Борислав сміється (1922)/III
| ◀ II | Борислав сміється III |
IV ▶ |
|
Минуло вже три неділі від закладин. Лєонів дім швидко здвигався до гори: підвалини були вже положені і фронтова стіна з тесаного каміння зносилася вже на локоть понад землею. Будівничий наглядав за роботою, а в перших днях і сам Лєон цілими днями тут просиджував, нипаючи в кождий кут і всіх понукуючи до поспіху. Але се не довго трівало. Якесь нагле діло покликало Лєона до Відня, а хоч без нього робота й не йшла повільнійше, то прецінь робітники якось лекше відітхнули, не видячи над собою тої вічної змори.
Одного рана, ще перед шестою годиною, кілька робітників сиділо на делинах та камінню, ждучи, аж закалатають до роботи. Вони гуторили про се і про те, поки инші робітники сходилися. Ось прийшов і будівничий, оглянувся довкола і остро крикнув.
— А що, всі ви тут?
— Всі, — відповів мулярський майстер.
— Зачинати роботу!
Один робітник закалатав. Зворухнулося усе на площі. Мулярі плювали в руки і брали опісля оскарби, кельні та молотки; хлопці та дівчата, наняті до ношення цегли, стогнучи згинали плечі і накладали на себе деревляний прилад до ношення цегли, втикаючи два довгі кілки по обох боках шиї, немов у ярмо; теслі помахували блискучими топорами; трачі лізли на кобильниці; велика машина людської робучої сили зі скрипом, стогнанням та зітханням почала входити в рух.
Нараз улицею від ринку надійшов ще один робітник, скулений, нужденний, схорований і завернув на площу будови.
— Дай, Боже, добрий день! — сказав він слабим голосом, стаючи поблизу майстра. Обіздрівся майстер, поглянули й другі мулярі.
— То ти, Бенедю? Ну, щож ти, здоров уже?
— Та ніби здоров, — відказав Бенедьо. — Нема коли слабувати; видите, мати стара, слаба, — не їй мене заходити!
— Ну, а зможеш же ти робити, чоловіче? — спитав майстер. — Таже ти виглядаєш, як який небіщик, — куди тобі до роботи!
— Га, що діяти, — відповів Бенедьо, — що зможу, — то буду робити. А трохи розмахаюся, то чень і сам поправлюся та окріпну. А місце чень тут буде для мене?— Та воно би то… як же, бути буде, рук треба як найбільше, бо пан квапить з будуванням. Піди та замельдуйся будівничому, тай ставай до роботи.
Бенедьо положив свій мішок з хлібом та мулярським знаряддям на бік, і пішов шукати будівничого, щоб йому оповістися, що прийшов на роботу.
Пан будівничий якраз лаяв якогось теслю за те, що не гладко обтісував платву, коли Бенедьо підійшов д' нему, з капелюхом в руці.
— А ти що, чому не робиш, а волочишся? — гримнув будівничий на Бенедя, не пізнавши його зразу і думаючи, що се котрийсь із щоденних мулярів прийшов до нього з якою просьбою.
— Та я хочу стати, лиш прийшов панови будівничому оповістися, що я вже подужав і вийшов на роботу. Тай просив би визначити мені, де маю ставати.
— Подужав? А, то ти нині перший раз?
— Ні, прошу пана будівничого, — я вже тут був на роботі, тільки що при закладинах мене підойма скалічила.
— А, то ти? — скрикнув будівничий. — То ти тоді наробив нам біди, а тепер ще сюди лізеш?
— Та якої біди, прошу пана будівничого?
— Мовчи, дурню, коли я говорю! Ти впився, не вступився на час, а мені ганьба! Скоро що, зараз усі до будівничого: він винен, не дбає за людське життя, не вміє камінь спустити! Ні, досить уже того, — я таких робітників не потребую більше!
— Я впився? — скрикнув здивований Бенедьо. — Пане будівничий, я ще від коли жию, не був пяний… Хто вам то сказав?
— О, так, тобі лиш повір, то ти готов присягатися, що й не знаєш, як виглядає горівка. Ні, пуста твоя робота, — присягайся, як хоч, я тебе на роботу не прийму!
