Борислав сміється (1922)/VI
| ◀ V | Борислав сміється VI |
VII ▶ |
|
Червень-місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі, мокрі підгірські луги зеленілися та пишалися стобарвним, рісним зіллям. Мов широкі озера між скалистими, сірими берегами, вони хвилювали пахучою зеленю, дихали свіжим, повним життям. А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвісти гаразд. На овес і надії не було: ледви на пядь відріс від землі, тай таки вже й заковяз на пні, пожовк і похилився, мов огнем привялений. Картофлі жовкли, не здужавши ще й зацвісти. Все складалося на те, щоб відобрати й послідню крихту надії у бідних хліборобів. Переднівок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущіння минуло, а ані губ в лісі, ані ягід, ні черешень не було. Між народом ішов один-однотяглий стогін та плач. „Чорнійші чорної землі“ ходили люде по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілля, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за останнє мукою, і пекли з тої мішанини хліб. Що день, що неділя можна було видіти по дорогах церковні процесії; з слізми в очах, припавши лицями ниць до землі, народ благав дощику. Але небо стояло мов замуроване, а сонце своїм широким, безстидно блискучим лицем мов насміхалося з сліз і молитов бідного люду.
Між народом зачали прокидатися недуги: заразливі горячки, тиф та пропасниця. Попухлі з голоду мужицькі діти, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, що лунали колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Та незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть постороннього чоловіка. Ідеш селом, на вулиці ні живої душі, хіба худа, нужденна скотина бриде самопас попід плоти, та де-де на оборі пересунеться мов сновида, скулений, опущений чоловік. Вечером в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, — кожде спішить запхатися в свій кут, щоб хоч через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в підгірських селах, то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль, і гине тихо та безжалісно, так як тихо та безжалісно вяне похилена трава на жарущім сонці.
І косовиця, та доба найбільш оживленої і найбільш поетичної полевої роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледви держалися на їх вихуділих плечах. А поглянути з боку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде один-півтора перекоса, кине холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачилося, що се не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лякирована, тай сама подоба пана — статного, підсадкуватого мущини, в силі віку і здоровля, червонолицього, з густим, чорним заростом на лиці, в гарнім, богатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народа. Але певно вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечности з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгіря, як суперечні були думки і замисли того пана з думками пануючих довкола, що висіли немов у повітрю над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, почуття безвихідної загибелі, напів несвідоме бажання, хоч як небудь і чим небудь продовжити ще хоч на кілька днів те нужденне, мучене життя, а там… Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пізнасть, що той пан — наш давний знайомий, Герман Ґольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні і у Львові вертає отсе до Дрогобича. Вид безмірної нужди та погибелі довкола навівав на нього вдоволений, ситий спокій, трохи не радість. „Се для мене робиться!“ думалося йому. „Сонце, то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висікаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних робітників до моїх ям, до моїх фабрик!“ А тих покірних та дешевих робітників тепер якраз треба було Германови як найбільше, бо тепер він уложив нове, блискуче і велике підприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбині богацтва.
Але щоб докладно і вірно оцінити всі чуття і мисли Германа при повороті до Дрогобича, треба нам розповісти, що діяв і чого зазнав він послідніми часами, від коли ми бачило його при закладинах у Гаммершляґа, а опісля в його домі, де несподівано дійшла до нього страшна і потрясаюча вість про те, що його син Ґотліб щез кудись без сліду.
Крайне розстроєний і приголомшений на дусі Герман їхав до Львова, щоби розвідатися докладно, що сталося з його сином. Він бився з гадками, стараючися вмовити в себе раз те, що Ґотліб не вмер, а жиє, раз знов згромаджуючи в своїм умі всі свідоцтва, стверджуючі правдоподібність його смерти. Але та внутрішня боротьба шарпала його сили і бурила в нім кров, так що швидко він до того томився, що не міг ні про що виразно думати, і що замісць складних думок перед його уявою пересувалися і мигали якісь неозначені марева, якісь пошарпані зароди образів та думок. Він силувався спати під мірне гойдання брички, але й сон його не брався, духова утома і нервове роздразнення доводили його до якогось майже горячкового стану. Але звільна довга і нудна подорож, одностайні, понурі види наддністрянських болотистих рівнин, через котрі переїздив, притупила вразливість і втишила по трохи нервове роздразнення; Герман зібрався з силами не думати про сина, а щоби піддати думкам инший предмет заняття, він видобув одержану перед відїздом телєґраму від віденського аґента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова — перший і незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Він вдумувався в кожде слово, строїв пляни і то розвело по трохи його горячку, освіжило його.Так він приїхав до Львова і зараз побіг до поліції. Слідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто ринських для того, хто вислідив би перший щось певного про його сина, а може пять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на угощування комісарів, щоби ті докладали старання і всіх сил, щоби швидше дізнатися дещо про сина. Його обіцянку пущено в ґазети, і Герман дві неділі ще просидів у Львові, ждучи кождого дня, що ось-ось прибіжить післанець з поліції і зазве його до директора. Але післанця як не було, так не було, і Германови самому приходилося протоптувати туди стежку. І все за дармо. Крім найденої над ставом одежі нічого не було. По двох неділях поліціянти і комісарі сказали йому одноголосно, що тут, в обрубі Львова Ґотліб не згиб. Але чиж міг Герман тим успокоїтися? Не згиб тут, то чи не міг згинути деинде? А хоч і не згиб, то деж міг подітися? Все те ще дужче мучило Германа. Він просив поліцію розписати гончі листи за Ґотлібом, а сам поїхав до Відня, уладжувати інтерес.
