Багряний листопад/Смерть Віссаріона Бєлінського
| ◀ Вишні | Багряний листопад Смерть Віссаріона Бєлінського |
|
СМЕРТЬ ВІССАРІОНА
БЄЛІНСЬКОГО
Тяжкі тумани тьмарили й смутили
початок петербурзької весни.
Ішли дощі; Неву скували сни;
у вікна густо краплі стукотіли;
і линув час, як дощ з височини,
одноманітно.
Глухо по торцях
гриміли візники; сміялись діти,
а в вікна зазирали голі віти,
і — дощик, дощик, дощик без кінця.
Де сонце? Де блакить? Немає.
Квітень
минався, як мина весняна туга,
коли в виру людськім шукає серце друга
і не знаходить.
Журавлів ключі
пролинули і щезли десь у млі, —
і знову дощ, і знову на землі
туман, туман…
Так дівка недолуга
обранця-юнака даремно жде,
і вигляда, й не спить, ночами мріє,
а очі плачуть, і коса сивіє,
і серце в'яне, а юнак не йде.
Так тяжко хворий дожидає дня,
коли одужає й на ноги стане
й навколо себе, ніби вперше, гляне
любовно й радісно. І вся бредня
і гіркота життя із серця сплине,
і він, як той плавець, що в бурю лине
назустріч хвилям, в їх зрадливий вир,
промовить знов біді наперекір:
„Привіт тобі, життя! Хвала і мир!
Завжди й навік!“
Але тяжка недуга!
І ні слова́, ні вболівання друга
недужого із ліжка не зведуть.
Він знає: прийде час — скінчиться путь,
а жаль бере, бо серце просить діла,
але рука — безвладна і безсила,
перед очима — тьма і каламуть.
Тамуючи тяжке зітхання й кашель,
прикований до ліжка, він мовчить,
а мозок точить думка, ніби шашель.
А дощ на вулиці мрячить…
І знов туман…
Безлисті дерева
у вікна стукотять, мов просяться в кімнату
промоклі путники. Дощем приб'є крилату
залітну гостю часом до вікна,
і, крильцями стріпнувши, знов вона,
з'явившись з безвісті, у безвісті десь гине,
як видиво минуще і хвилинне
у світі діл і явищ, як мана, —
і знов нікого.
Так минають дні.
А ночі безгомінні й мовчазні,
безсонні ночі! Ніби голос долі,
глухий і темний, в тиші, у півсні
вони проходять. Та про це доволі,
бо клич, як прапор, хворий підійма:
„Хай зійде сонце, хай загине тьма!“
Чуткий, короткий і тривожний сон
розвіяв ранок сонячно-прозорий.
На білім ліжку безнадійно хворий
лежить „неистовый Виссарион“.
Останні числа травня.
У кутку
ляльками бавиться дитя біляве,
візок цяцьковий на килимку,
а в вікна сонце дивиться ласкаве,
і вулицю рухливу й гомінку
угадує до тиші звикле вухо.
Віссаріон безмовний. Кашля глухо.
На столику, що поруч коло ліжка,
лежить розрізана недавно книжка,
папір, перо гусине, каламар
та свіже листя.
Хворобливий жар
зсушив обличчя; на губах смага,
а на худих щоках червоні плями.
Він стежить поглядом, підпершись подушками
за донькою любимою.
Пурга
думок і спогадів. Ось устає Чембар —
містечко поліцейського розбою,
міщанського достатку і спокою,
містечко тьми, де скривлений ліхтар
один освітлював глухі завулки,
де хамство з ницістю звили притулки.
І над усім — хрести церков, немов кошмар.
Пригадує сім'ї своєї лоно, —
і тьмариться чоло Віссаріона.
Ось батько — містечковий вільнодум,
незадоволений життям невдаха,
лихий від горя і самотніх дум,
Вольтер чембарський з бідним серцем птаха,
тиран дітей, чия сувора тінь
упала на дитинство неповторне.
Ах! Дні дитинства світлі, золоті!
Що ви дали? Лишень тяжке й потворне:
приниження, образи та побої
людини дріб'язкової і злої,
брутальні лайки замість слова ласки,
а замість дружби — ницість холуїв,
убогу дійсність замість мрії й казки
та ще самотність у своїй сім'ї.
Ні, добре, що пройшло. Не надто втішно
не знать поваги до батьків ні в чім,
їх смерть вважать визволенням своїм,
а не утратою.
А вітер ніжно
хитає за вікном сплетіння віт
і злегка стукає в зелений ставень.
У шумах, у піснях проходить травень,
і за вікном шумить великий світ.
Віссаріон зітхнув. Яка журба!
Яка печаль тісниться в серці в нього!
Як жаль, що не скінчилась боротьба,
а вже його перемага знемога!
