Богови невідомому (збірка)/Богови невідомому

Матеріал з Вікіджерел
Богови невідомому
Микола Чернявський
Богови невідомому
• Цей текст написаний желехівкою. Київ ; Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1913

Богови невідомому.
Оповіданнє.

В-останнє глянув я в слїд поїздови, що обходючи вершину балки, повз, мов велика сїра гусінь, далї й далї в степ, і пішов з платформи невеличкої степової станції у другий край, куди вела мене давня затаєна й довгими днями й ночами зогріта й виплекана думка. В вухах ще стояло гудїннє й торохтїннє, брязкіт і ритмичні підтакування тільки що покинутого поїзда. Ноги, стомлені довгим сидїннєм, ішли ще непевною і млявою ходою. Очі, не призвичаївшись до того світу, блиску й ясноблакитного простору, якими горіло й сяло безхмарне небо, прижмурювались і гостро вдивлялись в далекі незнайомі обрії. А думка вже снувала свою мрійно-золоту сїтку й записувала в душі слова й мелодію ясної піснї, широкого могучого гимну, який скоро-скоро повинна була заспівати вона осьому рідному, давно знаному й незмінно принадному степові.

Широкою просторіню моря зеленїли й синїли хлїба й сїнокоси, переливаючись з лощини на лощину, влягаючи в якусь мальовничу балочку і за нею розгортаючись вже зелено-млистою далечіню до дугастих вінцїв обрію, де небесний сапфіровий келих склеплював ся з бірюзовим земним і замикав собою світ. А сонце лило згори тепло й сяєво і придивлялось своїм всевидющим оком до кожної билинки, до кожної порошинки, до кожної комашки, яка була в степу.

Дивить ся на мене старий, обгорілий, в порваному картузї, полянин, мов хоче що спитати й обмацує усього своїми сторожкими очима.

— На могилу йдете?

— Еге.

— Сїєю, сїєю дорогою!.. — радїє він з того, що догадав ся, що то я за людина й куди прямую. — До Севрюка?…

— Еге.

— Ідїть, ідїть!…

І я знов іду — далї й далї. Іду годину, іду другу. А сонце, то стояло над головою у мене, а тепер зайшло з боку й дивить ся менї в обличчя й смієть ся, щасливе. Який то у його веселий та гарний степ, яке ясноблакитне та глибоке небо й яке воно само злотопроменисте й пекуче! І тихо-тихо, непомітно спускаєть ся воно все нижче й нижче до землї. І щоб не запалити її своїм огнем, обережно обгортаєть ся рожевою хмаркою, мов чадрою димчастою. А у самого вже й очі злипають ся: находилось за день по небі, надивилось на світ широкий.

— На добра-ніч, сонечко!..

Іду і йду все далї й далї. І ось уже вечір. Задумуєть ся степ, темнїє… Мла встає з невидимих долин і опановує всю просторінь.

Куди менї йти, де ночувати?

Нїкуди менї йти далї. Ночуватиму он на тій могилї, що сиротою стоїть серед зелених нив.

Іду навпростець через уже заснулу пшеницю. Будю її, мну запорошеними чобітьми. Ось і могила… Кидаю одіж, кидаю свої подорожні речі. Кидаю стомлене тїло на тверду, ковилою порослу, землю. Гарно!.. Серце з приємним задаволеннєм вистукує заспокоюючу мелодію. Очі відпочивають на млистим серпанком повитих просторах, а вгорі наді мною бриллянтовим оком розгоряєть ся вечірня зірка. Гарно.

І я лежу й думаю. Думаю: які щасливі були предки наші, оті невідомі Поляне, чи другого якого роду люде, коли жили вони на волї, на роздоллї, в отсих степах, у злагодї з природою і власною душею. Як золоті монолїти, без рябинки, без росколинки, вони красувались на сонцї буття. Обливали їх дощі, зогрівало сонечко, годувала земля свята, співали піснї їм вітри степові перельотні, а зимою — віхоли. Безтурботно дивились вони на світ широкий своїми вузько-прорізаними очима й бачили не тільки всю красу життя тутешнього, бачили вони й принади життя того бічнього, яке починаєть ся за граню шляхів сьогосвітніх. Бачили, і коли приходив час кидати сей світ, — забірали з собою в могилу все, що могло бути потрібним попервах, поки призвичаїть ся людина там, на тому світї, до нових обставин: горщик зо стравою, вірного товариша — коня прудконогого, а та… й вірну дружину. Так зручнїше й надежнїше переходити таємну грань, пускатись у все ж таки невідому й далеку дорогу…

А тепер… Ах, що ми тепер знаємо і в що віримо, і які у нас душі?!.. Не хочеть ся думати про се, не хочеть ся довбатись в болючих ранах… Стомлене тїло просить одпочинку. Повечеряти й спати. Спати сном великого рідного степу, як колись у молоді лїта незабутні.