— Алеж пане будівничий, — майте Бога в серці! Що я вам винен? Я тут своє здоровля втратив, ледви трохи видужав, — а як ви мене тепер наженете, то де я собі зароблю, хто мене прийме!
— А нехай тебе приймає, хто хоче, — мене то що обходить! Мені прецінь вільно приймати або не приймати на роботу кого мені подобається!
— Алеж бо я тут вже принятий, а що мене не було три тижні, то прецінь не моя вина. Я вже не кажу ніщо про те, що я болю витерпів, ані не жадаю ніщо за той час, хоч певно, що як би мені добрі люде не були допомогли, то був би враз із матірю загиб з голоду, — ну, але тепер чень же мені належиться тут робота!
— Га, га, га! Належиться! Адіть, як він собі виміркував! А чи ти знаєш, дурний мудю, що ти тут кождий день, кожду годину на моїй ласці робиш? Як я не схочу, тай тебе нема, — нажену тебе, тай іди тоді процесуй мене!
На таку мову Бенедьо не найшов уже ніякої відповіди. Він понурив голову і мовчав, але слова будівничого глибоко запали йому в душу. Правда, він і досі чував нераз такі слова, але ніколи досі вони так не вразили його, ніколи не визвали в його душі такого голосного почуття несправедливости та притиску. — „Не вжеж се правда?“ думалось йому. „Не вжеж робітник завсігди робить на його ласці? А коли робітник сяк-так жиє, то, значиться, також тільки з його ласки? А з чиєїж ласки мене скалічила підойма? А коли він раз-у-раз такий ласкавий на робітника, то чияж ласка вигоняє мене з зарібку на голодну смерть? Та ні, щось воно, бачу, не так! Чи будівничий держав мене досі при життю, про те я не знаю, але те знаю, що з його ласки я скалічений, слабий і без роботи!“
— Ну що, перервав його гадки будівничий, — чогож ти стоїш? Забирайся відси!
— Та я панови тут місця не застою, — заберуся. Лиш усе таки мені здається, що то не так повинно бути, як пан кажуть.— Що, що? Ти мені хочеш науку давати? Ну добре, ну кажи, як повинно бути?
— Ви, пане, повинні знати, що й ви так само слуга, як я, що коли би вас не наймили до роботи, так як мене, то й ви би мерли з голоду так як і я!
— Ха, ха, ха! Ти певно, на берлозі лежачи, такого розуму набрався! Ну, ну, говори далі, як ще повинно бути?
Будівничий стояв перед Бенедьом, узявся під боки і сміявся, але його здорове лице, червоне як бурак, показувало, що злість у ньому кипіла і в кождій хвилі готова була вибухнути з поза силуваного сміху. Але Бенедьо не зважав ані на його сміх, ані на його злість. Почуття дізнаної кривди додало йому смілости.
— А так іще повинно бути, — сказав він твердо, — щоби ви, пане будівничий, не збиткувалися над бідним робітником і не дорікали йому берлогом, бо ще хто знає, що й вас може чекати.
І за тим, не чекаючи на відповідь будівничого, Бенедьо відвернувся від нього, взяв свій мішок, сказав иншим робітникам: „бувайте здорові, браття“ — і вийшов з площі на вулицю.
А тепер куди? Бідний Бенедьо всю надію покладав на ту роботу. Він знав, що такого слабого деинде не приймуть. А тепер, коли й ся послідня надія розвіялася, він став на вулиці мов прибитий, не знаючи, куди повернутися. До дому йти? Там стара мати чекає на його заробок. Іти шукати роботи? Але де? Ні відки не видно було надії. Коли в тім прийшло йому на гадку удатися до вищого пана, ніж будівничий, до самого Лєона, і просити його, щоби приняв на роботу.
Коли він все те роздумував, стоячи на вулиці перед площею, де будувався дім, надбіг післанець, котрий голосно закликав, щоби пан будівничий ішов до пана. Будівничий здивувався і запитав, чи пан уже приїхав з Відня?— Приїхав учора в ночі і просить, щоби пан швиденько прийшли до нього.
Будівничий, а за ним Бенедьо, пішли до Лєона. Той ходив по подвірю, а побачивши підходячих, пішов супроти них.