Як він би скинув цю тяжку утому
і рушив знов проти неправди й зла
з мечем в руках, що доля подала
ще на порозі батькового дому!
Ще в нім не згас священний трепет мрії
і запал гладіатора-бійця,
готовий він боротись до кінця
проти дикунства, рабства й тиранії,
супроти ладу, де в огидний бруд
душа дитини топчеться зарані,
де всюди рабство, де невільний труд,
а владарі — тупі, бездушні, п'яні.
Віссарон здригнув. Рукою скроню
погладжує, а синій зір горить,
мов прозирає в далечінь століть.
Він ледве чутно промовляє: „Доню!“
Дитя підбігло — ластівка метка,
всміхається, а батькова рука
ласкаво гладить їй білявий волос,
і очі повні ніжності й надій.
Так добрий ратай в полудень ясний
на полі гладить тонкостеблий колос
і оглядає ниву з краю в край,
плекаючи надію на врожай.
А урожай ще буде! Прийде час —
раб скине пута кривди і образ
і піде в бій, і на землі усюди
не буде більш рабів, багатіїв,
німих підданців і дурних царів,
а будуть браття скрізь, і будуть люди.
І в тій прекрасній далечіні літ,
куди він пристрасно думками лине,
засвітиться, засяє на весь світ
і гордо зазвучить ім'я: людина!
Віссаріон відсторонив дитя
і знов затих в якімсь непевнім стані
напівсвідомості чи забуття,
а перед ним, неначе у тумані,
проходять образи його життя.
Ще на Сенатській площі пахнув дим
повстання чотирнадцятого грудня,
ще з мурів не зітерлися сліди
від куль і ядер, ще в сибірських руднях
кайданами гриміли в глибині,
царем закуті мученики мрії,
в аудиторії ж, в холодній тишині,
текли слова, байдужі і нудні,
про інверси, автоніяни, хрії.
Російської словесності солдат,
сухий схоласт, педант нудний і строгий
читав свої безбарвні монологи,
і сипався труський пісок цитат,
крутилася словесна веремія.
Мов заговорена, жила Росія
в приниженні, у безпросвітній млі,
і всюди — на полях, на Волзі, на Уралі
лилися сльози і пісні печалі,
як стогін многострадної землі.
То плакало селянство у ярмі,
то чувся стогін скутого поета.
І в темних казематах у тюрмі,
і в світлих стінах університету —
скрізь був один закон царя-псаря:
„Не рассуждать“, — закон ганьби й неволі.
Мовчіть, раби, заковані і голі!
Вам батогів, церков, шинків доволі,
а волі й прав не ждіть!
Смутна зоря
російської свідомості в тумані
ледь-ледь ясніла. Кари безнастанні
її туманили.
Минали дні,
здавалося, без віри, без надії
на просвіток. А на полях Росії
нависла тінь од шибениць.
Та ні!
Безсмертний дух народу! Він живе!
Не закувати душу у кайдани!
І муза Пушкіна узяти меч зове,
і клич її почуто полум'яний.
Вже чулась демократова хода,
і гнівний голос вже лунав суворо:
„Народ царів на суд покличе скоро!“
Надія батьківщини молода,
бентежна молодь, прагнула ознаки…
Так спрагле поле влітку дожида
грози. Шепочуться пониклі злаки,
порожній колос хилять до землі,
а на межі, на чорному шпилі,
громадою стоять дуби похмурі,
листва на їх вершинах гомонить,
і гомін над полями ген летить,
немов віщує про початок бурі.
Ах, юність, юність! Неповторні дні!
Ви — як весняні води, буйні й повні…
Книжки. Навчання. Лекції нудні.
Перерви. Коридори многомовні.
Віссаріону згадуються знов
гарячі спірки, пристрасні розмови,
таємні вірші, що будили кров
і кликали до щастя і обнови;
обличчя юні, молоді серця,
готовії заради слова вмерти;
розмови й ще розмови без кінця
про волю, про потребу саможертви.
Як часто в запалі ввижались їм,
цим юнакам гарячим, молодим,
і лаври слави, і вінець терновий
Рилєєва і Пестеля.
І знову
Віссаріонові думки летять
в минувшину. Він а друзями своїми
вдивляється жадібними очима
у темряву російського життя.
Над ними темна ніч, і хмари звислі,
і окрики підозри і цькувань,
вони ж відчули свіжий вітер мислі
й прийдешнього передсвітанну рань…
Ось перед ним убога комірчина,
стілець, і стіл, і стіни без окрас,
та книги ще — його любов єдина,
де мислі й пристрасті огонь не гас.
Внизу — там кузня, поруч — темна пральня,
з якої линуть випари тяжкі
білизни мокрої, а молоти дзвінкі
невтомно стукають по наковальнях.
