мова,
раді й шляхтичі нагоді:
тож бо забавка чудова —
вполювати хлопа в шкоді.


От розвага знаменита!
Скільки радості і сміху!
Має й панна гордовита
в цій нагоді добру втіху.

Хто сюдою, хто тудою —
вмить по лісу розлетілись
і, немов за дичиною,
полювати заходились.

Ясь тікав, і сорочина
між кущами червоніла,
від соснини до соснини,
ніби вогник, миготіла.

Та хіба втечеш од лиха,
як воно летить на конях?
Ясь знесилів… важко диха…
глянув — поруч графська доня.

Кінь хропе в обличчя, грива
розвівається вихрами.
А вона ж така вродлива,
що не вимовить словами.

Ясь отак стоїть із глеком
і тікати вже не хоче.

Враз — махнула панна стеком
та як хльосне межи очі!

Затремтіли в неї вії,
вираз гніву на обличчі:
хай нещасний хлоп не сміє
так дивитись панні в вічі!

Світ потьмарився хлопчині,
з рук суниці полетіли,
і побіг він у ліщині, —
ляк йому добавив сили.

Та гаразд отому птаху,
що потужні крила має,
а хлопчину-бідолаху
всюди панство настигає.

Він сюди — а тут нагайка,
він туди — там хлистик пані, —
ну, точнісінько, як зайко
у гаю на полюванні!

Врешті, хлопця оточили.
Жарти, сміх навколо чути.
Ясь не має більше сили
ані бігти, ні дихнути.


Став. Стікає кров із чо́ла,
у сльозах блакитні очі.
А пани стоять навколо,
обступили і регочуть.

Граф в усмішці мружить око,
крутить сивий ус рукою,
витира чоло високе,
що укрилося росою.

Навіть панна чорноброва
засміялась від утіхи,
і стократ стара діброва
повторила вибух сміху.

А хлопчина жарти слуха,
хлипа, очі тре щосили.
Ох, нам'яли Ясю вуха,
поки з лісу відпустили!

Та пішов він не додому,
а з слугою до розправи.
Буде батькові старому,
за хлопчачії забави!

II

Та нехай те горе люте
глибше в землю западеться!

Чи не краще нам почути,
як із лиха Ясь сміється?

Чи не краще нам побачить,
як горює пан пихатий,
як сміються, а не плачуть
люди, вийшовши із хати?

Не було такого зроду,
тільки вірилось, що буде:
не жалівся більше одуд,
і раділи вперше люди.

Ліс стояв у позолоті,
опадало листя в'яле.
На дорозі, у болоті,
розпластався „ожел бяли“.

Мчали танки, бігли коні,
чулась пісня ізза Збруча,
прапори цвіли червоні, —
сила йшла грізна й співуча.

Люд вітався із бійцями,
сонце сяло у блакиті,
а вгорі, між прапорами,
найясніше сонце в світі —


друг трудящих, серце наше,
всіх знедолених надія,
той, хто тільки слово скаже —
і стає явою мрія.

Простягались людські руки,
щоб торкнутися до нього, —
він почав бо в царстві муки
світлу казку дня нового.

Бо хіба ж то не казково,
що лягали панські люди,
а прокинулися знову —
прапори свободи всюди!

Бідаки зробились смілі —
йдуть у графові покої.
І не чули в білій віллі
зроду мови отакої,

щоб у графа землі взяти
і віддати мужикові,
щоб розкішнії палати
стали домом бідакові.

І гукали із завзяттям,
мов гули весняні ріки:

„Слава рідним нашим браттям!
Слава Сталіну навіки!“

III

І настали дні новітні,
дні відродження країни.
Так бува весною в квітні,
як минуться хуртовини,

як із неба сонце бризне
і пригріє світ ласкаво,
раптом жайворонок свисне,
оживуть дерева й трави.

І радіють сонцю люди,
почуваються братами,
і зітхають легко груди,
і шумить земля піснями…

О, тепер уже до лісу
не боїться Ясь ходити:
пан кудись утік до біса,
стало людям вільно жити.

В лісі йде — стрункі ялиці
прихиляються до нього

і здається, ніби птиці
славлять хлопчика малого

І вивірки не сердиті,
джерело бурчить привітне,
а у сонячній блакиті
лине птаство перелітне.