— Маю з паном невеличке дільце, — сказав він, привитавши будівничого, по чім, звернувшися до Бенедя, спитав:
— А ти за чим?
— Та я, прошу пана, хотів би стати на роботу, — сказав Бенедьо.
— То не до мене належить, — проси пана будівничого.
— Я вже просив, але пан будівничий не хочуть…
— Розуміється, що не хочу, — вмішався будівничий. — То той сам, сказав він звертаючись до Лєона, — котрий при закладинах був скалічений через своє недбальство. Що мені з такого робітника! Тай зрештою, він тепер слабий, а я робітників маю досить.
— Ага, то той сам! нагадав собі Леон. — Гм, воноб то випадало щось для нього зробити, будь що будь. — І додав, звертаючись до Бенедя: Ну, ну, якось то буде, зажди тут, поки тебе не закличу. От тут сядь на ґанок тай посидь.
Довго вони оба бесідували. Бенедьо за той час сидів на ґанку і грівся на сонці.
Аж ось по якімсь часі вийшов будівничий, якийсь трохи кислий і, не звертаючи уваги на Бенедя, пішов. По кількох хвилях вийшов і Лєон.
— Ти потребуєш роботи? — спитав він Бенедя.
— Та певно, прошу пана, чоловік з роботи жиє, то робота для нього то само, що життя.
— Та бо видиш, будівничий не хоче тебе мати тут в Дрогобичі. Але ти не журися, — я зачинаю зараз будувати в Бориславі новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.— В Бориславі?… Млин паровий?… зачудувався Бенедьо, а далі змовчав, не сміючи вдаватися з таким паном в розмову.
— Ну, щож тобі так дивно? — спитав усміхаючись Лєон. — Млин то млин, тобі муляреви все одно.
— Та я то вже й сам собі гадаю, що панська річ — розказувати, а наша річ — робити. — Млин, то й млин.
— Тільки то, видиш, я хотів би, щоби будинок був немудрий, так собі, в дві цегли, без поверха, тільки в шир трохи. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловіка, що те все вигадав і плян зробив, і сам буде вести роботу. Ну, видиш, будівничий дуже носом крутив, як у видів той плян. А ти розумієшся на тім, як що треба робити по пляну?
— Та чому би ні? Як чоловік має під рукою рисунок і міру, то не велика штука.
— Так, так, авжеж, що не велика штука, — сказав Лєон. Отож видиш, я не все зможу надзирати за тим, що там робиться в Бориславі, а будівничий так тут зі мною сперечався, що готов мені наробити якої саламахи і поставити не так, як у пляні нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати мені знати.
Бенедьо стояв і дивувався на цілу ту бесіду, що се за млин такий, що будівничий на нього носом крутить і що пан боїться, щоби часом не зробив не так, як у пляні стоїть? І відки приходить Лєон звертатися до нього, щоб надзирав над будівничим? Бенедьо на все те не міг найти в своїй голові відповіди, і стояв перед Лєоном, немов вагуючись.
— Не бійся, — будь тільки щирий для мене в тім ділі, то певно не пожалуєш того. Доки буде будування в Бориславі, доти будеш там і то з платою не помічника, а цілого муляря. А потому — побачимо.
Бенедьо ще дужче здивувався. Відки нараз така щедрість у Лєона? А в тім, хто його знає, думалось йому далі, може йому й на правду так до потреби приходиться, ну, то він і платить. Тай хібаж се для нього велика річ? А для бідного мулярського помічника все таки добродійство велике. Так роздумавши Бенедьо, рішився пристати на Лєонову умову, ще й подякував йому за ласку.
— Ну, ну, не дякуй, — відповів Лєон, — я не подяки від тебе потребую, а вірної услуги, як будеш добре справуватися, то я тебе певно не забуду. А тепер іди і вибирайся як найборше до Борислава, щоби ти зараз завтра міг ставитися на місці, за Бориславом, над рікою.
І з тими словами Лєон дав Бенедьови кілька ринських завдатку і пішов до свого покою. Бенедьо не сподівався на нині такого гарного для себе здобутку. Втішний вернув він до дому і розказав своїй старій матері про все, що йому нині приключилося.