Лягаю. Степ дише на мене всїми своїми пахощами: і травою зеленою, і молодим просом, і маком польовим і ще чимось, чого я вже тепер, звикши до городського життя, не вмію вгадати. А зорі дивлять ся на мене так прихильно й ласково, мов хотять щось сказати менї, чого не сказали, коли я був молодим і щасливим.

Сходить червоно-золотий місяць…

— Благословляю вас, прекрасні зорі, тебе, задумливий місяцю, й тебе, на море схожий, наповнений таємницями, степе! Благословляю вас!…

Засипаю. Сплю чутко й неспокійно й прокидаюсь удосвіта.

Треба йти далї…

І поки не зійшло сонце, я йду й думаю: що може менї не слїд іти на сї степи Севрюкові, що вже-бачу — ген-ген у досвітній млї перловими хвилями тирси котять ся од зеленого берега ярини. Бо яке я маю право турбувати своїми роспитами людину, котра робить те, що їй велить душа її?..

Але зійшло сонце, засяла земля, заблищала здалека тирса й менї робить ся ясно: маю право! Людина все життє своє присвятила єдиній працї, працї прилюдній, на котру дивитимуть ся тисячелїття, так невже вона може смутитись од моїх запитань?.. Ах, які дурницї можуть приходити на думку! Геть їх, нехай счезають у слїд за тїнями, що залягали в степу, поки не сходило сонце!

І знов, бадьорий і радісний, як колись в далекім дитинстві, я йду по степу. Куди не гляну, — скрізь тепер тирса й тирса. Торішня й позаторішня — мертва й суха, а сьогорічня зелена й гнучка. Перлистою граціозною гривою грає на сонцї, гойдаєть ся на вітрі й тихо-тихо шелестить, про щось розмовляє. Не проходив ще споконвіку по сїй землї плуг, борона не дряпала його. Засївала його весна-красна, а убірала зіма лютая. І зростають на йому спогади про часи незапамятні, поетичні мрії про старовину забуту, по перловій тирсї вітрами розвіяну.

Боже, який простір і яка чистота несплямована й краса невимовна! Нї, той невідомий Севрюк людина незвичайна, коли зберіг осей степ неораний в його красї предковічнїй.

Дивлюсь і здаєть ся менї, що ось-ось вирне з тих хвиль перлових верхи Скиф або Половчанин… І серце напружено бєть ся з сподївання, а очі шукають, чи не майне де білий шлик повстяний обсмаженого сонцем степовика?

Але, що се замріло на обрії, велике й незвичайне?..

Ах, се ж Севрюкова могила, се мета, до якої веде мене з дрібно-турботного камяного міста, через річки й гори, минаючи шахти й заводи, села й хуторі, моя думка. Як я ранїш не помітив її?..

Спиняюсь і дивлюсь. І бачу: якийсь тітан підземний несподївано прокинув ся від сна, хотїв підвестись з під землї, зворухнув товщу її, випяв величезним горбом і, не змігши підняти на себе несвіцької ваги, вивернутись з під неї, знов занїмів, закамянїв там, під землею, в позї свого найвищого напруження. Закамянїв уже навіки.

Се Севрюкова могила. Праця химерної людини, що підняла на себе вагу, яка під силу тільки тітанам підземним. Скоріше, скоріше до неї!..

І в раннїй обід я був коло могили.


На безкраїй рівнинї росла руда неоформована гора, розмережана дорогами, що вились по нїй все вгору і вгору, мов нарізки на гвинтї. Люде й конї, дрібні мов комашня, повзли по тих дорогах вгору і вниз з нагруженими землею й порожнїми грабарками й горіли на сонцї ріжно колїрними крапками. А коло гори, далеко навколо неї, де вже було знято верхні шари чорнозему, теж ворушились і повзли люде й конї по рудій долинї.


Перше, що подумав я, коли побачив зблизу могилу, була думка: та се ж нова вавилонська башта, збудована в степу… Але на що її збудовано? Якими думками дійшов отой химерний Севрюк до заміру насипати в степу гору?

Я стояв і дивив ся, силкуючись зрозуміти те, що бачив.

— Дивитесь на могилу? — почув я за собою старечій голос і озирнув ся.

Позад мене стояв сивобородий дїдусь у простій білій одежі й старенькому соломяному брилї й дивив ся на мене ласкавими променистими очима. І було в тому голосї, фіґурі й манєрах, а найбільше в ясних очах дїдуся, щось таке, що я не вагаючись, вгадав, що се й єсть передо мною творець отії могили, Севрюк.