У Відні ждав уже на нього з великою нетерпячкою його аґент і зараз на другий день завів його до Ван-Гехта. Два чи три дні тяглися умови та перемови, — Герман торгувався уперто і Бельґієць, котрого ожидання та надії зразу так високо грали, мусів під тиском сухих, чисто ділових, жидівських обрахунків Германа хоч туго і звільна, а все таки подаватися. Ван-Гехт опускав з ціни і вкінці оба супірці стали на тижневій платі 500 ринських на протязі семи літ з тою вимовою, щоби Ван-Гехт за той час сам вів фабрику, і на 5% дівіденди з чистого зиску за продану церезіну, вироблену в двох послідніх роках їх умови. Відома річ, Герман не дуже з легким серцем підписував таку умову і обіцював технікови таку, нечувану в Бориславі суму; він потішався тою думкою, що чей зможе в Галичині яким світом прикрутити Ван-Гехта, витягти з нього як можна більше, а заплатити менше. І те йому опісля вдалося!
Фабрикування церезіни мало розпочатися аж з новим роком. Осіню мав Ван-Гехт приїхати в Галичину до Дрогобича, щоби надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обіцявся давати йому невеличку місячну плату по 100 ринських, бо контрактове зобовязання починалося аж з новим роком.
Але крім того одного діла Герман по дорозі уладив ще друге і далеко більше. Сходячися на біржі з богатьома знайомими спекулянтами і капіталістами, він часто заходив з ними в бесіду про бориславські копальні, їх богацтво, про чищення воску і кошти, про відбут парафіни і т. д. Він зразу дивувався, чого се так пильно його випитують про всі подрібности люде, котрі до недавна мало показували до них цікавости. Він ще більше здивувався, коли переконався, як богато деякі з них і самі знають про Борислав, про видобування і богацтво його підземних скарбів і про всі практики при очищуванню і фальшуванню церезіни. Аж перегодя дізнався він, що у віденських „капіталістичних кружках“ зародилася і дозріла думка завязати велику „Спілку визискування земного воску“. Зразу його не тішила та думка. Він боявся, щоби „Спілка визискування“ не стала на заваді його інтересам, не війшла з ним в супір і не підорвала його богацтва. Але передумавши, він аж засміявся з свого страху. Віденські капіталісти, а спілка в Бориславі! Се смішна нескладиця. Хто буде вести в Бориславі діла „Спілки“? Коли який небудь віденський, загалом европейський чоловік, а не галицький Жид, — то загибіль „Спілки“ неминуча, і то загибіль в дуже короткім часі. Не так був зложений і не так шитий Борислав в тім часі, щоб европейський підприємець з на-пів прямим поступуванням, з на-пів відповідними поняттями про фабрикацію, без вічних брудних жидівських крутарств та шахрайств, без фальшування, без ошуки на робітниках, надзорцях і всіх, кого тільки можна було ошукати, — щоб, кажу, такий чоловік міг удержатися в Бориславі. Правда, і европейські фабриканти-підприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних, жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все таки до такої степені брудноти та безстидного, рабівницького (вже не лєґального, як на Заході) визискування не доходять. При тім же в Европі привикли більше до порядку, до систематичности, до докладної бухгальтерії, а в Бориславі тоді ті привички були ще слабі, і далеко не загальні. Більша частина підприємців вела свої діла якось по злодійськи, без порядку, щоб тільки від робітника видавити як найбільше, обірвати йому, що дасться, з платні, а й те, як можна, то й зараз витуманити від нього назад. Тому то ясно, що при такій роботі европейські підприємці, особливо систематичні і до точности привиклі Німці, не могли в Бориславі устоятися.