— Що діяти, мамко? — кінчив він своє оповідання. — Треба брати роботу там, де дають. Піду до Борислава.
— Та я тобі, синку, й не відраджую, — а тільки вважай, щоби ти усе по правді жив і до недоброго ніколи руки не подав. Бо то з тим млином видається мені щось не так. Бог його там знає, що собі той жидюга загадав, — а ти дбай за свою душу.
— І мені самому якось воно видалося не так, як він говорив. А вже зовсім мені те не сподобалося, що мені каже надзирати за будівничим. Правда й те, що будівничий циган та шахрай, — але відки я, простий робітник, приходжу до того, щоби надзирати за паном?… Ну, а коли би щось і направду побачив неладного, то й без його платні сказав би йому все. Будемо видіти, що буде.
Але коли Бенедьо зовсім уже зібрався в дорогу і став прощатися з матірю, то стара мати ні з сього, ні з того почала плакати і, обнявши сина, довго не хотіла його пустити від себе.
— Але годіж бо, мамко, годі, — незадовго побачимося! — втішав її Бенедьо.Ой так, так, — добре тобі говорити! — відповіла мати плачучи. — Хібаж ти не видиш, яка я стара? Мені леда день-година, тай жити годі. А як так виджу, що ти йдеш геть від мене, то мені здається, що вже тебе ніколи не побачу.
— А нехай Бог боронить! Мамко, що ви говорите!…
— То говорю, що мені серце каже. І так мені здається, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, і що ліпше було би, як би ти відніс Жидови той завдаток і остався тут.
— Алеж мамко моя, на чім тут оставатися, коли роботи нема? Яж вам кажу, що як скоро повидів би я щось недоброго, то нехай мене Жид і цілого озолотить, я йому й години довше при роботі не буду.
— Га, то йди, коли така твоя воля, — я тобі не бороню, і нехай тебе Господь благословить!
І стара мати зі слізми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулася опісля в свою цюпку і побачила себе сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далі заридала:
— Синочку мій! Нехай тебе Бог благословить на добрій дорозі! Я вже певно не ввиджуся з тобою!
Була неділя, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церкві святої Трійці, попри котру переходив, дяки гриміли хвалу божу. А напроти церкви, на нужденнім дрогобицькім бруку, попід муром сиділи купами ріпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кафтанах, ждучи, аж скінчиться хвала божа, щоб опісля рушити до Борислава. Деякі хрестилися та шептали „оченаші“, другі дрімали на сонічній спеці, инші знов держали в руках десятикрейцарові хлібенята і цибулю і їли, кусаючи з цілого некраяного хліба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидався кінця хвали божої. Бо хоч до Борислава з Дрогобича й не так то далеко — усього милька невеличка — і хоч роботи шукати йому не було треба так, як більшій части отих ріпників, то йому наговорили, що в Бориславі дуже тяжко найти помешкання, а йому хотілося жити десь поблизько „фабрики“, при котрій мав робити; він по нещаснім ударі при закладинах чувся дуже слабий в ногах і знав, що по бориславськім непросихаючім болоті далеко ходити не зможе. Тому то Бенедьо спішив до Борислава, щоби винайти собі хату, поки ще наплине богато робучого люду та позаймає всі закамарки. Але йому треба було наймати хату на довший час, хоч на місяць; найти таку хату було труднійше, бо в Бориславі найбільша часть усяких нор наймається перепливаючому людови на одну ніч, — се й найліпше виплачується Жидам.