Ходить Ясь в бору густому
та збира шишки й горіхи,
забуває про утому, —
серце в хлопця повне втіхи.

Десь він знайде кущ шипшини,
десь одломить гілку глоду.
Та одного дня хлопчина
знов натрапив на пригоду.

Був похмурий день осінній,
ліс закутався туманом.
Гуси в млі летіли синій
гомінливим караваном.

Листя падало з ліщини,
впавши, мов живе тремтіло,
і соснина до соснини
нахилялась посмутніло.


Ясь ішов гущавиною
по злотисто-жовтій в'яні.
Десь близенько під сосною
джерело текло в тумані.

Йшов, розводячи руками
гілочки тонкі росисті.
Раптом бачить — між кущами
кулемет стоїть у листі.

„Що за диво?“ — Ясь міркує, —
„Звідки тут, у лісі, зброя?
Чи з ведмедем вовк воює,
чи на зайця йдуть обоє?“

Та як глянув — край дороги
чорна постать над потоком.
Ясь здригнувся від тривоги,
як та постать стала боком.

Наче стовп стояв з хвилину.
„Граф! Не привид, не примара!“
І ту ж мить, як птах, полинув
у село, до комісара.

Мчить — шумлять осінні трави,
а навстріч — біжать ялиці,

сосни гнуться кучеряві
і кричать тривожно птиці.

Ось хати вже… Близько! Близько!..
Стука Ясю кров у скронях…
Слово вимовив хлопчисько,
комісар гукнув: „По конях!“

І летять бійці, як лава,
шлях дзвенить під копитами.
В ліс веде їх Ясь русявий
найкоротшими стежками.

Ліс мовчить. Стоять берізки,
мов дівчата в білих свитах.
Повторяють переліски
стукіт кінського копита.

Ліс мовчить. В густій ліщині
ані шелесту, ні звуку.
Сосни щось у верховині
шепотять старому буку.

Ліс мовчить. Бійці вже піші.
Йдуть… Тремтять осики чулі.
Та нараз у сивій тиші
засвистіли тонко кулі.


Цілить людям просто в спини
ворог злобний і зухвалий.
Гей! Бійці за дві хвилини,
вояка уполювали.

У простій селянській свиті
граф стоїть перед бійцями,
кида погляди сердиті,
вуса смикає руками,

хоче глянуть гордо й сміло
в час останній в очі лиху,
та тяжке це дуже діло:
дужчий страх за панську пиху.

Перед графом на травиці
кулемет і два нагани,
три гранати-громовиці,
а навколо — ліс… тумани…

Граф оглянеться усюди —
не втекти йому від кари, —
хилить голову на груди,
слова жде від комісара.

Вид блідий, дрижать коліна,
а утома ломить ноги…

Довга, довга ця хвилина
в тихім лісі, край дороги!

Із сосни стікає глиця,
мов пісок із рук дитини,
закричала в лісі птиця…
гілка впала з деревини…

Й більш ні шелесту, ні звуку…
І здригнувся граф вусатий.
„Може вмерти?“ — Й білу руку
простягає до гранати.

Та… стоять бійці навколо.
Ні, і вмерти не вдається.
Графу піт вкриває чоло,
комісар стоїть, сміється.

Каже: „Кепська ваша доля,
непривітна й неласкава.
Хлопу нині — повна воля,
граф — без захисту і права.

Чи пристало ж для розбою
вам виходить на дорогу
і ховати гонор, зброю
під чужу свитину вбогу?


Чи пристало вам блукати
в темнім лісі, як бандиту,
промінять ясні палати
на розбою стежку биту?

Гей, усе змели події,
все минуло — й не настане.
Волі свіжий вітер віє, —
і народ вас судить, пане.

Що ж, ходімо. Недалечко,
за оцим осіннім гаєм,
у сусідньому містечку
ваша доня вас чекає“…

Над високою сосною
золотистий промінь бризнув,
а в блакиті, як весною,
раптом жайворонок свиснув.

І живе тепер щасливо
Ясь малий, дружить з бійцям.
А ночами, ніби диво,
вілла світиться огнями.

Тільки там не шляхта п'яна
до зорі тепер гуляє, —
пісня ллється полум'яна,
слово сталінське лунає.

1939 р.