Бог його батьків/Зневага жіноча
| ◀ На кінці веселки | Бог його батьків під ред. Освальда Бургардта пер.: Лідія Всеволожська, Пантелеймон Ковальов Зневага жіноча |
|
Була вона якась несподівана, ота зустріч Фреди з місис Епінґвел. Фреда була грекиня; танцюристка з професії. Принаймні, вважала себе за грекиню, але не всі цьому віри йняли, бо в її класичних рисах позначалася надто сильна вдача, а пекельні вогні, що инколи спалахували в очах, породжували ще більшу непевність що до її етнології. Лише небагатьом чоловікам судилося бачити цю чудову постать; і скільки б років не минуло, вони її не забували й, здається, ніколи не забудуть. Вона не охоча була оповідати про себе, а тому можна припустити, що у спокійні хвилі відпочинку вона дійсно була грекиня. Від Чількута до Ст. Майкеля її хутра були найкращі на всю країну. Її ім'я було на вустах всіх чоловіків.
Що до м-с Епінґвел, то вона була дружина капітана: отож з боку соціяльного — зірка першого ранґу; орбіта її проходила поміж найвиборніших гуртків Давсона. Ті, що стояли осторонь, називали ці гуртки Офіційною клікою.
Сітка Чарлі якось мандрував разом з нею, саме тоді, коли був страшенний голод, коли життя людини коштувало дешевше, ніж філіжанка муки, і ставив він її вище по над усі на світі жінки.
Сітка Чарлі був індієць; його критерії були примітивні, але його слово мало вагу: як скаже — мов ярлика начепить. Ці обидві жінки — кожна на свій лад — скоряли чоловіків і панували над ними, але шляхи їхні були розбіжні.
М-с Епінґвел панувала у своєму власному будинкові та в бараках над молодими юнаками багатих родин, не кажучи вже про начальників поліції та представників виконавчої й законодавчої влади.
Фреда панувала в місті, але підлеглі ій чоловіки були ті ж самі, що виконували громадські обов'язки в бараках і чаювали у місис Епінґвел, у її рубленій хаті на схилі гори.
Кожна знала про існування другої, але життя їхнє точилося на протилежних полюсах; одна про одну чули, цікавились, але ніколи не допитувались. Ніяких ускладнень не було-б, якби несподівано не приїхала першим льодом до цієї країни нова особа; мала вона гарну запряжку і космполітичну репутацію. То була натурниця Лорен Лізней, угорка, гарна, з артистичним обличчям. Вона прискорила сутичку; через неї місис Епінґвел мусіла залишити свою гору і втрутитись у володіння Фредині, а Фреда — залишити місто, щоб зняти бучу на губернаторському балю. Для Клондайка все це — історія давно минулих днів, але навіть у Давсоні мало хто знає істину.
За винятком де-кількох людей, ледве чи й хто міг судити про вчинок дружини капітанової, або грекині-танцюристки.
Честь висвітлити цю подію припала на долю Сітки Чарлі.
Головні факти, наведені нижче, оповідав він сам. Не віриться мені, щоб Фреда відкрила свою душу якому писаці, або, щоб м-с Епінґвел сама прохопилася словом. Може, котра з них щось і казала, але ж це неправдоподібно.Флойд Вандерліп був, треба гадати, дужа людина. Важка праця й мізерна їжа не страхали його, як оповідає про нього історія перших років перебування його в країні. В небезпеці він був як лев; а ті, що були свідками того, як він стримував півтисячний натовп голодних людей, казали, що світ ще не бачив людини відважнішої.
У нього була лише одна хиба, але й та — наслідок його позитивних якостей, дарма що мала негативний характер. Його здібності були великі, але позбавлені координації. Був він залюбливий, але залишався пасивний, німий протягом тих років, коли живився лосиною й лососиною, шукаючи блискучого золота по холодних горах Ельдорадо.
Але коли він, кінець-кінцем, поставив свої затички на найбагатшій дільниці Клондайку, спрага любовна почала в ньому відживати і цілком опанувала його, коли він зайняв у суспільстві почесне місце одного із королів Бонанци.
Він раптом згадав якусь дівчину у С.-Штатах, і його посіла настирлива думка, що вона його певне чекає, і що жінка — приємне надбання для чоловіка, що мешкає аж за 53° північної широти.
Отож написав він відповідного листа, вклав туди акредитив на суму досить велику, щоб покрити видатки на подорож, посаг та инше і послав на адресу якоїсь Флоссі. Флоссі. Так. Решту можна собі уявити: він збудував гарний будиночок на своїх копальнях, купив другий у Давсоні, та оповістив новину серед приятелів своїх.
От тут і виявилась відсутність координації. Чекати було тоскно, а любов і пристрасть, так довго стримувана, не терпіла дальшої відстрочки.
Флоссі була в дорозі, а Лорен Лізней була вже тут, що правда, мала вона космополітичну репутацію. Тай не молода вже була, рівняючи до тих років, коли позувала по студіях артистів королеви, і коли біля дверей її залишали свої візитні картки кардинали й принци. З її фінансами справа теж стояла кепсько.
Зазнавши за своє життя всього потроху, вона не від того була, щоб зійтись з королем Бонанци, що його багацтва не вбереш і в шість цифр.
Як мудрий салдат після довгих років військової служби шукає собі затишку, так і вона приїхала в Північну Країну, щоб вийти заміж.
І ось, одного дня, коли Флойд Вандерліп у крамниці Пароплавної Компанії купував скатертин для Флоссі, Лорен Лізней скинула на нього своїми блискучими очима. Погляди їхні зустрілися, а далі все пішло, як по маслу.
Людині нежонатій прощається багато такого, що ніколи не проститься чоловікові, що зв'язав себе семейними путами. Те саме сталося й з Флойдом Вандерліпом. Флоссі була ще в дорозі, а тому й почалися пересуди, коли Лорен Лізней головною вулицею проїхала його вовкодавами. Вона супроводила жінку репортера газети Зоря Канзаса, коли та фотографувала Флойдові володіння в Бонанці; була свідком тому, що газетярка написала статтю на шість шпальтів.