Все те роздумав швидко Герман і старався близче розвідатися як, на яких основах і ким завязується „Спілка визискування“? Все, що дізнався про те задумане діло, втішило його ще дужче. До „Спілки“ приступило чимало знатних капіталістів, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цілий міліон. „Значиться, можна буде гарний кусник влупити“ — се був невідлучний внесок, що чим раз яснійше визначувався в Германовій голові. Капіталісти перед завязанням „Спілки“ посилали зручного віденського інжиніра на місце, до Борислава і до сусідніх нафтарень, щоби вислідив докладно копальні і фабрикацію, ціни ям, ціни сирого воску і все, що потрібне для уложення будущого пляну ділання „Спілки“. Інжинір саме що вернувся по двомісячнім побуті в Галичині, і його відповіди були вдоволяючі для капіталістів, стверджувалися і тим, що говорив Герман, — тож консорція, завязуюча „Спілку“, порішила приступити до діла.
Вже Герман закінчив умову з Ван-Гехтом і сидів у Відні без діла, неспокійний і втомлений, чогось дожидаючи, надіючися. Він надіявся звістки від львівської поліції, дожидався, що станеться із „Спілкою“. Аж ось одного дня він дістав запрошення на збір основників. Його просили деякі вступити також членом до „Спілки“, приняти повновласть до ведення діл „Спілки“. Герман завагувався. Він розраховував в своїй голові, яка з того булаб користь для нього. Ведучи діла „Спілки“, поперед усього йому прийшлося би більше занедбувати свої власні діла, а за се чи виплатився би йому зиск зі „Спілки“? Вступаючи членом, требаб негайно на вступі вложити значну суму до основного фонду. Акції „Спілки“, хто знає ще, як будуть йти, а з самого заряду користи йому буде також не богато, тай ще не тяжко впутатися чи кримінально, колиб „Спілка“ збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матеріяльно. Герман зважив усе те живо і рішився ані не вступати в члени, ані не приймати заряду, щоб ні в чім не бути звязаним зі „Спілкою“. А тільки зараз по її завязанню він зробив умову на доставу сирого воску для „Спілки“. Умова була корисна. Сто тисяч сотнарів мав постачити Герман ще до листопада, — перевіз і відбір приймала на себе „Спілка“. До того часу, а найдалі до нового року мала уладитися нафтарня для чищення воску. По відобранню тих сто тисяч, „Спілка“ мала заключити з ним нову умову. Крім того Герман обіцявся посередничити між „Спілкою“ і иншими бориславськими підприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопів.
Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вістей про Ґотліба не було ніяких. Германови похолоділо коло серця. Яким лицем він стане перед жінкою? Що він скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшні крики та прокляття. Він переждав ще тиждень — нічого не чувати. Тоді він рішився їхати домів, тим більше, що діла кликали його до Борислава. І їдучи до Дрогобича битою підгірською дорогою, він так само бився з гадками, переходячи від чуття ситого, самовдоволеного спокою до тихої радости фабриканта-ґешефтсмана на вид безмірної бідности та розпуки підгірського народа, на вид більшіючого числа „дешевих і покірних робітників“. Але чим близче він наближався до Дрогобича, тим частійше і грізнійше перемигувала перед його уявою розлючена і заплакана жінка, тим густійшою хмарою налягав на його душу неспокій.
Але якеж було зачудування Германа, коли — приїхавши до дому — застав свою жінку в такім незвичайнім для себе настрою, що й сам не знав, що з нею сталося. Замісць сподіваних сліз та проклять і вибухів скаженого гніву, його стрінула якась злорадна насмішливість. Рифка, мов сорока в кістку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всі зміни, всі нові борозди, які повиорювала на нім грижа і непевність. Правда, Рифка випитувала його про Ґотліба, ахала, коли Герман говорив, що мимо всяких трудів не міг його відпитати, але у всім тім виднілася радше її охота — подразнити мужа, ніж дізнатися справді щось від нього. А при тім же її лице, румяне, здорове і оживлене, її сірі очі, палаючі якоюсь незакритою радістю, її живі рухи та жести і навіть хід її легкий та голос дзвінкий, все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватися, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсім не був важким, ані сумним для його жінки. Герман зразу стовпів дивуючися.
— Гм, — сказав він до жінки, коли вони по обіді — (Рифка їла обід разом з ним і їла богато і з великим апетитом, чого Герман давно не видав) — засіли поруч на мягкій софі і Рифка, на силу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Ґотліба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Тай весела стала, мов доньку замуж віддала!
