Казка про рибалку та рибку.
Був собі дід та баба,
Пробували вони у землянці
Біля самого синього моря, —
Та не рік і не два, цілих
тридцять три роки.
Старий ловив волоком рибу,
А старенька куделицю пряда.
Раз закинув він волок у море —
Вернувсь волок із самою тванью;
Він у друге закинув той волок —
Вернувсь волок з морським куширем;
Як у трете вже волок закинув,
Золотая спіймалась там рибка.
Почала та рибчина благати,
Мовить голосом людським неначе:
„Ти пусти мене, діду, у море,
Дорогий я за себе дам викуп:
Відкуплюся, чим сам забажаєш“.
Здивувався старий і злякався:
Він рибачив ось тридцять три роки
І не чув, щоби мовила риба.
Відпустив золотую він рибку
І промовив до неї ласкаво:
„Бог з тобою, маленька рибчино!
Мені викупу з тебе не треба;
Іди з Богом у синєє море
І гуляй там собі на роздоллі!“
От вернувся старий до старої,
Розказав їй про диво велике:
„Витяг був я сьогодні рибину,
Золотеньку рибинку, не просту.
По людському рибчина казала,
В синє море, до дому, просилась,
Відкупалась коштом великим:
Відкупалася всім, чого схочу.
Не насмів викупного я взяти, —
Так у синє пустив її море“.
Почала стара лаяти діда:
„Та й дурний же ти, прямо що гава!
Не вмів викупу взяти з рибини!
Хоч би виправив був ваганочки —
Наші вже зовсім розсохлись.“
От пішов дід до синього моря;
Бачить — море помалу гуляє.
Взявсь рибчину він кликати стиха;
Приплила золотенька й спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Розгнівилась на мене старенька,
Не дає супокою старому:
Вагани, бач, нові їй потрібні, —
Наші вже зовсім розсохлись“.
Одмовля золотенька рибинка:
„Не турбуйся, іди собі з Богом!
Будуть вам вагоночки новенькі“.
Повернувся старий до старої
Аж у жінки вже ночви новенькі
Але гірше стара його лає:
„Оце добре пошився ти в дурні!
Що ж ти випросив ці ваганочки!
Чи багато ж у ночвах користи?
Вернись, дурню, ти знову до рибки,
Уклонись їй та випроси хату“.
От пішов він до синього моря;
Скаламутилось синєє море.
Взявсь рибчину він кликати стиха.
Приплила золотенька й спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Бо ще гірше стара мене лає,
Не дає й на хвилину спокою:
Просить хату уїдлива баба“.
Одмовля золотенька рибинка:
„Не сумуй та іди собі з Богом!
Хай вже так: буде гарна вам хата“.
Повернувся старий до землянки,
А її вже і сліду немає;
Замісць неї з кімнатою хата,
З чепурненькою білою піччю,
Ще й ворота тесові–дубові
Біля хати стоїть його жінка,
На всі боки старенького лає:
— Та й дурний же ти, справді що гава!
Знов до рибки іди та вклонися:
Я не хочу мужичкою бути,
Хочу жити, як пані вельможна“
От пішов він до синього моря;
Невпокійне щось синєє стало.
Став рибчину він кликати знову;
Приплила золотенька й спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Бо ще гірш збожеволіла баба,
Не дає й на хвилину спокою:
Вже не хоче селянкою бути,
Хоче жити, як пані вельможна“.
Одмовляє йому золотенька:
„Не вбивайся, іди собі з Богом!“
Повернувся старий до старої.
Що ж углядів? Високий будинок;
А на ґанку стоїть його баба.
В золотистім коштовнім кирсеті,
У [саєтовий[|саєтовій]] гарній намітці,
Самоцвіти оточують шию,
На руках золоті сяють перстні,
На ногах же червоні сапянці.
Челядинці навколо слугують…
Вона бє їх, за чуба тягає.
От і каже старий до старої:
„На добридень, вельможная пані!
Що ж тепер, вдовольнив твою душу?“
На старого нагримала баба
І до стані робити послала.
От минає ще тижнів ізо-два,
Баба гірше та й гірше дуріє,-
Жене знову до рибки старого:
„Ще піди та вклонися рибчині:
Вже не хочу я панею бути,
Верховодити хочу всім морем,
Щоб у морі у синьму жити,
Щоб та рибка мені слугувала,
За попихача бігала в мене“.
Не насмів суперечить дід бабі,
Не наваживсь одмовити й слова.
От іде він до синього моря,
Бачить — море вже надто бурхливе,
Люто бються похмурії хвилі,
Так і ходять, ревуть, мов скажені.
Став він кликать рибчину із моря,
Приплила золотенька, спитала:
„А чого тобі треба, дідусю?“
Їй, вклонившись, старий одмовляє:
„Змилосердься, добродійко-рибко!
Що ти із бабою зробиш!
Вже не хоче і панею бути,
Верховодити хоче всім морем,
Щоб у морі їй синьому жити,
Та щоб їй ти сама слугувала,
За попихача бігала б в неї“.
Не одмовила рибка й словечка,
Тільки хвостиком в хвилі плеснула
І пірнула в глибокее море.
Довго дід сподівався одмови,
Не діждавсь, до старої вернувся…
Зирк: землянка стоїть, як стояла,
На порозі сидить його баба,
Біля неї — росколоті ночви.
|