В той день вони по-царському обідали в будинку Флоссіному, на її ж скатертині. Опріч цього, були ще різні поїздки, відвідування, таємні забави; правда, забави цілком пристойні, а все таки вони спричинялися до гострих завважень з боку чоловіків і до побрехеньок жіночих. Тільки м-с Епінґвел нічого не чула. Далекий гамір різних балачок доходив до неї, але вона була кращої думки про людей і глуха до пересудів: що входило одним ухом, виходило другим.
Але зовсім инша справа з Фредою. Вона чомусь не долюблювала чоловіків; серце її більше поривалось до жінок, що їх, здавалось би, вона найменше повинна любити.
І ось тепер вона всім серцем стояла за Флоссі, що мандрувала в той час Довгим Шляхом, не страхаючись суворої півночи, аби тільки побачитися з чоловіком, який чекає і, мабуть, не дочекається її. Фреда уявляла собі її тихою, ласкавою, боязкою дівчиною, з ледве окресленим ротом, з вередливими устами і золотистим волоссям та очима, сповненими дрібною життьовою радістю. Вона уявляла Флоссі також із зав'язаним від морозу носом, як вона, інеєм вкрита, стомлено плентається за собаками. Ось чому Фреда посміхнулася Флойду Вандерліпові на одній вечірці підчас танців.
Нема такого чоловіка на світі, щоб не зачарувала його Фредина усмішка. Те саме сталося й з Флойдом Вандерліпом. Прихильність натурниці спричинилася до власної переоцінки своєї особи, а тепер ласкавість до нього танцюристки-грекині сповнила йому серце мужськими гордищами. Очевидно, є в йому невідомі чесноти і глибини, що їх оті жінки збагнули; він ясно собі не уявляв, що то за якості, але невиразно спізнавав, що вони десь там повинні бути. Тому він і запишався собою. Чоловік, що зразу зачарував двох таких жінок, очевидно — людина надзвичайна. Колись на дозвіллі дослідить він оту свою снагу, а тепер візьме те, що посилають боги.І ось у йому заворушилася думка, що властиво знайшов він у тій Флоссі? Він навіть почав жалкувати, що викликав її сюди. Фреда, звичайно, не входить у рахунок.
Його численні копальні найбагатіші на ввесь Бонаца-Крік, і він мусить вважати на своє громадське становище. — Але ж Лорен Лізней — оце, справді, жінка для нього. Жила вона колись розкішно; могла б і тепер завести такі порядки в його господі та вміло використати його долари.
Але Фреда посміхалась, посміхалась аж почав він вчащати до неї. Вона теж почала іздити його вовкодавами, отож натурниця мала над чим замислитись і при першій зустрічі засліпила його своїми принцами, кардиналами й особистими маленькими анекдотами про двори та королів. Вона показувала йому записки, що починалися словами: Моя дорога Лорен і кінчалися: Завжди прихильна до Вас; далі був підпис справжньої якоїсь королеви. І ось він у душі дивувався, що така велика жінка вшанувала його своєю увагою. Вона так уміла зачарувати його своїми облесливими словами, порівнюючи його з тими шляхетними привидами, яких вона створювала в своїй уяві, що він виходив від неї одурманілий, самовдоволений, жалкуючи, що досі марнував своє життя.
Фреда була хитріша. Коли підлещувалась, то ніяк цього не відчуєш. Коли робила комусь ласку, то це було теж якось непримітно. Коли чоловік відчув, що він їй подобається, то це йому так тонко давалось на здогад, що він і сам не знав, що і як. Отже, вона все більше прибирала Флойда до рук і що-дня їздила його собаками.
І ось тут як раз трапилась пригода. Чутки про зустрічі танцюристки з Флойдом ширилися і навіть дійшли до м-с Епінґвел. Вона теж часто думала про Флоссі, що десь по снігу без кінця тюпала в своїх мокасинах. Отже Флойд Вандерліп одержав запросини завітати на шклянку чаю до хатинки, що на пригорку. Від цього йому голова зовсім запаморочилась, він аж сп'янів від щастя й самовдоволення. Ніколи ще не доводилось людині зазнати такого нападу. Його душа — об'єкт, за який аж три жінки змагаються, а четверта десь їде, щоб теж собі його вимагати. Та ще які три жінки!
Але вернімось до м-с Епінґвел і до помилки, яку вона зробила.
Про цю справу вона обережно поговорила з Сіткою Чарлі, що продав собак грекині. Нічиє ймення не згадувалось. Єдиний натяк був у словах м-с Епінґвел: — Це жахлива жінка. — А Сітка Чарлі, що думав про натурницю, відгукнувся: — Так, жахлива жінка. — Він погодився з нею, що гріх стати між молодятами, що ось-ось мають побратися.
— Адже вона ще зовсім дівчинка, Чарлі, — мовила вона, — я цього певна. Вона приїжджає до чужої країни і не знайде тут ні одного приятеля. Ми повинні вжити якихось заходів.
Сітка Чарлі обіцяв їй допомогти. Він пішов, міркуючи, яка то зла жінка ота Лорен Лізней, і які шляхетні місис Епінґвел та Фреда, що турбуються долею невідомої Флоссі.
Треба сказати, що м-с Епінґвел мала серце щире й правдиве. На долю Сітки Чарлі, що перейшов з нею через Гори Мовчання, випала честь запам'ятати її ясні, пронизливі очі, її чистий, дзвінкий голос та її абсолютну щирість. Її губи стулялися для розказу, і вона звикла просто йти до мети.Але познайомившися з Флойдом Вандерліпом, вона не зважилась мати справу з ним, а поїхала у місто до Фреди. І ось вона — серед білого дня — під'їхала до дверей танцюристки. Вона та її чоловік капітан стояли вище по-над усякі підозріння. Вона хотіла побачитись з цією жінкою, побалакати з нею. А чому б їй цього не зробити?
Отже вона стояла на снігу біля дверей грекині, при морозі 60° і, мабудь, хвилин з п'ять розмовляла з покоївкою. Але її не прийняла Фреда, і вона поверталась до себе на гору із злістю й ненавистю, їй важко було на душі від такої образи.
— Що то за жінка, що відмовилась прийняти мене? — запитувала вона сама себе. Можна було подумати, що вони помінялися ролями, і що вона, м-с Епінґвел якась танцюристка, що її не допустили до жінки капітанової.
