Кундель.
У полі тихому жив у норі Хомяк;
На самоті скучав він неборак!
Подивиться кругом — багато поля
Комусь дала щаслива доля,
І глянуть весело, і любо походить,
Не те, що́ у норі сидіть.
Он двір стоїть багатиря гладко́го,
Неначе городок:
Чого нема у його?
Будинок і садок…
Надумався Хомяк себе розвеселити —
І насадив маленький квітничок.
Порозцвітали гарно квіти:
Нагідочки, красолі і мачок.
Барвінок стелеться і рута зеленіє;
Подивиться Хомяк — аж серденько радіє.
Де взявся Кундель із двора…
Гайсаючи по полю —
Бодай-би він не знав добра, —
Накинувся на тиху долю.
„А що́ це ти тут наробив?
І на́-що квітничок розвів?“
Загавкав Кундель навіжений.
Аж затрусивсь Хомяк смиренний:
За що́, про що́, чого напав?…
— „Я думав, щоб“… Хомяк казать почав:
„Щоб горенько було чим розважати“…
— „Ти думав?!“ Кундель став гарчати;
„А чи дозволено-ж вам думать, Хомякам,
Неначе тим розумним головам?“
Злякавсь ще більш Хомяк, аж серце холодіє,
А Кундель гав та гав: „так знай-же ти про те:
Коли в дворі цвіте,
То за двором ніхто цвісти не сміє!“
По квітничку собака поскакав,
Усе понівечив і потоптав.
Став бідненький Хомяк і плакать і тужить:
„Ой, квіти, мої діти!
На що́-ж я вас кохав?
На-що́ вас доглядав?
Хто-ж розважати-ме заплаканую долю?“
Аж дивиться — іде по полю
Висока Правдонька і стала перед ним.
„Чого ти журишся?” вона спитала тихо:
„Чи плачеш ти за ким,
Чи скоілося лихо?”
— „Був квітничок у ме́не, а тепер…
Он, глянь, як Кундель навтішався!“
Хомяк до неї обізвався
І лапкою сльозу утер:
„Хоч-би ти, матінко, як-небудь настрашила;
Щоб унялась собача сила“…
— „Ох!“ каже Правдонька: „і я його боюсь,
Бо Кундель, бач, який здоровий, мов скотина;
Зустрінусь, аж трушусь, —
Нехай його страшить лиха година!“
Бодай-би Кундель той пропав!
На Хомяка нагнав таке він лихо,
Що той і приказку у норку заховав,
Аби, як кажуть, лихо тихо.
|
