Байки (Глібов, 1918)/Музики

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Байки (1918
Леонид Глібів
Музики
Існують інші версії цієї роботи: Музики
Видання: Ляйпціґ: Українська Накладня, 1918.
Музики.

 Десь у веселому краю
 Зійшлися у гаю
 Ведмідь, товстий та волохатий,
 Всесвітній пасішник-ласун,
 Завзятий Цап-стрибун
 І телепень Осел ухатий,
 Дурного розуму невдатний син,
 Та передражник Ма́лпенко Мартин.
Сидять, балакають під липою густою —
 Хто бачив що і де хто був,
 Чи поблизу, чи може за горою,
 Які новинки чув.
 „Погано, братчики, без діла в світі жити!“
 Так Ма́лпенко Мартин розмову завершив;
 „Признаться, ніде правди діти,
 І я гуляючи прожив;
 Одначе, скрізь тиняючись, чимало
 Всього побачить довелось…
 Ох, трудно в світі жити стало!
 Пора і нам придумать щось…
Ви не турбуйтеся, — щоб довго не кортіло,
 О зараз хочу раду дать:
 Музичить треба — от і діло,
 Коли хотіли знать!
 Зозуля накує музиці,

 Сказати в добрий час:
 Бенкет, весілля, вечерниці —
 Покличуть всюди нас.
 Нехай гуляють добрі люде
 В своїй веселій стороні;
 Їм хороше́ і нам кори́стно буде…
 Чи добре я кажу, чи може ні?“
 — „Так! добре! будемо музичить!“
 Ревнув Ведмідь: „розумна голова,
 Не гріх і розуму позичить…
 Робота гуртова“.
І стали на тому: щоб слова не зміняти,
 Не гаючись, це діло розпочати.
 Днів через три вони в тому-ж гаю
 Справдили вигадку свою.
 Роздобули́ баса́, цимбали,
 І скрипочка і бубон є;
 Прехорошенько посідали,
Та як ушкварили — ой, лишенко моє!
 Хто в ліс, мовляли, хто по дро́ва,
 Аж на ввесь гай луна гуде!
Ведмедів бас реве, неначе та корова
 Із череди до-дому йде:
 Цап на цимбалах паличка́ми
 І брязкотить і дзенькотить,
Трусне борідкою, або хитне рогами,
 Мекече, бурмотить;
 Між ними грає, не вгаває,
 На скрипку Ма́лпенко Мартин,
Кувікає, пищить, як іноді буває —
 Залізе порося у тин;
 Осел силкується під кльоном,

 Щоб всіх перемудрить,
 І, як у діжку макогоном,
 У бубон стукотить.
 Злетілись гави і сороки,
 Шпаки, чижі і горобці,
 Регочуться, хапаючись за бо́ки:
 „Ну так! удрали молодці!
 Нехай їй біс — такій музиці,
 Сполохала наш тихий гай,
 Не можна вдержаться ніякій птиці,
 Хоч куди видно утікай“…
 — „Ось цитьте-бо!“ Мартин гукає:
 „Почин невдатний іноді буває:
Тривайте, братчики, не так ми сидимо, —
 От зараз я попорядкую“…
 — Щось та не так — і я вже чую,“
 Озвавсь Осел: „ні, мабуть не втнемо“.
А Ма́лпенко йому: „та ну-бо, каже, годі!
 Не знаєш ти: музиці грать —
 Не горобців полохать в огороді…
 Послухайте, кому і де сідать:
 Ведмедику — під липою старою,
 А Цапу треба під вербу,
 Ослові — на горбу,
 Я примощусь під бузиною“.
 Заграли знов — ще гірш нема ладу!
 Як-раз на ту біду
 І Соловей тут опинився, —
 Вони до його: „ну, мастак,
 Ти здорово співать навчився, —
 Кажи по-правді, що́ і як?“
 — „А що́-ж, він каже, вибачайте,

 Ні те, ні се:
 Хоч десять раз пересідайте,
 Немає хисту — от і все“.

 Почув я раз — старі сміялись люде,
 Що квач притикою не буде;
 Причина не велика:
 Якая-ж із квача притика,
 Коли він квач?“