В усякому разі, вона знала добре, що якби Фреда завітала до неї на гору, то — незалежно від мети її відвідин — вона прийняла б її ласкаво у своїй господі, і вони сіли би вдвох біля вогню, розмовляючи, як звичайні жінки.
Вона відцуралась усяких умовностей, зневажила себе, але помилилась, бо — очевидно — міські жінкі мали инші погляди. Їй соромно стало, що на очах у всіх її так зневажено, і вона зненавиділа Фреду.
Тимчасом, не можна сказати, щоб Фреда цього заслужила. Річ у тім, що місис Епінґвел з великої ласки своєї прийшла відвідати Фреду, яка втратила своє колишнє становище. Але Фреда, вірна своїм старим традиціям, не могла цього допустити. В душі вона ладна була молитися на таку жінку, для неї не було б більшого щастя, як пустити її до себе в господу й посидіти з нею, хоча б годинку посидіти. Але шануючи м-с Епінґвел і шануючи себе, яка не мала ні від кого шани, не могла вона зробити так, як їй хотілося.
Ще не зовсім опам'ятавшись від недавніх відвідин місис Мак-Фі, дружини пасторової, що умовляла, навчала й страхала її вічними муками пекла, вона ніяк не могла собі уявити, що саме спричинилось до останніх відвідин. Вона не почувала за собою ніякої провини; звичайно, жінка, що чекала біля її дверей, зовсім не дбала про спасіння її душі. Чого ж вона прийшла? Хоч як її мучила цікавість, але вона закувала себе в ту гордість, що властива людям, позбавленим гордости, а сама тремтіла в своій кімнаті, як дівчина від перших пестощів коханця. Якщо м-с Епінґвел страждала, йдучи до себе на гору, то не менше страждала й вона, лежачи на ліжку долілиць, — здеревеніла, з сухими очима, й пересохлими вустами.
М-с Епінґвел дуже добре зналася на людській природі. Вона була універсальна: однаково розуміла і варвара-дикуна, і цивілізовану людину. Вона знаходила де-які первісні, спільні риси у голодного вовкодава й голодної людини; будуючи свої висновки на аналогії, передрікала вона ті чи инші вчинки людські. Для неї жінка залишалася жінкою, одягніть її в пурпур, чи в лахміття. Фреда була тільки жінка. Її б не здивувало, якби танцюристка прийняла її в господі, як це звичайно робиться, або бундючилась і пишалася перед нею. Але така поведінка була для неї несподівана, розчаровувала її. Отже, вона не зрозуміла поглядів Фрединих. І це добре. Значить, на світі існують такі погляди, що їх зрозуміти можна лише шляхом страждання й саможертви. Дуже добре для світа, що універсальности місис Епінґвелів не на все вистачає. Не можна зрозуміти паскудства, не доторкнувшись до бруду; але він занадто липкий. Проте багато де-хто зважуються на цей експеримент. Але все це, властиво, не має ніякої для нас ваги; важить тільки те, що ця подія вельми засмутила м-с Епінґвел, а в серці Фрединому запалила велику до неї любов.
Так справи тяглися ще з місяць. М-с Епінґвел намагалась, заким приїде Флоссі, як-небудь оберегти Флойда Вандерліпа від чарів танцюристки. Гірко було Флоссі йти такою важкою дорогою, але що далі, то ближче вона була до мети. Фреда змагалася з жінкою-натурницею. Натурниця прикладала всіх сил, щоб дістати приза. Флойд Вандерліп коливався на хвилях, як легкий човник; дуже пишався, мавши себе за другого Дон-Жуана.
Кінець-кінцем, Лорен Лізней перемогла його, і він сам був тому винен. Дивні ті способи, якими чоловік скоряє собі жінку, але годі уявити собі спритність жінки, коли вона обкручує чоловіка. Поганий був би з того пророк, хто за двацять чотири години хотів би передрікти долю Флойда Вандерліпа. Можливо, вся привабливість натурниці полягала в тому, що була вона гарненьке звіря; а може зачарувала вона його своїми старосвітськими оповіданнями про палаци та принців. В усякому разі вона засліпила його, людину, що не бачила культурного життя, і він, наприкінці, погодився на її пропозицію поїхати вниз річкою і повінчатись на Сороковій Милі.
Щоб виконати свій намір, він купив у Сітки Чарлі собак, — ясно бо, що такій жінці, як Лорен Лізней одної пари саней було замало, — а потім поплив уверх річкою, щоб своєму управителеві копалень на Бонанці дати розпорядження на час своєї відсутности.
Він досить невиразно натякнув, що йому потрібні собаки, щоб перевезти дерево з тартака на шлюзи; тут то Чарлі Сітка й виявив свою спритність. Він обіцяв дати собак на призначений термін.
Але тільки-но Флойд Вандерліп поїхав, як Чарлі Сітка, схвильований, побіг до Лорен Лізней.
А чи не знає вона, куди подався містер Вандерліп? Він погодився на певний термін здобути йому собак, але ж ота безсовісна людина, німецький купець Мейерс, почав скуповувати собак, і цим підвищив на них ціну. Отже, йому потрібно негайно побачити м-ра Вандерліпа, бо через того самого безсовісного він спізниться майже на цілий тиждень проти зазначеного терміну. Чи знає вона, куди Вандерліп поїхав? Вверх річкою? Добре. Він зараз же подасться слідом за ним, щоб сповістити про неприємну затримку. Чи правдиво він зрозумів, що собаки потрібні Вандерліпові саме на п'ятницю, на вечір, і що вони обов'язково повинні бути на цей час? Все це дуже неприємно, але винен отой безсовісний німець, що підвищив ціну на собак. Вони тепер коштують по 50 доларів кожна; і коли він купуватиме за таку ціну, то йому грошей не достарчить, та й невідомо, чи погодиться на це м-р Вандерліп. Вона певна в тому, що він погодиться? Як приятелька Вандерліпа, вона навіть сама ладна доплатити решту грошей за нього. І він на це нічого не скаже? Яка ж вона добра, що турбується про інтереси м-ра Вандерліпа. Отже, у п'ятницю ввечері — чи ж так? Гаразд! Собаки будуть готові. Через годину Фреда вже знала, що втеча мусить статися в п'ятницю ввечері, а також, що Флойд Вандерліп поїхав вверх річкою; вона зрозуміла, що їй руки зв'язано.
