Вовк і Кіт.
В село із лісу Вовк забіг…
Не думайте, що в гості, брацця;
Ні, в гості Вовк не забіжить:
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться:
Проклятий люд з собаками настиг…
І рад-би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому: куди не поглядить
Усюди Вовченька недоленька морочить,
Хоч сядь та й плач!
Ворота, як на те-ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше — од людей, од видимої смерти…
Коли глядить —
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає, дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
— „Котусю-братику! скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів оттут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я-б у пригоді став!..
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!…
Котусю-батечку! куди-ж мені поткнуться?“…
— „Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік,“ Кіт Вовкові сказав.
— „Так я у його вкрав барана.“
— „Ну, так навідайсь до Демяна.“
— „Е, і Демяна я боюсь:
Як тілько навернусь,
Він і згадає поросятко“.
— „Біжи-ж, аж ген живе Трохим!“
— „Трохим? боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!“
— „Поганож-ж!.. Ну, а чи не прийме Клим?
— „Ох, братику! теля я в його звів!“
— „Так ти, бачу, усім тут добре надоїв“,
Кіт Вовкові сказав:
„Чого-ж ти, братіку, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не зпали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що́, братіку, посіяв, те й пожни!“
|