Але не мало здивувався Бенедьо, коли вийшовши за місто побачив, що як далеко тяглася дорога, всюди по ній мріли купки ріпників, звільна поступаючи серед туманів пороху. Ті не ждали кінця хвали божої, а спішать, щоби залучити деяку роботу. Хліб видко у кождого в брудній полотняній торбі; у деяких з торби висувалися зелені пера молодої цибулі. Бенедьо зразу обминав ті купки і йшов сам. Але далі йому зробилося нудно і прикро йти самому. Сонце жарило запеклу вже й попукану землю. Хоч уже незадовго май кінчився, то збіжя на полі ще нічим того не показувало. Вівси, ледви зійшовши, завяли без дощу і покулилися при землі. Озиме жито піднялося трохи від землі, але очевидячки заклякало на пні і не колосилося, хоч саме на те була пора. Ярина ніяка ані бульба ще й не сходила: зашкарлупіла і висушена сонцем на кілька цалів в глиб земля не давала посадженому насінню ніякої вогкости. Сум збирав, коли було глянути на поле. Лиш одна кропива та гірчиця, підхопившися завчасу і пустивши глибше в землю свій веретенистий корінь, буяли та розросталися. А сонце все пекло і жарило; хмари, мов дрочачись з бідними рільниками, все над вечір збиралися на небі, а опісля — не пустивши і краплі дощу, розпливалися проти ночі. По селах, через котрі проходили ріпники, стрічалися люде самі сумні та чорні мов земля. Не чути було звичайних недільних сміхів та жартів по вигонах. Старші ґазди гляділи то на поле, то на небо, мов з яким докором, а опісля безрадно в розпуці опускали руки. А Бенедьо, весь облитий потом і присілий порохом, також з важкими думами в серці, минав ті бідні села, примираючі тепер з голоду на переднівку і ждучі ще страшнійшого переднівку на будуще.
— Обернися, Господи, ласкою своєю на мир христіянський! — долітали до Бенедя важкі молитви селян майже з кождого обійстя. А небо гляділо на них аж полове, сонне пекло, мов наняте, а хмари, худі, біляві та прозірчасті, ліниво волоклися з заходу.
Прикро і нудно зробилося Бенедьови йти самому серед тої мізерії. Він прилучився до одної громадки ріпників.
— А куди Бог провадить? — питали вони Бенедя по звичайних привитаннях.
— Туди, куди й вас, — відповів Бенедьо.
— Ну, але ви не до ям?
— Та ні, я муляр.
— То може де буде що нового муруватися?
— А так, — я вже наймлений. Тут ось той… Гаммершляґ буде мурувати новий… Бенедьо запнявся. Він не вірив в Лєонів паровий млин і вперед, але тепер, бесідуючи з ріпниками, почув мимоволі, що сказав би велику нісенітницю, колиб їм повів про паровий млин.
— …нову нафтарню, — докінчив він.
— Ну, то Богу дякувати, що буде хоч трохи якої нової роботи, — сказав один ріпник. — Чень і чоловік там деяк притулиться.
— Або що, при ямах нема роботи? — спитав Бенедьо.
— Ей, чому не було би, — відповів ріпник і махнув рукою. — Та що нам з того, коли платять так, що й вижити годі. Адіть, що народу йде, — але того, що тут видите, то де, хіба яка сота часть! Переднівок тяжкий, а ще й тепер, адіть, кара божа! Май, а пече так, як в жнива, дощу нема, — гадаєте, що не буде голод?… Ну, то деж нарід дінеться? Хто ще трохи чує в собі сили, то пхається сюди, щоби щось заробити. Ну, а для Жидів се празник. Робітника прибуло, зараз плати уривають. Достотно: роби за тільки, а не схочеш ти, зараз десять на твоє місце чекає. Тай гадаєте, що не чекає? Там як вийдете рано на вулицю, як поглянете — що трави-зілля, тільки народу за роботою. То з половину понаймають, а решта або вертає до дому голіруч, або отак переваляється день між Жидами: води принесе, дров врубає або що, аби кусник хліба або ложку страви дістати. Тай така біда в нашім Бориславі!