Як часто за освітленим столом
у мерехтінні свічки лойової
над книгами схилявся він чолом,
мов дослухався мови їх живої!
Як часто, прихилившись до вікна,
питав він марно ніч глуху осінню,
чи скоро буде випита до дна
велика чаша горя і терпіння
народного? Він чув призивний голос
замучених, нужденних кріпаків,
і зріла мисль його, як зріє колос,
і клались на папір слова палкі:
„Хто дав вам, владарі, те згубне право
своєю волею неволить люд,
пити кров, і пожинати труд?
Закон? Не говоріть брехні лукаво!
Противний ваш закон святим правам
природи, й людства, й розуму самого,
боротись, повставати проти нього
людина може й мусить“.
Та словам —
словам правдивим, щирим і простим —
немає волі там, де над усім
тяжіє дух казарми й каземату,
де люди злі, а добрі лиш за плату,
де куриться брехні і лесті дим.
Віссаріон пригадує, як мусив
покинути товаришів своїх,
тепло аудиторій гомінких
і бесіди палкі у колі друзів.
Минуло все, пройшло чимало часу,
але примир'я і тепер нема;
він тяжко зніс вигнання і образу
російського суспільства.
Та дарма.
Хто ще з дитинства зненавидів гніт,
приниження, і рабство, і сваволю,
хто зрозумів тяжку кріпацьку долю
й прокляв пролитий у неволі піт,
хто виплекав у серці світлу мрію,
хто полюбив по-справжньому Росію, —
в зневір'ї той на півпуті не став,
а пристрасно, із запалом плебея
мечем шукати відповіді став
на всі питання, й зброєю своєю
життю прийдешньому готовив путь.
Він знав сучасне й прозирав в майбутнє,
він, мабуть, крила відчував могутні
і чув, що інші вслід за ним ідуть.
В кімнату тихо увійшла дружина.
Віссаріон немов крізь сон пізнав
знайомі кроки. На якусь хвилину
вона спинилася проти вікна,
поглянула немов незрячим зором
на дерева, на сонце, на блакить
і підійшла до ліжка.
Що він — спить?
Чи так затих? Схилилася над хворим,
прислухалась, як дише часто й хрипло,
відкинула з чола волосся злипле,
смагу зітерла на сухих губах,
стоїть, замислилась. Яка журба!
Яка утома всю її змагає!..
Невже кінець? Надія відлітає.
А далі? Невідомість.
Так верба
схиляється над висохлим річищем,
торкається гілками до землі,
а листя в'яне на її гіллі,
хмарки летять над нею вище й вище,
і тільки вітер кружиться і свище,
і гасне сонце в поросі і млі.
Віссаріон прокинувсь. Очі сині
розплющив, подивився навкруги
і, осміхнувшись, руку стис дружині…
Нехороше йому. Нема снаги.
Як добре б зараз ось із ліжка встати,
струхнути неміч, знов узять перо;
ще в нього є що людям розказати,
і в серці в нього ще живе добро.
Але недугу не перебороти…
Так прикро, що нема в ньому снаги
ділить з дружиною усі турботи,
і бідність, і нестатки, і борги,
так прикро!..
Та дружина щось говорить:
хай клопотами сил не надрива,
він ще одужа, перестане хворіть…
Одужає?.. Слова! Пусті слова!
Він добре знає, що уже не встане,
що він в огні, як лист опалий, в'яне
й життя в ньому, як іскра, дотліва.
Але — дружині легше від омани.
Нехай же вірить!
Хворий ожива,
говорить про весну, про сонце й трави,
про вітер свіжий, сонячно-ласкавий,
про повні ріки, збурені до дна, —
все марно: жінка слухає сумна,
задумавшись, постелю поправляє
й, не відповівши, вийти поспішає.
Яка мовча́зна й стримана вона!
Як розуміє він її печаль,
непевну віру і мовчазну тугу!
Що дав би він, щоб втішити подругу!
Та мало є веселого, на жаль.
Ну, от він жив… боровся із нуждою,
витримував з життям тяжкий двобій,
багато втратив сили і надій
і сам, здається, пада в тім двобою.
Пригадує: як часто в світлу мить,
коли приходила свідомість сили
і тепла віра хворе серце гріла,
знов починали владно говорить
турботи про крамничку, про борги,
про сюртуки, штани та про квартиру,
вбивали силу і глушили віру,
висушували джерело снаги.
І він, розбитий, стомлений украй,
що почував? Безвір'я і відчай.
Доволі ж! Годі! Відійдіть, примари!
Ще меч не випав із руки бійця,
готового змагатись до кінця
і завдавать вражаючі удари!
Ти, бідність! Ти, нужда! І ви, нестатки!
Ти, самовластя, й ти, жорстокий гніт!
Ви всі прийшли? Підходьте ж по порядку,
свої удари від бійця прийміть.