— Се ви будуєте? — одповів я йому запитаннєм на запитаннє й простяг до його руку.

— Я, — сказав він, задержуючи мою руку в своїй і дивлючись просто й лагідно менї в очі. — Я. А ви здалека.

— Здалека.

— Прийшли на могилу подивитись?

— Еге.

— То ходїмте зо мною.

Ласкаво-промениста усмішка осяває обличчя й легкою задумливістю ледві помітно залягає десь в кутиках коло очей. Узяв мене за руку, нижче ліктя й веде до землянки.

— Заходьте сюди, одпочиньте. На сонцї спека, а тут гарно.

— Нї, я зараз хочу піти на могилу.

— То ходїмте, коли не дужо стомились.

Знов лагідно осміхаєть ся й привітно дивить ся на могилу.

— Ходїмте.

І ми пішли.

Збірались по нарізках велетеньського гвинта все вище й вище, розминаючись з порожнїми грабарками, що спускались вниз. І чим вище піднїмались, тим де далї ширше передо мною на всї боки розгортав ся степ. Нарештї ми були на самому шпилї.

Не знаю, з чим зрівняти те вражіннє, яке зробило на мене все, що я побачив зверху гори. Менї здалось, що я сплю й бачу один з своїх звичайних снів: я, без крил, тільки якимсь напруженнєм грудей, яке бува, коли плаваєш у водї, злетїв на надзвичайну височінь і держусь на їм. Диханнє спіраєть ся в грудях, а серце тремтить і завмірає. А підо мною розгортають ся невідомі менї краєвиди.

Але то вві снї, а тут явне ми піднялись у височінь, і стоїмо, і дивимось на землю, мов сонце святе. Кров бє в висках, серце хоче вирватись з грудей. А земля, отсей степ шовковий, роскинулась навколо неокраєним кружалом ізумрудним і приймає на себе все небо — з бозоднім морем блакити, з снїжно-перловими хмарами й величнім все видющим і все наповняючим сонцем.

Боже, який простїр і яка краса невимовна!

— Тут саме межиріче. Отуди, на північ ідуть одні річки, а сюди — на схід і південь — другі. На захід немає річок, — каже Севрюк.

— А всї вони потім, в кінцї кінцїв, сходять ся до одної мети, в одне море. Як і все на світї…

Осміхаєть ся й показує рукою на місця, де беруть ся річки, й називає їх по іменню, мов дїтей своїх, такий ясний, такий ласкавий.

— Яке ж ви гарне місце вибрали для могили! — говорю я.

— Не я, а доля.

— Як?..

— Вона дала менї сю частину землї й намітила шляхи житя його і я зробив те, що повинен був зробити, — сказав він і мов, якась тїнь прометнула у його в очах. Принаймнї так менї здалось.

Я знов оглянув стару дивовижну людину. Обвів її поглядом з голови до ніг, обняв усю і не міг зрозуміти сути її й тільки упевнив ся, що передо мною якась загадка, якийсь живий сфінкс.

— І все отсе, що бачимо, ваше? — спитав я.

— Все, поки дивлюсь на його — моє. Так само як і ваше, поки дивитесь на його ви.

Знов та сама усмішка у знов ясних променистих очах.

— І кожен, хто дивить ся й дивитиметь ся звідцїль, матиме все отсе, володїтиме їм. Поки дивитиметь ся… І так буде во віки.

Якийсь потайний огник натхнення майнув у його очах і зараз же погас: не слїд, мов, виказувати свої потайні думки перед чужинцем.

— Але все ж таки вам з дороги треба одпочити. Ходїмте, будемо обідати.

Взяв мене під лікоть і веде. І я йду за ним покірно, мов дитина за батьком, і дивуюсь, якою силою він чарує мене, отсей маленький і слабосилий дїдусь?

Обідали в землянцї й потім я спав. Спав міцно й безтурботно, мов подорожній, що вернув ся в любу сїмю свою з далекої подорожі. Прокинув ся уже надвечір. Лежав на твердому ліжку, де звичайно спав, як можно було догадатись, Севрюк, і думав про слова його: „все, поки дивлюсь на його — моє, так само як і ваше, поки дивитесь на його ви“. Се ж цїлий закінчений світогляд. Фильософська сістема. На яку височінь підняв ся сей чоловік! Які стежки привели його туди?!

 

 

Сонце сїдало за далеким обрієм, а ми з Севрюком стояли на верху могили й дивились на рожевий захід. Внизу, в робочім таборі, люде запалили вогнї й варили вечерю й до нас долїтав їх гомін, вечернїй затихаючий гомін натруженого люду. Хтось рубав дрова… Десь за землянками іржало лоша… А там, на заходї, погасало велике світило в нїчим не нарушимій тиші, і так помалу, так не помітно, що здавалось снить ся, що воно гасне.