Всі ріпники, що йшли при купі, розгомонілися. Оповідання їх товариша про бориславську біду, діткнуло всіх боляче. Кождий найшов щось докинути, і перед Бенедьом нараз стала страшна картина людської нужди і притиску. Він віддавна привик був слухати, що в Бориславі робота небезпечна, але за те платиться дуже добре. Правда, нужденний вид ріпників, що що неділі сотками сиділи коло святої Трійці, казав йому догадуватися, що воно щось трохи не так з тим добрим зарібком, але ніколи він не мав нагоди докладно про те вивідатися. Аж тепер нараз оповідання ріпників розкрило перед ним всю правду. Страшне, безвідрадне положення такої величезної купи народа вдарило його так сильно, що він ішов мов оглушений і ні про що инше не міг і подумати. „Чиж се правда? Чи се може бути?“ запитував він сам себе. Правда, і він бачив біду на своїм віку, і він зазнав нужди та голоду, притиску, самоволі та безроботиці. Але все таки до такої ступені опущення й пониження, про яке розказували ріпники, в місті ніякий ремісник не доходив. Ріпники розказували страшні події голодової смерти, самовбийства, грабунків. З їх оповідань Бенедьо побачив і те непривичне для нього діло, що в нужді одного робітника другі зовсім не туралися до нього, не підпомагали йому, а лишали на волю божу. Ріпники і про те розказували, як їх хорі товариші умирали опущені і розточені червами, як нераз аж по кількох днях найдено умершого без людської помочі ріпника в якім небудь відлюднім закамарку. Ті оповідання страшно вразили Бенедя. Він зріс і виховався в місті. Його батько був таким же мулярським помічником, як і він, — тож Бенедьо від маленьку вжився і вбувся в відвічні перекази міських ремісників, з їх хоч лихо уладженим цеховим порядком, з їх хоч слабеньким намаганням до взаїмної помочі, до тіснійшого звязку всіх працюючих в однім ремеслі. Правда, за Бенедьових часів цехова встанова між дрогобицькими мулярями зовсім уже близька була оконечного впадку. Майстри ще давнійше розікрали були цехову касу, на котру складалися здавна порівно і майстри й челядники, а котрою без ніякого нагляду ані обрахунку завідували майстри самі. Не було за що удержувати „господи“, т. є. гостинниці, в котрій в означені дні сходилася би цехова рада і де вписувався би кождий потребуючий роботи челядник, а також і майстер, де отже був би немов ринок для найму челядників. Майстри перестали турбуватися цеховими ділами, а тільки удержували ще докладно чергу, коли котрий при врочистім обході мав нести стару цехову хоругов. Але замісць того старого і передрухнілого звязку почав за Бенедьових часів проявлятися між дрогобицькими мулярями новий звязок, хоч ще й невиразно та хвилево. На випадок слабости котрого челядника або помічника збирали инші челядники, помічники та деякі біднійші майстри добровільні складки і давали хорому або його родині запомогу тижнево через весь час його слабости. Так само давали вони запомогу, хоч і меншу, для такого, котрий часом оставав без роботи, а рівночасно старалися розпитати і нараяти йому чи то роботу в своїм ремеслі, чи яке небудь инше заняття. Правда, слабі се були початки взаїмности, але вони удержувалися і міцніли. З часом дійшло до того, що в разі потреби не деякі, а всі вже челядники платили правильно складки, між тим коли давнійше ані про таку загальність, ані про правильне плачення не було й бесіди.
В таких міських ремісницьких переказах зріс Бенедьо. Вибувши термін і ставши челядником, а далі мулярським помічником, він дуже живо займався новим повстаючим завязком робітницької спільности і взаїмности. Бідний і ще й слабовитий, він живо, як ніхто другий, почував потребу такої спільности та взаїмности, і від самого початку свого челядництва не перестав намовляти та заохочувати своїх товаришів, щоби в разі потреби правильно платили те, що зобовяжуться платити, щоби обіцювали те тільки, що зможуть додержати і раз обіцяного додержували свято, так щоби на слові робітника можна було полягати, як на певній поруці. Все те були речі хоч для наших людей на словах не нові, але на ділі у нас дуже слабо практиковані, вимагаючі такого вишколення власної волі і власних забагів, що Бенедьо ще з кількома запопадливійшими челядниками, котрі сю справу взяли собі дуже до серця, довгі літа мали досить праці, поки привчили людей до більшої точности та видержки.