Так, так! Ви всі підходите юрбою,
панки, самовдоволені собою,
ділки брудні без сорому і честі,
однак умілі в підлості і лесті,
невігласи наівно — добродушні,
глушителі добра, раби послушні,
своїх панів, нікчеми й холуї,
удари вам призначено мої!
Ідіть, — ще сила в в твердій руці!..
А хто там в філософськім ковпаці
схилився осторонь, з чолом високим,
мудрець відлюдний з поглядом глибоким,
чужий юдолі й суєті земній,
величний у відлюдності своїй?
Це ти, учителю? Привіт і шана!
Розвіялася слів твоїх омана
і ореол твоєї слави зблід,
лишивши в серці невигойний слід.
Був час — ми вірили тобі бездумно,
але навчились потім розуміть:
в російській дійсності не все розумно,
а що розумне — в тюрмах цар гнобить.
Приймай же за науку наш чолом,
але й удар також приймай по тому:
вмирає і гниє, що віджило,
щоб місцем поступитися живому.
Вмирай і ти!
А чий там гострий профіль?
То хто в крилатці, наче Мефістофель,
з усмішкою знайомою? То він,
землі російської великий син,
її надія, честь її і слава,
кого збентежила душа лукава
й намови божевільного попа…
Чого ти тут? О, як ти низько впав,
суддя, що вибрав зброю Ювенала,
співець, кого земля сумлінням звала!
Як міг ти проповідувать батіг,
невігластво, попівщину й сваволю?
Як міг забути про тяжку недолю
закутого селянства? Як ти міг!
І рвучко до грудей приклавши руки,
з обличчям, скривленим від болю й муки,
Віссаріон закашлявся… й затих.
Так ранений орел із скель крутих
в долину падає, ламає крила, —
стікає кров, орла лишає сила,
та затуманений гарячий зір
летить до верховин знайомих гір,
де пропливає хмарка чиста й біла…
А за вікном гуде, шумить весна
й палає сонце на блакитних гонах.
І ясно в пам'яті Віссаріона
давно забутий спогад вирина.
Вечірка. Свічі. Гості гомоніли.
Розмови непримушено текли.
Запально очі у гостей горіли,
хоч вислови їх стримані були.
Всі прагнули заглянути в майбутнє —
і говорили різне.
Між присутніх
був шумний Герцен і якийсь магістр,
педант і доктринер, бундючний понад міру.
Змагались про філософічний лист
і Чаадаєва. Слова, немов рапіри,
дзвеніли в запалі рвучких атак,
стикались доводи, як у бою солдати.
І ось магістр, уставши, мовить так
самовдоволено й незрівняно пихато:
„В освічених країнах тюрми є
для божевільних, котрі ображають
основи, що усі їх поважають:
закон, царя і віру“. — Й додає:
„І це прекрасно!“
І тоді встає
Віссаріон. У нього зір горить.
Увесь він — мов струна напнута туго.
Він, кажуть, був страшний у тую мить,
як промовляв, схрестивши руки, глухо:
„А ще в освіченіших — гільйотина
ножем стинає голови у тих,
хто це вважа прекрасним“.
І затих.
Настала довга і тяжка хвилина.
Схвильований господар дому зблід,
а гості змовкли.
Виснаження вид
у хворого немов просяв.
Дружина,
ввійшла в цю мить. Поквапно йде до нього
стурбована й бліда. Біля порога
стоїть прямий, як статуя, жандарм,
посланець Дуббельта.
Так, значить, цар
про нього не забув? Так, жде розплата
його в холодних стінах каземата
або в сибірських руднях? Що ж! Дарма!
Живого духу не злама тюрма
Його не закувати у кайдани.
Він з підземелля, з попелу устане
й, безсмертний, оживе в народі знов,
щоб битись за братерство і любов,
за рівність уселюдську і свободу.
Вже чутно грізні поклики народу!
Він устає! Він твердо й грізно йде, —
і рабство і сваволя упаде!
Так швидше гинь, насильство і тюрма!
Хай зійде сонце, хай загине тьма!
Росіє! Бачу путь твою ясну:
розвіявши мару пітьми страшну,
розбивши ланцюги сваволі й гніту,
ти — на чолі освіченого світу —
даєш закони вченим і митцям,
натхнення будівничим і співцям,
приймаєш дань поваги і пошани,
хвалу і славу людства усього.
Я бачу даль майбутнього твого!
Я заздрю вам, майбутні громадяни!
Привіт же вам, творці життя нового,
за щастя, одвойоване в бою!
Я вам з мого минулого тяжкого
через століття руку подаю!
Віссаріон простяг в нестямі руку.
Над ним дружина злякана й смутна…
Жандарм…
А за вікном шумить весна
і буйний тепловій у вікна стука…
1939 р.