Севрюк стояв і, весь рожевий, дивив ся на його, не зводячи очей і згорнувши на грудях руки. І здавалось, що він молить ся, що уста його шепочуть слова тихої молитви. А я дивив ся на його й думав: хто він такий, який дух дїє в йому і якому Богови він молить ся? І коли сонце сховалось за землю й він, як менї знов здалось, послав йому ледві помітне зітханнє й обернув ся до мене, я взяв його за руку й сказав:

— Вибачте менї, але я хочу спитати вас…

— Питайте, питайте, чого ж!.. — лагідно сказав він, помітивши, що менї важко поставити йому разом і просто моє питаннє. — У мене немає таємниць для людей.

— Скажіть: на що ви насипаєте отсю могилу? — сказав я разом і почув, що почервонїв, як той вечірнїй захід.

Севрюк осміхнув ся.

— Я знав, що ви мене спитаєте. Але давайте сядемо. За день натопчеш ся, то хочеть ся й посидїти увечері.

Ми сїли, повернувшись обличами туди, де горіла вечірня зоря.

— Всї мене питають, і всїм я одповідаю. І кожному не однаково. Щоб одповісти вам треба почати здалека. Бо й ви прибули здалека і мабуть не знаєте того, що знають люде тутешні.

Я кивнув головою в знак згоди.

— Бачите, предки мої, Севрюки, ще за царицї Катерини осїлись на сих степах. Рід був чималий, але помалу увесь вимер і я останнїй в роду. Всї землї, що зостались в спадщину, перейшли до мого батька, а потім до мене. Батько вмер, коли менї було сїмнадцять лїт. А мати й зараз жива… Виріс я в степу, під впливом його природи й культури. Двадцяти год виїхав за кордон. Слухав лекції фільософії й медицини по унїверситетах нїмецьких і швейцарських. Потім обїхав кругом світу, прожив рік в Америцї, теж у таких же, як і наші, степах. Одружив ся там і вернув ся до дому, коли менї було тридцять лїт. І ось живу тут.

— У вас єсть дружина? — спитав я.

— Нї, нема, — сказав він і глибоко затаєна туга почулась менї в його голосї. Немов він навіть задзвенїв якось особливо.

— І ось живу, — повторив він.  — Ще батько мій поклав такий заповіт, щоб як менше орати землї, — тільки для того, щоб хлїба ставало на житє, а решта степу йшла б під випас для отар. Сеї системи держусь і я й орю тільки коло села, скільки менї треба й селянам.

Він на хвилину спинив ся, мов шукаючи переходу для думок иншого порядку, і потім почав говорити далї.

— Так то. Жив і жив, а лїта йшли. І ви розумієте, що я, старий студент нїмецький, не міг не думати про те, що бачив навкруги себе, не міг обійти питаннє: відкіля я взяв ся, нащо живу й куди піду?.. Яка мета всього сущого?.. Не міг не зводити усього, що бачив, що сам пережив і передумав і що пережито й передумано людьми, до якогось сїнтезу… Словом, — не виробити свого світогляду. І він склав ся у мене якось сам собою. Сказати б — орґанїчно. Світогляд степової людини, що родилась, і зросла, і умре на отсїй рівнинї. І як один з виявів сього світогляду будуєть ся от ся могила.

І знов він спинив ся, мов шукаючи переходу ще на инший, вищий щабель і найшовши його, так само, як і попереду, потвердив свої думки тим же словом:

— Так то…

Помовчав хвилину.

— Будую могилу… — роздумливо сказав він. — Вам мабуть це здаєть ся дивним, може смішним… Як і другим людям… Га?.. Скажіть по правдї?

Він повернув ся до мене і в присмерку, сміючись, подивив ся менї в очі. І в тому сміхові було стільки доброти й чисто дїтської правдивости, що я піддав ся їй і теж, сміючись, сказав:

— Смішного нема нїчого, але я, по правдї, не зовсїм розумію…

— Кажіть просто: зовсїм не розумію. Аже ж правда?

— Та правда, — сказав я, попадаючи йому в тон.

— Ну, так послухайте далї і зрозумієте. Бачите, коли людина проживе вік і почне підводити рахунки свого житя, то вона питає себе: що ж я в кінцї кінцїв зробив за той час, який доля дала, менї в житї, і з тими засобами, якими надїлила мене? Бо хочеть ся ж кожному з нас щось зробити гарне, кинути по собі якийсь слїд. Поставив і я се питаннє й поставив давно. І побачив, що не зробив нїчого, опріч того, що зберіг в незайманости й красї той шматок землї, що менї випало володїти ним. Се я вважаю моєю заслугою і в сїм моя утїха. Але, окрім того, в моїй душі все життя йшла внутрішня робота. Я — як кажуть — шукав Бога… І тут я вам скажу коротко: через нетрі безвіря й муки самотности я прийшов до висновку, що Бог все таки єсть. Єсть Бог!..