Все те робилося між дрогобицькими мулярями, так сказати, на помацки. Вони не зносилися з ніякими робітниками з більших міст, хіба з мулярями зі Стрия та Самбора, так само ні в чім несвідущими, як і вони. Вони не знали ніщо про великий зріст робітницької спільности та взаїмности в других краях, не знали про те, як робітники стають до купи та орґанізуються до великої боротьби з богатирством та всякою народньою кривдою, до боротьби за свій заробок, за обезпечення своїх жінок і дітей, своєї старости і своїх вдів та сиріт. Не знали дрогобицькі мулярі й про великий зріст робітницької думки на заході Европи, ані про змагання робітників усіх країв до її здійснення. Всього того вони не знали, а прецінь однакові обставини, однакова хвиля часу зробила те, що та сама думка, те саме змагання почало неясно проявлятися й між ними.Бенедьо нераз у важких хвилях задумувався над долею робітника. З роду утлий і хоровитий, він дуже був вразливий на всякий, хоч і чужий біль, на всяку кривду та неправду. Зганьбить майстер челядника не по правді, урве касієр робітникови кільканацять центів з платні, нажене будівничий чоловіка з роботи без причини або за яке вразне слово, — Бенедьови немов би хто ніж встромив в живе тіло. Він поблідне, зігнеться в дугу; лице, і без того сухе та довгобразе, ще більше протягнеться, і робить він свою роботу мовчки, але видно по ньому, що радшеб волів в землю запастися, ніж на таке дивитися. Ось в таких то хвилях задумувався Бенедьо над долею робітника. Кождий його окривдить, думалось йому, і добре є; ніхто йому за те ніщо не скаже. Ось будівничий зіпхнув чоловіка з муру, і налаяв що найпоганшими словами, ще й в потилицю натовк, і нагнав з роботи. А нехай но би той чоловік обернувся та хоч раз ударив будівничого в потилицю? Зараз би його і на поліцію, і в суд, і в Іванову хату. Але ті Бенедьові думки завсігди й зупинялися на тім суці, з котрого вийшли, на старім і твердім суці суспільної нерівности між людьми. І хоч нераз він повторяв, як повторяють міліони нашого люду: „се так не повинно бути“, — то прецінь ті слова не помагали йому розгадати круту загадку про причину тої нерівности і можности її усунути, але тільки немов обминали трудність.
От так було й тепер. Мовчки йшов Бенедьо, слухаючи оповідань ріпників про погане бориславське життя. „Як же се так, думалось йому, що тільки тисяч народа день поза день терпить таку неволю, а ще другі тисячі раз-у-раз прибувають на такий самий празник? Самі собі псують. Правда, тим по селах ще гірше, бо хоч ніхто над ними не збиткується, ніхто їх так не обдирає, то за те голод. Господи, і як же помогти такій купі народа? Ніхто не в силі їм помогти!“— А як же ви, — спитав враз Бенедьо ріпників, — не трібували деякого способу, щоби ратуватися?
— А який же може бути спосіб? — відповів ріпник простодушно. — Тут способу нема ніякого.
Бенедьо понурив голову. Те само, до чого він додумався, ріпник висказав так рішучо, з найбільшою певністю. Значить, воно так і мусить бути, так Бог дав. А може спосіб є, тільки що вони або сліпі та не видять, або тільки ліниві, не шукають, а то найшли би і побачилиб?
— Ну, а трібували ви робити складки між собою, щоби одні других ратувати в біді, в слабости? — спитав Бенедьо.
Ріпники розреготалися. Ну, кільки там тих складок треба би, щоби поратувати всіх бідуючих! Адже й так кождий там бідує.
— Ну, але один більше бідує, другий менше. Всеж таки можна би заратувати більше бідуючого, хорого, безробітного. От так, як у нас мулярів в місті.
— Е, що, у вас инша річ, а тут инша. Тут нарід — збиранина зі світа!
— А у нас хіба ні?
— Е, а все таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на світі не вдасть.
Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї.
Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. — Е, ні, заключив він, — видко вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на ту нужду, тільки вони одні сліпі та не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!
Між тим наші пішоходи лишили на ліво тустанівську дорогу, по котрій ішли досі і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і горбок до Борислава. Перебривши річку і зійшовши поміж густим гложям та ліщиною на її крутий, високий беріг, вони вже й стали на вершку горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарелі. Невисокі під ґонтям доми білілися до сонця, мов сріблява луска. Понад дахами де-не-де виднілися червоні, тонкі і високі комини нафтарень, мов кроваві пасмуги сягаючі до неба. Далеко, на другім кінці Борислава, на горбі, стояла стара церковця під липами і круг неї ще тислися останки давнього села.