— Я? Господи Боже! Я очі свої проплакала, — ну, але тепер, як ти приїхав, по такім часі.
— Так то воно, так, — говорив недовірчиво Герман, — але мені щось не здається, щоби то для мене така радість тай така нагла зміна. Ану, скажи правду, що тому за причина?
Він усміхався, глядячи їй в лице. Вона розсміялася також.
— Причина? Чи ти вдурів? Якаж мала би бути причина?
— Ґотліб прибув?
— І, і, і, а тобі що? Ґотліб?… Мій бідний Ґотліб! — І вона знову плаксиво скривила лице. — Коли він прибув, не такаб я була!
— Ну, то щож тобі такого? Радість світиться в твоїх очах, сліз ані сліду на лиці не знати. Говори що хочеш, а в тім мусить щось бути.
— Іди дурний, іди, — так тобі здається! — І Рифка вдарила його вахлярем по плечі і, всміхнувшися, вийшла до своєї спальні і зачинила двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а вкінці плюнувши пробуркотів: „Що то бабська манерія!“ Далі встав, походив трохи по світлиці і взявся до своїх бориславських діл.
І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глибоко, мов по тяжкій утомі. Її серце билося живо, на лице виступив ще живійший румянець, коли з під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим приїздом вона одержала його через післанця — малого комінярчука, що приходив буцім то питатися, чи не треба вимітати комини і неспостережно всунув їй в руку зачорнений саджею лист. Вона ще й досі не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був від Ґотліба — комінярчук був його звичайним післанцем — радувало її, а нетерпячка довідатися, що пише Ґотліб, так і підкидувала нею, коли сиділа і розмовляла з Германом.
— Фу, добре, що я розвязалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лиці, така натура погана. Зараз старий біс догадався. Але чекай, чорта зїш, поки від мене правди дізнаєшся!… Вона сіла опісля на софу, отворила лист і почала читати, звільна силябізуючи грубі, недбало намазані букви.
Від виїзду Германа до Львова справді нове життя зачалося для Рифки. Несподіваний поворот сина тай ще в такім незвичайнім способі поділав на неї, як набій елєктричної батерії. Мов безумна з радости вона по відході Ґотліба бігала по покоях, без думки і без ціли переставляла крісла та столи, цілувала Ґотлібів портрет, мальований в його шкільних часах і ледви-ледви утихомирилася. Але хоч і вспокоїлася на вид, то все таки в її нутрі кипіло та клекотіло, кров плила живійше, її розбуджена фантазія блудила та носилася летом ластівки, стараючися розгадати, де то тепер її син, що робить, коли і як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженню. Вона турбувалася, відки добути для Ґотліба грошей, радувалася, коли він часом в своїм вуглярськім уборі прибігав до неї, розпитувала його, як він жиє і що діє, — але Ґотліб такі питання збував усе двома-трьома словами, загрожуючи за те матір, щоб мовчала про нього перед батьком і перед усіми, та щоб старалася для нього о гроші. І в тім ненастаннім напруженню та роздразненню найшла Рифка те, чого не ставало їй досі — найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до праці думок — і ожила, похорошіла.
Частенько Ґотліб замісць, щоб прийти самому, присилав листи. Ті листи, хоч короткі і нескладні, були новим предметом заняття і роздумування для Рифки. Вони тим були ціннійші для неї, бо слово написане осталося на папері, було раз-у-раз мов живе перед нею, вона могла читати і перечитувати Ґотлібові листи тисячу разів і все находила в них чим любуватися: Ті листи вона відбирала і читала з такою дрожю, з таким зворушенням, як молоді дівчата відбирають і читають любовні листи. Потреба любови і сильних зворушень, невдоволена в молодих літах, а розвита аж до нервової горячки пізнійшим життям в достатку, а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий вкінці здужав розірвати греблю.