Голос Севрюків немов окріп і вирівняв ся. І менї вже здалось, що я бачу перед собою якогось сектанта-фанатика, що буде привертати мене до своєї віри. І жалко стало його поетичного ореолу, в якім уже увійшов він в мою свідомість. Але я помилив ся.

— Єсть Бог. Тільки в чому він виявляєть ся, конкретно кажучи — Бог якої менї відомої релїґії, чи фильософії, чи науки він, — я не можу сказати. Та для мене це й не важно. Важно тільки те, що Бог єсть. І отсе йому, Богови Невідомому, я й будую сей памятник. Се — моя молитва, подвиг мого житя…

— Але як же ви всетаки уявляєте собі вашого Бога? — зацїкавив ся я.

— Се складне, мій любий, питаннє. І я не можу просто й ясно сказати вам. Ближче всього буду до правди, коли скажу: уявляю Бога, як єдину творчу світову силу, як найвищий закон усякого житя матеріального й духовного — вічний і незмінний. Або инакше сказати: Бог мій єсть найвищий пункт, до якого доходить моя думка, підносючись над хаосом життя. Сінтез усього сущого.

Севрюк на хвилину спинив ся.

— Знаю, що говорю не ясно, — сказав він потім. — Але тут головна річ не в словах. Вони безсилі вмістити в собі те, що хочеть ся сказати. Тут вся сила в інтуіції. Людина чує, що єсть Бог… І я чую і через це чутє я навіть не вірю, а знаю, що Бог єсть. І для мене сього досить. І все на світї для мене ясно, і гармонїчно, і прекрасно.

— Але все ж таки ще спитаю вас: якими шляхами ви дійшли до такої именно молитви своєму Богови? — спитав я.

— Степовими шляхами… чумацькими… — осміхнув ся добродушно Севрюк. — Не вірите?..

— Вірю, але не розумію.

— Зараз зрозумієте. Уявіть собі людину в нашому степу. Нехай то буде кочовник який, чи старосвітський чумак наш, або чабан, чи просто звичайна інтелїґентна й не інтелїґентна людина. Вона в степу… І бачить тільки небо, землю й себе: своє тїло й душу. Кажу: тілько небо, землю й себе… І людинї здаєть ся, що куди вона не піде, все буде тільки степ, і небо, й вона сама. І їй робить ся страшно. Зпочатку не знає від чого… А потім їй починає здаватись, що єсть ще хтось невідимий, хто дивить ся на се небо й землю і стежить за путями й думками її, одинокої людини. І все, все знає що єсть, що було й що буде: куди вона, ота людина прийде… І того їй страшно. З вами не траплялось сього?

— Бувало. Щось подібне…

— От бачите… І не тільки з нами се буває. І я думаю, що кожна людина, яка живе в степу й часто зостаєть ся в самотинї, наодинї сама з собою, не може бути атеістичною. Принаймні, коли їй дано довгий вік і здатність до рефлексії… І отсим самим шляхом і я, колишнїй атеїст, прийшов до віри в Бога. Ну, звичайно, я намічаю вам тільки схему… Тільки натякаю, як се сталось. Упускаю безлїч парелельних шляхів і комбінацій другого порядку, але того ж характеру… Може говорю не тими словами, якими б треба було сказати, щоб було точно й ясно. Але ви зрозумієте саму суть. Бо ви ж самі степовик.

Він ждав, що я скажу щось, потвержу його думку. Але я мовчав. Менї, людинї, яка ще не пройшла шляху призначеного їй житя, ще шукала свого Бога й не мала його, було важко признатись в тому. Важко було сказати, що на терезах моєї душі ще важились великі проблеми, яких нїкому не можно обійти, нї одсунути від себе, і страшно було пустити чуже око в свою таємницю.

— Я вірю в Бога… А віра скрізь і завжди вимагає дїяльного відношення до її обєкта, — сказав далї Севрюк. — Тому то люде вірующі роблять добрі дїла, будують храми… і все таке инше. Моя віра не вимагає від мене нїяких альтруістичних виявів. Вона не примушує мене навіть на якесь служеннє Богові. Не знає страху перед ним, не знає ідеї „возмездія“… Се все для мене ідеї й поняття иншого порядку. Для мене тільки важно й єдино потрібно визнавати істнування Бога. Єсть Бог — єсть і я, і ввесь світ зведено до єдиної системи, до єдиної гармонїї. А нема Бога й мене немає, й світ тодї — хаос безформений, страшна дісгармонїя. Я вірю в Бога і моя молитва, бо без неї неможно обійтись, то — признаннє кожної хвилини усїм єством своїм його істнування. Але менї сього мало… Менї хочеть ся й другим людям сказати: Єсть Богь!.. Хочеть ся передати се слово вікам — і я насипаю сю могилу.