В п'ятницю ранком приїхав льодом урядовий кур'єр Деверо, привізши депеші від губернатора. Опріч депеш, він привіз іще відомості, про Флоссі. Він перегнав її табор на Шісдесятій Милі. Люди й собаки були в гарному стані, і вона, без сумніву, повинна приїхати завтра.
Довідавшись про цю новину, м-с Епінґвел зраділа; в неї аж на серці полегчало. Флойд Вандерліп був по-за небезпекою на своїх копальнях: його наречена приїде раніше, ніж грекиня встигне заволодіти ним. Того ж самого дня на її сенбернара, що вартував біля дверей, напали голодні собаки-маламути. Вони мало не пошматували його, та оборонило двоє людей з сокирами в руках. Ще дві хвилини, і був би йому каюк: пішов би на поживу голодним собакам. А так — його лише добре покусали: перегризли передню ногу. Сітка Чарлі взявся до лікування.
Коли, кінчивши справу, він одягнув рукавиці, щоб іти, розмова зайшла про Флоссі і, розуміється, торкнулася тої «жахливої жінки».
Сітка Чарлі ненароком зауважив, що Лорен Лізней збирається цієї ночи вниз річкою вирушити з Вандерліпом, і несміливо додав, що саме тепер часто трапляються нещасні випадки.
М-с Епінґвел ще більше розсердилась на Фреду. Вона написала записку на адресу Вандерліпа і доручила посланцеві, наказавши йому діждатися Флойда біля гирла Бонанци. Другий посланець з запискою від Фреди теж чекав на цьому стратегічному пункті. Отже, сталося так, що Флойд Вандерліп одержав обидві записки одночасно, коли над-вечір весело їхав униз річкою.
Записку від Фреди він одразу порвав на шматки. Ні, він не піде до неї. Цієї ночи передбачаються важливіші справи. Крім того, вона зовсім вийшла з кола його інтересів. Але ж Епінґвел! Її останнє бажання він виконає, оскільки зможе. Він зустрінеться з нею на балю у губернатора, щоб почути, що вона має йому сказати. З листа видно, що це щось важливе. Може… Він ніжно всміхнувся, але не встиг зформулювати свою думку. От чортяка! Як йому щастить з жінками! Викинувши подертого листа на сніг, він швидко поїхав до свого помешкання. Мав бути маскарад, і йому треба було знайти одяг, якого місяців зо два тому мав на собі на балю в оперному будинкові. Та ще й треба було поголитися й попоїсти чогось.
Отже, виходить, що тільки він один, найбільше з усіх зацікавлений, нічого не знав про приїзд Флоссін.
— Приведіть собак до ополонки, що біля лікарні, рівно о дванацятій годині ночи. Але дивіться, не підведіть мене! — промовив він до Чарлі Сітки. Сітка вже сам прийшов повідомити, що в нього всі собаки напоготові, опріч одного, та й той через години дві буде на місці.
— Ось мій мішок з піском. Ось вага. Зважте сами, скільки вам потрібно, і не заважайте мені. Мені ніколи: я поспішаю на баль.
Чарлі Сітка зважив, скільки потрібно, і подався з листом до Лорен Лізней. На його думку, там писалося про нічну зустріч біля лікарні.Фреда двічі посилала посланців до касарні, де танці давно вже розпочались, але що-разу вони повертались без відповіди. Тоді вона зробила те, що здатна була зробити лише одна Фреда: надягши хутра й машкару пішла на губернаторів баль. Існував звичай, — в усякому разі не єдиний в свойому роді, — що його здавна додержувались офіційні кола. Звичай цей був мудрий, бо захищав жінок цього кола й надавав їхнім зібранням характеру добірности. Коли влаштовували маскарад, то обиралося комітет; його функції були — стояти коло входу й заглядати під кожну маску. Більшість чоловіків не спокушала честь бути обраними до цього комітету, але здебільшого й обирали тих, що ухилялися. Навіть місцевий пастор не досить був знайомий з обличчям і життям громадян, щоб знати, кого можна впускати, а кого ні. В такому-ж стані перебували инші шановні джентльмени, хоч не цурались своїх обовязків. М-с Мак-Фі віддала б навіть усі шанси на спасіння своєї душі за право приймати участь у цій справі. Одного разу їй удалось зайняти цей почесний для неї пост; вона перепустила трьох осіб, що наробили багато бешкету, заким вдалось виявити їхні обличчя. Від того часу обирали тільки певних осіб, але вони на це не дуже охоче погоджувались.
Цього разу біля дверей стояв Принс. Його змусили до цього, і він навіть не встиг опам'ятатися, як уже призначено його на «посаду». Але тут крилася небезпека: втратити половину своїх найкращих друзів, догодивши другій половині. Двоє чи троє людей, що їм він мусів відмовити, були його товариші, з якими разом працював, але, на жаль, вони були не підхожі для цього добірного зібрання. Він міркував, як би скоріше йому передати свою варту, аж раптом перед ним з'явилась жінка.
Фреда! Він міг би заприсягнутися, що то вона. По хутрах впізнав її, не кажучи вже про її манеру тримати голову. Та, якої найменше можна було сподіватися. Він її мав за розумну, не думав, що прийде на те, щоб з соромом від дверей повернути назад, або, увійшовши, терпіти зневагу від жінок. Він хитнув головою, навіть не роздивляючись на неї, бо знав її дуже добре і помилитися не міг. Але вона приступилася ближче; підняла на мить чорну шовкову машкару і швидко спустила. Одну мить, що тривала цілу вічність, дивився він в її обличчя. Не даремне ж говорилося в місті, що Фреда грається чоловіками, як дитина, пускаючи мильні баньки. Ні слова не промовили вони одне до одного. Принс відійшов у бік, а через кілька хвилин переступив иншому свою варту, де виявив себе невірним сторожем.
Гнучка, струнка жінка, з якоюсь ритмічною силою в кожному рухові, пробивала собі дорогу серед танцюристів, то спиняючися коло тої групи людей, то приглядаючись до тієї.