Бенедьо хоч бував і передтим в Бориславі, але все тільки коротко. Він не знав тут місцевости. Тому то він розповів ріпникам, де і на якій площі казано йому ставати на роботу, і просив їх, щоби йому показали, де є та площа. Ріпники зараз догадалися, де є те місце, і показали його Бенедьови. Се була досить обширна рівнинка між високими берегами річки туй перед входом до Борислава, трохи віддалік на ліво від губицького гостинця. Хат близько було не богато, і Бенедьо — розставшися з ріпниками, рішився іти хата від хати і питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов і в котрих жили Жиди, йому не хотіли винаймити помешкання на довший час. Хати ті були низькі і дуже широкі, — очевидно під їх дахами містилося богато закамарків для поміщення ріпників, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можність — бути пристановком для всіх свіжо або пізно прибуваючих.
Так пройшов Бенедьо за дармо пять чи шість хат. Далі опинився на вулиці перед старою, маленькою хатиною і став, не знаючи, чи йти й сюди питати місця, чи обминати сю будку, а йти далі. Хатина була, як усі инші, під ґонтами, тільки що старі ґонти понагнивали і поросли зеленим мохом. До вулиці виходило двоє віконцят, котрі ледви трохи глипіли над землею; а ще з високо насипаної вулиці просто проти них спливало з вулиці болото, замулюючи стіну чимраз більше і вже ось-ось досягаючи здрухнілих варцабів. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравника, як се водиться деинде. Аж по хвилі рішився Бенедьо не минати і сеї хати.
Дверці скрипнули і Бенедьо війшов до малесеньких, темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувався, заставши тут не Жидів, а старого ріпника й молодицю. Молодиця, около трицяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на локоть, і плакала. Старий ріпник сидів посеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах і очевидно потішав її. Коли Бенедьо війшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не принялиб його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю. Ось молодиця; се її хата, як вона скаже, так буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я тут вже цілий рік не сиджу, і Бог знає, чи буду коли сидіти — і вона рукавом обтерла знов сльози — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви тут сидите. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я тут що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильнійше довбати свою черепяну люльку, хоч в ній і нічого вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком на плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина тісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, може вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як тут у нас…
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцім то він хоче відмовити Бенедьови.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тільки, видите, тут така причина зі мною, що я трохи слабий в ногах через нещасливий випадок — у нас у мулярів усяко буває — а маю роботу ось тут недалічко над рікою на тім зарінку. Там буде ставитися новий… нова нафтарня. То, видите хотів би я найти де поблизько помешкання — яке будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а тут Жиди не хотять ніде приймити на довший час; а для мене то все ліпше було би жити у свого чоловіка, ніж у Жида. Тільки, як для вас…
В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.
— Але, чоловіче, бійся Бога, — кричав з комічним гнівом старий — не пендич нічого, тільки сідай! Стоїш тут коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай тут і нехай з тобою все добро сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що я гірший від Жида!…
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав: — Ну, а що, то приймаєте мене до себе?
— Таже чуєш, що приймаю, сказав старий. Тільки розуміється, як будеш добрій. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенедьо.
— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином — хоч то мені з тими синами, правду кажучи, не ведеться!… (Молодиця знов обтерла очі).
— А по чомуж ви возьмете від мене?
— А є в тебе який рід?
— Мама є.
— Стара?
— Стара.
— Ну, то даш по „шусці“ на місяць.
Бенедьо знову видивився на старого.
— Ви певно хотіли сказати „на тиждень“.— Я вже ліпше знаю, що я хотів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, тай досить про те балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тимчасом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.
— То можеб на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо.
Старий глянув на нього з підлібя.
— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди, ані з ним до хати не показуйся, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.
— Вибачайте, — перепрошував Бенедьо, — я сам не пю, хоч би її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кипячці робить, то я й про теє…
— Правду казав, хто се казав, а тільки, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тільки роздягнися та спочинь з дороги, коли ти слабий!
В тій хвилі молодиця встала.
— Ну, дай вам, Боже, щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бігти до роботи. Тай дитина мала… проворкотів він немов сам до себе і знов сів напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Ніби донька, але не рідна.
— Пасербиця?
— Ні, небоже. Вона тутешня, а я не тутешній. Але то довга історія, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!Та молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник, то був старий Матій.