Він говорив з щирим і гарячим чутєм, мов на сповіди. І його щирість мене, замкнуту в собі людину, хвилювала. Бо вимогала того ж і від мене. Але що я міг йому сказати, весь з давнїх давен понятий і полонений безнадїйним скептицизмом?.. І я мовчав, користуючись з того, що він не питає мене.

— Тут я йду слїдом за предками нашими, людьми часів стародавнїх. Вони добре помітили одну рису людської псіхіки: нам кидаєть ся в вічи й викликає думки кожна річ, що стоїть одна-одиницею на якійсь рівнинї. Нехай то буде одиноке дерево, чи піраміда, чи, скажемо, наша степова могила… Вона в степу приковує до себе людські очі й думки. З нею степ не здаєть ся пустинею. Вона надає йому якусь задумливу красу… І ось вони, де жили, чи де пролежали, насипали могили. Більше, здаєть ся, в память своїх, великих людей, на місцї, де ховали їх… І невелика така могила стоїть віки. А скільки стоятиме велика, того й сказати не можно… Так ось я в память своєї віри в Бога, того моменту, коли я сказав — єсть Бог! — надумав насипати велику, яку тільки зможу, могилу. Отут, на сїм місцї… Щоб видно було з усїх країв… Нехай стоїть віки віків і показує своєю вершиною в небо й підносить туди людську думку. Нехай стоїть непорушним сімволом стремлїння душі людської до ідеалу до Бога. Нехай підносить ся над долинами й балками й царює над отсим степом. І кожному, хто дивитиметь ся на неї, вона дасть шось для його потрібне, дасть відповідний моменту й його псіхіцї настрій, бо в нїй, в могилї серед степу, таїть ся якось магічна краса. А краса єсть сила вічна, якої нїхто й нїщо не вичерпає… І могила моя буде творити своє дїло без кінця. В тому буде її послуга людям…

Вечірня зоря давно догоріла і небо було тепер все одинаково синє. Ніч спустилась на степ і оповила його дрімотною млою. І в тій млї було так гарно й моторошно слухати казку маленького дїдуся про великі заміри самотної людини й високі сягання її духа. Бо менї справдї й те, що він говорив, і те, що я чув і бачив, здавалось якоюсь фантастичною степовою казкою. І я ладен був би сидїти всю ніч і слухати лагідний старечий голос, сповідь одинокої степової людини, мелодію поетичної журби по ідеалї, в якій бренїло стільки рідних менї згуків і знайомих ладів і ходів. Було, кажу, гарно й моторошно, бо се ж обголялась передомною душа людська…

— Ну, ось я й розказав вам усе найголовнїйше. А тепер — бай-бай, спатоньки пора. Люде вже облягли.

Не хотїлось іти з гори і я думав було заночувати на могилї, але зо мною не було нїякої одежі, і ми пішли вниз, до землянок.

— Люде дивують ся, що я витрачаю кошти на могилу. Приїздив якось ґубернатор… Йому було наговорено, що я будую якусь фортецю… Але подивив ся, нїчого, здаєть ся, не зрозумів з того, що я йому казав, і поїхав. А архирей теж приїздив… Той радив на верху могили поставити каплицю з золотою банею, а коло могили заснувати монастирь… Ну, я, звичайно, з ним не згодив ся!…

Місяць, як і вчора, червоно-золотий і замислений стояв над степом. І з гори здавалось, що там, туди далї від могили, сивіє море. Хотїлось почути його далекий гомін… Але було тихо. Робочий табор спав. І ми потихеньку повечеряли коло землянки і теж лягли на відпочинок.

 

 

Городянин, я скоро заснув і прокинув ся пізно.

Дивлюсь і слухаю.

Крізь непричинені двері землянки вриваєть ся до мене золотими пасмами проміння. Чую розмову. Жіночий голос і Севрюків.

— Давно не навідуєш ся додому. Думаю: поїду, подивлюсь, як він там…

— Як бачите: нїчого… Працюємо, по малу.

— Ну, слава Богу. А я боялась…

Се мати старенька, зозуленька сивенька, — думаю я, — прилетїла навідатись до своєї дитини.

Схоплююсь з ліжка, причепуряю його й себе й вихожу з землянки. Севрюк і старенька, мала-малюсенька мати його сидять на лаві коло землянки. Дивлять ся на могилу й розмовляють.

Вітаємось. Знайомимось. Ті ж, як у сина, риси облича й той променистий погляд. Тільки турботно зведені дугасті брівки й якась жалібно-спочуваюча усмішка черницї бренить на стареньких устах.

Замовкли. Чую, що я зайвий тут і відхожу до людей. Вітаюсь, просю лопати й, помагаю накидати в гробару землю. І менї весело й приємно брати на блискучу, вискріблену лопату вохку глину й кидати в гробарку. Віддати частину своєї сили й енерґії на будуваннє памятника Богови Невідомому, приєднати й свій голос до хору степового трудячого люду.

— Важкенька земелька… Не хоче з місця рушати… Та ми її вище покладемо: нехай собі лежить там до кінця світу, на могилї… — говорить, важко дихаючи, чорнобородий, чорноволосий кряжистий дядько й стукає лопатою по грабарцї.

Він робить з двома хлопцями синами.

Має дві гробарки й пару коней. Робить, як тільки випадає вільний час од господарювання, уже третїй рік. Заробив од Севрюка в свою власність три десятини землї. Дасть Бог здоровя, а Севрюкови житя, заробить ще. Севрюк платить за роботу не грішми, а землею. Нарізає людям шматки з свого степу, по краях його. Славний пан. Нїмцї давали за землю мілїони, а він каже: „Не треба. Нехай люде собі й дїтям заробляють землї. Бо скоро буде і в нас у степу тїсно жити“. Звісно, люде множать ся, а землї усе однаково. Кажуть, инші пани прохали царя, щоб одібрати у Севрюка землю, бо він роздає її людям. А царь сказав: його земля, його й воля над нею. Був ґубернатор хотїв запечатати могилу. Так Севрюк таке слово йому сказав, що він тільки здвигнув плечима та й поїхав собі. Деж таки. Кожен має право насипати могилу. А тут же його жінку поховано.

— Хіба?

— А як же! Вивіз він собі жінку з Америки. Ще хлопцем я був, памятаю: хороша була, такої другої я й не бачив. Смуглява, очі чорні. Верхи їздила так, що й наш брат не поїде. З того й смерть їй подїялась.

— Як?

— А так. Любила по степу вдвох з паном верхи скакати. Крикне: „наздоганяй!…“ По своєму, по нашому не вміла. І полетить, як птиця. А пан за нею. Та тут, де от ся могила, наскочила на бабака… Кінь під нею злякав ся… Кинув ся в бік… А вона не вдержалась на сїдлї, та в землю!… Й розбилась.

— Он як.

— Ото ж пан і могилу насипає тут. Журив ся, сердешний, довго. Думали, розуму стеряєть ся.

Новий світ кидає на Севрюка се оповіданнє і в простих словах розгортає велику драму, яку довелось йому пережити.

Годї кидати землю. Не можу. Бо думка повернула зовсїм у другий бік. Хочеть ся думати про Севрюка, про його минуле.

— Еге, важка земля! — кажу, утираючи піт з облича й стаючи перевести духа.

— Важка, та нам люба. Вік би копав її, щоб більше собі й дїтям придбати.

— А я вже втомив ся.

— І за те спасибі. Одпочиньте. Тодї знов, як захочете, поможете.

Дивлюсь туди, де Севрюк з матїрю. Мати прощаєть ся. Хрестить сина великим хрестом і цїлує в чоло. Він цїлує руку. Іду і я попрощатись.

— Нехай вас тут Господь милує. Прощайте, прощайте!…

Сїла в бричку, мов старенька черниця, й хрестить нас. Поїхала. Попливла по зелено-перлистому морі в своєму човнї далї далї. Син провожав її спокійним люблячим поглядом.

 

 

Треба й менї рушати до дому. Й нехочеть ся кидати отсих людей, сеї могили. Нїколи вдруге не побачу їх…

Іду знов на могилу. Збіраюсь на самий шпиль і сїдаю. Дивлюсь на степ і силкуюсь увесь його, до країв димчастого обрію вмістити й занотувати в своїй памяти, шоб понести з собою далеко-далеко, туди, де по камяницях нудять ся блїді і злі, мов оси, люде, де шумить і гремить друге житє і світить, закутий в скляні кайдани, инший світ. Приглядаюсь і бачу тепер у далекій долинї золоту крапку хреста на церкві. В другім краю маячать чи то стоги, чи хати якісь. Ще в иншому краю мріють крила вітряків. Онде сїріють отари овець… Отут, по сїй тирсї лїтала на конї вродлива креолка, згадуючи може свій рідний край. На сьому шпилї тужив самотнїй Севрюк і думав свої степові думи. А тепер он працюють люде… Степ живе й дає житє і тварі й людям. Але не видно їх. Вони мов тонуть в йому. Розбігають ся й гублять ся десь по низинах, де течуть і вють ся степові річки тихі й над дзеркальними ставками шумлять зелені верби.