Чоловіки впізнавали її хутра й дивувались, — це ті чоловіки, що раніш стояли біля дверей, але вони не охочі були до розмови. Инакше повелися жінки. В око їм насамперед впала постава й обриси її стрункої фігури. Незнайомі були їм так постать, як і хутра.
М-с Мак-Фі, вийшла з їдальні, де вже чекала вечеря. Спіймавши блискучий погляд допитливих, огнистих очей, вона здригнулася. Хотіла пригадати, де його бачила, і враз перед нею стала горда жінка, нерозкаяна грішниця, що її колись марно намагалася привернути до господа.
Отож добра жінка пішла шляхом праведного гніву, і цей шлях, кінець кінцем, привів її до м-с Епінґвел і до Флойда Вандерліпа.
М-с Епінґвел як раз знайшла нагоду поговорити з цим чоловіком. І ось тепер, коли Флоссі була вже зовсім близько, вона вирішила йти просто до своєї мети. Вона вже мало не розпочала своєї уразливої, навчаючої промови, як раптом наблизилась до них третя особа. М-с Епінґвел з де-яким задоволенням звернула увагу на ледве примітний чужомовний акцент у слові «Вибачте». Цим словом вона зупинила Вандерліпа. М-с Епінґвел ласкаво нахилила голову, дозволяючи їм відійти на бік.
Але в цю мить простягається праведна рука м-с Мак-Фі й зриває машкару з лиця приголомшеної жінки. Чарівне обличчя з блискучими очами відкрилося зацікавленим присутнім. Флойд Вандерліп збентежився. Становище вимагало рішучих заходів, а він, розгубившися, не знав, що йому робити, й безпорадно оглядався. М-с Епінґвел була з панталику збита. Нічого не розуміла. Потрібно було якесь пояснення, і до цього взялася м-с Мак-Фі.
— М-с Епінґвел! — промовила вона гострим тоном. — Маю велике щастя зазнайомити вас з Фредою Молуф. Міс Фреда Молуф, оскільки мені відомо.
Фреда мимоволі обернулась.
З відкритим обличчям вона почувала себе мов уві сні, голою серед усіх цих одягнених, замаскованих, облич: крізь прорізи на неї виблискували чиїсь незнайомі очі. Їй здавалось, що ціла тічка вовків оточила її, щоб розірвати на шматки. Може хтось її пожалкує, думала вона, але від цієї думки скам'яніло їй серце. О, ні, все краще їхня зневага. Вона була вперта жінка, сильна духом. Загнавши свою здобич у саму середину, вона повинна її приголомшити, хоч буде там місис Епінґвел, чи не буде!
Але тут м-с Епінґвел повелася дивно.
Ось, нарешті, та Фреда — подумала вона, — та танцюристка і згубниця чоловіків. Та жінка, що не пустила її до своєї господи. Вона враз відчула її наготу, наче сама була на її місці. Може в ту мить вона скорилася саксонському звичаєві не битися з беззбройним ворогом, а може гадала, що такий вчинок дасть їй більше переваг в боротьбі за цього чоловіка. Мабуть, те й друге вплинуло на неї. Так чи сяк, а повелася вона дуже по дивному:
Тоді саме, коли почувся дзвінкий, тремтячий від злости голос м-с Мак-Фі, і Фреда мимоволі обернулась, м-с Епінґвел теж повернулась, зняла маску й вклонилась.
Промайнула хвилина, що здавалася вічністю; жінки дивились одна на одну. В одної очі горіли, виблискуючи, як метеори. Вона була готова стати до бою, наперед відчуваючи зневагу, глум і образу, на які наразилася, — прекрасне вулканове жерло, що в йому клекотіла гаряча лава. Друга стояла цілком спокійна. Очі її були холодні, ясні. Стояла свідома своєї гідности, самовпевнена, байдужа, непохитна — статуя, вирізьблена з холодного мармуру. Не визнавала тої прірви, що розмежовує їх, і не споруджала мосту, не сходила з височини, — держалася просто як рівна з рівною, як жінка з жінкою. Це до божевілля доводило Фреду. Вона ж була і розумом і вихованням не гірша за ту другу жінку, а тому могла пірнути аж на глиб душі її, збагнути її цілком, читати там, як у книзі.— Одгорніть від мене подолок сукні своєї, щоб не забруднитись! — хотілось їй гукнути в цю непритомну мить. — Плюньте на мене, знущайтесь. Це буде милосердніше. Вона вся тремтіла. Ніздрі їй роздималися, дрижали, але вона опанувала себе і відповіла на уклін, а тоді звернулась до Флойда:
— Ідіть зі мною, Флойде, — промовила вона просто, — ви мені якраз потрібні.
— А що таке? чого?… — промовив він з запалом, але урвав досить тактовно, щоб не закінчити фрази. Ну, й де в чорта поділася його спритність! Чи ж була коли людина в такому безглуздому становищі! Йому в горлі щось захрипіло, він нерішучо здвигнув плечима і благаючи подивився на обох жінок.
— Прошу вибачити, але чи не дозволили-б ви мені спочатку поговорити з містером Вандерліпом? — м-с Епінґвел промовила тихо. Голос її був подібний до звука флейти, але в кожній його інтонації звучала сила волі.
Флойд Вандерліп вдячно поглянув на неї. Він на це цілком погоджувався.
— Мені дуже шкода, — почувся голос Фреди. — Але ж часу дуже мало. Він повинен іти негайно.
Її уста легко промовляли загально вживані слова, але вона в душі всміхнулася: як мало цей тон відповідав внутрішнім переживанням. Голос її видавався їй надто кволим, і вона ладна була закричати.
— Але ж, міс Молуф, хто ви така, що насмілюєтесь заволодіти містером Вандерліпом і наказувати йому?
Від цих слів лице йому проясніло і виявило згоду.
На м-с Епінґвел можна покластися: вона його витягне сухим із води. Фреда знайшла собі гідну супротивницю.
— Я… я… — почала вона, хвилюючись, але жіночий мозок прийшов їй на допомогу: — А хто ви така, що ставите мені таке запитання?
— Я… Я м-с Епінґвел, і…
— Так, — гостро перепинила Фреда, — ви капітанова жінка, а капітан ваш чоловік. Я ж — тільки танцюристка. Яке вам діло до цієї людини?