— Що то він тепер пише, голубчик мій? — шептала Рифка, отворивши лист і напуваючися ще перед читанням роскішною ожиданкою. І опісля зачала півголосом читати, зупиняючися та з трудністю розбираючи слова:
„Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба мені буде аж на другий тиждень. Але не про те хотів би я нині вам написати. Чув я, що тато мають приїхати. Памятайте не виговоритися, бо я готов наробити великої біди. Але й не про те хотів би я вам нині написати. Розповім вам щось цікавого. Часу тепер маю досить, ходжу собі куди хочу, вулицями, полями. Знаєте, оноді побачив я на проході дівчину, — від коли жию, не видав такої. І ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слідком за нею, я тремтів цілий, як у горячці. І нараз на скруті щезла, — кілька домів великих та пишних обіч, не знаю, в котрий увійшла. І від того часу сам не знаю, що зі мною сталося. Ходжу, мов сам не свій, все вона мені привиджується, і в сні і на яві. Я вже рішився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї і питати її, чия вона, але досі ще не вдалося мені бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрій мені щезла з виду, гляджу у всі вікна, але дарма, не показується. Коби я хоч знав, в котрім домі вона жиє, то питав би сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивідатися, хто вона, бо від першого разу, коли я її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, нехай вона собі буде, хто хоче! Скоро що дізнаюся, зараз напишу вам“.
Яке вражіння зробив той лист на Рифку, сього ні словом сказати, ні пером списати. Вона ціла задрожала, мов від пропасниці. Перший раз в життю вона держала лист справді дотикаючий чуття, любови, і хоч в грубій формі, все таки ясно висказуючий любов глибоку і живу, трохи може надто неплятонічну, грубу, але за то сильну і сліпу, а така любов найбільше мусіла подобатися Рифці, мало образованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своїм життю ніякої любови не зазнала. Як радаб вона була тепер бачити свого Ґотліба, міцно-міцно притиснути його до серця, слідити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильнійше полюбила Ґотліба, іменно за те, що він любить. Правда, колиб тут коло неї була і жила та дівчина, котру він любив, колиб та дівчина і з свого боку любила його, — Рифка непремінно зненавиділаб її, отроїлаб її життя — за її любов!…
Минав день за днем горячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалася, щоби не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя по трьох днях Герман виїхав до Борислава де мав побути пару днів. Оставшися сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, — її кров горячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий, літній день. Просторий сад за домом так і манив до себе роскішним холодом, темною зеленю, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники якраз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки, з кошичками в руках, стояли на тонких вишневих гильках, одною рукою придержуючися за щеблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гильку за гилькою. Хлопці на дереві сміялися, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пісню. Коли побачив паню, підійшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишні сього року зродили слабо, за те веприни гарні і дуже добре платяться. Він вибрав кілька пригорщів самих достиглих веприн, великих, як терносливи, і просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопці з вишні з повними кошиками. Спілі, повні ягоди блищали на сонці, мов яке дороге каміння, крізь їх тоненьку прозірчасту шкірку сонце прокрадалося в їх нутро, мінилося і переливалося в червонавім, виннім плині, немов вишні були налиті кровю. Хлопці нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка і оберіжливо почали в нього складати вишні. Рифка стояла і гляділа, втягаючи в себе всіми порами тіла милий холод, роскішну вогкість та свіжість саду і упоюючий запах свіжо нарваних вишень. Їй було любо і приємно, як ніколи. Вона мовчала.
Коли в тім тихесенько, немов украдком, рипнула фіртка, що вела з подвіря до саду. Рифка озирнулася. Малий, обмурзаний комінярчук стояв у фіртці; поглядом звав її до себе. Вона полетіла радше, ніж пішла.
— Пані, тут для вас листок! — шепнув комінярчук. Рифка з більшою ніж звичайно дрожю приняла помятий, незапечатаний листок. Комінярчук пустився було бігти геть.
— Постій, постій, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержані від садівника веприни. Комінярчук урадуваний побіг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пішла до своєї спальні, дрожачи всім тілом, з голосно бючим серцем, замкнулася, сіла на софці, відітхнула глибоко, щоб успокоїтися, і зачала читати:
„Я видів її! Господи, що за краса, що за лице, що за очі! Мене тягло до неї, я не міг опертися. Їхала в бричці кудись на Задвірне передмістя, — я стрінувся з нею несподівано. І я відразу мов одурів, так, одурів. Я кинувся перед коні — по що, на що — і сам не знаю. Я бачиться, хотів зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але коні перепудилися мене і шарпнули в бік. Вона скрикнула, погляділа на мене і поблідла. А я, учепившися за васаг брички, волікся по дорозі по камінню. Я не чув болю в ногах, а тільки дивився на неї. „Я люблю тебе! Хто ти?“ сказав я їй. Але в тім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав серед дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, — більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бігти за нею, але забіг тільки два кроки і знов упав. Мої ноги порозбивалися о каміння, з них текла кров, голова боліла і напухла, — я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала мені води, перевязала ноги і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай комінярчуком трохи грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужі люде ходять. — моглиб доміркуватися“…
Рифка не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку.