Без праці (1941)/XVI

Матеріал з Вікіджерел
Без праці
Іван Франко
XVI
Краків: Українське видавництво, 1941
 
XVI.

Від того часу видали люди в різних столицях Еврови, в модних купілях²⁵), на блискучих балях, перегонах і інших місцях великопанських розривок молоду пару, що видавала себе братом і сестрою. Мужчина, вбраний добірно, але попросту, був звичайно мовчазливий, держався здалека від людей, не танцював, в конверзацію²⁶) не мішався і загалом якось немов гас і щезав при боці своєї гарної сестрички. Вона натомість була предметом загального подиву й обожання — не знати, чи для своєї красоти, чи для свого дотепу, чи для безмірного — як здавалося — багатства, яке видно було і в її коштовних строях, брилянтах та інших дорогих клейнодах, в блискучих екіпажах та величезних видатках, які вони робили всюди, де тільки на який час зупинилися.

Ті двоє були Іван і Ніна. Покинувши батьківський дім, Ніна, щоправда, заявила Іванові, що хоче вернутися до рідного краю. Але Іван, знаючи досить добре її вдачу, доміркувався, що це обридження до великопанського життя викликане було в неї тільки хвилинно тим тяжким моральним ударом, що його власне дізнала. Хвиля мине, рани заживуть, і вона, певно, затужить за тим життям. От тим-то він предложив їй, щоб перед поворотом додому обоє відбули кількамісячну проїздку по Европі, яку він і сам рад би оглянути. Ніна якось ніби неохотно прийняла це предложення, але по кількох днях цілковито забула про те, що колись так хотіла вертатися додому.

Сила Іванового чудодійного персня проявилася тепер у повнім блиску. Перстень той переносив їх обоє з міста до міста в одній хвилині, без труду й клопотів, давав їм у руки невичерпані засоби, позволяв видавати нечувані суми, ясніти безмірним багатством, що нічого не коштувало і яке мало тільки тоту недогоду, що в якийнебудь спосіб діставшися в треті руки, щезало, як сніг на сонці. Значить, було воно привидом, як про те Іван достотне²⁷) переконався, але привидом зовсім достаточним на те, щоб запевнити їм славу людей безмірно багатих.

Ніна зразу онималася²⁸) якось черпати з того чародійного джерела.

— Яке я маю право на це? — говорила.

Але Іван успокоював її.

— Коли ти раз узяла мене собі на службу, то позволь мені заспокоювати всі твої потреби.

— Але мої потреби можуть статися капризами.

— І капризи твої будуть заспокоєні, — сказав Іван. І справді, швидко панна Ніна почала робити якнайобширніший ужиток із даного їй права. Блискучий, шумний, оглушаючий вир великосвітського життя був властивим її елементом. От і кинулася вона в той вир з запалом властивим її гарячій вдачі, швидко забула про все інше. Іван, для якого вона зразу почувала вдячність і якусь крихітку справдішньої прихильности, незабаром упав в її очах до ряду тих підрядних істот, зроджених на те тільки, щоб заспокоювати потреби і капризи істот вищого розряду. В прирівнянню до блискучих денді²⁹), котрі роями вилися довкола Ніни, Іван справді був дуже непоказний. Він не вмів говорити ніякою мовою, крім своєї рідної, якої на щастя, блискучі паничі ані в зуб не розуміли, був маломовний, отяжілий і сумовитий. Бували хвилини, коли видавався їй попросту ідіотом.

Вони проживали, звичайно, в гарних віллях або в першорядних готелях, займали по кілька кімнат, при чім Іван, звичайно, як упертий русин, завсігди приміщувався в однім затильнім покоїку, обставленім скромними меблями, а решту лишав для Ніни і для її гостей. Коли по якімось часі побачив, що його мовчазлива присутність і незґрабні рухи не всмак Ніниним гостям, перестав показуватися в сальоні, цілими днями сидів у своїй кімнатці й нудився смертельно. Тисячу разів пробував занятись чимнебудь, от хоч би струганням дерева або шиттям чобіт, чого колись підовчився від сільського шевця, але завсігди якась невидима рука витручувала йому з рук роботу, що він сам хотів зробити, — все те в одній хвилині вже лежало перед ним зроблене без нього.

І от виходив Іван у місто і волочився вулицями, звичайно одягнений як простий робітник, щоб ніхто його не взнав і не займав. Мовчки придивлявся він до життя людей у тих величезних муравлищах, що звуться столицями світа. Багато дечого він там не розумів, та всетаки образ нужди, в якій жила робуча, фабрична й зарібницька людність, був йому аж надто добре зрозумілий і кліщами тис його серце.

Минуло таким способом кілька місяців. Іван за той час висох, як скипа³⁰), і зовсім стратив охоту до життя. Натомість Ніна розцвіла, як рожа, дозріла зовсім і чула себе безмірно щасливо.

— Слухай, Ніно, — сказав одного разу до неї Іван, коли, кілька день не бачившися, найшлися якось самі обоє в покою. — Чи не час би нам уже вертатись додому?

— Додому? — зачудовано спитала Ніна. — До якого дому?

— Ну, до нашого рідного краю, до себе.

— Ей, Іване! Що це ти говориш! Увесь світ є нашим краєм. А в тім краю, де ми колись уродилися, ніхто за нами не тужить, ніхто про нас не згадає, і ми там нічого не полишили, так чого ж нам туди вертатись? Хіба нам тут не добре?

— Мені, Ніночко, не добре, — сказав Іван.

— А чого ж тобі хибує? — скликнула дівчина, навіть не глянувши на нього. — Адже ж ти маєш у своїх руках усі способи. Зроби так, щоб тобі добре було!

— Добре може мені бути тільки в своїм краю, чую це, — мовив Іван.

— Так ти хотів би мене покинути? — вирвалося з уст Ніни.

Іван зиркнув на неї довгим, сумовитим поглядом і не сказав нічого. Тепер знав він добре, що всі його мрії про те, щоб здобути собі прихильність тої дівчини, були пусті і безплодні. Невидима стіна, що стояла між ними, не піддавалася силі його персня і не хотіла уступитися. Та проте Іван не переставав іще надіятися, хоч сам не знав, чого і на що. Аж тепер, при тім однім слові Ніни, з якого він відразу зміркував, що її з ним нічогісінько не вяже, Іван почув, що його надія пропадає і розвівається димом. Його заболіло щось дуже коло серця, він поблід і зціпив зуби, щоб не зойкнути з болю.

Ніна не дивилася на нього, зайнята перед дзеркалом своєю пишною фризурою. Тільки по Івановій мовчанці вона похопилася, що останнє слово нерозважно вирвалося їй з уст. І ось скінчивши поправляти свою фризуру, вона нараз обернулася, підбігла до Івана і, перескакуючи з одної крайности в другу, обхопила долонями його голову і, пестячи його та цілуючи в чоло, проговорила ніжним голоском:

— Ні, Івасю, ні, братчику мій! Я знаю, що ти мене не покинеш. Ані я тебе не покину, вір мені! Полетимо разом обоє до нашої любої вітчини швидко вже, за кілька неділь. Нехай тільки мясниці скінчаться. Ах, я так іще хочу погуляти, потанцювати, повеселитися! Бо ж прецінь там, дома, як ти кажеш, засядемо, як крілики в норі. Там не буде вже того, що тут, правда? Я навіть сама того не хочу. Але тепер іще тих кілька неділь нехай будуть мої! Добре, Івасику?

Іван був дуже сумний. Від якогось часу запримітив він одного панича, що раз-у-раз крутився коло Ніни й очевидно позискав собі її прихильність. Заздрість спонукала Івана прослідити потайно життя і відносини того панича. Він переконався, що молодий граф Едвін — чоловік дуже низької проби, картяр і розпусник. Протративши замолоду більшу частину батьківського добра, він тепер дотрачував решту. В товариствах чемний і укладний, грав ролю великого пана і дуже гонорового чоловіка, але потаємно затягав довги, в кого міг, не платив кравцям і іншим ремісникам, жив на довг у готелі, а навіть у свого старого візника не стидався випозичити значну суму грошей, яку той за ліпших часів ощадив собі на старі літа. Від того візника, з яким Іван заприязнився, він довідався про Едвіна досить такого, що міг виробити собі про нього докладний погляд.

Едвінові грозила руїна, і він очевидно закинув гачок на Ніну, яку вважав великою багачкою. Іванові аж страшно робилося, коли подумав собі, що ожидає цю нетямущу дівчину в руках цього чоловіка, і він постановив собі остерегти її перед ним.

— Слухай, Ніночко, — сказав він, увільняючись лагідно від її пестощів, що замість вдоволення і розкоші, робили йому глибокий біль. — Я хотів би тебе про одну річ запитати, але дай мені слово, що не прогніваєшся на мене.

— Ну, питай, питай, ти, ведмедю! — сміялася Ніна, опираючися з комічною повагою ліктем на його плече.

— І скажеш мені правду?

— Це вже як мені сподобається.

— Чи то правда, чи тільки мені так здається, що тобі сподобався граф Едвін?

— Що? — скрикнула Ніна і вся спалахнула румянцем, мов переступник³¹), зловлений на гарячім учинку.

— Не хочу тобі з цього робити ніякої догани, — спокійно мовив Іван, — а тільки остерігаю тебе, що граф чоловік, негідний твого чуття.

— Чому?

— Не жадай від мене подробиць, але прийми цю осторогу, як від брата.

— А коли це тільки низьке чорнення? — вибухла Ніна.

— Я маю деякі докази.

— Сховай собі свої докази, — сказала ображено Ніна. — Впрочім запевняю тебе, що граф мене нічогісінько не обходить.

І відвернулася, щоби відійти.

— Слухай, Ніно, — сказав Іван, не рушаючися з місця. — Ти прецінь не говорила йому нічого про джерело нашого багатства?

— Про яке джерело? — стиха запитала Ніна й нагло зблідла.

— Адже ж знаєш, що в мене на думці. Про мій перстень.

— Нічого. Ну, або що?

— Прошу тебе, не говори йому нічого й на будуче.

— Що знову за упімнення? І чому якраз з оглядом на нього?

— Ну так, случайно прийшло мені на думку. Міг би чоловік зовсім непотрібно бути введений у покусу.

— Ти, дурень, Іване! — скрикнула Ніна.

— Зовсім непотрібно, Ніночко! Завдай собі труду зрозуміти мене! Зовсім непотрібно!

Та Ніна вже не чула тих слів, але тирликаючи якусь французьку пісеньку, крутилася по сусіднім покою.

А коли вночі Іван, утомлений цілоденною гризотою, спав твердо в своїм покоїку, ввійшов до нього граф Едвін, ступаючи тихесенько на пальцях, зняв йому з пальця чудовий перстень і, виходячи, замкнув за собою двері на ключ. Внизу в сінях готелю ждала вже на нього Ніна, одягнена по-подорожньому, а слуги власне виносили величезний тяжкий подорожній куфер.

— Ну, що? — шепотом запитала Ніна.

All right!³²) — шепнув Едвін. — Спить, як забитий. Заки обудиться, будемо вже далеко. Ось перстень.

І Едвін вложив його собі на палець.

— Дорогий мій! Дякую тобі, — шепнула Ніна, стискаючи його руку. — Ти дарував мені нове життя, увільнивши мене від того ведмедя з лакейською душею.

В кілька хвилин пізніше повіз, запряжений препишною четвернею, дочваль гнав вулицями міста, везучи щасливу пару втікачів.