— Ах, яка ж нечувана поведінка! — не стрималась м-с Мак-Фі і ладна була люто кинутись у бій, але м-с Епінґвел одним своїм поглядом затулила їй рота, і повела нову атаку.
— Ну, м-р Вандерліпе, — промовила Епінґвел, — м-с Молуф, очевидно, має право на вас і не хоче ані крихітки поступитися, а тому я мушу оце звернутися до вас особисто. Чи не можна-б вас потурбувати на дві хвилинки, щоб поговорити з вами на самоті?
Щелепи Мак-Фі зімкнулись, і вона заспокоїлась: тепер справа мусіла розв'язатися.
— Ну… Ну… звичайно… а як же… — промовив Вандерліп. Він навіть охотніше почав говорити, бо бачив перед собою визволителя.
Чоловіки — лише стадні тварини, приручені і дисципліновані. У свій час грекиня мала справу з чоловіками ще дикішої породи. Отож був у неї досвід. Вона кинула на Вандерліпа лютий погляд, мов дівчина-циркачка, що приборкує лева, який раптом здумав не коритися їй. Звір у ньому під батогом миттю вгамувався.
— Тоб-то… я хотів сказати, що трохи згодом… завтра, м-с Епінґвел, так, завтра… Я так і хтів сказати. — Він тішив себе тим, що, залишившися тут, не обрався би клопоту. До того він квапиться: за лікарнею, біля ополонки, на його чекають.О боже! Він же ніколи не ставився з довір'ям до Фреди. Хіба ж вона не чудова жінка!
— Будь ласка, місис Мак-Фі, поверніть мені маску!
Мак-Фі немов заніміла, але зараз же негайно повернула їй маску.
— На добраніч, міс Молуф! — М-с Епінґвел навіть підчас поразки була величня. — Фреда відповіла, ледве погамувавши бажання пасти їй до ніг і просити пробачення, ні, не пробачення, а чогось иншого, вона й сама не знала, чого.
Вандерліп хотів запропонувати їй руку, але вона добила звіря серед зграї, і те чуття, що примушувало царів вести своїх полонених ворогів за тріумфальною колесницею, примусило й Фреду піти вперед. Флойд Вандерліп пішов слідом за нею, намагаючись хоч трохи після такої сцени очуматись.
На дворі був лютий холод. До будинку танцюристки треба було пройти з чверть милі. За цей короткий час усе лице Фредине від вогкого віддиху взялося намороззю, Вандерліпові довгі вуса так обліпило льодом, що важко було говорити. При зеленому світлі північного сяйва біля дверей поблискував градусник; живе срібло у йому замерзло. Тисячі собак жалібним хором заводили, виливаючи свої давні скарги, благаючи заступництва у зірок. Повітря застигло. Собаки не мали ні притулка, ані теплої буди, куди б їм заховатися від лютого холоду. Мороз був усюди: вони лежали на відкритому повітрі, витягаючи свої потомлені з дороги лапи, і заводили по-вовчому.
Флойд Вандерліп і Фреда спочатку не розмовляли між собою. Поки покоївка скидала з неї хутра, Вандерліп підкинув трохи дров у вогонь. Покоївка вже подалась у свою кімнату, а він іще стояв, нахилившись, біля грубки, розморожуючи вуса. Потім запалив цигарку і почав ліниво, крізь запашний дим, стежити за Фредою. Вона крадькома поглянула на годинника. Бракувало пів години до півночи. Як затримати його? Чи справді він сердиться на неї за те, що вона зробила? Який настрій тепер у нього? Як найкраще їй підійти до нього? Вона, звичайно, не сумнівалась у своєму успіхові. Ні, звичайно, ні! Вона затримає його, хоч би під дулом револьвера, аж поки Чарлі Сітка управиться, та й Деверо теж.
Для неї існувало багато засобів, затримати цього чоловіка; знаючи це, в неї ще більше зростало призирство до нього. Коли вона отак сиділа, схиливши голову на руку, в її спогадах промайнула картина власної молодости, з сумним початком і трагічним кінцем, і їй хотілося все це викласти перед ним, прочитати йому лекцію з власного життя.
О боже! Та він був би гірший за звіря, якби оце оповідання не прикуло його до місця; та ще, коли вона розкаже так, як уміє розказувати! Але… Він же цього не варт, не варт, щоб мучилась вона з-за нього. Недалечко від неї горіла свічка, і саме тоді, коли вона пригадувала все те, що було для неї і священим, і ганебним, він милувався рожевою прозорістю її вуха. Примітивши його погляд і зрозумівши його настрій, вона обернула голову так, щоб він міг бачити профіль її лиця. Але профіль був у неї на прочуд гарний. Вона не винна тим, що вродлива, але, вивчивши свою красу, вміла надати їй належного освітлення, хоч і не мала в цьому потреби. Свічка почала миготіти. Всі рухи Фредині завжди були сповнені грації, але тепер вона ще більше граціозности надала своєму рухові, нахилившись до свічки, щоб зняти нагар серед жовтого полум'я. Потім знову схилила голову на руку, задумливо дивлячись на Вандерліпа. Кому з чоловіків не сподобається, що гарненька жінка дивиться на нього таким поглядом.
Вона не квапилась починати гру. Якщо оце затягання справи подобалося йому, то й їй воно було до вподоби. Він почував себе затишно, усолоджуючи свої легені нікотином і не зводячи своїх очей з неї. Тут було й тихо, й тепло, а там, біля ополонки, йому доведеться добре таки намерзнутися. Він почував, що треба йому сердитися на Фреду за минулу сцену, але чомусь не відчував зовсім гніву проти неї. Може, й сцени ніякої не було б, якби не ота жінка Мак-Фі. Бувши губернатором, він напевне оподаткував би її та инших євангельських акул та небесних лоцманів великим податком, в сто унцій золота на кожну чверть року.
Адже Фреда поводила себе зовсім, як благородна жінка, ані крихітки не поступаючись перед м-с Епінґвел. Йому й на думку ніколи не спадало, що вона така смілива. Погляд його довго спинявся на ній, час од часу повертаючись до її очей; за глибокою поважністю їх, він ніяк не міг відгадати ще глибше захованої насмішки.
