Осел і Соловей.
Раз у вишневому садочку
Лежав Осел у холодочку.
Побачив він між рястом Соловя
І став йому гукати:
„Здоров, співун! на-силу вглядів я;
Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.
Ану лишень утни!
Казали у дворі індики,
Що ніби ти співать мастак великий,
Чи може брешуть вражії сини?
Ану, нехай і я почую,
Яку там пісню ти вдереш —
Веселую чи жалібну якую;
Тут сила не в тому яку, а як утнеш!“…
І Соловей почав співати,
Лунає пісенька на ввесь садок;
Лежить і слуха дурень головатий,
Неначе справді знає прок.
А Соловей аж горло надриває
І на всі за́ставки співає;
Щебече і свистить,
І тьохкає і торохтить.
На-що́ вже горобці — і ті попритихали
І прислухаться стали.
Замовк співун і на Осла глядить, —
Чи буде, мов, хвалить?
„Ну, молодець!“ сказав суддя ухатий:
„Хороший птах:
Хоч невеличкий, та горлатий…
Ти мабуть виплодивсь не в наших сторонах.
Коли-б ти нашого наслухавсь півня,
Тогді-б ще красче заспівав;
Хоч він тобі й нерівня,
А все-таки хоч трохи-б переняв“.
Такої похвали́ співун не сподівався;
Як-би був знав,
То й не співав.
„Прощайте, дякую!“ він до Осла озвався.
— „Прощай!“ сказав Осел: „навідайсь ще коли,
Бувай здоров, небоже!“
Таких суддів, такої похвали
Не дай нам, Боже!
|