Піду звідсїль і понесу з собою все, що бачив, чув і передумав оттут, що навіяв на мою душу степовий вітер, що посїяло в їй золоте сонце.

І не хочеть ся йти…

Жалко рушати з місця. Хочеть ся помарити про те, що дїялось і дїятиметь ся тут. Мілїони людей будуть дивитись на сї краєвиди з шпиля могили в ті часи, коли й слїду не зостанеть ся від наших поколїнь і від культури нашої. І буде їм здаватись ся могила степовою загадкою. І пройдуть вони й розриють її… Жалко. Не всю розриють, — не буде інтересу їх практичним кишеням розкидати її: проріжуть її тунелем, доберуть ся до серця… І що знайдуть в їй?… Може останки стрюхлявілих кісток жіночих. І не знатимуть, який жінцї вони належали і яка доля її була на землї. Розвіє вітер порох од їх і все. А про Севрюка утворить ся якась лєґенда. Потім і вона забудеть ся. І нїхто не знатиме, нащо він насипав могилу, яка думка утворила її серед степу.

Он і він. Ходить по могилї, розмовляє з людьми… Іде сюди.

Переказую йому свої думки. Смієть ся. Радий, що менї прийшли в голову сї думки. Він теж у свій час думав про се й не забув, — приготував цїкавим дослїдувачам гарного гостинця. Могилу не просто насипано серед степу, а під нею єсть великий мурований льох. Граніт і цемент счепились і злились тим непорушним склеплїнням і стережуть заповітний клад.

Не можу вдержатись і питаю:

— Останки дружини вашої?

Нї, там лежать у скляних, герметично запаягних, скриньках речі, які характеризують наш час і народ наш, культуру сьогочасну. Святе письмо… Історія народів… І Пушкин і Шевченко… І моделї побутового обійстя народу нашого… І все, все, що може бути цїкавого колись, иншим людям. Стереже те все важкий гранітовий заклятий склеп. Не під силу буде увійти в його грабівникам яким. Тільки наука з своїм ключем чарівним увійде в його й їй дасть ся клад Севрюків.

— Так он як!

— А як же. Я йду слїдом за предками нашими. Ті закопували в могили все, що було любе й дороге людям. Я роблю те саме. Нехай лежить… Зроблено все, щоб покладене збереглось, не потлїло. Бачите, що й моя могила, як і всї степові могили, єсть справжня могила, бо в її поховано релїквії нашого часу, нашої культури… А дружина моя? Ви чули про неї? Її поховано в другому місцї.

І знов та сама тїнь, що я помітив колись, промайнула в очах у його.

— Вибачте, — сказав я, щоб перевести розмову на иншу тему, — але я спитаю вас: що ви думаєте зробити з своїми маєтностями? Дїтей у вас і родичів, як ви самі казали, немає…

— Це моя тайна. Узнають її після моєї смерти. Скажу тільки, що моя остання воля буде стояти в звязку з моїм світоглядом. Що належить людям, то й буде їм дано. З собою нїчого не візьму…

Знов загадкова усмішка заграла на старечих устах. Знов степовий сфінкс притаїв свою таємницю.

 

 

— Ну, я йду!.. Прощайте!

— Прощайте!

Натягалась по степу від велетенського клубка невидима, але кріпка нитка. Іду й чую її. Чую, що звязано мене нею з могилою і куди я не піду, потягну її, як павук тягне свою блискучу павутину. Стоїть в моїй уяві гора і стежить за всїми шляхами, що йдуть по степу коло неї. Бачить вона й мій шлях…

— Прощай, могило!… По инших дорогах упаде путь моя, другі місця бачитимуть очі мої й другі думки оповють мою душу. І загублюсь я на тих шляхах і забуду колись про тебе. Загублюсь, як порошина у вихорі, що переходить з півночи на південь і зі сходу на захід і обходить всю землю. Загублюсь, як загубилась в степу нашому ота чорноока дочка прерій. А ти стоятимеш і будеш загадкою вікам прийдешним. Прощай!..

Сонце дивить ся на степ і на мене й осяває мій шлях. Шелестить периста тирса і пекучий вітер лоскоче менї обличе й нашептує в уші щось давно-давно забуте, а може й зовсїм незнане, але дороге й любе, як сон про минуле щастє.

Прощай, могило!

1911.