О! боже! Яка чудова її постать. І дивно, чого ж це дивиться вона так уважно на нього? Невже вона теж хоче заміж за нього?
Можливо, аджеж не одна вона… Дивно, яка чарівна вона та молода! Молодша за Лорен Лізней. Їй не більше, як років двадцять три-чотири, а найбільше двадцять п'ять. Вона ніколи не потовстішає, це ж відразу видно. Не можна сказати цього про Лорен. Вона, звичайно, потовстішала від того часу, як була натурницею. Але це нічого. Вона швидко схудне, як попоїздить трохи. Він її пішле вперед лижвами, протоптувати дорогу собакам. Спосіб цей він знає, бо добре випробував його. Але раптом його думки переносились до палацу під південним небом, на березі Середземного моря. Як же тоді Лорен? Там не буде ні морозу, ні дороги, ані голода: життя потече одноманітно, і вона, що не день, старішатиме, товстішатиме. Тим часом, як це дівча, Фреда… Він зітхнув, пожалкувавши, що не народився в Турції… Думки його повернулись до Аляски.
— Ну, що?
Обидві годинникові стрілки показували на дванадцять, і йому давно вже було пора йти до ополонки.
— Ах?
Фреда здригнулася, здригнулася так чарівно, що йому аж дух захопило. Коли чоловікові, почуваючи на собі задумливий погляд жіночий, здається, що то жінка забулася в мріях про нього, то треба мати кров над міру холодну, щоб раптом схопитися з місця і драла дати.
— Я оце як раз думав, для чого вам потрібно було мене бачити? — промовив Вандерліп, присовуючись з креселком ближче до неї.
— Флойде! — промовила вона, дивлячись йому у вічі. — Мені остогидло все це життя! Я хочу виїхати відціля! Я не дочекаюсь, доки рушить річка: я вмру! Я цього певна. Я хочу все це залишити й виїхати, і це я мушу зробити негайно. — Вона з благанням поклала свою руку на його. Повернувши свою долонею догори, він затиснув її руку.
Ось ще одна жінка, що накидається йому, — подумав він: — хай Лорен ще трошки почекає, не відморозить собі ніг.
— Ну, як же? — промовила Фреда, м'яко й боязко.
— Не знаю, що вам сказати, відповів він, подумавши, що справа посовується вперед швидше, ніж він сподівався. Нічого кращого я-б і не бажав, Фредо. Адже, ви сами це знаєте. Він міцно притиснув свою долоню до її.
Вона кивнула головою. Чи ж слід дивуватись, що вона ненавидить усе чоловіче кодло?
— Але ж розумієте, я… я заручений. Ви, певне знаєте про це. Ось скоро дівчина приїде сюди, щоб одружитися зі мною. Я не знаю, про що я думав тоді, зробивши цей крок. Але це було дуже давно: я був тоді ще молодий, гарячий.
— Я хочу світ за-очі поїхати звідціля, — далі провадила вона, не звертаючи уваги на ті перешкоди, що про них він щойно згадував.
— Я перелічила всіх чоловіків, що їх я знаю, і прийшла до висновку, що…
— Я один із кращих?
Вона вдячно всміхнулась йому за те, що він визволив її від тяжких мук признання. Він притяг її голову до свого плеча і відчув пахощі її волосся. Він почував, що в тому місці, де стикалися їхні долоні, немов стукав один спільний пульс; стукав, стукав, стукав… Феномен цей можна легко пояснити з фізиологічного боку, але для людини, що вперше його примічає, це явище надзвичайне. Флойд Вандерліп за своє життя більше доторкався до держаків лопат, ніж до жіночих рук, так що цей досвід був зовсім новий для нього і надзвичайно приємний. І коли Фреда, схиливши голову йому на плече, доторкнулася своїм волоссям до його лиця, коли зазирнув він в її очі, м'якого сповнені світла і ніжні-ніжні, то чи ж винний він у тому, що втратив свій розум? Зрадивши Флоссі чому-б не зрадити й Лорен. Не тікати ж йому, коли жінка сама чіпляється. Він мав силу грошей, і така дівчина, як Фреда, змогла би використати всі спроможності. З неї буде така жінка, що всі позаздрять. Але не треба квапитись! Він повинен бути обережний!
— Скажіть, здається, ви не дуже любите палаци? — запитав він. Вона похитала головою.
— Ну, скажу вам правду, мене вони вабили, але, добре обміркувавши, прийшов я до висновку, що людина, живучи у палаці, дуже швидко товстіє і ледачіє.
— Так, це де-який час приємно, але, на мою думку, скоро надокучає, — поквапилась вона заспокоїти його. — Світ гарний, але життя повинно бути різнобічне. Треба трохи попрацювати, а тоді й відпочити де-небудь. Поїхати б, наприклад, яхтою на південне море, заскочити до Парижу, перезимувати в Південній Америці, а літом побувати в Норвегії, потім кілька місяців в Англії.
— Серед добірного товариства?
— Розуміється, серед найкращого, а потім — гей, гей! — знову собаками приїхати в країну Гудзонової затоки. Людина дужа і повна життя, як ви, не могла б цілий рік жити в палаці. Це годиться для чоловіків випещених, подібних до жінок. А ви народилися не для такого життя. Ви — людина надзвичайно мужня.
— Ви так гадаєте?
— Тут і гадати не треба, я знаю це. Хіба ж ви ніколи не примічали, як легко ви приваблюєте до себе жінок.
Його наївність була просто таки чарівна.— Дуже легко. А чому? Тому, що ви людина мужня. Ви доторкаєтеся до найглибших струн жіночого серця. У вас можна знайти захист: ви дужий і сміливий, маєте міцні м'язи. Одно слово, ви — мужчина. Фреда скинула оком на годинника. Було пів до першої. Вона дала Чарлі Сітці 30 хвилин на його справу, і тепер для неї не мало значення, коли приїде Деверо. Своє діло вона зробила. Фреда підвела голову, весело засміялась, висмикнула руку, і підвівшись на ноги, покликала покоївку.
— Алісо, допоможіть містеру Вандерліпові одягнути його хутро. Рукавиці його на полиці коло грубки.
Флойд Вандерліп стояв здивований.
