Ой, три літа, три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака Турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким,
Лежав козак молоденький,
Його тіло почорніло,
І від вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився.
„Не стій, коню, надімною,
Бачуж я ту щирість твою
Біжи степом та гаями,
Долинами, байраками,
До моєї родиноньки,
До вірної дружиноньки!
Стукни в браму копитами,
Тай забрязкай поводами.
Ой, вийде брат, — понуриться,
Вийде мати, — зажуриться,
Вийде мила, — порадіє,
Стане, гляне тай зімліє!…“
„Де ти, коню, пана скинув?
Кажиж, коню, чи не згинув?“ —
— „Мене Турки наздігнали,
Пана мого з мене зняли;
Постріляли, порубали,
Там над Дністром лихували!
Ой, цить, мати, не журися,
Вжеж бо син твій оженився:
Він взяв собі за жіночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку…“