— Дозвольте мені, Флойде, подякувати вам за вашу ласку. Ваше перебування тут мало для мене надзвичайну вагу, і, справді, це було дуже мило з вашого боку. Вийшовши від мене, повернете ліворуч: тудою вам найближче буде до ополонки. На добраніч. Я йду спати.
Флойд Вандерліп вжив гострих виразів, щоб висловити своє збентеження і розчарування. Аліса не любила, як лаються чоловіки, і кинула на підлогу його хутро й рукавиці. Вандерліп кинувся за Фредою. Фреда, спіткнувшусь об хутро, зупинилась. Він підвів її, міцно стиснувши руку. Але вона засміялась. — О, вона не боїться чоловіків! Та чи ж мало вона зазнала від них лиха. Адже ж перетерпіла.
— Не грубіяньте! — промовила вона нарешті. А тоді, глянувши на свою затиснуту руку:
— Я надумалась, не піду ще спати, а посиджу з вами. Сідайте, будь ласка. Та сідайте зручніше, не будьте смішним. Чи маєте які запитання?
— Так, Фредо, маю; хочу також порахуватися з вами. — Він ще міцніше стиснув її за руку. Що вам відомо про ополонку? Що ви мали на думці, коли… Але зрештою, краще я ставитиму питання одно по одному.
— Та нічого особливого. Просто Сітка Чарлі призначив там побачення з особою, що ви її мабуть, знаєте. Боячися присутности людини такої привабливої, як ви, він попросив мене допомогти йому в цій справі. Оце й усе. Тепер, мабуть, уже з півгодини, як вони поїхали.
— Куди? Поїхали річкою без мене?! Та-ж він індієць!
— Ну що ж, у кожного свій смак. На те ж вона й жінка.
— Але-ж розумієте, яке моє становище тепер? Я потратив чотири тисячі доларів, на собак, позбувся гарненької жінки, і нема мені за це заплати… Хіба що ви… — додав він, опам'ятавшись. — Як так, то ви мені ще дешево дісталися. — Фреда здвигнула плечима.
— Раджу вам збиратися в дорогу, — провадив він далі, — Я візьму пару добрих запряжок, і ми поїдемо через години дві.
— Шкода, але ж мені пора спати.
— Краще вам буде збиратися. Чи ляжете, чи ні, а коли собаки будуть напоготові, я заприсягаюсь, що посадовлю вас на сані. Може, ви мене й дурили, жартували зі мною, але я ваші жарти мав за щиру правду. Чуєте?
Він стиснув її руку, що аж заболіла, але вона всеж таки всміхалася і, здавалось, уважно прислухалась до якогось звука зовні. Раптом задзеленькотіли дзвіночки на собаках, почувся чоловічий голос: — Гей! — і якісь сані під'їхали до хати.
— А тепер ви мене пустите спати? — і Фреда широко відчинила двері. — Мороз клубками вперся в теплу кімнату. На порозі, на тлі північного сяйва, нерухомо стояла жінка, одягнена в підтоптані з дороги хутра.
Вона здійняла пов'язку з лиця і закліпала очима, засліплена ясним полум'ям свічки. Флойд Вандерліп вайлувато кинувся вперед:
— Флойде! — гукнула вона, щаслива й радісна, і стомлено кинулась до нього.
Що ж залишалось йому робити, як не поцілувати її? Та й гарненький же був оцей пакуночок у хутрі! Вона була зморена, але, щаслива, пригорнулася до нього.
Який ви добрий, — промовила вона, що догадались вислати мені на зустріч містера Деверо з собаками. Инакше я й до завтрього не доїхала-б сюди.
Флойд, не розуміючи, поглянув на Фреду, але раптом в умі йому проясніло.
— Адже, добре зробив Деверо, що поїхав за вами? Чи ж не так?
— Правда, мій дорогий, що тобі уже надокучило так довго чекати?
Флоссі ще ближче пригорнулась до нього.
— О, мені вже надокучило так довго чекати й чекати, — промовив він, немов трохи посмілівши, взяв її на руки й поніс на двір.
Цієї ж ночи дивна сталася пригода з містером Джемсом Бравном, що жив серед тубільців, за кілька верстов униз Юконом, і дбав про те, щоб шляхи їхні вели до раю білої людини. Його розбудив якийсь невідомий індієць, доручивши йому не тільки душу, а й тіло жінки; а сам швидко подався геть.
То була жінка товста, вродлива й сердита. Вона лаялась нікчемними словами, і це страшенно бентежило поважного священика, бо був він ще досить молодий, а її присутність могла б нашкодити йому в очах його наївної пастви; на щастя, вона ще вдосвіта подалася до Давсону.
Пройшло багато часу відтоді; минуло літо, і населення святкувало приїзд із Віндзору якоїсь дами королівського роду. Влаштовано човнові перегони. Натовп стояв на березі Юкона, стежачи за тим, як Сітка Чарлі, блискуче піднявши весло, першим доходив мети. Того дня м-с Епінґвел, що за цей час багато де-чого навчилась і збільшила досвід свій, вперше після губернаторського балю зустрілася з Фредою.
М-с Мак-Фі, не мігши заспокоїтись, потім оповідала всім, як м-с Епінґвел «прилюдно, зневажаючи суспільну мораль», підійшла до танцюристки й простягла їй руку. Як свідчили про цей випадок присутні, дівчина спочатку відступилася, а потім вони про щось поговорили, і Фреда, горда Фреда заридала, схилившись на плече капітанової жінки. Ніхто в Давсоні не знав, за що саме м-с Епінґвел просила пробачення у якоїсь грекині-танцюристки, та ще зробила це прилюдно, скомпромітувавши себе.
Ще де-кілька слів про м-с Мак-Фі. Вона взяла окрему каюту на першому пароплаві, що відпливав. Поїхала вона з того краю з теорією, яку склала собі протягом довгих і темних безсонних ночей. Вона переконалась у тому, що людей, які живуть у північних краях, не навернеш на шлях господній, бо ж на півночі страшенний холод. І чи-ж можна налякати пекельним вогнем того, хто живе у льодових холодниках?! Може, це трохи й відгонить догматизмом, але ж то теорія, яку собі склала м-с Мак-Фі.